КАК НАМ РЕОРГАНИЗОВАТЬ РАБКРИН ;)

Матеріал з Рабкрін
Перейти до: навігація, пошук

Недосконалість та протиріччя в існуючому українському законодавстві дістали межі, за якою жоден громадянин, політик чи бізнесмен не може бути впевнений у власному майбутньому.

Ні наявність грошей, ні політичний вплив вже не можуть захистити власність і власників від рейдерства, махінацій та корупції на будь якому рівні. Колапс, починаючи від повного руйнування системи житлового господарства, продовольчої кризи і до повного безладу, - неминучий, якщо терміново не започаткувати системні зміни в державі.

Негайна реформа має забезпечити чітку фіксацію базових понять та врегулювання визначальних взаємовідносин між ними. Потрібен комплекс змін, який складається з формалізації власності, адміністративної реформи, реформ виборчої та судової систем, боротьби із корупцією, вирішення ключових економічних та гуманітарних питань.

Власність має бути підкріплена належними та неоспірними правовстановлюючими документами, згідно прозорого механізму обліку та способу фіксації. Результати мають бути оприлюднені та постійно доступні у відкритих реєстрах та кадастрах.

Кожен адміністративно-територіальний суб’єкт та його член повинен мати чітко окреслені межі територій, прав, обов’язків та зрозумілий механізм взаємодії. Виборча система повинна забезпечити створення працюючого механізму прийняття рішень на місцевому та загальнодержавному рівнях.

Судова система має забезпечити дотримування «правил гри» в довгостроковій перспективі та мати реальні важелі впливу та виконання своїх функцій. Для всіх суб’єктів підприємницької діяльності слід організувати адекватну та зручну модель існування, яка забезпечить ефективне заробляння грошей.

Реформа сільського господарства потребує загальнодержавної уваги, спрямованої на вирішення майнових протиріч, розвитку аграрного сектору та сільських територій. Створення прозорого механізму розподілу податків та розмежування повноважень виконавчих органів сприятиме поступовій ліквідації корупції (об'єм зібраних податків на рівні адміністративно-територіальної одиниці має стати одним з головних показників ефективності місцевої влади). Вирішення гуманітарних проблем дозволить припинити спекуляції на регіональному та мовному ґрунті та спрямувати активність громадян до актуальних питань.

Зміст

ФОРМАЛІЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ

Суть проблеми.

В Україні має місце надзвичайно низький рівень формалізації власності (5-8%, в залежності від методик підрахунку), тобто лише вельми незначний відсоток матеріальних об'єктів має належні правовстановлюючі документи. Решта майна є “недовласністю”, оскільки відчуження такого майна чи інші види використання його в цивільному обороті/інвестуванні/як засобу гарантування виконання зобов'язань тощо — можливі лише в позалегальному (тіньовому) секторі економіки, що робить українців-власників мало-конкурентоспроможними та практично не інтегрованими в світову економічну систему.

Водночас, наявність величезної кількості неформалізованого майна означає неможливість, з одного боку, встановлення законності поточного володіння таким майном, а з іншого - беззахисність добросовісних володільців перед “правом сильного”, тобто перед рейдерством та дерибаном.

Саме наявність в Україні величезної кількості неформалізованого майна та порівняна легкість його привласнення шляхом зловживання владою та/або службовим становищем спонукає злочинців домагатись виборних чи чиновницьких посад у владі всіх рівнів. Саме злочинці — корупціонери, шахраї та дерибанщики — практично завжди перемагають в конкурентній боротьбі за ці посади ефективних менеджерів, готових працювати за обумовлену винагороду заздалегідь встановленого розміру на користь держави та територіальних громад. Це — об'єктивна реальність, змінити яку можливо лише шляхом підвищення відсотку формалізованого майна.

Закономірність у вигляді прямої залежності відсотку формалізованого майна в державі від розміру її ВВП та рівня корупції — вивів всесвітньовідомий перуанський економіст Ернандо де Сото в своїй книзі ”Мiстерiя капiталу”. Але формалізація — лише необхідна, але — недостатня умова для кардинальних змін в Україні.

Механізм обліку.

В Україні, на відміну від цивілізованих країн, де нерухомістю вважається земельна ділянка з нерозривно пов'язаними з нею елементами (будинки, рослини тощо), термін “нерухомість” використовується практично лише в значенні “будівля”, “споруда”, в той час як “земля” існує окремо. Ця абсурдна ситуація на практиці проявляється в тому, що земельні ділянки та будівлі обліковуються різними установами — земельні ділянки обліковуються органами управління земельних ресурсів, а споруди та будівлі обліковуються Бюро технічної інвентаризації. Цілісні ж майнові комплекси — будь то підприємства чи багатоквартирні будинки - саме як цілісності не обліковуються взагалі.

Також відсутні ефективні законодавчі механізми розв'язання суперечок у випадку, якщо у земельної ділянки та у розташованої на ній споруди — різні власники. Це призводить до перевантаження правоохоронних органів та судів цивільними справами, які в принципі неможливо вирішити по закону (і вони вирішуються за принципом “хто ґрунтовніше мотивував суддю ”/”хто має більше впливу ”), та кримінальними справами, оскільки сторони, які не в змозі вирішити свої суперечки законним шляхом, часто вдаються до злочинів.

Безумовно, зацікавлені учасники господарської діяльності повинні мати саме достовірну інформацію про зареєстровані права на нерухоме майно.

Для цього є необхідними впровадження та розвиток єдиної автоматизованої системи титульної державної реєстрації прав, а також формування механізму електронного обміну інформацією між органами, які займаються реєстрацією прав, органами (організаціями), які здійснюють державний облік та технічну інвентаризацію об'єктів нерухомості, податковими органами. Надалі така комплексна інформаційна система повинна охопити всю територію України.

Інвентаризація земельних ділянок

Основним завданням проведення робіт з інвентаризації є отримання або оновлення відомостей про об'єкти землеустрою:

- про їх фактичне місцезнаходження, площі, розташування меж земельних ділянок;

- про частини земельних ділянок, у тому числі — про ті, на яких розташовані споруди/природні об'єкти тощо, та ті, які підлягають обмеженню у користуванні;

- про якість землі: грунтові й геоботанічні характеристики;

- про використання землі: самовільні захоплення, склад сільськогосподарських угідь, стадії процесів деградації грунтів, закустарювання, ерозії тощо;

- правовий режим земель: цільове призначення, дозволені види використання, об'єм прав власників, користувачів і третіх осіб та всіх суб'єктів земельних відносин.

Відомості про правовий режим територій визначаються в процесі інвентаризації раніше врахованих відомостей архівів комітетів із землеустрою, муніципальних комітетів з управління майном, державних фондів даних.

Результати інвентаризації використовуються не тільки як джерело вихідної інформації для територіального землеустрою, але й:

- для проведення кадастрової оцінки земель, як джерела даних про зміну якісних характеристик;

- для ведення моніторингу земель на базовому рівні;

- для розробки документів територіального планування, як основа виготовлення опорного плану.

Інвентаризація капітальних будівель (споруд) полягає:

- у виявленні їх наявності і місця розташування на земельній ділянці;

- в описі за основними ознаками;

- у встановленні внутрішніх і зовнішніх розмірів площ і об'ємів;

- у визначенні економічних характеристик, у тому числі інвентаризаційної і ринкової вартості;

- у виявленні можливих протиріч між наявними технічними документами та фактичним станом об'єктів.


Для вирішення цих завдань, виникає необхідність використання потужної інформаційно-аналітичної системи, яка має ряд характеристик:

- Оперує промисловим обсягом даних;

- Підтримує роботу в мережевому режимі в реальному часі з необмеженою кількістю одночасно працюючих користувачів;

- Містить геоінформаційну систему (ГІС), яка дозволяє на основі детальної карти України інвентаризувати необхідні об'єкти, вести пошук об'єктів на карті, проводити просторовий аналіз даних, моделювати ситуації, виводити результати запитів в інтуїтивно зрозумілому вигляді прямо на карту, що значно полегшує пояснення і розуміння результатів аналізу;

- Використовує можливості складної математичної аналітики.


Вибір типу геоінформаційної системи, тобто загальноукраїнської системи прив'язки геодезичних координат - також є надзвичайно важливим. Проблема полягає в тому, що відсутність такої системи призводить до наявності величезних масивів “прихованих” земель, оскільки існує невідповідність між зафіксованими в поточних кадастрах та наявних в реальності земель, які опиняються в розпорядженні корумпованих політиків та чиновників, а визначення меж в натурі залежить від ступеню заангажованості конкретного землеміра.

Вибір способу фіксації прав власників нерухомості.

Існують два принципово різні, взаємовиключні способи — реєстрація ПРАВ на нерухомість та реєстрація ПРАВОЧИНІВ з нерухомістю. Критерієм для класифікації є саме предмет реєстрації. Існують титульні системи реєстрації (тобто системи реєстрації прав), та актові системи реєстрації (тобто системи реєстрації правочинів).

В Україні діє застаріла та неефективна актова система, тобто держава всього лише веде облік наданих для реєстрації правочинів. Під час реєстрації реєструючий орган не приймає рішення про законність та/або чинність правочину.

Таким чином, держава не несе ніяких зобов'язань, крім зберігання копій зареєстрованих правочинів, і, звичайно ж, не дає жодних гарантій стосовно законності та/або чинності прав, що встановлюються цими правочинами. В Україні від 1/5 до 1/3 судових справ, а також звернень в правоохоронні органи - пов'язані саме з суперечками на грунті законності/чинності правочинів. Тобто, ТРЕТИНА ресурсу країні працює вхолосту — для залагодження суперечок, яких в принципі не повинно виникати. Розгляд подібних справ триває роками, і зиск з них отримують лише шахраї, а страждають — чесні люди. У добросовісних набувачів врешті-решт забирають спірний об'єкт, а реституцію отримувати нема з кого; жертви шахраїв, які багато років не могли користуватись поцупленою у них нерухомістю, також не мають з кого стягнути компенсацію за це.

Титульна система реєстрації характеризується тим, що в ній предметом реєстрации є саме право, а точніше - всі права, обтяження та обмеження стосовно конкретного об’єкту. Запис про всі можливі права та обов'язки стосовно об'єкту в публічному реєстрі посвідчує їх наявність та гарантує їх, а послідовність обтяжень встановлює їхню пріоритетність.

Держава при цьому є гарантом правильності зареєстрованих прав та обтяжень, а у випадку спричинення збитків внаслідок неправильності титульних записів — компенсує їх зі спеціального фонду. Цей фонд формується з сум, що надходять у вигляді зборів за реєстрацію титулів та за надання інформації про нерухомість у вигляді офіційних витягів з публічних реєстрів та кадастрів. Довіру до системи створює чітка регламентація роботи реєстраторів та їхній високий статус, який в більшості країн, де діє ця система - прирівняний до судового, або взагалі функція реєстратора покладена на суди. В країнах, де діє система реєстрації прав, добросовісний набувач повністю гарантується державою від будь-яких претензій третіх осіб.

Тобто, навіть у випадку виявлення злочинних дій, внаслідок яких об'єкт вибув з власності потерпілого, цьому потерпілому за рахунок держави компенсуються збитки, в той час як сам об'єкт в натурі залишається у власності добросовісного набувача. Це є тим більше логічним з огляду на те, що новий власник зазвичай кардинально перебудовує об'єкт, а отже, повернення його в натурі стає неможливим.

Зрозуміло, що ті держави, в яких діє титульна система - докладають максимум зусиль до того, аби реєструвалися лише абсолютно “чисті” титули, а також вживають всіх можливих заходів для стягнення своїх витрат на компенсацію потерпілим з винних осіб в порядку регресу.

Система реєстрації титулів (система Торренса, або “центральноєвропейська” система) - діє в більшості цивілізованих країн і прекрасно себе виправдовує, на відміну від системи реєстрації правочинів, яка практикується в більшості пострадянських країн - та в США, де її збереженню сприяє потужне юридично-страхове корумповане лоббі. Так, в США сторони правочинів змушені витрачати на загальні транзакційні витрати аж до 8—10% вартості об'єкту нерухомості, що є предметом правочину, з яких 4—6% складають витрати безпосередньо на страхування, а решта — витрати на “детективів”/адвокатів. В той же час, в тих країнах, де діють системи реєстрації титулів, загальні витрати на транзакції з нерухомістю рідко перевищують 1—2% від вартості об'єктів.

Порівняння практики багатьох країн світу доводить, що система реєстрації правочинів є значно більш дорогою та неефективною в порівнянні з системою реєстрації прав, тобто титулів. Країни ж, які перейшли на електронну обробку даних з реєстрації прав, сьогодні повністю покривають витрати і на реєстрацію, і на кадастровий облік.

Отже, вибір Україною титульної системи реєстрації прав на нерухоме майно сприятиме вивільненню суттєвого суспільного ресурсу (“людино-годин” співробітників правоохороних органів, судів, а також самих власників), зниженню рівня злочинності та корупції та збільшенню зовнішніх та внутрішніх інвестицій.

На жаль, зареєстрованими наразі у ВР законопроектами пропонується впровадження абсурдної системи а-ля “закритий недо-Торренс”, тобто — реєстрація одночасно і прав, і правочинів спеціально створеним органом в системі Мінюсту; обмежений доступ до інформації про об'єкти та їхніх власників; відсутність гарантій збереження власності для добросовісних набувачів, тощо, і все це — за гроші власників, які, безумовно, саботуватимуть реєстрацію на таких умовах, а отже, реформа в такому вигляді не дасть жодного ефекту, крім марно витрачених грошей з держбюджету.

Між тим, проблему вирішити технічно та законодавчо доволі просто при наявності політичної волі. Показовим є приклад Естонії, яка виходила з тих самих стартових умов, що і Україна, але вже спромоглася створити “з нуля” надзвичайно ефективне законодавство в галузі реєстрації майнових прав. Естонські закони “Про речове право”, “Про кріпосну книгу” та “Про кадастр” визнаються світовими компаративістами одними з найдосконаліших з існуючих в світі правових актів відповідної тематики. Як результат — в Естонії наразі формалізовано, тобто занесено у відкриті реєстри та кадастри — 97-98% наявної землі та нерухомості (за решту продовжуються судові суперечки).

Таких показників малонаселена Естонія з невеликою територією досягла за 17 років. Перспективи України з урахуванням цього неважко оцінити, але іншого шляху для розвитку все одно не існує. Адаптація естонського законодавства до українських реалій є нескладною та може бути виконана невеликою групою юристів в короткі строки.

Ігнорування цієї проблеми вже призвело до того, що чиновники управлінь земельних ресурсів, співробітники правоохоронних органів, судді, нотаріуси, співробітники соціальних служб та ЖЕКів створили по всій країні численні злочинні угрупування, діяльність яких спрямована на шахрайське відчуження земельних ділянок, будинків та квартир — зазвичай у беззахисних громадян (алкоголіків, наркоманів, неповносправних, інвалідів, старих, хворих тощо), для наступного перепродажу добросовісним чи псевдодобросовісним набувачам.

Розрахунок злочинців дуже простий — підробити документи значно простіше та швидше, ніж визнати підробки недійсними, тим більше, що мало хто з беззахисних жертв здатен домогтися хоча б порушення кримінальної справи чи рішення у цивільній справі з огляду на те, що в правоохоронних органах та судах цими справами займаються якраз члени цих самих злочинних угрупувань.

Цю проблему не можна подолати шляхом боротьби з конкретними корумпованими чиновниками та суддями, оскільки прибуток від цієї діяльності настільки великий, що затьмарює розум більшості цих осіб, бо перевищує всі можливі ризики, навіть пов'язані з викритттям та притягненням до всіх видів відповідальності і навіть ув'язненням. Цю проблему можна вирішити лише глобально — шляхом знищення “питомого середовища” корупції саме через запровадження титульної системи реєстрації прав власності та відкритих реєстрів і кадастрів.

Відкриті реєстри та кадастри.

Прагнення до обліку нерухомого майна породжується двома причинами. Перша — інтерес самих власників в захисті своїх прав на нерухомість, яка є ресурсом обмеженим та вкрай уразливим для “рейдерів”. Друга — це бажання будь-якої влади оподаткувати об'єкти, наявність яких неможливо приховати.

Друга причина є для української влади цілком зрозумілою, про що свідчать різноманітні законопроекти про податок на нерухомість, які регулярно подають представники різних політичних сил, не розуміючи, що без наявності відкритих реєстрів та кадастрів, в які було б занесене близько 100% належним чином формалізованого майна - система оподаткування нерухомості банально не працюватиме.

Усвідомлення першої причини, на жаль, присутнє далеко не у всіх членів нашого суспільства. Можливо, тому, що для розуміння цієї проблеми потрібна хоча б базова юридична підготовка, а її апріорі не може бути у “широких кіл громадськості ”. В Україні, всупереч світовому досвіду та здоровому глузду, досі не здобула визнання концепція того, що володіння нерухомим майном не може бути таємним в принципі (тому що нерухомість неможливо приховати), а тому - відомості про власників нерухомого майна повинні бути загально- та легкодоступними для будь-кого.

Облік нерухомості може бути лише відкритим тому, що, по-перше, її таки неможливо приховати, а по-друге — якщо щось знають принаймні двоє (сам власник та реєстратор), то це те саме, що “знають всі”. А тому питання може бути лише в ступені відкритості, тобто, в колі доступу. Чим ширше коло — тим менше можливостей для корупції на грунті “володіння секретами”, а отже, повна відкритість зводить корупцію нанівець.

В Україні існує безліч розрізнених таємних приватних реєстрів та кадастрів, дані яких були викрадені або вилучені іншим шляхом з управлінь земельних ресурсів та БТІ, власники яких заробляють торгівлею відповідною інформацією. Також не складає проблеми за достатньо невеликий хабар отримати необхідну інформацію стосовно будь-чиєї власності через корумпованих співробітників управлінь земельних ресурсів та БТІ.

Специфіка реєстрів та кадастрів, як і будь-якої іншої бази даних, полягає в тому, що цінність їх є тим більшою, чим більш повною та достовірною є інформація, що в них міститься (закон “повністю зібраного паззла”). Наявність повних та достовірних відкритих реєстрів та кадастрів практично унеможливлює корупцію та дерибан.

Зрозуміло, що особи, які набули нерухоме майно (землю тощо) на сумнівних підставах, є переконаними ідейними опонентами концепції того, що володіння нерухомим майном не може бути таємним в принципі. Між тим, такі особи, користуючись чи то владними повноваженнями, чи то корупційними зв'язками, або завдяки загальнокримінальним злочинам, швидше за все, в більшості випадків ризикують так само легко, як набули - позбутись сумнівно надбаного майна, щойно втратять владу та корупційні зв'язки; також їхні спадкоємці навряд чи спроможуться втримати за собою сумнівно надбане майно, оскільки це майно в більшості випадків належним чином не формалізоване, або правоустановлюючі документи на нього легко та на цілком законних підставах можна визнати недійсними.

За всі роки незалежності не зроблено фактично нічого для підвищення рівня формалізації нерухомого майна в Україні. Більше того — складається враження, що зміни, які вносяться в поточне, і без того далеко не ідеальне законодавство — свідомо спрямовуються на те, аби ще більше утруднити процедури формалізації. Що ж стосується запровадження единого реєстру нерухомості та державного земельного кадастру (навіть з обмеженим доступом до інформації в них), то є підстави вважати, що законотворчий процес в цьому напрямку також свідомо гальмується та саботується.

Весь вітчизняний політикум займається словоблуддям на тему “боротьби з корупцією”, старанно уникаючи при цьому очевидної констатації того, що першопричиною корупції якраз і є жалюгідний відсоток належним чином формалізованого майна та цілковита відсутність відкритих реєстрів та кадастрів, без запровадження яких — хоча б “умовно закритих” - всіма іншими заходами по боротьбі з корупцією можна навіть не займатись, оскільки ефект завідомо буде дорівнювати або прагнути до нуля.

Для початку слід провести інвентаризацію хоча б земель державного фонду та створити відкритий державний реєстр та кадастр земель в паперовому вигляді та в якості окремого шару на електронній кадастровій карті, з визначенням природоохоронних зон.

Завершення процесу приватизації житла.

На даний момент, за статистикою, приватизовано приблизно 87% житлового фонду. Наявність 13% неприватизованого житла є суттєвою перешкодою для масового створення ОСББ (об'єднання співвласників багатоквартирного будинку). Ці 13% житла, яке ніяк не приватизується, увібрали в себе всі прорахунки української пострадянської концепції приватної власності, а всій Україні загалом – заважають в переході до цивілізованих відносин власності.

Проблема полягає в тому, що приватизація можлива лише за наявності згоди на неї всіх зареєстрованих на конкретній житловій площі. Таке єдіномисліє відсутнє саме в 13% випадків з цілком зрозумілих причин – хтось (молодь) чекає, поки повмирають старі, хтось давно “вижив” сусідів на зйомне житло та хоче якомога надовше зафіксувати цю ситуацію, хтось не дає згоду на приватизацію через ниці спонукання чи через старечий маразм.

Якщо в квартирі немає кімнати, розмір якою максимально точно співпадає з гіпотетичною ідеальною часткою особи, яка бажає скористатись правом на приватизацію, і укласти окремий договір житлового найму є через це неможливим, ситуаціє стає абсолютно тупиковою. Логікою законодавця, який передбачив обов'язкову згоду усіх наймачів, було небажання “плодити комуналки”. Але цієї мети досягнуто не було, бо аж 13% громадян все одно так і не змогли порозумітись з сусідами.

Тому для якнайшвидшого завершення приватизації житла слід негайно дозволити індивідуальну приватизацію ідеальних часток незалежно від бажання інших осіб, зареєстрованих в квартирі/кімнаті.

Слід сповістити населення, що незабаром настане “день Х”, до якого всі бажаючі матимуть змогу приватизувати ще недоприватизоване, в тому числі – і без згоди потенційних співвласників, а ті, хто відмовиться від цього свого права з будь-яких причин – залишаться простими орендарями квартир чи частин квартир, які належатимуть територіальним громадам, які вчинятимуть надалі з орендарями на власний розсуд, в тому числі – встановлюватимуть ринкові ціни оренди та виселятимуть за несплату орендної плати.

Багатоквартирні будинки як цілісні майнові комплекси. ОСББ.

Жалюгідна ситуація з управлінням багатоквартирними будинками та мізерний відсоток створених ОСББ — закономірний наслідок проблеми того, що у співвласників немає належних правовстановлюючих документів навіть на їхні “частки”, і тому, тим більше - у них немає документів на “ціле”.

Також внаслідок прийняття в 1992 році відверто популістського Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” багатоквартирні будинки з правової точки зору перетворилися на сукупність окремих квартир, відірваних як від будинків в цілому, так і від земельних ділянок, на яких вони побудовані.

І це при тому, що з 1989 по 1992 рік в Україні була чинною доволі юридично досконала (за виключенням неврегульованого в ній «земельного питання», бо в 1989 році права приватної власності на землю не існувало як такого) Постанова Ради Міністрів УРСР від 19 травня 1989 р. N 142 «Про затвердження Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт», якою передбачалося:

- викуп (а не безоплатна роздача) квартир за залишковою вартістю;

- видача правовстановлюючих документів, в яких квартира визначалася як ідеальна частка усього будинковолодіння;

- замовлення в органах технічної інвентаризації плану всього будинку;

- утворення товариств індивідуальних власників квартир для створення умов ефективної експлуатації будинків на основі колективного управління;

- покладання на власників квартир всіх обов'язків по утриманню, поточному і капітальному ремонту будинку і прибудинкової території пропорційно розміру жилої площі їхніх квартир.

Лише Рішенням Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року багатоквартирні будинки було визнано цілісними майновими комплексами, а власників всіх приміщень в цих будинках — співвласниками будинків в цілому, а Закон України «Про ОСББ» визнав право ОСББ як юридичної особи отримати земельну ділянку, на якій побудовано будинок, та прибудинкову територію — у постійне користування або у власність. Але це право на отримання землі є фактично фікцією, оскільки надати чи не надати землю — є дискреційними повноваженнями місцевих органів влади, які абсолютно не зацікавлені в безоплатній роздачі цих земель, а особливо — на центральних вулицях великих міст.

Але вже було пізно. Величезна кількість підвалів та горищ, які, як допоміжні приміщення, мали належати співвласникам багатоквартирних будинків як спільне неподільне майно - були протизаконно визнані власністю територіальних громад та відчужені; наразі в кожному суді є сотні позовів мешканців, які вимагають повернення цих приміщень, і судова тяганина з цього приводу триватиме вічно, оскільки, згідно ч.4 ст. 268 Цивільного Кодекса України, позовна давність не розповсюджується на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта, яким порушено його право власності або інше речове право.

Також на прибудинкових територіях, які є невід'ємними частинами значної кількості багатоквартирних будинків як цілісних майнових комплексів, внаслідок невиділення цих земель в натурі за минулі 15+ років було незаконно побудовано багато споруд, і ця «юридична бомба» вибухне під час межування в натурі земельних ділянок, яке все одно колись розпочнеться.

З 2004 року не було фактично нічого зроблено для практичної імплементації зазначеного Рішення Конституційного Суду, а саме — не внесено відповідних змін ані до Цивільного Кодексу, ані до Закону України «Про ОСББ», аби хоча б відновити правове становище, яке існувало в 1989-1992 роках. Багатоквартирні будинки, всупереч логіці та здоровому глузду, НЕ обліковуються в БТІ як цілісні майнові комплекси, а земельні ділянки, на яких побудовано будинки, та прибудинкові території — обліковуються іншими органами, а саме - управліннями земельних ресурсів. Не дивно, що значна кількість багатоквартирних будинків взагалі ніде не зареєстровані. Тобто, рівень формалізації в цьому сегменті власності, який при цьому складає більшість наявної в Україні нерухомості — дорівнює або прагне до нуля.

Зазначена проблема також вирішується на законодавчому рівні — шляхом нескладної імплементації світового досвіду з урахуванням українських реалій. Співвласність у вигляді багатоквартирного будинку в правовому сенсі нічим не відрізняється від співвласності на квартиру чи автомобіль, тому що значно більша кількість співвласників — не показник. В той же час, згідно будь-якій теорії управління — чим більше співвласників, тим важче їм домовитись з приводу володіння і користування спільною річчю. Діюче ж законодавство пропонує неналежні алгоритми для прийняття рішень співвласниками багатоквартирних будинків стосовно питань, що стосуються утримання цих будинків та розпорядження ними.

Вирішення суперечок між співвласниками спільного неподільного майна.

Проблема відсутності в Україні прийнятних алгоритмів вирішення суперечок між співвласниками спільного неподільного майна є значно глобальнішою, ніж здається на перший погляд. Тому що все майно на світі є співвласністю того чи іншого рівня. Тобто, за “принципом матрьошки” - планета Земля є спільною власністю всього людства; Україна — належить всім українцям, міста та села належать територіальним громадам цих населених пунктів; багатоквартирні будинки/підприємства належать їхнім співвласникам/акціонерам; окремі квартири, автомобілі та т.і. - належать їхнім індивідуальним або колективним власникам.

Отже, все те, що називається “політикою”, є всього лише суперечками з приводу встановлення цих алгоритмів. Відсутність в Цивільному Кодексі України належного алгоритму розв’язання суперечок навіть між колишнім подружжям — співвласниками неподільної однокімнатної квартири чи автомобіля — закономірно тягне за собою повний безлад стосовно спільного управління, розпорядження та вирішення суперечок стосовно співвласностей вищих рівнів — багатоквартирних будинків, підприємств, майна територіальних громад чи державного бюджету.

Громадяни, які не мають навичок навіть на побутовому рівні чітко, швидко, на засадах розумності та справедливості поділити хоча б автомобіль чи квартиру — звичайно ж, тим більше не здатні ефективно вирішувати питання утримання власних багатоквартирних будинків, які належать десяткам-сотням співвласників, чи приймати рішення на рівні своїх багатотисячних територіальних громад, годі казати про багатомільйонну державу в цілому.

Головним і навіть, по великому рахунку, єдиним “алгоритмом” вирішення суперечок між українцями - співвласниками спільного неподільного майна на всіх рівнях в умовах відсутності “правил гри” - є “право сильного” в усіх його проявах: від підкупу суддів до скуповування депутатів. Спроби ж встановити алгоритми для співвласностей вищих рівнів (регламент Верховної Ради України, Закони “Про місцеве самоврядування”, “Про ОСББ”, “Про акціонерні товариства” тощо) до того, як ці алгоритми будуть встановлені для примітивного поділу співвласностей найнижчого рівня — виявляються вкрай неефективними.

Між тим, внесення відповідних змін до кількох статей Цивільного Кодексу України є технічно нескладним, оскільки відповідні алгоритми давно вже розроблені світовою цивілістикою та підтвердили на практиці свою ефективність в усіх цивілізованих країнах. Вирішити зазначені проблеми легко шляхом внесення до Цивільного Кодексу України змін такого змісту:

Введення поняття ідеальної та реальної частки

Частка у спільній власності може бути ідеальною або реальною. Ідеальною є абстрактна частка в спільній власності, що визначається у вигляді математичного дробу. Реальною є частка, яка може бути виділеною в натурі та співпадати чи не співпадати з ідеальною часткою.

Гарантування отримання окремого правовстановлюючого документу на частку

Кожний співвласник має право отримати від відповідного органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухомість, формальний титул, тобто окремий правовстановлюючий документ на належне йому особисто майно, з вказівкою, якою є його ідеальна та/або реальна частка у спільному майні.

Введення алгоритму вирішення суперечок, пов'язаних з володінням та користуванням частковою власністю

- Співвласники володіють і користуються спільною річчю за домовленістю або за рішенням більшості співвласників, якщо цій більшості належить більша частка в спільній речі;

- Розмір доходу, що відповідає частці власника, на отримання якого він має право, не може бути зменшений більшістю без згоди меншості співвласників.

Введення алгоритму вирішення суперечок при розподілі речі

Якщо співвласники не досягають згоди щодо способу розподілу речі, яка знаходиться в частковій власності, суд в залежності від обставин вирішує:

· розділити річ між співвласникам в реальних частинах, а якщо вартість реальних частин не відповідає вартості ідеальних часток, які належать співвласникам, суд може призначити грошовий залік в цілях рівняння частин, а також обтяжити окремі частини сервітутами на користь інших частин; при необхідності розподіл визначених судом реальних частин може здійснюватися жеребкуванням;

· передати річ одному або декільком співвласникам з покладенням на них обов'язку виплатити іншим співвласникам вартість їхніх часток грошима;

· продати річ з публічних торгів або з торгів між співвласникам, з розподілом виручених грошей між ними у відповідності з розмірами їхніх часток.

Діюче ж українське законодавство та судова практика фактично спонукають громадян порушувати права співвласників та не віддавати вчасно борги, оскільки така протиправна поведінка є фінансово вигідною. Згідно ч.2 ст. 364 Цивільного Кодексу України, компенсація співвласникові за його частку в спільному неподільному майні може бути надана лише за його згоди. Наявність цієї норми призводить до того, що рівні за статусом та впливом співвласники роками не можуть поділити майно, яке омертвляється, виключається з цивільного обороту, а у випадку, якщо якісь із співвласників впливовіші — саме вони користуються одноосібно всім майном, безкарно порушуючи права менш впливових співвласників, які не отримують ніякої компенсації за користування їхніми частками.

Українське цивільне законодавство стосовно співвласності настілько примітивне та недосконале, що в ньому навіть відсутнє поняття ідеальної та реальної часток, хоча судова практика намагається компенсувати цей недолік. Також для власників ідеальних часток, які бажали б відчужити належну їм власність, існує багато штучних перепон в отриманні окремих правовстановчих документів на їхні частки.

Так, відділи приватизації відмовляються видавати дублікати свідоцтв про приватизацію без паспортів та особистої присутності всіх співвласників (зазвичай частина свіввласників не зацікавлена в отриманні правовстановчих документів іншими, і тоді єдиний шлях отримання правовстановчого документу — через суд); якщо другий з подружжя не внесений в правовстановчий документ на майно, придбане в шлюбі, він також може підтвердити своє право власності та отримати окремий правовстановчий документ на свою частку тільки в судовому порядку; нотаріуси відмовляють спадкоємцям у видачі правовстановчих документів на право на спадщину, якщо інші спадкоємці, які заволоділи правовстановчими документами спадкодавця, відмовляються з'являтись для їх переоформлення, і цю проблему можна вирішити лише в судовому порядку, тощо.

Ці проблеми могли б здатись дрібними, якщо б не той факт, що абсолютна більшість належного українцям майна перебуває в ідеальній або реальній співвласності, і, як вже зазначалося, приблизно третина звернень до правоохоронних органів та судів пов'язана з конфліктами між співвласниками, які часто неможливо вирішити в принципі через брак відповідного законодавства. Так, у випадку навіть незначного неспівпадіння ідеальних часток з реальними проблема стає нерозв'язуваною в принципі, і доведені до відчаю люди вчиняють на цьому грунті злочини аж до вбивств включно.

Парадокс полягає в тому, що співвласники, ущемлені в своїх правах, сприймають перешкоджання їм в здійсненні своїх прав як грабунок (фактично це і є грабунок, бо власник не може отримати дохід в тій чи іншій формі, на який має повне право), а співвласники, які ущемлюють чужі права — розцінюють свою поведінку як процесуальні хитрощі, які цілком вписуються в рамки діючого українського законодавства.

Всі ці фактори перетворююсь спільну власність — на “недовласність”, яка теоретично існує, але можливості бути повноцінними власниками часток (тобто безперешкодно ними володіти, користуватись, а головне — розпоряджатись ними) для українців суттєво та невиправдано обмежені.

Формалізація багатоквартирних будинків та проблема ЖКГ.

В Україні створення ОСББ не є обов'язковим, а отже, багатоквартирні будинки залишаються фактично некерованими. Цим користаються ЖЕКи, які не виконують належного обсягу послуг, але отримують проплати у відповідності до квитанцій, цифри в яких виставляються без належного економічного обгрунтування - за принципом «не дуже мало, аби не залишитись без прибутку, і не дуже багато, аби люди не перестали платити».

Різниця між реально витраченими на утримання будинків коштами та оплатою, зібраною з мешканців — присвоюється або власниками приватних ЖЕКів, або фактичними володільцями комунальних підприємств, які формально належать територіальним громадам. При цьому відсутня практична можливість стягнути оплату з свідомих неплатників, які знають, що українська судова система та практично недіюча виконавча служба нездатні забезпечити ефективне стягнення копійчаних комунальних боргів, і це провокує напругу в стосунках між сусідами-співвласниками.

Отже, слід законодавчо зобов'язати співвласників багатоквартирних будинків створювати ОСББ. Але для цього потрібно внести хоча б мінімальні зміни в діючий Закон України «Про ОСББ». Головною нормою, яка гальмує наразі процес створення ОСББ навіть для співвласників тих будинків, які цього прагнуть, є норма про те, що «кожен власник на установчих зборах має один голос, незалежно від площі та кількості квартир або приміщень, що перебувають у його власності». Ця норма означає, що навіть для визначення кворуму слід достеменно знати точну кількість співвласників кожного багатоквартирного будинку.

Практично в кожному будинку є приблизно 13% неприватизованих квартир (цю проблему буде розглянуто окремо), власником яких є територіальна громада в особі місцевої ради, а також суттєва кількість співвласників квартир, які не мають окремих правовстановлюючих документів на свої частки — це, як вже зазначалося, один з подружжя, чи спадкоємці, яким частка належить з моменту відкриття спадщини, але які інколи десятиліттями не отримують свідоцтва про право власності, тощо. Зрозуміло, що підрахувати загальну кількість співвласників в будинках, в яких є +/- 50 квартир — практично неможливо.

Абсурдність цієї норми полягає також в тому, що не можуть мати однакові права співвласники, які мають нерівні ідеальні долі в будинковолодінні як цілісному майновому комплексі. Якщо б співвласники мали право голосу у відповідності до своїх часток, то для підрахунку кворуму достатньо було б знати загальну корисну площу будинковолодіння. Ось як це питання вирішено Законом Естонії «Про квартирні товариства»:

«Квартирне товариство є некомерційним товариством, створеним в цілях спільного господарського обслуговування ідеальних часток. Квартирне товариство створюється за рішенням більшості власників квартир в розділеній на квартирні власності нерухомій речі, якщо більшості через ідеальні частки в об'єкті квартирної власності належить більша частина будівлі та земельної ділянки.»

Якщо б відповідні зміни були внесені в діючий Закон України «Про ОСББ», не треба було б проводити нікому не потрібні збори співвласників, які наразі практично неможливо провести через заплутану процедуру, помножену на неможливість скласти хоча б загальний список співвласників будинку, які мають право голосу. Багато ОСББ в Україні так і не було створено лише тому, що, наприклад, власники приватного ЖЕКу, не бажаючи втрачати джерело доходу, спонукали якогось дрібного співвласника роками оскаржувати в суді процедуру проведення зборів на підставі того, що його, зокрема, не було належним чином, у встановлені законодавством строки повідомлено про час та місце проведення зборів.

Цілком достатньо було б зібрати з власників 50+% ідеальних часток в будинковолодінні письмові заяви про бажання створити товариство та провести лише серед цих осіб установчі збори, на яких затвердити статут — типовий для некомерційних об'єднань, зі специфічними питаннями про те, як мають регулюватись питання розподілу голосів на загальних зборах, а також основи і порядок оплати витрат по господарському обслуговуванню ідеальних часток в об'єкті квартирної власності членів квартирного товариства.

Якщо ОСББ створено рішенням співвласниками більшості ідеальних часток, то участь в ньому має бути безумовно обов'язковою для власників решти ідеальних часток., і також обов'язковими для всіх співвласників мають бути рішення керівних органів ОСББ, якщо вони прийняті з дотриманням встановлених процедур. Дискусії з приводу того, що це — нібито порушення принципу «свободи договірних відносин», є абсурдними, оскільки жоден з співвласників нездатен відокремити своє приміщення від будинку як цілісного майнового комплексу.

Таким чином, співвласник повинен мати право оскаржувати рішення керівних органів ОСББ лише з приводу порушення процедури їх прийняття, але — не з приводу того, що його не влаштовує їхній зміст.

Величезною проблемою для вже існуючих українських ОСББ є неплатежі окремих мешканців, оскільки, як і в ситуації з неплатниками в будинках, де ОСББ не створено — відсутні ефективні механізми стягнення боргів, навіть якщо ОСББ наймає юриста для ведення судових справ. Але цю проблему неможливо вирішити окремо від тотального реформування всієї системи українського правосуддя та виконавчої служби.

Саме нульовий рівень формалізації багатоквартирних будинків як цілісних майнових комплексів призводить до неможливості вирішення глобальної проблеми, яка цікавить практично всіх виборців — проблеми ЖКГ. Об'єктивно неможливо домогтися якісного обслуговування багатоквартирних будинків, мешканці яких фактично позбавлені можливості визначитись з обсягом послуг, яких вони потребують, та проконтролювати кількість та якість реально наданих їм послуг. Але безумовний зв'язок між формалізацією багатоквартирних будинків як цілісних майнових комплексів та успіхом реформування ЖКГ, на жаль, не є очевидним для більшості населення і навіть для спеціалістів церез занадто довгий логічний ланцюжок доводів. Як наслідок — на псевдореформування ЖКГ безплідно витрачається суспільний ресурс та бюджетне фінансування.

Отже, без створення ОСББ співвласники багатоквартирних будинків (тобто, абсолютна більшість міського населення України) нездатні проконтролювати ціноутворення в галузі ЖКГ- навіть на рівні вартості обслуговування конкретних будинків, годі казати про ціноутворення постачальників тепла, газу, електроенергії тощо. Причини були проаналізовані вище — громадяни не усвідомлюють себе співвласниками комунальних підприємств та сприймають ціни, які централізовано встановлюються місцевою владою, як щось таке, чого все одно не можна уникнути.

Навколо розміру тарифів відбувається виключно політиканська балаканина за типовим сценарієм — більшість в місцевих органах влади обстоює необхідність підвищення тарифів, а опозиція вимагає їх зниження. Але при цьому механізми ціноутворення не обговорюються по суті, бо для цього довелося б розкрити всю структуру володіння, управління та бухгалтерію цих підприємств, що є абсолютно фантастичним сценарієм, бо потягло б за собою з'ясування питань — а як ці підприємства потрапили під контроль саме цих осіб, і що це за дивні витрати мають місце з метою виведення та відмивання капіталу.

Повна непрозорість ціноутворення в ЖКГ призводить до того, що єдиною метою володільців підприємств, які надають будь-які послуги по обслуговуванню багатоквартирних будинків, є отримання максимального прибутку «тут і зараз». Ніякого стимулу інвестувати в розвиток галузі у них немає і бути не може, оскільки як мінімум невідомо, кому саме належать комунікації і хто повинен дбати про їхній стан. Неможливо запровадити технології енергозбереження доти, доки кожен не буде змушений оплачувати всі види енергоносіїв з власної кишені за собівартістю плюс прибуток енергопостачальника. Неможливо змусити постачальників води чи теплоносія вчасно ліквідовувати протікання чи покращувати теплоізоляцію, доки непродуктивні втрати можна легко покривати за рахунок споживачів, виставляючи їм завищені рахунки.

Лише після тотальної формалізації багатоквартирних будинків як цілісних майнових комплексів у їхніх колективних власників виникнуть питання - а з чого складаються тарифи на електроенергію, водопостачання, каналізацію, газ, і чи не завеликими є втрати через невідремонтовані комунікації? Тоді навіть приватним власникам обленерго та іншим монополістам доведеться інвестувати гроші в приведення в належний стан інженерних мереж, відкрити свою бухгалтерію для громадськості — та обмежуватись законодавчо встановленими для монополістів нормами прибутку.

Визначення власників комунікацій та розмежування між ними є окремим випадком проблем одночасно і формалізації, і розмежування. Формалізація багатоквартирних будинків передбачає визначення меж не лише прибудинкових територій (які, внаслідок хаотичних землевідводів без виділу ділянок в натурі, часто накладаються одна на одну, або між ними залишаються «зайві», ні до чого більше не придатні смуги землі), а й «точок перетину» комунікацій — тобто, до якого метра труби чи проводи (а карти розташування комунікацій часто виявляються втраченими) є частиною будинковолодіння, і з якого — власністю комунального підприємства чи територіальної громади.

Від визначення власників комунікацій залежить, хто саме несе відповідальність за їхній стан та хто ліквідовуватиме аварії та прориви. Як правило, внутрішньоквартальні інженерні мережі об'єднують в єдину систему багато абсолютно різних об'єктів. Для мікрорайонної забудови (найтиповішої для українських міст) взагалі характерне те, що інженерні об'єкти були створені єдиними на кущ будинків чи навіть на цілий квартал. Прибудинкова територія часто є спільною для декількох будинків, оскільки неможливо за будівельними нормами відмежувати окремий землевідвід. В цьому випадку немає іншого виходу, крім як формалізовувати прибудинкові території декількох будинків як співвласність, але діюче законодавство взагалі не містить алгоритмів володіння подібною співласністю.

Місто в цілому складається з нерухомих власностей, які формують жорстку ячеїсту структуру, кожна ячейка якої – це окреме майно у вигляді земельної ділянки з усіма розташованими на ній спорудами. Але кожна з цих ячейок підключена до спільної системи життєзабезпечення. Це інженерні системи та мережі, вулиці та дороги тощо, які є об'єктами спільного користування, що перебувають у комунальній власності. Кожен об'єкт спільного користування - це рядок в бюджеті міста, кошти, які слід передбачити на його утримання.

Очевидно, що проконтролювати бюджет на рівні міста без формалізації всього суспільного нерухомого майна абсолютно нереально.

Реальністю є те, що ДО досягнення скільки-небудь суттєвого (25+%) рівня формалізації власності 1 та 2 рівня, тобто індивідуальних квартир і земельних ділянок (1 рівень) та багатоквартирних будинків з прибудинковими територіями (2 рівень) — громадяни масово навіть не розумітимуть суті проблем з власністю 3-4 рівнів, тобто комунальною та загальнодежавною власністю, не асоціюватимуть таку власність з собою, не вважатимуть себе співвласниками комунальних та загальнодержавних активів, а отже, дозволятимуть особам, які заволоділи такими активами, безконтрольно та практично безкарно розпоряджатись доходами від цих активів виключно на свою користь. А отже, громадяни не зможуть сформувати відповідний суспільний запит для політиків.

Може здатись, що політикам та чиновникам невигідна формалізація суспільного майна. Але проблема в тому, що неформалізоване, безхазяйне майно, кошти на підтримання якого в належному стані безкарно та безконтрольно дерибаняться — наразі «допрацьовує» в Україні решту свого фізичного ресурсу. Особливо це стосується якраз інженерних комунікацій в містах, ступінь зношеності яких спеціалісти оцінюють в 70-90%.

Отже, питання лише в тому, що трапиться раніше — прозріння політиків стосовно перезрілої вже необхідності формалізації, чи катастрофа в масштабах всієї України.

АДМІНРЕФОРМА.

Визначення меж територіальних громад.

В Україні досі залишаються належним чином не розмежованими землі навіть адміністративно-територіальних суб'єктів, не кажучи вже про землі окремих громад. Маються на увазі не лише територіальні громади в розумінні Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", а громади в більш широкому значенні — будь-які групи осіб, які мають земельні ділянки у співвласності/спільному користуванні.

Неможливо ефективно управляти /хазяйнувати/розпоряджатись територією, межі якої не визначені, не узгоджені з сусідами та не закріплені встановленими у відповідності з чинним законодавством межовими знаками.

Враховуючи складність процесу тотального межування та величезні неузгодженості між “паперовими” та реальними межами, багаторічні суперечки між сусідніми землеволодільцями, які ризикують затягнутись ще на десятиріччя — немає сенсу відразу визначати всі демаркаційні лінії та встановити всі межові знаки  з точністю до міліметра. Слід розпочати з нанесення на відкриті та загальнодоступні кадастрові карти (попередньо обравши єдину систему координат — п.1.2) тих меж, відносно яких немає і не може бути ніяких суперечок. Зазвичай це природні межі (скелі, ріки, старі дерева тощо) чи штучні — дороги, будівлі та т.і. І вже відштовхуючись від таких безумовних позначок, слід зобов'язати сусідів-землевласників/землекористувачів узгодити всі спірні межові питання, якщо визначення цих меж має значення для прав чи обов'язків цих осіб (податкових чи інших повинностей).

Але не слід ні в якому разі перешкоджати відчуженню нерозмежованих нерухомих власностей, як це має місце зараз, оскільки це призводить лише до збільшення кількості прихованих або неформалізованих правочинів. Власники та користувачі повинні мати гарантоване право  відчужувати належні їм майнові права в стані as is, тобто такими, які вони є — недоформалізованими, недорозмежованими тощо, якщо набувачі цих майнових прав погоджуються придбати їх саме такими і на умовах покладання саме на них подальшого оформлення.

Слід прописати чіткий алгоритм встановлення меж в натурі у випадку неспівпадіння відомостей про кордони суміжних земельних ділянок, що містяться в поточних кадастрових планах/державних актах/судових рішеннях — з реальним станом справ на місцевості. Світовою практикою зазвичай пропонується приймати за основу об'єм володіння, тобто фактичне землекористування, а якщо об'єм володіння не може бути встановлений, то від землі, яка є предметом спору, до кожної нерухомої речі має додаватись/відніматись рівна за величиною частина.

Відсутність такого алгоритму в діючому українському законодавстві призводить до принципової неможливості розмежування суміжних земельних ділянок та до конфліктів на цьому ґрунті, які тривають десятиліттями.

Визначення статусу члена територіальної громади.

Бути членом територіальної громади означає не лише право обирати місцеві органи влади. Це також означає, що член громади є співвласником всього майна, що є в комунальній власності даної територіальної громади. Але внаслідок вкрай низького рівня формалізації майна та важкодоступності інформації про це майно середньостатистичний українець практично не цікавиться цим майном, не усвідомлює себе співвласниом цього майна, і, як наслідок — не розуміє, що місцеві органи влади існують саме для того, аби ефективно управляти цим майном на користь громади в цілому та кожного її члена окремо.

Ніяких критеріїв визначенння «член/не член територіальної громади» - в діючому законодавстві України не існує. Відповідно до статті 140 Конституції України, «...територіальна громада – це жителі села (чи добровільне об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл), селища, міста». Більш повне, уточнене визначення терміну “територіальна громада” дається у статті 1 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”: “жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр”.

На практиці виникає багато питань. «Фіксування» статусу члена територіальної громади наразі можливо лише у вигляді реєстрації в конкретному населеному пункті. Між тим, на кількох останніх виборах – Президента та Верховної Ради - громадяни, які не бажали їхати голосувати по місцю реєстрації, добивалися внесення їх у списки для голосування по місцю фактичного проживання через судові рішення.

Отже, суто формальний критерій визначення члена територіальної громади як особи, що має “реєстрацію” - судовою практикою визнаний не був. В діючому українському законодавстві визначено, що місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік, але відсутні будь-які механізми контролю цього строку.

Є багато категорій громадян з невизначеним статусом — наприклад, військовослужбовці, які проходять строкову службу у військовій частині, дислокованій в населеному пункті; злочинці, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі; громадяни інших держав чи особи без громадянства, які постійно (або тривалий час) проживають в населеному пункті; а також багато інших категорій громадян, які постійно живуть та працюють в даному населеному пункті, але не мають місцевої реєстрації, а натомість формально зареєстровані в населеному пункті, з яким багато років як втратили будь-які зв'язки.

Постає питання - чи повинні такі громадяни, зважаючи на свої конституційні права, мати можливість впливати на вирішення суто місцевих питань? Особливо якщо врахувати, що часто такі громадяни вносять значно суттєвіший внесок в добробут територіальної громади, ніж «аборигени» - алкоголіки, наркомани та інші маргінали.

Подібні питання в 1999 році спробували поставити перед Конституційним Судом України народні депутати. Зокрема, вони питали:

1) Хто є повноважним членом територіальної громади - житель чи громадянин України та чи рівні у своїх правах члени територіальної громади? Чи повинні територіальні громади бути утворені відповідно до кожної адміністративно-територіальної одиниці, чи тільки до населених пунктів: сіл, селищ, міст? Чи мають право об'єднуватись в одну територіальну громаду жителі будь-яких сусідніх сіл, селищ, міст? );

2) Як слід розуміти термін "організація управління районами в містах", що використовується у частині п'ятій статті 140 Конституції України? Чи можуть жителі частини населеного пункту бути одночасно членами декількох територіальних громад? Чи можуть в одному місті одночасно існувати територіальна громада міста та територіальні громади районів у місті? Чи можуть територіальні громади міста та районів у місті входити одна в другу та чи матимуть вони при цьому однакові повноваження? Чи кожна районна в місті територіальна громада є власником комунального майна, особливо, якщо районна у місті рада не утворювалася, та чи означає це, що власністю територіальної громади району в місті управляє виключно міська рада? Чи може районна в місті рада (якщо вона утворена) управляти майном територіальної громади району в місті, за яких умов і в яких межах? Хто буде правонаступником майна, яке придбане районною в місті радою, якщо на міському референдумі або сесії міської ради буде прийнято рішення не утворювати районні у місті ради? Чи має право міська рада в будь-який час прийняти рішення про неутворення районних у місті рад та з якого часу в такому разі обрана районна у місті рада втратить свої повноваження?

На жаль, Конституційний Суд України самоусунувся від відповіді на зазначені питання, загальмувавши на багато років розвиток місцевого самоврядування в Україні. “Аналіз порушених у конституційному поданні питань дає можливість дійти висновку, що відповідь на них прямо випливає з тексту самої Конституції України та чинного Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" – констатували судді та ухвалили, що “підстави для відкриття конституційного провадження по цій справі відсутні.

Таким чином, врегулювання зазначених питань можливе лише шляхом внесення змін у відповідний розділ Конституції України та прийняття нової редакції Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", в тексті якого слід прописати алгоритм визнання особи членом територіальної громади — зокрема, скільки часу треба прожити в даному населеному пункті після реєстрації, аби отримати право голосу, а отже, і статус повноправного члена територіальної громади, тощо.

Якщо звернутись до закордонного досвіду, то членство в територіальній громаді визначається, насамперед, такими чинниками, як наявність будь-якої власності та/або сплата місцевих податків. Оскільки Україні до такого ще надзвичайно далеко, слід виходити з місцевих реалій та вважати безумовними членами конкретної територіальної громади:

- тих, хто має/орендує нерухомість на зазначеній території;

- тих, хто має реєстрацію;

- тих, хто має бізнес та сплачує податки;


Дискусійно:

- тих, хто працює, і роботодавець сплачує за нього податки;

- тих, хто отримує пенсію чи інші види соціальної допомоги.

Ці переліки не є вичерпними. Слід розробити детальні, чіткі критерії стосовно того, з якого моменту людина стає членом територіальної громади в кожному з випадків. Тобто, ті, хто має власність, можуть отримувати виборче право з моменту реєстрації правовстановлюючого документу, а для тих, хто працює та орендує житло – можна ввести “ценз осідлості”, тобто відтерміновувати реалізацію виборчого права на півроку чи на рік.

РЕФОРМА ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ

Місцеве самоврядування та вибори.

Питання статусу члена територіальної громади нерозривно пов'язане зі створенням реєстру виборців. Практика складання виборчих списків дискредитувала себе в Україні повністю. Кожного разу на виборах будь-якого рівня піднімаються скандали з приводу якості цих списків. Намарно витрачається суспільний ресурс, і все одно багато людей не знаходять себе у списках, а натомість з'являються “мертві душі”.

Оскільки участь у виборах в Україні не є обов'язковою і покарання за абсентеїзм (неучасть у виборах) не передбачене, то найлогічнішим та найменш фінансово затратним було б запровадити самостійну добровільну реєстрацію громадян в якості виборців. Немає сенсу складати списки осіб, які, хоча і підпадають під формальні критерії “виборця” - не ходять на вибори ніколи, і їхніми бюлетенями користаються власники місцевого адмінресурсу.

Списки виборців повинні бути відкритими та загальнодоступними – з зазначенням підстав отримання картки виборця. Процедура отримання картки виборця повинна бути максимально простою та зрозумілою, а відмова в її видачі – оскаржуватись до суду. Також кожен член територіальної громади повинен мати право оскаржити в суді видачу картки виборця будь-кому, хто, на його думку, отримав виборче право неправомірно. Добровільність реєстрації в якості виборця має стосуватись всіх видів виборів – і загальноукраїнських, і місцевих.

Сучасний розвиток техніки дозволяє записувати на одну й ту саму картку виборця всю необхідну інформацію про нього – членом якої (яких) територіальних громад він є, на яких виборах має право голосувати . Тобто, іноземець або особа без громадянства матимуть відмітку в картці про можливість голосування лише на місцевих виборах, тощо, для чого слід зняти існуючу законодавчу заборону для цих осіб обирати та бути обраними до органів місцевого самоврядування.

В країнах розвинутої демократії виборці мають право голосувати поштою, завчасно надіславши свій бюлетень до виборчої комісії. Це значно дешевше, ніж змушувати людей їхати на інший кінець країни для участі у виборах, і значно справедливіше, ніж позбавляти їх виборчого права лише тому, що вони служать строкову службу в армії чи знаходяться в місцях позбавлення волі (и солдаты срочной службы и заключенные не лишены этого права).

В США виборці в своїх картках за бажанням зазначають, прихильниками якої саме політичної сили вони є. Це дозволяє партійним активістам працювати безпосередньо з людьми, які зацікавлені в цьому, залучати їх до проведення виборчих кампаній, і агітувати лише тих, хто не зазначив своїх політичних уподобань.

Що стосується реєстрації, яка наразі є єдиним критерієм віднесення особи до членів певної територіальної громади, то вона повинна втратити цю функцію та стати повідомлювальною — тобто, особа просто повідомляє державу в особі будь-якого державного органу про те, де її можна знайти. Але якщо держава не зможе знайти людину за цією адресою – наприклад, аби направити повістку до військкомату чи виконавчий лист про стягнення аліментів – ось тоді у людини повинні бути серйозні проблеми у вигляді суттєвого штрафу, наприклад. А оскільки суттєвий штраф – це занадто абстрактне поняття, він повинен призначатись у вигляді відсотку від статків людини. За цим принципом, наприклад, у Норвегії призначаються штрафи за порушення правил дорожнього руху, і тому буває, що заможний бізнесмен платить за банальне перевищення швидкості кілька десятків тисяч крон.

Проблема полягає в тому, що реєстрація в Україні - це не просто повідомлення держави про місце проживання громадянина, а й ще цілий комплекс правовідносин. В Україні на “реєстрації” і досі зав'язано безліч невластивих цьому інституту прав та обов'язків, які в принципі не повинні мати до нього ніякого відношення: від отримання медичної допомоги чи влаштування дитини до школи - до “прихованого” права власності, тобто права на приватизацію житла. А в Україні ще 13 відсотків неприватизованого житла, право на приватизацію якого мають лише особи, що зареєстровані в такому житлі. Існуюча ситуація нагромаджує безліч нікому не потрібних проблем, а тому реєстрацію, безумовно, слід “розвести” у статусі з будь-якими іншими правовідносинами.

Отже, наявність/відсутність штампу про реєстрацію в паспорті громадянина України насправді аж ніяк не є показником того що, конкретна особа є/не є жителем конкретної адміністративно-територіальної одиниці. Безумовно, така ситуація в масових масштабах порушує виборчі, а значить, і майнові права мільйонів громадян. Адже вони втрачають можливість впливати на питання, пов'язані з розпорядженням комунальним майном, співвласниками якого вони є по праву, бо приймають участь в його створенні.

Також сутності місцевого самоврядування не суперечить те, аби були членами територіальних громад та мали “місцеве” виборче право іноземці та особи без громадянства, а деякі громадяни – були членами декількох територіальних громад одночасно. Якщо людина має власність на території та платить податки до місцевого бюджету, немає законних підстав позбавляти її права брати участь в управління комунальним майном. Ніяких, якщо не враховувати крайній ступінь заполітизованості українських місцевих виборів.

Немає більшого абсурду, ніж місцеві вибори за партійними списками, оскільки право управляти спільним майном не може залежати від партійності члена територіальної громади. Це визнали вже всі, хоча деякі політичні сили не бажають позбавляти себе можливості продавати місця у виборчих списках. Нав'язування всім без винятку територіальним громадам України єдиних правил проведення виборів та формування місцевих органів влади є пережитком радянської системи, коли місцеве самоврядування було звичайною фікцією, бо насправді всі питання, навіть найдрібніші, вирішувалися ставлениками та назначенцями “з центру”.

Така ситуація є неприпустимою в демократичній державі хоча б в силу того, що у мешканців кожної територіальної громади може бути своя точка зору про те, наскільки часто слід проводити вибори, яка має бути чисельність виборного представницького органу та які повноваження конкретна територіальна громада готова делегувати виборній місцевій владі.

Оскільки місцеве самоврядування — це правовідносини перш за все стосовно розпорядження комунальним майном, то втручання центральної влади в них в існуючому обсязі є настільки ж абсурдним, як втручання в майнові стосунки всередині сім'ї чи приватного підприємства. Мета законодавця в цих питаннях — встановити загальні принципи, в межах яких кожна громада вправі діяти на власний розсуд. Наприклад, законодавчо (“рамковим” законом) має встановлюватись лише періодичність виборів (не рідше, ніж раз в Х років), та процедури: ініціювання позачергових виборів та проведення місцевих референдумів.

При цьому призначення позачергових виборів чи проведення референдуму ні в якому разі не повинно залежати від діючої місцевої влади — як варіант, правильність проведення зборів, формування ініціативних груп та реальну кількість зібраних підписів має встановлювати Апеляційний суд сусідньої області/Адміністративний суд відповідного рівня, а оскаржуватись відповідне позитивне чи негативне рішення Апеляційного суду має до Верховного Суду України/Вищого Адміністративного Суду. Це значно ефективніше, ніж існуюча практика призначення позачергових виборів в кожну сільраду Верховною Радою України.

Такі посади та інституції, як губернатори, голови райдержадміністрацій чи “представники Президента/Кабміна” - мають бути ліквідовані, як пережитки адмінресурсних часів, які стримують розвиток справжнього місцевого самоврядування.

Вибори до Верховної Ради України.

За основу пропонується взяти таку схему:

1. 450 округів, при цьому "прив'язуватись" до адміністративно-територіального поділу не обов'язково.

2. Кожна партія може висунути максимум лише по 1 кандидату на кожен округ, мінімум – по 14 округам. Також може висуватись необмежена кількість "самовисуванців". За кожного висунутого сплачується "стартовий внесок" у встановленому розмірі – для того, аби дрібні партії, які апріорі не мають шансів на подолання прохідного бар'єру, не висували завідомо непрохідних кандидатів, та "безнадійні" самовисуванці – не збільшували довжину бюлетенів. В той же час, така система дозволить харизматичним особистостям, які з різних причин не знайшли себе в існуючих в мега-партіях та блоках та/або знаходяться в процесі створення нових політпроектів – таки пройти в парламент, якщо вони настільки популярні, аби здобути абсолютну більшість голосів виборців в якомусь окрузі.

3. Партії та самовисуванці мають право необмеженого збору готівкових коштів зі своїх прихильників, але – виключно з фізичних осіб, оскільки юридичні особи не є суб'єктами виборчого процесу (з обов'язковою видачею квитанції, дублікат якої залишатиметься у партії чи у самовисуванця) а також безготівкових, в тому числі – через інтернет та смс-повідомлення. Все одно обмеження у використанні виборчого фонду є цинічною фікцією, і зняття обмежень та дозвіл збирати кошти усіма можливими способами сприятиме фінансуваню політичного процесу не лише олігархами, а й широкими колами простих виборців. Всі кошти повинні залучатись прозоро та відкрито.

4. Аби не допустити масової "скупівлі округів", в безумовному порядку отримують мандати лише максимум 50 (цифра – приблизна) кандидатів-самовисуванців та представників "непрохідних" партій, які в своєму виборчому окрузі набрали 50+% голосів (рахувати – з урахуванням тих, хто "проти всіх"). Якщо таких кандидатів виявиться більше, ніж 50 – між ними провадиться рейтинговий відбір. В "конкурсі" цих 50-ти не беруть участь кандидати від "прохідних" партій, які набрали 50+% голосів – вони проходять лише по списках своїх партій.

5. Для з'ясування, чи подолала партія прохідний бар'єр, сумуються всі голоси, віддані за всіх кандидатів від партії по всіх округах. На цій підставі визначається кількість місць, яку отримала кожна партія. Пропорційний розподіл місць між партіями відбувається з урахуванням фактору отримання в безумовному порядку мандатів 10-ма першими кандидатами від партій, які подолали виборчий бар'єр. Тобто, якщо з результатом 50+% виборчу гонку завершило 50 кандидатів-самовисуванців та висуванців від "непрохідних" партій з 450, а виборчий бар'єр подолало 5 партій (50 безумовно прохідних кандидатів), то між ними відбувається пропорційний розподіл 350 місць.

6. Особи, які стали народними депутатами України від партій, які подолали виборчий бар'єр, зобов'язані вступити в фракцію своєї партії; особи, які стали народними депутатами України від "непрохідних" партій, та особи, які стали народними депутатами як самовисуванці (по "квоті 50 осіб") можуть приєднатись до будь-якої фракції (без права виходу з неї в разі приєднання; вихід = втрата мандату) чи залишитись незалежними та позафракційними, з усіма наслідками.

7. Місця між кандидатами, що балотувалися по округах від партій, що подолали виборчий бар'єр, розподіляються таким чином:

а) Під час складання списків партії, перша десятка кандидатів в народні депутати від партії не балотується у виборчих округах, закріплення за округами розпочинається з 11 місця у списку партії, тобто перші 10 місць в списку кандидатів в народні депутати обіймають топ-лідери партії (або спонсори, чи взагалі хто заманеться), ці "пільговики" визначаються завчасно, з'їздом партії, їх прізвища подаються під час подачі документів в ЦВК;

б) кандидати в народні депутати, що показали найкращі результати в кожному регіоні (кількість "прохідних" кандидатів в депутати від кожного регіону визначається пропорційно кількості ТВО в кожній області – від 1 до 5); якщо у партії не вистачає місць, аби задовольнити всіх – проходять в першу чергу лідери по регіонах (якщо на всіх лідерів депутатських мандатів не вистачає – лідери рейтингуються по кількості принесених партії голосів), потім – другі номери (якщо депутатських мандатів не вистачає – також рейтингуються), потім – відповідно треті, четверті, п'яті (теж рейтинг);

в) всі інші депутатські мандати розподіляються в залежності від кількості принесених партії голосів.

Інші пропозиції щодо вдосконалення виборчого законодавства.

Прийняти Закон України "Про проведення щорічних голосувань про вотум довіри виборним органам влади всіх рівнів, сільським, селищним, міським головам" такого змісту:

а) Голосування з приводу вотуму довіри має відбуватись щорічно в останню неділю лютого; голосуванню має передувати звітування всіх цих виборних органів влади, сільських, селищних, міських голів перед виборцями, яке має відбутись не пізніше, ніж до другої неділі лютого. Відсутність звіту автоматично тягне за собою призначення позачергових виборів.

б) Депутати, обрані за мажоритарною системою (крім депутатів ВР України), та сільські, селищні, міські голови звітують особисто. Колегіальний орган влади, обраний за пропорційною схемою, звітує колегіально.

в) Вотумом довіри, що тягне за собою продовження повноважень виборних органів влади всіх рівнів, сільських, селищних, міських голів - вважається позитивне голосування 50+% виборців, які взяли участь в голосуванні. Позачергові вибори виборних органів влади всіх рівнів,сільських, селищних, міських голів, які отримали менший відсоток голосів, відбуваються в останню неділю квітня.

г) Організація процесу голосування про вотум довіри виборним органам влади всіх рівнів,сільським, селищним, міським головам, та на чергових та позачергових виборах - покладається на постійно діючі професійні виборчі комісії всіх рівнів.

РЕФОРМА СУДОВОЇ СИСТЕМИ

Загальні засади та кадрові питання.

Незважаючи на небажання політиків та вищих судових ієрархів втрачати тотальний контроль над суддями, реформи проводити необхідно, доки не стало занадто пізно. Вирішення “судових” питань лежить виключно в політичній площині – це питання контролю над судовою гілкою влади. Українські політики та чиновники категорично не бажають відмовлятись від цього контролю, тому що не розуміють, що “гра за правилами” в підсумку та в довгостроковій перспективі є вигіднішою, ніж та судова вакхналія, що квітне зараз.

Українські суди не є судами в прямому значенні цього слова, оскільки не є ані безсторонніми, ані незалежними. Судді виносять рішення, керуючись не законом, а політичною/економічною доцільністю. Негативний вплив такого становища на суспільство важко переоцінити, але громадянське суспільство в Україні ще не сформоване, а тому нездатне чинити ефективний спротив корупції в судах та бути стримуючим фактором на ринку замовних судових рішень. Безумовно, такий “ринок” існує в будь-якій країні, але зазвичай обмежується рішеннями з неочевидних справ.

Суспільство не має можливості не те що контролювати чи якось впливати на кадровий добір суддів, а навіть позбавлене самої мінімальної інформації про те, хто саме йде в судді і за якими критеріями надається перевага тому чи іншому кандидату. Єдиним способом вплинути на якість кадрового добору є запровадження публічних формалізованих іспитів в перспективі — для всіх юристів країни (як це відбувається в усьому цивілізованому світі), а для початку — хоча б для кандидатів на посаду судді, та запровадження прозорих процедур добору суддів. Але це означатиме втрату корупційних грошей, які зараз отримує суддівська верхівка, чиновники Вищої Ради юстиції, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів, лідери депутатських фракцій та різноманітні “посередники”, а тому для здійснення такої реформи потрібна політична воля.

Поки що в українських судах ще працює певна кількість осіб, які потрапили туди в ті часи, коли для судді було обов'язковим хоча б уміти самостійно писати рішення та вироки. Зараз ці люди повільно, але впевнено заміщуються абсолютно юридично безграмотними протеже політиків та чиновників, які не можуть без помилок навіть зачитати сторонам їхні права і ніколи в житті навіть не пробували самостійно написати хоч якийсь процесуальний документ. Їм це просто не потрібно, бо все необхідне замість них пишуть помічники чи сторони по справі.

Такі судді практично не несуть жодної відповідальності за погану якість своєї роботи чи навіть за відверто незаконні рішення, що ними виносяться. Єдиний виняток – якщо суддя в поганих стосунках з головою суду чи іншими високопоставленими судовими чиновниками, чи особа, яка влаштувала його на посаду, втратила владу. Наразі відсоток таких “суддів” наближається до критичного, і ось-ось почнуться незворотні процеси. Фіналом стануть масові вбивства суддів, самосуди над злочинцями та самоуправні дії сторін по цивільних справах відносно одне одного.

Управління.

По вертикалі судова система жорстко контролюється через голів судів, які мають гіпертрофовано велику кількість повноважень та величезні можливості для тиску на суддів. Цей тиск здійснюється шляхом розподілу справ, виділення квартир, нарахування премій та т.і. Логіка цієї системи полягає в тому, що значно легше контролювати кілька десятків/сотень голів та заступників голів судів, ніж багатотисячний суддівський корпус.

Ані вищі судові ієрархи, ані політики не бажають обмеження повноважень суддів, що посідають адміністративні посади, та запровадження їх виборності, оскільки саме контролювання голів судів та їхніх заступників означає переваги на ринку замовних судових рішень та вироків. Цей ринок має на Україні величезні обсяги та суттєво впливає на економіку в цілому, бо нівелює право власності як таке. Суддівська корупція і є навіть небезпечнішою за розбій, бо легітимізує незаконне захоплення чужої власності, безкарність злочинів, тощо, та створює в суспільстві атмосферу невпевненості, відчаю та безнадії — у одних, і вседозволеності — у інших.

Необхідна негайна відмова від “жорсткої” адміністративно-територіальної прив'язки судів, як є громіздкою, неповороткою та сприяє розквіту корупції та кумівства, особливо у віддалених сільських районах, в яких триумвірат “голова суду — прокурор району — начальник райвідділу міліції” часто “запроваджують” відвертий феодалізм.

По-перше, така прив'язка ставить судову систему в залежність від примх місцевої влади, яка має повноваження “перенарізати” райони, як це сталося, наприклад, в Києві, і довелося екстренно робити з 14 судів — 10.

По-друге, населення багатьох населених пунктів виявляється суттєво обмеженим в доступі до правосуддя. Наприклад, дрібний підприємець, який живе в Казанківському районі Миколаївської області, змушений часто судитись з клієнтами, стикається з тим, що Апеляційний суд знаходиться в місті Миколаєві, тобто більше ніж в трьохстах кілометрах, в той час як до Кіровоградського Апеляційного суду - всього 80 кілометрів.

По-третє, існує залежність суддів від місцевих чиновників з державних адміністрацій з приводу забезпечення житлом, тощо. В той же час, наприклад, у Франції навіть судові округи різних юрисдикцій не співпадають одне з одним — окремі системи існують для цивільних судів, кримінальних, комерційних та судів у трудових спорах.

Прозорість.

Спостерігаються деякі спроби зробити українську судову систему прозорішою - наприклад, запрацював, хоча і в обмеженому режимі, Реєстр судових рішень. Але даний Реєстр виключає можливість аналітики, тобто пошуку рішень конкретного судді чи пошуку за даними сторін по справі, а отже, не приносить тієї користі, яку міг би і повинен був би приносити.

Обмеження відомостей про сторони по справі є абсолютно невиправданим, оскільки навіть у справах, які слухалися у закритих судових засіданнях — рішення та вироки проголошуються публічно. Між тим, можливість проведення аналітичних досліджень рішень українських судів дозволила б робити аргументовані висновки про якість роботи конкретних суддів, про типові помилки чи то навіть корупційні зв'язки. Очевидно, що саме цього бояться вищі судові ієрархи, впроваджуючи штучні обмеження на критерії пошуку в Реєстрі.

Неодноразово зазначалося, що обов'язкова електронна реєстрація всіх поданих позовів суттєво зменшила б кількість “рейдерських” рішень, що виносяться провінційними судами без повідомлення жертв рейдерських атак. Однак дана ініціатива також не знаходить підтримки, хоча є технічно нескладною.

Немає також ніяких причин забороняти ознайомлюватись з матеріалами будь-якої справи всім бажаючим, а не лише сторонам по ній чи їхнім представникам. Так, українські жцрналісти в свій час були вельми здивовані тим, що їм безперешкодно службовці суду надавали можливість ознайомитись в повному обсязі з матеріалами кримінальної справи відносно Павла Лазаренка. Адже не існує ніякої відповідальності за оприлюднення матеріалів справи для будь-кого, хто отримав доступ до матеріалів справи та зробив з них копії. Це було б безглуздим, оскільки абсолютна більшість справ в українських судах слухається публічно.

Оплата праці.

Зараз суттєву частку заробітку судді складають всілякі “доплати”, “гроші за форму”, премії, розмір яких залежить від волюнтаристського рішення голів судів, та т.і.

У суддів повинна бути висока, але жорстка ставка (відома населенню, зрозуміло) в залежності від рівня цін в конкретному населеному пункті, і жодних преференцій у отриманні квартир, та тому подібного.

Зараз же ж голови судів тиснуть на суддів просуванням/непросуванням в квартирній черзі, судді вдаються до шахрайства з фіктивними шлюбами та розлученнями, місцева влада маніпулює місцерозташуванням квартир, що виділяються суддям (можуть дати на Троєщині, а можут – на Печерську), та т.і.

Відповідальність.

Суддя має бути зобов'язаний в безумовному порядку детально декларувати не лише свої доходи, а головне — витрати, а й доходи та витрати своїх близьких родичів. Зараз декларація складається всього з кількох пунктів, в той час як, наприклад, декларація американського судді — це 37 сторінок дрібним шрифтом. Якщо людина береться судити своїх співгромадян, вона має бути готовою до максимально прискіпливої уваги громадськості до свого та своїх родичів рівня та способу життя.

Існуюча система дисциплінарної відповідальності суддів є механізмом розправи з тими суддями, які мають конфлікти з керівництвом власного суду чи впали в немилість комусь з політиків. Членами дисциплінарних комісій зазвичай є голови судів/їхні заступники/лояльні їм судді, в той час як це мають бути “товариські суди”, “суддями” в яких мають бути судді у відставці та прості судді, обрані таємним голосуванням, і ні в якому разі не судді, які займають адміністративні посади.

Ініціювати розгляд справ повинні мати не лише члени Вищої Ради Юстиції чи депутати, а й громадяни. Тотальна корумпованість існуючої системи кадрового добору суддів та призначення їх на адмінпосади змушує звернутись, принаймні тимчасово, до практики прямої виборності суддів населенням, а голів судів та їхніх заступників — таємним голосуванням колективів відповідних судів.

ЕКОНОМІЧНІ ПИТАННЯ

Підприємництво та корпоративне право.

Україна належить до групи країн з висококонцентрованою корпоративною власністю, для неї характерна відсутність розвинутих ринків капіталу та корпоративного контролю. Корпоративне законодавство України має будуватися з урахуванням реальних відносин, а натомість багато чинних правових конструкцій позичені з законодавства країн із розпорошеною корпоративною власністю та розвинутими ринками капіталів. Основними вадами сучасного українського корпоративного законодавства є:

- безсистемність розвитку, відсутність єдиної концепції формування корпоративного законодавства та загальної методології;

- штучний характер більшості правових приписів – невідповідність юридичної форми економічній сутності відносин, повне ігнорування фактичних потреб учасників корпоративних відносин та форм корпоративної поведінки, що склалися на практиці;

- застарілість багатьох вимог та приписів (моделі, що застосовуються у правовому регулюванні, запозичені ще з законодавства ХІХ сторіччя), неврахування сучасного досвіду правового регулювання, тенденцій глобального реформування корпоративного права, які мають місце в провідних державах світу;

- невмотивоване запозичення закордонного досвіду без чіткого розуміння мети регулювання та аналізу альтернативних моделей ("калькування" іноземних законів);

- вкрай низький рівень юридичної техніки (відсутність єдиної термінології, суперечливість норм, наявність великої кількості дублюючих одна одну норм, юридична невизначеність норм, їхня декларативність);

- значні прогалини у регулюванні (в українському корпоративному праві взагалі немає багатьох класичних правових інститутів, без яких будь-яка модель регулювання корпоративних відносин є дефектною);

- відсутність диференційованого підходу до визначення правового статусу товариств залежно від їх характеристик, надзвичайна імперативність законодавства (учасники товариства у більшості випадків не наділені правом модифікувати запроваджену законодавчо модель регулювання).

Сучасне корпоративне законодавство України являє собою украй суперечливий конгломерат правових норм, які безсистемно розкидані по декільком основним джерелам, серед яких насамперед можна назвати Цивільний кодекс України (ЦК), Господарський кодекс України (ГК), Закон України "Про господарські товариства", а також Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" (Закон про державну реєстрацію).

На додачу до цього, при ухваленні нових нормативних актів вже діючі акти не приводяться у відповідність. Найчастіше законодавець обмежується зазначенням того, що до приведення у відповідність із новим законодавчим актом інші акти діють у частині, що не суперечить цьому актові. Таким чином, саме на учасників корпоративних відносин покладається тягар аналізу величезної кількості чинних нормативних актів й визначення того, у якій частині вони є чинними. І це призводить до невизначеності у корпоративних відносинах, до непередбачуваності судових рішень.

Закон України "Про акціонерні товариства" не виправдав сподівань, які на нього покладалися, оскільки з його прийняттям проблема розкиданості різноманітних правових норм по різних нормативних актах стала ще більш актуальною. Спеціальноий закон про товариства з обмеженою відповідальністю так і не прийнято.

За умов законодавчого вакууму у сфері корпоративного права активного розвитку набула підзаконна нормотворчість. Але практика регулювання найбільш важливих відносин за допомогою підзаконних нормативних актів не є ефективною. І це підтверджується навіть тим, що дуже часто підзаконні нормативні акти визнаються судом недійсними або просто не застосовуються суддями як такі, що суперечать положенням закону. Це також додає нестабільності у корпоративних відносинах.

Часто законодавець не може відокремити основні норми від допоміжних/технічних і включає останні у текст закону. Це не дозволяє оперативно реагувати на помилки, допущені при конструюванні тих чи інших норм, або на потреби практики, які постійно змінюються.

Не аналізується вплив на корпоративні відносини норм інших галузей законодавства – адміністративного, фінансового, кримінального, податкового, сімейного, процесуального, хоча дуже часто норми цих галузей мають безпосередній вплив та значення на формування моделі корпоративних відносин. Незважаючи на досить незначний період розвитку вітчизняного корпоративного права, його норми перетворились на певні гальма для здійснення ефективної підприємницької діяльності із використанням форми господарського товариства.

Багато підприємців на сьогодні обирають інші форми здійснення господарської діяльності (підприємництво без утворення юридичної особи, приватні та колективні підприємства). Але означені різновиди юридичних осіб працюють в умовах правового вакууму, що призводить до численних порушень прав їхніх учасників або кредиторів. Не в останню чергу саме через це активно відбувається виток капіталу за кордон, в країни з належним правовим регулюванням бізнесу.

Основні напрямки реформування корпоративного законодавства:

Багато інститутів українського корпоративного права потребують загального переосмислення для визначення доцільності їх існування. З нього мають бути виведені норми та правові конструкції, які виказали свою неефективність (тобто не досягають поставленої мети регулювання, не мають позитивного ефекту) або недієвість (є штучними та нездатними до регулювання тих відносин, що мають місце у реальному житті). Правові моделі поведінки, які запроваджені сучасним корпоративним правом України, іноді є дуже далекими від тих відносин, що дійсно складаються на практиці. Реформування корпоративного законодавства України має здійснюватися з урахуванням наступного:

- запровадження в українське законодавство та правозастосовчу практику європейських стандартів; орієнтація на відомі іноземним інвесторам моделі регулювання;

- забезпечення правового регулювання, спрямованого на досягнення балансу інтересів всіх заінтересованих учасників корпоративних відносин (самого товариства, його учасників – міноритарних та мажоритарних, кредиторів, працівників, потенційних інвесторів суспільства та держави);

- забезпечення гнучкості корпоративного законодавства, формування моделей управління, які відповідали б різним формам та стратегіям ведення бізнесу, забезпечення можливості обрання адекватної та зручної організаційно-правової форми та моделі регулювання з можливістю її суттєвої модифікації у локальних нормативних актах або угодах між акціонерами (учасниками) товариства (диспозитивність законодавства);

- усунення бар'єрів, що перешкоджають початку та веденню підприємницької діяльності з використанням форми господарського товариства; зменшення регуляторного навантаження на товариства;

- забезпечення прозорості бізнесу та товариств, створення ефективної системи розкриття інформації про товариства;

- викладення правових норм у чіткій, доступній формі;

- легітимізація використання державними органами та учасниками корпоративних відносин сучасних технологій;

- розвиток корпоративного законодавства у сферах, де регулювання відсутнє або недостатнє (статус директорів, діяльність груп товариств, регулювання поглинань).

Пропозиції стосовно програми розвитку сільського господарства.

Після проведення реформи в аграрному секторі економіки (1999 - 2005 роки) в Україні з'явилися реальні власники землі (земельних паїв) і майна колишніх великих сільськогосподарських підприємств. Власники землі (власники державних актів на землю або власники земельних сертифікатів) отримали можливість розпоряджатися цією землею в рамках діючого законодавства, в тому числі - здавати її в оренду.

В той же час, в Україні розпочався процес створення великих аграрних підприємств на основі приватної власності на виробничі ресурси (техніка, виробничі приміщення та інвентар) і орендних відносин в частині користування землею. Все це призвело до того, що в Україні створилися сприятливі передумови для розвитку орендних відносин. В Україні така форма господарювання в аграрній сфері є переважною. Однак на практиці оренда землі сільськогосподарського призначення в більшості випадків не оформлена в силу наступних обставин:

- тривала процедура підготовки технічної документації, що передує реєстрації договорів оренди землі сільськогосподарського призначення (в деяких випадках - до року і більше), великі черги на окремих етапах підготовки технічної документації та, відповідно, можливість «прискорення» процесу за окрему плату;

- значні грошові витрати на виготовлення технічної документації, яка потрібна для реєстрації договорів оренди землі сільськогосподарського призначення (кілька етапів, для кожного етапу - до 100 грн. за договір);

- значні витрати при самій реєстрації у відділі земельних ресурсів, при внесенні інформації в земельний кадастр;

- складна процедура державної реєстрації договорів оренди землі сільськогосподарського призначення, схема реєстрації неоднакова для різних регіонів України.

У силу цього між орендарем та орендодавцем виникає конфлікт інтересів. Орендодавець прагне здати в оренду землю як можна на більш короткий термін для отримання можливості або змінити умови договору (розмір орендної плати), або укласти договір з іншим орендарем, який запропонує більш вигідні умови по оренді. Орендар, щоб уникнути зайвої тяганини з реєстрацією нового договору (після закінчення попереднього) і додаткових грошових витрат з реєстрації договору оренди землі (всі витрати по реєстрації, як правило, несе орендар) прагне укласти договір оренди на максимально можливий термін (10-15 років).

В результаті цього більшість договорів оренди землі сільськогосподарського призначення не зареєстровані відповідно до законодавства, що з одного боку робить вразливим як орендодавця (не завжди з ним розраховуються за договором), так і орендаря (можливість переукладення договору з новим орендарем на землях, де існуючий орендар зазнав істотні витрати по окультуренню, як правило, кинутих і за кілька років необроблюваних земель). З іншого боку, обробка орендованій землі без її реєстрації правоохоронними органами оцінюється як самозахоплення землі з наслідками, що випливають з цього для керівника підприємства.

Для зміни існуючої ситуації необхідно принципово змінити систему реєстрації договорів оренди землі сільськогосподарського призначення: з одного боку, витрати часу та коштів повинні бути зведені до мінімуму (грошові витрати - на рівні собівартості послуги), з іншого боку - реєстрація договорів оренди повинна забезпечити максимальний захист інтересів орендаря. Для цього потрібно:

а) на нормативному рівні прописати порядок реєстрації договорів оренди землі сільськогосподарського призначення, уніфікованого для всіх регіонів України. Реєстрація договорів оренди земель сільськогосподарського призначення має бути повідомлювальною, тобто до реєструючого органу має надсилатись нотаріально завірена копія договору. Реєстрацію договорів оренди землі (по Державних актах) слід здійснювати тільки в сільських (селищних) радах з подальшим наданням інформації в ДЗК. Зазначені дії дадуть можливість уникнути корупційних схем при реєстрації, максимально прискорити процедуру і знайти додаткове джерело поповнення місцевого бюджету. Юридичні особи повинні мати право орендувати землі сільськогосподарського призначення на будь-який строк, з безумовним правом для орендодавців не рідше, ніж раз на 5 років переглядати умови договору оренди чи в безспірному порядку припиняти договірні відносини;

б) передати функції підготовки всіх необхідних документів для реєстрації тільки державним структурам (відділам земельних ресурсів), забезпечивши їм належні умови (необхідну кількість технічного персоналу, необхідне технічне забезпечення: комп'ютери, оргтехніка);

в) обмежити плату за послуги з підготовки та реєстрації договорів оренди землі сільськогосподарського значення на рівні собівартості.

1. Проблему розвитку аграрного сектору необхідно розглядати в нерозривному зв'язку з розвитком сільських територій. По-перше, для організації виробництва на сільськогосподарських підприємствах необхідні кваліфіковані працівники (управління складною технікою, дорогі ресурси і т.д.), яким необхідно створити нормальні умови для життя на селі. По-друге, аграрне виробництво є сезонним і для забезпечення зайнятості на селі необхідно розвивати суміжні і підсобні виробництва (первинна переробка сільськогосподарської продукції). По-третє, з підвищенням продуктивності праці, скороченням обсягів виробництва в галузі тваринництва, на селі значна кількість людей залишилися без роботи. Вирішення цієї соціальної проблеми (розвиток сільських територій) можливе за умови ведення на селі альтернативних сільськогосподарському видів бізнесу (сільський туризм, зелений туризм і т.д.) Для цього на державному рівні необхідно вести роз'яснювальну роботу, залучати до цієї роботи міжнародні проекти технічної допомоги.

2. Підтримка великого товаровиробника. Виробничі та фінансові результати, отримані великими аграрними формуваннями, і практика передових європейських країн свідчать про переваги крупнотоварного виробництва. На великих підприємствах створюються умови для використання високопродуктивної, високотехнологічної техніки, застосування передових інтенсивних технологій. Крім того, на великих ділянках землі створюється можливість раціонального використання землі з використанням обгрунтованого чергування сільськогосподарських культур.

Підтримка сільськогосподарських товаровиробників через механізм здешевлення короткострокових та довгострокових кредитів з жорсткими, але прозорими умовами участі товаровиробників у відповідних програмах.

Для аграрних підприємств необхідно зберегти механізм сплати фіксованого сільськогосподарського податку. По-перше, такий підхід спрощує ведення податкового обліку і, по-друге, убезпечує сільськогосподарські підприємства від надмірних перевірок з боку податкових органів. Необхідні преференції в аграрному секторі з питань збереження спеціального режиму оподаткування ПДВ, що дозволить підприємствам направляти акумульовані кошти на розвиток виробництва.

В умовах ринкових відносин цінове регулювання можна проводити, тільки створюючи додатковий попит і пропозицію на продукцію. Закладені в законодавстві України механізми ринкового цінового регулювання через здійснення Аграрним фондом товарних або фінансових інтервенцій, спрацьовують не завжди і не зовсім ефективно. На зерновому ринку, зернотрейдери неформально змовою, можуть істотно вплинути на ціни зернових культур. Тому, на зерновому (і на інших) ринку державна структура (Аграрний фонд) повинна мати достатні ресурси для здійснення вагомих інтервенцій, здатних вплинути на ціну товару. За попередніми даними, ресурси, виділені у цьому році для Аграрного фонду, дозволяють викуповувати зерно ячменю та пшениці, вирощеної на площі 2 і 5%, відповідно. А це не може вплинути на ціни інших гравців аграрного ринку, що скуповують зернові за низькими цінами. При цьому, ця структура повинна мати можливість виступати активним гравцем на зовнішньому ринку.

В Україні досі не запрацював механізм форвардних і ф'ючерсних ринків зерна. Не створена ні нормативна, ні інституціональна, ні організаційна бази. Тут вигадувати нічого не треба - необхідно впровадити досвід однієї з провідних європейських країн або США.

Аналогічно тому, як Аграрний фонд може вплинути на ціни виробленої сільськогосподарськими товаровиробниками продукції, через механізм товарних інтервенцій необхідно активно впливати на ціни основних ресурсів, що використовуються в процесі виробництва цієї продукції мінеральні добрива, ПММ. При цьому необхідно: не допускати сезонних коливань цін на основні ресурси, забезпечити реалізацію ресурсів з мінімальною надбавкою і формувати прямі схеми продажу цих ресурсів, минаючи посередників.

Для зниження ризиків, а відповідно і розміру процентної ставки за довгостроковими кредитами держава повинна видавати гарантії фінансовим установам за довгостроковими кредитами. При цьому держава повинна жорстко регулювати напрямки довгострокового інвестування (сформувати замовлення на структуру виробництва). Наприклад, це може бути будівництво відповідних міжнародним стандартам великих тваринницьких комплексів, закупівля нового технологічного обладнання з доробки та зберігання зерна, закупівля високопродуктивної техніки для рослинництва. Як правило, такими напрямками інвестування є галузі і виробництва, що сприяють або зниження імпорту споживаної в країні продукції (наприклад, імпорт в Україну м'яса) або збільшення експорту сировини і готової продукції (наприклад, нарощування експорту пшениці).

В умовах міжнародного поділу праці, посилення конкуренції на світових ринках продовольства, держава в рамках підписаних міжнародних угод повинна проводити активну протекціоністську політику по відношенню до вітчизняних товаровиробників. Наприклад, дотування виробництва продукції рослинництва і тваринництва, орієнтованої на експорт, стимулювання виробництва екологічно чистої продукції:. При цьому розміри дотацій повинні забезпечувати виконання прийнятих Україною зобов'язань при вступі до СОТ в частині розміру субсидій. Крім того, механізм субсидування повинен бути гранично прозорим. Дотації та їхні розміри повинні бути прив'язаними до конкретних показників: дотація за посів насінням високих репродукцій, дотація за застосування інтенсивних технологій захисту рослин, дотація за підвищення родючості ґрунтів, застосування мінеральних і органічних добрив, дотацію за вирощену високоякісну продукцію.

Аграрний бізнес пов'язаний зі значними погодними, економічними, технічними ризиками. Без страхування посівів сільськогосподарські товаровиробники часто виявляються заручниками природних катаклізмів та стихійних лих. З одного боку - страхування для товаровиробника є витратою, з іншого боку - без страхування результат господарської діяльності сільськогосподарського товаровиробника безпосередньо залежить від природних ризиків. У зв'язку з цим, необхідно забезпечити державну підтримку агарної галузі через механізм часткового відшкодування страхових платежів з аграрних ризиків. Важливим напрямком у комплексному розвитку аграрного сектора є субсидування регіонів зі складними кліматичними умовами для вирівнювання прибутковості вирощування сільськогосподарської продукції, забезпечення зайнятості у всіх сільських населених пунктах.

Створення системи постійного контролю якості сільськогосподарської продукції на елеваторах та діяльності елеваторів з боку держави. Недопущення свавілля з боку елеваторів у відношенні формуванні цін на послуги елеваторів. Для недопущення одностороннього підвищення цін у «гарячий» період збирання, граничні (максимальні) ціни на послуги елеваторів мають бути задекларовані до 1 червня і залишатися незмінними до закінчення маркетингового року. Аналогічні заходи необхідно вживати до суб’єктів, які забезпечують формування ціни реалізації експортної продукції на кордоні України (послуги портів, залізниці, карантинної служби тощо).

3. Для реалізації вищезазначених завдань слід визначити спеціалізацію кожного сільського района з урахуванням природно-кліматичних умов та якості земель сільськогосподарського призначення та створити комплексні машинно-тракторні станції, які могли б надавати не менш як 30% комплексних послуг, необхідних аграрному сектору кожного району. Всю техніку, необхідну для створення зазначених МТС, слід закупати у вітчизняного виробника. Фінансування створення МТС має відбуватись на паритетних началах - 50% - з державного бюджету, 30% - за рахунок виробників сільгосптехніки та обладнання, 20% - за рахунок сільгоспвиробників, які отримуватимуть послуги МТС.

Необхідні передумови скасування мораторію на продаж земель с/г призначення.

1. Дозволяється мати у власності землі с/г призначення лише фізичним особам - громадянам України. Юридичні особи не можуть мати у власності землі с/г призначення.

2. Правочини з набуття земель с/г призначення, а також інших земель вартістю більше 50 000 гривень за ринковою оцінкою - можуть здійснюватись лише через спеціально визначений банк/банки (нечисленні - не більше 2-3), контрольний пакет акцій в якому/яких належить державі.

3. Покупці зобов'язані публічно декларувати джерело походження коштів, за які набуваються земельні ділянки.

4. Державне мито сплачується в розмірі, не меншому, ніж законодавчо встановлений відсоток від ринкової оцінки земельної ділянки, в тому числі - і у випадках безоплатного відчуження або відчуження за суму, меншу від ринкової оцінки.

5. Відомості про сторони правочину, в тому числі - декларації про джерело походження коштів - мають бути відкритими та безперешкодно доступними для будь-кого, так само, як і кадастрові плани земельних ділянок з прив'язкою до місцевості. Ці відомості оприлюднюються на сайті/сайтах банку/банків, через які здійснюється набуття земель с/г призначення та інших земель вартістю більше 50 000 гривень.

6. Фізична особа може мати у власності не більше, ніж 100 гектарів с/г земель.

Інші пропозиції.

З метою збереження України як газотранзитної держави - створити міжнародний консорціум видобувальників газу, транзитерів та споживачів.

Створити міжнародні консорціуми з виробництва та торгівлі сільськогосподарською продукцією та продукцією хімічної промисловості.

Укласти угоди з Росією, Белорусією та Казахстаном про вільне пересування робочої сили, взаємне визнання робочого стажу та вільний трансфер зароблених коштів.

Використання емісії НБУ лише для реалізації державних програм розвитку та технічного переоснащення, в першу чергу спрямованого на енергозбереження та створення транспортної інфраструктури.

Монетизувати всі соціальних пільг з виплатою коштів "на випередження" (спершу - монетизовані виплати, і лише після цього - скасування пільг); створення відкритого реєстру пільговиків (в розрізі кожної територіальної громади). Ліквідувати при цьому всі пільги по оподаткуванню, за принципом - "податки платять всі, а допомогу отримують лише малозабезпечені".

Введення відкритого електронного митного контролю за транзитними вантажами.

Реформування банківської системи країни через банкротство, націоналізацію та створення державних банків - розвитку та аграрних реформ.

Замість ліцензування окремих видів підприємницької діяльності - страхування (саме страхова кампанія нестиме відповідальність , наприклад, за протипожежний стан чи отруєння споживачів неякісною їжею) при відкритті певних видів бізнесу (крім виробництва ліків, хімічних товарів визначеної групи, зброї та наркотичних препаратів), з обов'язковою повідомлювальної реєстрацією у відкритому реєстрі платників податків.

Передати фінансові ресурси органам місцевого самоврядування, здійснивши заміну ПДВ на 6-відсотковий податок «з обігу». Розподіл зібраних податків має відбуватись згідно з наступним алгоритмом: якщо стягнення податку здійснюється з платника, зареєстрованого на території сільської, селищної ради, або міста районного підпорядкування, то на рахунки бюджетів цих рад має бути перераховано один відсоток, ще один відсоток має бути перераховано на рахунок бюджету району, один відсоток- на рахунок бюджету області, і три відсотки - до держбюджету.

Якщо платник податку зареєстрований у місті обласного підпорядкування, у якому немає районного поділу, то податок перераховується за таким алгоритмом: два відсотки - до бюджету міста, один – до бюджету області, а три – до держбюджету. Якщо платник податку зареєстрований в місті з районним поділом, алгоритм такий - один відсоток - до бюджету району міста, в якому він зареєстрований, один відсоток - до бюджету міста, один - до обласного бюджету, і три - до держбюджету.

БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ

Категоричне, “ідейне” небажання українців сплачувати податки пов'язане з тим, що вони не бачать, яким чином витрачаються ці гроші — ані на місцевому рівні, ані на загальнодержавному, а також позбавлені будь-яких можливостей впливати на вибір пріоритетів під час прийняття рішень стосовно цільового призначення цих коштів.

На місцевому рівні, при існуючій системі виборів в місцеві органи влади, враховуючи повну безвідповідальність депутатів за прийняті ними колегіальні рішення, слід законодавчо визначити розміри витрат, які можливі лише у випадку попереднього схвалення їх на місцевому референдумі/плебісциті. Найбільш ефективним є “негативне” голосування — тобто витрати неможливі, якщо проти них висловився певний відсоток мешканців. Оскільки для негативного голосування потрібен більш високий рівень мотивації, ніж для позитивного, мешканці “ветуватимуть” лише дійсно непотрібні витрати.

Слід також чітко визначати коло осіб, які мають право висловлюватись з приводу тих чи інших питань. Існуюча система проведення так званих “громадських слухань” порочна тим, що неможливо визначити, чи є особи, які беруть в них участь, дійсно такими, на права і обов'язки яких вплине прийняття того чи іншого рішення з питань, з приводу яких проводяться ці слухання. А отже, слід запровадити алгоритм визначення “зацікавлених осіб”, які мають право брати участь в “громадських слуханнях” чи їх аналогах.

Вирішити витання дерибану грошей з державного бюджету можна лише шляхом докорінної зміни перш за все виборчої системи і існуючої на так звану “рейтингову з відкритими списками”. До цього часу проблему можна лише деяким чином пом'якшити шляхом реформування непрозорого та корумпованого тендерного законодавства.

Декларування прибутків та витрат Президентом, депутатами ВР України, держслужбовцями, співробітниками правоохоронних органів та суддями, а також їхніми родичами (до 3 черги спадкоємців включно, плюс племінники, племінниці та двоюрідні брати та сестри), а також особистими охоронцями, водіями, секретарями, помічниками тощо - протягом всього часу перебування цими особами на посадах, а також протягом п'яти років з часу звільнення; зазначені особи мають право відкривати рахунки та зберігати кошти виключно в державних банках.

Скасування недоторканості Президента, депутатів ВР та суддів всіх рівнів.

Створити відкритий державний реєстр забезпечення землею громадян - представників депортованих народів.

Неможливо протягом розумного строку фактично “з нуля” впровадити повні відкриті реєстри та кадастри всього наявного в Україні нерухомого майна. Але наявність державного та комунального майна, його склад, вартість, керівні органи та особи, бухгалтерія тощо не можуть бути секретом від громадськості. Законодавчо закріпити обов'язковіть оприлюднення повної та достовірної інформації про державне та комунальне майно, оскільки співвласниками першого є всі громадяни України, а другого — члени окремих територіальних громад. Така відкритість суттєво зменшить можливості зловживань владою та службовим становищем, спрямовані на незаконне збагачення за рахунок зазначеного майна.

Президент, депутати ВР України, держслужбовці, співробітники правоохоронних органів та судді не мають права жити в квартирах/будинках/на дачах родичів інших осіб, а також користуватись транспортом, який їм не належить, інакше як за договором оренди за ринковими цінами. Розрахунок за такими договорами може відбуватись лише грошовими переказами, які підлягають обов'язковому декларуванню.

АКТУАЛЬНІ ГУМАНІТАРНІ ПИТАННЯ

З метою припинення політичних спекуляцій та регіонального поділу України ввести два види підручників з історії України: перший - з тих питань, які не викликають суперечок, і другий - підручник з історії регіонів України, який схвалюється Міністерством освіти та регіонально-представницькими органами влади - стосовно історії кожного з регіонів. Регіоналізація мовного питання. Кожна територіальна громада має право визнати офіційною на своїй території будь-яку мову, крім державної української, якщо відповідні заходи, пов'язані з таким визнанням, фінансуватимуться з місцевого бюджету.


Бонус: Маркування генетично-модифікованих продуктів.

25 червня поточного року на зустрічі міністрів ЄС в Люксембурзі обговорювались питання процедури авторизації ГМО в європейській юридичній практиці, зокрема правові підстави для заборони культивування ГМО в країнах ЄС.

З точки зору наукових фактів на думку експертів EFSA (European Food Safety Authority) досі не існує достатніх підстав для того щоб вважати культивування ГМО більш ризикованим для довкілля і здоров’я, ніж конвенційні сорти. Єдиною підставою для можливої заборони наразі розглядаються політичні та соціальні фактори.

Тобто треба визнати той факт, що соціальна протидія ГМО базується на міфотворчості, хибному інформуванні, залякуванні населення та використовується в політичному маніпулюванні громадською думкою. Політичні диспути на цю тему йдуть врозріз з наявними науковими фактами і вже в Європі постає серйозне питання гармонізації політичної дискусії з науковими відкриттями, а також активно обговорюється процедура узгодження законодавств різних країн, щодо допуску ГМО на ринки.

В останній доповіді ‘Joint Research Centre’ європейській комісії міститься ряд серйозних зауважень щодо проблем, пов’язаних з регіональними відмінностями в законодавства і це призводить вже зараз до невиправданого подорожання продуктів, передусім кормів для худоби. Очікується наростання цих проблем також у зв’язку з світовою продовольчою та фінансовою кризою.

Прогноз до 2015 свідчить про те, що за цей час кількість допущених до культивування ГМО в світі збільшиться з 30 ти 120 видів, не в останню чергу за рахунок азіатських біотехнологічних продуктів. Неузгоджене світове законодавство і політика європейської «нуль-толерантності» до ГМО неминуче призведе до суттєвих економічних проблем в агропромисловому бізнесі.

З огляду на поточну економічну ситуацію в Україні та відсутність достатньої технічної аналітичної бази, законодавчо зафіксоване обов’язкове маркування продуктів, що містять ГМО та заборона імпорту ГМО – вже зараз може бути джерелом корупції і зловживань з боку контролюючих органів. Додаткові кошти на аналіз також призведуть до подорожання продуктів, а сліпе слідування європейській традиції «нуль-толерантності» до ГМО, призведе і до подорожання імпортних агропродуктів.

Україна повинна створювати і мати аналітичну базу за контролем ГМО, але не задля маніпулювання громадською споживацькою активністю, скільки з метою контролю наявності ГМО на ринку і в агропромисловому секторі.

Матеріали: The global pipeline of new GM crops: implications of asynchronous approval for international trade http://ftp.jrc.es/EURdoc/report_GMOpipeline_online_preprint.pdf

GMO authorisation procedure in the EU: The next reform? http://www.gmo-safety.eu/en/debate/657.docu.html

Якщо ви дочитали все це до кінця, можливо, ви захочете поділитись враженнями з авторами. Пишіть - t34m16@gmail.com

Особисті інструменти
Простори назв

Варіанти
Дії
Навігація
Інструменти