КЕРУВАННЯ СПІЛЬНИМ

Матеріал з Рабкрін
Перейти до: навігація, пошук
Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Зміст


ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУЦІЙ КОЛЕКТИВНОЇ ДІЇ

Видавці

Джеймс E. Альт, Гарвардський Університет

Дуглас C. Норт, Вашингтонський Університет в Сент-Луїсі

Інші книги цих серій - Джеймс E. Aльт і Keннет Шепсл, видавці., Перспективи позитивної політичної економії

Йоран Барзел, Eкономічний аналіз прав власності

Роберт Бейтс, Поза дивом ринку: політична економіка аграрного розвитку в Кенії

Гері В. Кокс, Eфективна таємниця: Кабінет міністрів і розвиток політичних партій в вікторіанській Англії

Леіф Левін, Iдеологія і стратегія: Сторіччя шведської політики

(англійське видання)

Гері Лібекеп, Договори стосовно прав власності

Mетью Д. MакКуббінс і Teррі Салліван, видавці, Кoнгрес: структура та політика

Дуглас C. Норт, Iнституції, інституційні зміни та кономічне втілення

Чарльз Стюарт III, Політика бюджетних реформ: план процесу асигнувань в Палаті Представників, 1865—1921

КЕРУВАННЯ СПІЛЬНИМ

Еволюція iнституцій колективної дії


EЛІНОР OСТРОМ

Університет Індіани


CAMBRIDGE

UNIVERSITY PRESS

CAMBRIDGE UNIVERSITY PRESS

Cambridge, New York, Melbourne, Madrid, Cape Town, Singapore, Sao Paulo, Delhi

Cambridge University Press 32 Avenue of the Americas, New York, NY 10013-2473, USA

www.cambridge.org Information on this title: www.cambridge.org/9780521405997

© Cambridge University Press 1990

This publication is in copyright. Subject to statutory exception and to the provisions of relevant collective licensing agreements, no reproduction of any part may take place without the written permission of Cambridge University Press.

First published 1990 22nd printing 2008

Printed in the United States of America

A catalog record for this publication is available from the British Library.

ISBN 978-0-521-37101-8 hardback ISBN 978-0-521-40599-7 paperback

Cambridge University Press has no responsibility for the persistence or accuracy of URLs for external or third-party Internet Web sites referred to in this publication and does not guarantee that any content on such Web sites is, or will remain, accurate or appropriate.

Information regarding prices, travel timetables, and other factual information given in this work are correct at the time of first printing, but Cambridge University Press does not guarantee the accuracy of such information thereafter.


Вінсенту

За його любов та опонування

Передмова видавця серії

Кембриджська серія видань з “Політекономії інституцій та рішень” побудована на спробах відповісти на два головних питання: як ці інституції еволюціонують у відповідь на стимули, стратегії та вибори окремих осіб, і як інституції впливають на роботу політичних та економічних систем? Ця серія є швидше порівняльною та історичною, ніж міжнародною або конкретно американською, і має характер швидше позитивний, ніж нормативний.

В цій новаторській книзі Елінор Остром береться за одну з найбільш важких та спірних проблем позитивної політичної економії, а саме – яким чином так організувати використання спільних ресурсів, щоб уникнути і надмірного споживання, і адміністративних витрат. У таких випадках, коли ресурси знаходяться у використанні багатьох осіб, тобто, коли відсутні чітко визначені індивідуальні права власності на ресурси – економісти часто вважають їх придатними для експлуатації лише тоді, коли проблема надмірного споживання вирішується або шляхом приватизації, або застосуванням зовнішнього примусу. Остром, навпаки, рішуче стверджує, що існують інші рішення, і що стабільні інститути самоврядування можна створити, якщо вирішити деякі проблеми забезпечення, довіри та контролю. Вона наводить ретельне дослідження унікально широкого спектру прикладів, у тому числі - високогірних луків в Японії та Швейцарії, проектів водопостачання на Філіппінах і в Каліфорнії, та рибальських угідь в Канаді та Туреччині. Деякі з цих прикладів є стабільними інституціями, а інші – виявилися слабкими і зазнали невдачі. Ґрунтуючи свої висновки на порівнянні джерел успіхів і невдач у самоврядуванні, Остром описує деякі основні риси успішних схем управління спільними ресурсами і закінчує книгу пропозицією іншим вченим розвивати далі її оригінальну теоретичну роботу.

Передмова

Важко сказати, коли саме я почала роботу над цим дослідженням. Якщо спитати, коли я розпочала вивчати проблеми колективної дії, з якими стикаються особи, що використовують спільні ресурси, тоді початок визначити легше. На початку 1960-х років на семінарі в аспірантурі я зустріла Вінсента Острома, який став моїм найближчим колегою і чоловіком. Семінар був присвячений розвитку інституцій, пов'язаних з водними ресурсами в Південній Каліфорнії. Я почала писати дисертацію, зосередившись на підприємництві, задіяному в розбудові ряду державних підприємств, які займалися зупиненням засолонення підземних вод поблизу Лос-Анджелеса. Колега-аспірант Луїс Уешлер провів паралельне дослідження в сусідньому басейні підземних вод, де для вирішення схожих проблем були задіяні інші інституційні механізми. Коли ми з Уешлером завершили наші дослідження, з'ясувалося, що обидва інституційні механізми успішно дозволили виробникам води уникнути катастрофічних економічних втрат у разі можливого затоплення обох басейнів водами Тихого океану (E. Остром 1965; Уешлер 1968 ).

Наприкінці 1960-х ми з Вінсентом брали участь в програмі наукового дослідження Великих озер, розпочатою інститутом Бателля (Batelle Memorial Institute) (В. Остром і Е. Остром 1977), але більша частина моєї роботи як молодого викладача була зосереджена на проблемах міських послуг і суспільної економіки у великих містах. У 1981 році Поль Сабатьє, колега по Центру міждисциплінарних досліджень в університеті Білефельд, попрохав мене зробити презентацію на семінарі з "організаційного навчання". Як приклад організаційного навчання я використала звід правил, розроблених виробниками води в басейнах підземних вод Південної Каліфорнії. Поль захотів дізнатися, чому я була настільки впевнена, що системи, які я вивчала 15 років тому, досі працюють, і працюють непогано. На той час у мене не було ефективної відповіді - оскільки інституції були так добре створені з урахуванням місцевих умов, я просто припустила, що вони виживуть та почуватимуться добре.

Повернувшись з Білефельда, я запропонувала одному з моїх аспірантів, Вільяму Бломквісту (William Blomquist), відповісти на питання Сабатьє у своїй дисертації. Бломквіст (1987) з'ясував, що інституції, засновані самими виробниками води, продовжують існувати й ефективно функціонувати. Фізичний стан басейнів суттєво покращився. Дуже вагомий успіх цих прикладів спонукав нас провести за фінансової підтримки Геологічної служби США (номер гранту 14-08-0001-G1476) дослідження вже більшої кількості басейнів грунтових вод Південної Каліфорнії, і деяких - Північної Каліфорнії, щоб з'ясувати, з якими чинниками був пов'язаний успішний розвиток нових інституцій та їхня ефективність і справедливість. Врешті-решт, ми завершили порівняльне дослідження інституційних, економічних і фізичних змін в 12 басейнах грунтових вод за 30-50-річний період.

Я була в захваті від того, наскільки плідним виявилося ретельне вивчення десятка басейнів підземних вод та інституцій, заснованих для управління та керування ними протягом довгого часу, проте таких досліджень все одно було недостатньо для розробки більш широкої теорії інституційних механізмів, пов'язаних з ефективним управлінням і керуванням спільними ресурсами (СР). Потрібна була аналогічна інформація про багато інших прикладів, щоби отримати емпіричну базу, необхідну для поліпшення нашого теоретичного розуміння того, як такі інституції працюють, і як люди змінюють ці інституції.

Розуміння, що можна використати подібні дослідження інших авторів, щоб отримати досить багату емпіричну базу для розуміння СР, з'явилося в результаті приєднання до “групи з менеджменту СР” Національної академії наук в 1985 році. На той час, коли мені було запропоновано приєднатися до групи, її члени замовили ряд польових досліджень. Дослідникам було запропоновано готувати свої документи згідно схеми, підготовленої Рональдом Оукерсоном (Ronald Oakerson) (1986). Це означало, що розглядатимуться не тільки фізичні властивості ресурсних систем, але й типи використаних норм, якими регулюються доступ до цих систем та їхнє використання, типи взаємодій та типи отриманих результатів. Результати досліджень були представлені на міжнародній конференції в Аннаполісі та опубліковані видавництвом Національної академії (National Research Council 1986). Деякі з цих документів і деякі нові глави були об'єднані в новій книзі (Bromley, готується до друку).

Прочитавши дослідження цих авторів, а також дослідження, на які вони посилаються, я зрозуміла два основні факти: по-перше, надзвичайно багата література з практичних досліджень уже існує - написана польовими дослідниками, які роками отримували детальну відомості про стратегії, прийняті споживачами СР, і про правила, за якими вони діяли. По-друге, ця література була написана різногалузевими авторами, і публікації часто виявлялися непоміченими. Практично ніяких висновків з цих публікацій зроблено не було.

Кілька колег з Університету штату Індіана почали збирати відповідні посилання, і за короткий час Фентон Мартін, який склав відповідну бібліографію, виявив близько 1000 прикладів. Нещодавно їхнє число наблизилось до 5000 (Martin 1989). Серед представлених в бібліографії дисциплін є соціологія села, антропологія, історія, економіка, політичні науки, лісове господарство, соціологія іррігації та екологія людини; а також такі галузі досліджень, як африканістика, дослідження Азії, Західної Європи, й таке інше. Вчені посилалися перш за все на дослідження, проведені іншими вченими у своїй власній галузі, і, можливо, на дослідження в тому ж ресурсному секторі або географічному регіоні. Дуже мало посилань було на “зовнішні” для кожного автора дисциплінарні, галузеві або регіональні дослідження. Отже, величезна кількість вузькоспеціалізованих знань була накопичена без особливого синтезу та застосування для вирішення політичних проблем.

З огляду на важливість розуміння того, яким чином інституції допомогають користувачам впоратися з проблемами СР, і з огляду на наявність багатої теоретичної літератури з цих проблем, мені здалося, що було б дуже важливо використати ці приклади як емпіричну основу для отримання додаткової інформації про вплив таких інституцій на поведінку і результати в різних місцевих умовах. За допомогою гранту від Національного наукового фонду США (грант номер 8619498 SES), ми з кількома колегами змогли зібрати архів з багатьох таких справ. Ми ретельно переглянули всі ці справи і відібрали набагато меншу кількість для подальшого вивчення, кодування та аналізу. Наші критерії відбору вимагали, аби справа містила результати польових робіт та містила інформацію про (1) структуру системи ресурсу, (2) характерні риси та поведінку користувачів, (3) правила, за якими діють користувачі, і (4) результати поведінки користувачів. Зараз ми розробили структуровані форми кодування, що дозволяють трансформувати якісні дані в структуровану базу для кількісного аналізу.

Розробка форм кодування сама по собі була теоретичною задачею. Ми використовували метод інституційного аналізу, який виріс з наших попередніх робіт (Е. Остром 1986 а, б) як організаційна основа для розробки цих форм кодування. Крім того, ми приділили серйозну увагу гіпотезам польових дослідників, які проводили дослідження самі, або аналізували висновки інших досліджень. Ми постаралися включити до наших форм кодування способи оцінки їхніх концепцій та пропонованих зв'язків. Оскільки ми працюємо з якісними даними, більша частина нашої концепції мала бути сформульована у вигляді змінних із порядковими або номінальними значеннями. Кілька років напруженої роботи пішли тільки на те, аби просто прочитати достатню кількість прикладів, вивчити попередні спроби узагальнення висновків зі спеціалізованих областей, а також розробити форми кодування.

Одночасно було написано кілька статей у спробі сформулювати теорію, яка допомогла б нам зрозуміти закономірності, що їх ми почали бачити під час читання цих різноманітних матеріалів (Гарднер та Е. Остром 1990; Гарднер, Е. Остром та Уолкер 1990; Е. Остром 1985b, 1987, 1989; Шлагер та E. Остром 1987; Уолкер, Гарднер, Е. Остром 1990). На моє переконання, знання здобувається шляхом постійного процесу переходів від емпіричних спостережень до серйозних спроб теоретичного формулювання - і навпаки. Цю книгу, таким чином, можна розглядати як “проміжний звіт" постійних дослідницьких зусиль. З огляду на складність емпіричних явищ і теорії, яка необхідна для пояснення цих явищ, спроби можуть тривати і протягом наступного десятиліття

Стимул написати цю книгу з'явився завдяки Джеймсу Альту (James Alt) і Дугласу Норту (Douglass North) після того, як я виступила з лекцією в університеті Вашингтона в Сент-Луїсі наприкінці 1986 року. Враховуючи, що проект СР був ще "в процесі", я і не мріяла про написання книги, якби не їхнє підштовхування. Коли Кеннет Шепсл (Kenneth Shepsle) і Джеймс Aльт попросили мене прочитати серію лекцій у Гарвардському університеті протягом семестру відпусток, жереб було кинуто.

Фактично роботу над рукописом було розпочато в січні 1988 року, коли мені знову пощастило провести семестр в Центрі міждисциплінарних досліджень в університеті Білефельд. У той час я приймала участь в роботі науково-дослідницької групи з теорії ігор і поведінкової науки, яку організував д-р Райнхард Селтен ( Reinhard Selten) з кафедри економіки Університету Бонна. Участь у роботі цієї дослідницької групи виявилася дуже корисною. Хоча в цій книзі є лише декілька теоретико-ігрових прикладів, мислення теоретиків гри стосовно стратегічних можливостей в соціальних умовах сильно вплинуло на мій аналіз головного питання цієї книги. Попрацювавши з Роєм Гарднером та Францем Вайссінгом (Roy Gardner and Franz Weissing) на двох теоретико-ігрових аналізах ситуацій СР, я стала значно більше цінити потужність та корисність теорії ігор як загальнотеоретичного інструменту для вчених, зацікавлених у вивченні впливу різних інституцій.

Написання цієї книги відбулося одночасно з участю в пректі "Децентралізація: фінанси і управління", організованому Управлінням сільського та інституційного розвитку бюро з науки і техніки (ST & РД) Агентства США з міжнародного розвитку. Завдання пристосувати теоретичні ідеї для практичного застосування, підтримка на місцях в Непалі, Бангладеш і Пакистані, а також можливість обговорити ці ідеї з Ларрі Шредером, Сьюзан Вінн, Джеймі Томсон, Луїсом Сігелом, Джеймсом Вуншем, Едом Коннерлі, Джеррі Майнером, Кеном Koрнером і Еріком Четвіндом (Larry Schroeder, Susan Wynne, Jamie Thomson, Louis Siegel, James Wunsch, Ed Connerley, Jerry Miner, Ken Kornher, Eric Chetwynd), а також персоналом місій та державними чиновниками, мали дуже важливе значення для мене, і я сподіваюся, що ця книга матиме значення для проекту.

Також дуже корисною була можливість прочитати лекції на основі частин цієї роботи, поки тривало написання рукопису. Крім лекцій у Гарварді у квітні 1988 року, я зробила презентації на основі однієї або декількох глав в таких місцях: на кафедрі соціології Університету Білефельд; перша лекція Удалла (Udall) в Університеті Арізони; конференція на тему "Демократія і розвиток", організована Інститутом Секвойї (Sequoia Institute); літні лекції Фонд Свободи у Вікторії, Британська Колумбія, 15-20 травня 1989 року, а також декілька різних можливостей робочих нарад на кафедрі політичної теорії та політичного аналізу в Університеті Індіани.

Багато людей коментували чернетки цієї книги, і я висловлюю глибоку вдячність за їхню відверту і конструктивну критику. Сподіваюсь, я адекватно сприйняла їхні пропозиції. Читачами всього рукопису були Арун Агравал (Arun Agrawal), Джеймс Альт, Олівер Ейвенс (Oliver Avens), Фікрет Беркес (Fikret Berkes), Елізабет Кейс (Elizabeth Case), Девід Фіні (David Feeny), Рой Гарднер, Ларрі Kiсер (Larry Kiser), Хартмут Kлімт (Hartmut Kliemt), Роберт Неттінг (Robert Netting), Дуглас С. Норт, Вінсент Остром, Крістін Піхт (Christine Picht), Расселл Робертс, Eделла Шлагер, Джейн Селл (Jane Sell), Майкл Тейлор, Норман Упхофф (Norman Uphoff), Джеймс Уолкер, Франц Вайссінг та Рік Уілсон (Rick Wilson). Читачами окремих глав, написаних на базі їхніх власних попередніх досліджень, були Поль Александер (Paul Alexander), Фікрет Беркес, Вільям Бломквіст, Петер Богасон (Peter Bogason), Томас Ф. Глік (Thomas F. Glick), Артур Маасс (Arthur Maass), Роберт Неттінг і Норман Упхофф. Читачами окремих документів, які використовувалися при підготовці рукопису, були Вульф Альберс (Wulf Albers), Крісті Барбур (Christi Barbour), Вільям Бломквіст, Джеймс Коулман (James Coleman), Джеймс Купер (James Cooper), Девід Фіні, Маргарет МакКін, Фріц Шарпф (Fritz Scharpf), Кеннет Шепсл, Рік Уілсон і Джеймс Вунш (James Wunsch). Я хотіла б висловити особливу подяку тим колегам, які були пов'язані з проектом СР з самого початку - Вільяму Бломквісту, Рою Гарднеру, Eделлі Шлагер, С. Ю. Тану, а також Джеймсу Уокеру – які витратили години, переробляючи концепції, розробляючи моделі, готуючи документи і експерименти, та дискутуючи, як найкраще систематизувати все те, що ми прочитали і зібрали. Висловлюю також велику подяку за допомогу Елізабет Кейс, редактору цієї серії, Софії Прибильські (Sophia Prybylski) з Cambridge University Press, та Емілі Луз (Emily Loose), редактору Cambridge University Press. Патті Далєцкі (Patty Dalecki), як завжди, забезпечила професійне редагування та підтримку, які значно поліпшили якість рукопису. Її веселий настрій часто допомагав долати труднощі.

Міркування про спільне

Тижня не проходить без головної новини про загрозу руйнування цінного природного ресурсу. У червні 1989 року, наприклад, стаття в “Нью-Йорк таймс” розповідала про проблему веревилову на мілині Георга (Georges Bank) у 150 морських милях від узбережжя Нової Англії. Вилов тріски, камбали та пікші зараз складає тільки чверть від виловів в 1960-ті. Всім відомо, що основною проблемою є перевищення норм вилову, однак зацікавлені сторони не можуть домовитися, як вирішити цю проблему. Конгресмени запропонували нові національні закони, хоча вже існуюче законодавство втілюється безладно. Представники рибалок стверджують, що рибні угіддя не були б у такому поганому стані, якби федеральний уряд не робив у свій час спорадичних спроб врегулювати рибальство. Питання в цьому і в інших випадках - як найкраще обмежити використання природних ресурсів, щоб забезпечити їхню довгострокову економічну життєздатність.Прихильники централізованого регулювання, приватизації та регулювання з боку зацікавлених осіб - наполягають кожен на своїх рекомендаціях.

Подібні ситуації виникають повсякчасно всюди - починаючи від невеликих спільнот до масштабів всієї планети. Питання, як найкраще управляти природними ресурсами, що використовуються багатьма людьми - не врегульовані ані в академічних колах, ані у світі політики. Деякі наукові статті про "трагедію спільного" радять, що лише "контроль держави" здатен запобігти знищенню природних ресурсів; інші рекомендують приватизацію цих ресурсів як спосіб вирішити проблему. Однак можна спостерігати, що ані держава, ані ринок нездатні в довгостроковій перспективі забезпечити продуктивне використання систем природних ресурсів. Більше того - громади покладаються на інституції, не схожі ані на державу, ані на ринок, і керують деякими системами природних ресурсів доволі успішно протягом тривалих періодів часу.

У нас наразі немає необхідних інтелектуальних інструментів або моделей, щоб зрозуміти цілий ряд проблем керування та управління природними ресурсами, та причини того, чому деякі інституції спрацьовують в одних випадках і не спрацьовують в інших. Ця книга є спробою (1) критики основ аналізу стратегій стосовно багатьох природних ресурсів, (2) представити емпіричні приклади успішних і невдалих спроб регулювання та управління такими ресурсами, і (3) почати розробку кращих інтелектуальних інструментів для розуміння можливостей і обмежень органів самоврядування у регулюванні багатьох видів ресурсів. Щоб зробити це, я спочатку описую три моделі, якими найчастіше ілюструється необхідність застосувати державні або ринкові рішення. А потім - представляю теоретичні та емпіричні альтернативи цим моделям, аби показати розмаїття рішень, що виходять за межі держави і ринку. Використовуючи інституційний метод аналізу, я намагаюсь пояснити, чому громади схиляються до різних способів управління спільним.

TРИ ВПЛИВОВІ МОДЕЛІ

Tрагедія спільного

Після сміливої статті Гарретта Хардіна в “Сайєнс” (1968) вислів "трагедія спільного" став символом деградації навколишнього середовища, коли багато людей разом використовують дефіцитний ресурс. Щоб проілюструвати логічну структуру своєї моделі, Хардін пропонує читачам уявити собі пасовище, "відкрите для всіх". Потім він аналізує структуру цієї ситуації з точки зору раціонально мислячого власника стада. Кожен власник стада отримує пряму вигоду від своїх власних тварин і збиток - від погіршення спільного ресурсу, коли його та чужа худоба занадто виснажує пасовище. Кожен власник стада вмотивований мати все більше і більше власних тварин, тому що він одержує від них пряму вигоду, але несе лише частину витрат, пов'язаних з погіршенням пасовища. Хардін робить висновок:

“Звідси й виникає трагедія. Всі вони залучені до системи, що спонукає їх до необмеженого збільшення чисельності свого стада - і це в умовах обмеженості ресурсів. У суспільстві, де вільна експлуатація ресурсів загального користування вважається аксіомою, всі його члени, діючи у власних інтересах, кожним кроком наближають руїну”.

(Hardin 1968, p. 1,244)

Хардін був не першим, хто помітив трагедію спільного. Аристотель давно зауважив, що "те, що є спільним для багатьох, доглядається найменше. Кожен дбає головним чином про власне, і лише в останню чергу - про спільні інтереси" ( "Політика", книга II, гл. 3). Алегорія Гоббса про людину в природному стані є прототипом трагедії спільного: люди прагнуть блага собі і закінчують боротьбою один з одним. У 1833 році Вільям Форстер Ллойд (William Forster Lloyd) 1977) окреслив теорію спільного, де передбачив недалекоглядне використання майна, що знаходиться в спільній власності. Більше ніж за десять років до статті Хардіна, Х. Скотт Гордон (H. Scott Gordon) (1954) чітко виклав аналогічні логічні аргументи в іншій класичній роботі: "Економічна теорія дослідження спільної власності: Рибальство". Гордон описав ту ж саму динаміку, що і Хардін:

Виходить, що є частка істини в консервативному вислові, що спільна власність – це нічия власність. Багатство, яке є безкоштовним для всіх, не цінується ніким, оскільки той, хто є достатньо нерозважливим, щоб чекати свого належного часу використання, зазвичай з'ясовує, що все вже було використано іншим .... Риба в морі нічого не варта для рибалок, тому що немає ніякої гарантії, що вони спіймають її завтра, якщо залишать там сьогодні.

(Gordon 1954, p. 124)

Джон Х. Дейлз (John H. Dales) (1968, p. 62) зазначив у той же час істотну проблему ресурсів, “якими володіють спільно, бо альтернативи цьому немає!” Стандартний аналіз в сучасній економіці ресурсів дає висновок, що, коли кілька користувачів мають доступ до спільних ресурсів, загальна кількість вилучених ресурсних юнітів буде більшою, ніж оптимальний економічний рівень вилучення (Clark 1976, 1980; Dasgupta and Heal 1979).

Якби “спільними” були лише кілька галузей, на кшталт випасу худоби або рибальства, трагедія спільного мало кого цікавила б. Але це не той випадок. Хардін використав спільне пасовище як метафору загальної проблеми перенаселеності. "Трагедія спільного" використовується для опису таких різноманітних проблем, як голод в Ефіопії 1970-х років (Picardi and Seifert 1977), паливна криза в усьому "третьому світі" (Norman 1984; Thomson 1977), проблема кислотних дощів (R . Wilson 1985), організація Церкви мормонів (Буллок і Баден, 1977), нездатність Конгресу США до обмеження своїх витрат (Shepsle і Weingast 1984), міська злочинність (Neher 1978) відносини публічного та приватного секторів в сучасній економіці (Scharpf 1985, 1987, 1988), проблеми міжнародного співробітництва (Snidal 1985) і конфлікт громад на Кіпрі (Lumsden 1973). Багато людей у світі залежать від ресурсів, що можуть наразитися на трагедію спільного.

Гра “дилема в'язня”

Модель Хардіна часто формалізують як гру “дилема в'язня” (ДВ)(Dawes 1973, 1975) [1 Глава 1]. Припустимо, що гравцями в цій грі є пастухи, які використовують спільне пасовище. Для цього пасовища є гранична кількість тварин, які можуть там пастися за сезон і добре відгодуватися на кінець сезону. Назвемо це число - L. У грі на двох можна визначити стратегію "співпраці" як випас L/2 тварин кожним власником тварин. "Хибною" стратегією для кожного пастуха є випас якомога більшої кількості тварин, яких він планує продати з прибутком (врахувавши свої приватні витрати), припускаючи, що це число є більшим за L/2. Якщо обидва скотарі обмежать свій випас до L/2, то отримають 10 одиниць прибутку, а якщо обидва оберуть хибну стратегію, то матимуть нульовий прибуток. Якщо один з них обмежить кількість своїх тварин до L/2, у той час як інший випасатиме скільки захоче, то "хибний" отримає 11 одиниць прибутку, а "невдаха" отримає - 1. Якщо кожен з них обиратиме стратегію незалежно, без можливості вступити в юридично обов'язковий договір, то кожен обере “хибну” стратегію. Якщо вони обидва обирають “хибну” стратегію, вони отримують нульовий прибуток. Назвемо цю гру - “скотарі Хардіна”, або Гра 1. Вона має структуру гри “ дилема в'язня”.[1 Глава 2]

“Дилема в'язня” - це автономна гра, в якій всі гравці володіють повною інформацією. В автономних іграх спілкування між гравцями заборонене або є неможливим чи просто недоречним, якщо воно явно не моделюється як частина гри. Якщо спілкування можливе, словесні угоди між гравцями вважаються необов'язковими, якщо обов'язковість виконання угод не включено в структуру гри (Harsanyi та Selten 1988, p. 3). "Повна інформація" означає, що всі гравці знають всю структуру гри та можливі результати. Гравці або знають, або не знають поточні кроки інших гравців в залежності від того, наскільки вони є доступними для спостереження.

У грі “дилема в'язня” у кожного гравця є домінуюча стратегія у тому сенсі, що гравець завжди краще обере “хибну” стратегію, незалежно від вибору іншого гравця. Коли обидва гравці обирають свою домінуючу стратегією, з урахуванням цього припущення, вони опиняються в стані рівноваги, що є третім кращим результатом для обох сторін. Ніхто з них не має стимулу змінювати те, що є незалежним стратегічним вибором кожного з них. Рівновага, досягнута внаслідок вибору кожним гравцем його "кращої" індивідуальні стратегії, не є, однак, Парето-оптимальним результатом. Парето-оптимальний результат досягається, коли хоча б один гравець робить вибір, добрий для інших. В грі “дилема в'язня” для двох гравців обидва гравці надають перевагу набору стратегій “співпраця, співпраця”, а не “хибна, хибна”. Таким чином, результат рівноваги – Парето-гірший.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 1.1. Гра 1: Гра “Скотарі Хардіна”.

Гра “дилема в'язня” зачаровує вчених. Той парадокс, що індивідуально раціональні стратегії можуть привести до колективних ірраціональних результатів, кидає виклик фундаментальній вірі в те, що раціональні людські істоти можуть досягти раціональних результатів. В передмові до нещодавно опублікованої книги "Парадокси раціональності та співробітництва”, Річмонд Кемпбелл пояснює "глибоку привабливість" дилеми:

Простіше кажучи, ці парадокси ставлять під сумнів наше розуміння раціональності і, у випадку “дилеми в'язня”, припускають неможливість співпраці розумних істот. Таким чином, вони безпосередньо впливають на фундаментальні питання в галузі етики і політичної філософії і загрожують самим основам суспільних наук. Саме масштабами цих наслідків пояснюється, чому ці парадокси привернули таку велику увагу, і чому вони посіли центральне місце у філософській дискусії.

(Campbell 1985, p. [1 Глава 3])

Про глибоку привабливість дилеми свідчить кількість статей, написаних про неї. За однією з оцінок, 15 років тому більше ніж 2000 робіт було присвячено грі “дилема в'язня” (Grofman and Pool 1975).

Логіка колективної дії

Дуже схожі думки про те, як важко змусити індивідуумів діяти заради спільного добробуту, а не індивідуального, були висловлені Манкуром Олсоном (Mancur Olson) (1965) в роботі “Логіка колективних дій” (The Logic of Collective Action). Олсон висловив сумнів стосовно великого оптимізму, на якому наголошується в теорії груп: що люди зі спільними інтересами будуть добровільно діяти таким чином, аби реалізовувати ці інтереси і в подальшому (Bentley 1949; Truman 1958). На першій сторінці своєї книги Олсон підсумував, що загальноприйнятою є така думка:

Ідея, що групи схильні діяти на підтримку своїх групових інтересів, має нібито логічно випливати з широко розповсюдженої презумпції раціональної, спрямованої на захист своїх інтересів поведінки. Іншими словами, якщо члени якоїсь групи мають спільний інтерес або мету, то навіть якщо жоден з них не досягне цієї мети, вважалося логічним, що особи з цієї групи, якщо вони є раціональними і корисливими, будуть діяти в ім'я досягнення цієї мети.

(Olson 1965, p.1)

Олсон оспорює припущення, що самої лише можливості досягнення добробуту для групи достатньо для генерування колективної дії задля цього. У найчастіше цитованому уривку з його книги Олсон стверджує, що

окрім випадків, коли індивідуумів достатньо мало, або коли існує примус або інші способи змусити індивідуумів діяти у спільних інтересах, раціональна, корислива людина не буде діяти задля реалізації спільних чи групових інтересів.

(Olson 1965, стор. 2; курсив автора)

Аргумент Олсона спирається в основному на припущення, що той, кого не можна усунути від отримання вигоди від колективного блага після його вироблення, має обмаль стимулів для добровільного внеску в підтримання колективного блага. Його книга менш песимістична, ніж це стверджують деякі цитувальники цієї знаменитої фрази. Олсон залишає відкритим питання про те, чи будуть групи середнього розміру добровільно вкладатись в колективний добробут. Його визначення середнього розміру групи залежить не від числа учасників, а від того, наскільки помітними є дії кожної людини.

Трагедія спільного, дилема в'язня та логіка колективної дії є тісно пов'язаними концепціями в моделях, які визначають загальноприйнятний спосіб аналізу багатьох проблем, що з ними стикаються люди, коли намагаються досягти колективного добробуту. В “серці” кожної з цих моделей - проблема "зайців-безбілетників". Завжди, коли людину неможливо усунути від отримання благ, які отримують всі інші, кожна людина мотивується не вносити свій внесок у спільні зусилля, але користуватися зусиллями інших. Якщо всі учасники вибирають “заячу” модель поведінки, то колективне благо не створюється. Спокуса “безбілетництва”, однак, може домінувати в процесі прийняття рішень, і тому все закінчується тим, чого ніхто не бажає. Крім того, деякі можуть створювати блага, в той час як інші - “безбілетничати”, що призводить до меншого, ніж оптимальний, рівня забезпечення колективного добробуту. Тож ці моделі є надзвичайно корисними для пояснення того, як цілком раціональні індивідууми можуть показувати, за деяких обставин, результати, які не є "раціональними", якщо дивитися з точки зору всіх зацікавлених сторін.

Ці моделі цікаві і потужні тому, що вони охоплюють важливі аспекти багатьох різних проблем, які постають в різних обставинах по всьому світу. Ці моделі небезпечні, якщо вони використовуються метафорично, як основа для розробки політичних стратегій - тому що обмеження, які начебто встановлюються з метою аналізу, вважаються чітко встановленими в емпіричних умовах, окрім випадків, коли їх змінює зовнішня влада3. В'язні в знаменитій дилемі не можуть змінити обмеження, що накладаються на них з боку окружного прокурора, бо вони сидять у в'язниці. Не всі користувачі природних ресурсів так само нездатні змінити свої обмеження. Поки індивідууми розглядаються як в'язні, стратегічні рецепти дозволяють посилатись на цю метафору. Я б скоріше вирішувала питання про те, як розширити можливості тих, хто займається зміною стримуючих правил гри, аби отримати інші результати, ніж безжалісні трагедії.

МЕТАФОРИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ МОДЕЛЕЙ

Ці три моделі та їхні численні варіації є різноманітними зображеннями більш широкої теорії колективної дії, яка продовжує розвиватись. Набагато більше зусиль знадобиться для розробки теорії колективної дії у надійну і корисну основу для стратегічного аналізу. Значного прогресу досягнуто в останні три десятиліття теоретиками й емпірично орієнтованими соціологами. Розгорнуті висновки перших варіантів цієї теорії поступилися місцем більш кваліфікованому обсягу знань з участю багатьох змінних і більш чіткими базовими умовами.

Як теорія, що радше розвивається, ніж є завершеною, вона провокує розбіжності щодо важливості чи неважливості деяких перемінних і того, як найкраще визначити ключові стосунки.[1 Глава 4] Останні результати, особливо роботи в галузі динамічних аспектів відповідних емпіричних умов, почали генерувати більш оптимістичні прогнози, ніж попередні моделі; див., зокрема, роботу Аксельрод (Axelrod )(1981, 1984) та Крепса і Уілсонона (Kreps and Wilson) (1982). Це одна з найцікавіших областей в соціальних науках, оскільки, хоча значна кумуляція вже відбулася, деякі глибокі питання залишаються без відповідей. Деякі з цих головоломок є ключем до розуміння того, як індивідууми, які разом використовують спільні ресурси, могли б забезпечити ефективну форму управління та керування власними СР. Ці головоломки розглядаються в главі 2

Між тим, багато з того, що було написано про спільні ресурси, було некритично взято з попередніх моделей і презумпції безжалісної трагедії (Nebel 1987). Вчені зайшли так далеко, що стали рекомендувати "Трагедію спільного” Хардіна для обов'язкового читанням всім студентам ... і навіть всьому людству"[1 Глава 5]. Стратегічні рецепти покладаються більшою мірою на одну з трьох базових моделей, але ті, хто намагається використовувати ці моделі як основу для стратегічних рішень, часто не досягають майже нічого, крім метафоричного використання цих моделей.

Коли моделі використовується як метафори, автор зазвичай вказує на подібність між однією-двома змінними в природній обстановці і однією-двома змінними в моделі. Якщо призначенням метафори є лише звернути увагу на схожість - вона служить звичайній меті швидкої подачі інформації в графічній формі. Проте ці три моделі часто використовуються в метафоричному сенсі з іншою метою. Подібність між багатьма індивідуумами, які спільно використовують ресурси в природних умовах, і багатьма індивідуумами, які спільно досягають неоптимального результату в моделі, використовується, аби створити уявлення, що існують і інші схожості. Посилаючись на такі природні умови, як "трагедії спільного", "проблеми колективної дії", “дилеми в'язня", "відкритий доступ до ресурсів" чи навіть на "ресурси у спільній власності", спостерігач часто схильний уявляти образ безпорадних індивідуумів, схоплених під час невблаганного процесу знищення їхніх власних ресурсів. У статті від 10 грудня 1988 року “Економіст” (The Economist) заходить так далеко, що стверджує, ніби рибним промислом можна керувати успішно тільки в тому випадку, якщо визнається, що "полишені без нагляду рибалки будуть надмірно експлуатувати рибні запаси", і що "аби уникнути катастрофи, менеджери повинні мати повний та ефективний контроль над ними".

Посадовці інколи просто малюють похмурі картини, коротко згадуючи популярні версії моделей, припускаючи, як само собою зрозуміле, що такі ж процеси завжди відбуваються в природних умовах. Канадський міністр рибальства і океанів, приміром, схопив “колір” моделі в промові 1980 року:

Якщо ви дозволите такий егоїстичний економічний інтерес в рибальстві, коли кожен рибалить так, як він хоче, споживаючи спільний ресурс, то ви в кінцевому підсумку знищите і вашого сусіда, і себе. При “вільному рибальстві” хороші часи створюють погані часи, приваблюючи все більше і більше рибальських човнів, що здобувають все менше і менше риби, отримуючи все менше і менше грошей для розподілу між все більшою і більшою кількістю людей.

(Romeo LeBlanc, промова на 50-й ювілейній зустрічі профспілки морських рибалок 19 березня 1980року; цитується за Matthews and Phyne 1988)

Підтекстом, звичайно ж, було те, що канадські рибальські угіддя повністю відповідають цьому опису – а це є емпірично неправильним припущенням. [1 Глава 6] Однак багато спостерігачів почали вважати, що більшість ресурсів є такими, як визначено в трьох моделях. Таким чином, презумується, що індивідууми спіймалися в сумну пастку. В результаті політичні рекомендації так само є сумними.

ПОТОЧНІ СТРАТЕГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Левіафан як "єдиний" шлях

Офулс (Ophuls) (1973, стор. 228) стверджує, наприклад, що "через трагедію спільного, екологічні проблеми не можуть бути вирішені за допомогою співпраці ... і тому повністю переважають підстави для використання державою примусу”. Офулс приходить до висновку, що "навіть якщо ми зможемо уникнути трагедії спільного, то це буде тільки шляхом звернення до трагічної необхідності Левіафана" (1973, стоp. 229; курсив мій) [1 Глава 7]. Гарретт Хардін стверджував, через десять років після своєї попередньої статті, що ми оповиті "хмарою невігластва" стосовно "справжнього характеру основних політичних систем і впливу кожної з них на збереження довкілля" (1978, стор. 310). "Хмара невігластва”, однак, не завадила йому припустити, що єдиною альтернативою дилемі спільного є те, що він назвав "системою приватного підприємництва", з одного боку, або "соціалізм", з іншого (1978, стор. 314). З упевненістю людини, переконаної в тому, що "про альтернативу спільному страшно навіть подумати" (1968, стоp.1247), Хардін зазначив, що зміни мають початись, "які б сили не знадобилися, щоб ці зміни були невідворотні" (1978, стоp. 314). Іншими словами, "якщо в перенаселеному світі удасться уникнути загибелі, люди повинні будуть реагувати на примус за межами їхньої індивідуальної психіки, на “Левіафан”, якщо вживати термін Гоббса" (Hardin 1978, стор. 314).

Презумпція того, що зовнішній Левіафан є необхідним, щоб уникнути трагедій спільного, призводить до порад центральним органам влади контролювати більшість систем природних ресурсів. Хейлбронер (Heilbroner) (1974) висловив думку, що для контролю над екологічними проблемами потрібен "залізний уряд", можливо, військовий уряд. Менш драконівський погляд висловив Еренфельд (Ehrenfeld) (1972, стор 322), який припустив, що "від приватних інтересів годі чекати захисту суспільного надбання; зовнішнє регулювання суспільних установ, урядів чи міжнародних органів влади є необхідним". В своєму аналізі проблем, пов'язаних з водними ресурсами в країнах, що розвиваються, Каррутерс і Стоунер (Carruthers and Stoner) (1981, стор 29) стверджують, що без громадського контролю результатом є "надмірне використання спільних пасовищ і ерозія грунтів, та зменшення кількості риби". Вони прийшли до висновку, що "ресурси в спільній власності вимагають державного контролю, якщо передбачається економічна ефективність як результат їхнього розвитку" (1981, стоp. 29; курсив мій)[1 Глава 8]. Стратегічна порада - централізувати контроль і регулювання використання природних ресурсів, таких, як пасовищні угіддя, ліси, рибальські угіддя – широко розповсюджена, особливо в країнах третього світу.

Проілюструвати погляди прибічників централізованого контролю можна модифікацією гри “скотарі Хардіна” шляхом введення припущень, що лежать в основі цієї стратегічної поради. Прихильники централізованого контролю хочуть, аби зовнішні державні органи визначали таку стратегію скотарства, яку центральна влада вважає кращою в конкретній ситуації: центральна влада має вирішувати, хто і коли може використовувати пасовище і скільки тварин можна випасати. Припустимо, що центральна влада вирішує накласти штраф у розмірі 2-х юнітів на кожного, хто, на думку цього органу, використовує “хибну” стратегію. Якщо припустити, що центральний орган знає сталу врожайність пасовища (L) і може безпомилково виявляти і карати будь-якого скотаря, який застосовує “хибну” стратегію, то модифікована гра з залученим центральним органом представлена як Гра 2. Тепер рішенням у Грі 2 є “співпраця” для обох гравців. Обидва гравці отримали прибуток в 10 одиниць кожен, а не 0, як у Грі 1. Якщо зовнішній орган правильно визначає потенціал спільного ресурсу, справедливо його розподіляє, контролює дії скотарів і незмінно застосовує санкції за недотримання умов використання ресурсу, тоді централізований орган може трансформувати гру “скотарі Хардіна” та згенерувати оптимально ефективну рівновагу для скотарів. Витратам на створення і підтримку такого органу увага майже не приділяється. Це розглядається як зовнішній відносно цієї проблеми фактор і не є параметром Гри 2.[1 Глава 9]

Проте, оптимальна рівновага, досягнута шляхом дотримання порад централізувати контроль, заснована на припущеннях щодо точності інформації, моніторингу можливостей, невідворотності покарання і нульових витрат на адміністрування. Без достовірної та надійної інформації центральний орган може зробити декілька помилок, в тому числі у визначенні потенціалу або призначенні зависокого або занизького штрафу, у покаранні “співпрацюючих” скотарів або непокаранні “хибних”. Наслідки всіх видів неповноти інформації є цікавими. Тим не менше, як приклад, я хотіла б зосередитися виключно на наслідках, пов'язані з неповнотою інформації про стратегії скотарів у центрального органу. Згідно неявного припущення Гри 2, центральний орган стежить за всіма діями скотарів безвитратно і накладає санкції правильно.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 1.2. Гра 2: Гра, в якій центральний орган має повну інформацію.

У Грі 3 ми припускаємо, що центральний орган має повну інформацію про потенціал пасовища, але неповну інформацію про конкретні дії скотарів. Отже, центральний орган робить помилки при застосуванні покарань. Припустимо, що центральний орган справедливо карає “хибних” із імовірністю у, та не карає “хибних” з імовірністю 1 - у. Припустимо також, що центральний орган помилково карає “співпрацюючих” з ймовірністю х і правильно не карає “співпрацюючих” з імовірністю 1 – х. Виграшні параметри показано на малюнку 1.3

Центральний орган із повною інформацією не буде робити жодних помилок на рівні покарань; в цьому випадку, х = 0, у = 1. Гра 2, таким чином, буде окремим випадком Гри 3, в якій х = 0, у = 1. Однак, якщо центральний орган не має повної інформації про дії скотарів, він накладатиме санкції правильно з імовірністю 0,7 (х - 0,3, у = 0,7). Приклад конкретного виграшу в цій грі показано як Гру 4 на малюнку 1.4. З урахуванням цієї структури виграшу, скотарі знову стикаються з “дилемою в'язня”. Вони будуть радше застосовувати “хибну” стратегію (перевипасати худобу), ніж “співпрацювати” (випасти в межах потенційної ємності пасовища). У грі 4, як і в оригінальній Грі 1, результати рівноваги для скотарів були (0, 0). У грі, в якій центральний орган застосовує санкції правильно з імовірністю 0,7, результати рівноваги - (- 1,4, -1,4). Рівновага в регульованій грі має менше значення в порівнянні з нерегульованою грою. Маючи заданий потенціал ресурсу і можливості прибутів у Грі 1, центральний орган повинен мати достатню інформацію для того, аби правильно накладати санкції з імовірністю більше 0,75, щоб уникнути підштовхування обох скотарів до “хибної” стратегії.[1 Глава 10]

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 1.3. Гра 3: Гра, в якій центральний орган має неповну інформацію.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 1.4. Гра 4: Приклад, коли центральний орган має неповну інформацію.

Приватизація як "єдиний" шлях

Інші політичні аналітики, під впливом тих самих моделей, вживають такі ж сильні вирази, закликаючи до впровадження приватної власності на спільні ресурси (Демсец (Demsetz) 1967; О. Джонсон (O. Johnson)1972). “І економічний аналіз спільних ресурсів, і трактування трагедії спільного Хардіном” змусили Роберта Дж. Сміта (Robert J. Smith) (1981, p. 467) припустити, що "єдиним способом уникнути трагедії спільного стосовно природних ресурсів та дикої природи є припинення спільної власності шляхом створення системи прав приватної власності "(курсив мій); див. також роботу Шинна (Sinn) (1984). Сміт (Smith) підкреслив, що саме через "поводження з ресуром як з загальною власністю на нас невідворотно чекає його знищення" (1981, стоp. 465). Уелч (Welch) виступає за впровадження повних приватних прав для спільного, коли стверджує, що "створення повних прав власності необхідно, щоби уникнути неефективності перевипасання" (1983, стоp. 171). Він стверджує, що приватизація спільного є оптимальним рішенням для всіх проблем, пов'язаних зі спільними ресурсами. Його основні побоювання стосуються того, як запроваджувати приватну власність на спільні ресурси, поточні користувачі яких цього не бажають.

Ці рекомендації про запровадження приватизації для скотарів призвели б до розподілу пасовища навпіл – одна половина для першого скотаря, а інша половина – для другого. Тепер кожен скотар буде радше гратиме проти природи, ніж проти іншого гравця. Скотарям тепер необхідно буде інвестувати в паркани та їх обслуговування, а також в засоби контролю та гарантування збереження наявного розподілу пасовища. (Б. Філд (B. Field) 1984, 1985b). Передбачається, що кожен скотар тепер буде обирати X/2 тварин для випасу як результат стимулу до власного прибутку [1 Глава 11]. Припускається, що пасовище є абсолютно однорідним в плані наявних кормів. Якщо ж опади випадають нерівномірно, то одна частина пасовища може бути один рік вкрита пишною травою, в той час як інша частина може бути не в змозі прогодувати X/2 тварин. Дощ може пройти десь в іншому місці в наступному році. У будь-який конкретний рік у одного з скотарів може не бути прибутку, а інший може заробити багато. Якщо місце розташування пишної трави різко змінюється рік від року, то розподіл спільного пасовища може збіднити обох скотарів і призвести до перевипасання в тих місцях, де корми тимчасово погані. Звичайно, скотар, який має додаткові корми в один рік, може продавати їх іншому скотарю. Крім того, у скотарів є можливість створити систему страхування, аби розподілити ризики в умовах невизначеності. Однак витрати на впровадження нового ринку або нової системи страхування будуть значними і не будуть потрібні доти, доки скотарі розподіляють корми та ризики шляхом спільного використання великих пасовищних угідь.

Важко точно визначити, що саме аналітики мають на увазі, коли посилаються на необхідність розвитку приватних прав на деякі спільні ресурси (СР). Очевидно, що, коли мова йде про землю, то вони мають на увазі розподіл землі на окремі ділянки з окремими правами володіння, користування та розпорядження цими ділянками на власний розсуд індивідуального власника (за умови дотримання загальнообов'язкових юридичних норм, які стосуються правил використання та відчуження землі). У випадку ж нестаціонарних ресурсів, таких, як водні запаси та рибальські угіддя, не зрозуміло, що мається на увазі під впровадженням приватних прав. Як зазначив Колін Кларк (Colin Clark), " 'трагедія спільного' проявляється особливо яскраво стосовно морських рибних ресурсів, де про впровадження індивідуальних прав власності практично не може бути й мови "(1980, стор. 117). Стосовно ж нестаціонарних ресурсів, то різноманітні права на них можуть бути встановлені шляхом надання окремим особам прав на використання певних видів устаткування, на використання ресурсів в конкретний час та в певному місці, або на отримання певної кількості юнітів ресурсу (якщо їх можливо підрахувати). Але навіть коли окремі права уніфіковані, визначені кількісно та можуть відчужуватись, ресурсна система, як і раніше, знаходиться радше у спільному володінні, ніж в індивідуальному [1 Глава 12]. Знову ж таки, щодо рибальства Кларк стверджує, що "загальне володіння є фундаментальним фактом, який стосується майже кожного режиму управління рибальським ресурсом" (1980, стор 117).


“Єдиний” шлях?


Аналітики, стикаючись з емпіричною ситуацією зі структурою, що вважається дилемою спільного, часто закликають до рішення за допомогою зовнішнього чинника: "єдиний шлях" для вирішення дилеми спільного - це робити X. В основі таких тверджень лежить віра, що саме X є необхідним і достатнім для вирішення дилеми спільного. Але зміст X навряд чи може бути дуже різноманітними. Одні з цих аналітиків вважають, що центральна влада повинна взяти на себе відповідальність та впровадити унітарні рішення для конкретного ресурсу. Інші припускають, що центральна влада повинна розподілити ресурс і дозволити людям діяти на власний розсуд в рамках набору чітко визначених норм стосовно прав власності. І ті, і ті прихильники - централізації та приватизації – притримуються основного принципу, згідно якого інституційні зміни мають прийти ззовні і бути нав'язаними зацікавленим особам. І хоч усі вони поділяють віру в необхідність та ефективність "держави" для зміни інституцій заради підвищення ефективності, інституційні зміни є практично діаметрально протилежними.

Якщо вірною є одна рекомендація, то інша такою бути не може. Суперечні позиції не можуть обидві бути правильними. Я не сперечаюсь з жодною з цих позицій. Скоріше, я вважаю, що обидві є занадто радикальним у своїх твердженнях. Я вважаю, що не може бути одного рішення для одної проблеми, а натомість існує багато способів рішень багатьох різних проблем. Замість тверджень, що оптимальні інституційні рішення може легко розробити і впровадити зовнішня влада, я стверджую, що "правильне впровадження інституцій” - це важкий, тривалий за часом процес, схильний провокувати конфлікти. Це процес, який вимагає достовірних відомостей про особливості часу й місця, а також широкого спектру прийнятних суспільною культурою правил. Нові інституційні механізми не працюють в полі так, як вони працюють в абстрактних моделях, звісно, окрім випадків коли моделі є детально визначеними та емпірично діючими, а учасники у полі розуміють, як змусити нові правила працювати.

Замість тверджень, що індивідуальні користувачі спільних ресурсів неминуче потрапляють у пастку, з якої не можуть втекти, я стверджую, що здатність індивідуумів виплутуватись з різних дилемних ситуацій різна у різних ситуаціях. Приклади, які будуть обговорюватися в цій книзі, ілюструють як успішні, так і невдалі спроби уникнути трагічних результатів. Замість презумпції безпорадності індивідуумів, я хочу дізнатися більше про “польовий” досвід окремих осіб. Чому зусилля одних з вирішення проблем спільного провалилися, а інші досягли успіху? Що ми можемо почерпнути з досвіду, який допоможе стимулювати розробку і використання кращої теорії колективних дій - тієї, що визначає ключові змінні, які можуть посилювати або послаблювати здатність окремих індивідуумів до вирішення проблем?

Інституції рідко бувають або приватні, або державні - "ринок" або "держава". Багато успішних інституцій СР є строкатими сумішами "приватно-подібних" та "державно-подібних” інституцій, заперечуючи класифікацію стерильної дихотомії.

Під "успішним" я маю на увазі інституції, що дозволяють індивідуумам досягати продуктивних результатів у ситуаціях, коли спокуси для “безбілетництва” та ухиляння завжди є в наявності. Конкурентний ринок - втілення приватних інституцій - сам по собі є суспільним благом. Якщо на ринку наявна конкуренція, окремі особи можуть вільно увійти і вийти з ринку незалежно від того, чи вносять вони свій внесок у витрати на підтримку ринку. Жоден ринок може довго існувати без основних суспільних інституцій для його підтримки. В польових умовах суспільні та приватні інституції часто є змішаними та залежать одне від одної, а не існують в ізольованих світах.

Aльтернативне рішення

А зараз, щоби відкрити обговорення інституціональних можливостей вирішення дилем спільного, я хочу презентувати п'яту гру, в якій скотарі самі можуть укладати обов'язкові для виконання угоди, в яких брати на себе зобов'язання дотримуватись стратегії “співпраці”, яку вони самі розроблять. Аби презентувати цю домовленість в рамках “неспівпрацюючої” гри, в структуру цієї гри повинні бути включені додаткові можливості. Обов'язковий контракт інтерпретується в рамках теорії “неспівпрацюючих” ігор як неухильно забезпечуваний зовнішній чинник - так само, як ми інтерпретували раніше санкції, які накладаються центральним органом.

Найпростіший спосіб продемонструвати це - додати один параметр для виграшу, а також стратегію до наборів стратегій обох скотарів [1 Глава 13]. Цим параметром є вартість дотримання угоди; вона буде позначатись як е. Скотарі в Грі 5 тепер повинні вести переговори, перш ніж виводити тварин на пасовище. У ході переговорів вони обговорюють різні стратегії розподілу потенціалу пасовища і витрати на забезпечення їхньої угоди. Контракт набуває чинності лише за обопільної згоди скотарів. Будь-яка пропозиція, зроблена одним скотарем, яка не пов'язана з рівним розподілом потенціалу пасовища та з витратами на забезпечення виконання угоди, може бути ветована іншим скотарем в ході переговорів. Отже, єдиною можливою угодою, - і рівновагою в результаті гри – є для обох скотарів справедливий розподіл потенціальної прибутковості пасовища і витрат на забезпечення виконання угоди - доти, доки частка кожного скотаря у забезпеченні виконання угоди складає менше 10 [1 Глава 7].

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 1.5. Гра 5: Гра з обов'язковим контрактом та самофінансуванням.

Крім того, в грі 5 гравці завжди можуть гарантувати, що найгірше, що вони робитимуть - це обиратимуть “хибну” стратегію та отримуватимуть результат, як у грі 1. Вони не залежать від точності інформації, отриманої далекими офіційними інституціями відносно їхніх стратегій. Якщо перший гравець запропонує договір на основі неповної або упередженої інформації, інший гравець може не погоджуватись. Вони укладають свій власний договір і просять про примусове виконання лише тих його умов, на які вони погодилися. Якщо ж примусове виконання коштуватиме занадто дорого [будь-яке число, яке дорівнює або є більшим, ніж Пі (C, C) - Пі (Х, Х), і = 1, 2], жоден гравець не погодиться на такий договір.

"Рішення" гри “дилема спільного” через інструментарій, схожий на той, що його було використано у Грі 5, представлене не як "єдине" рішення дилеми спільного. Це - всього лише один зі способів. Але цей шлях майже повністю ігнорується як у політично-аналітичній літературі, так і в формально-теоретичній. Міркування в цьому напрямку викликає численні питання. По-перше, чи можливо передбачити для пастухів варіант найму приватного агента для примусового виконання договору? Це не так надумано, як може здатися на перший погляд. Довгострокові ділові стосунки мають структуру “дилеми в'язня” [1 Глава 14]. Бізнесмени не поспішають приймати обіцянки щодо майбутньої діяльності, надаючи перевагу контрактам, стосовно яких можливе примусове виконання, особливо на початку нових ділових відносин. Однак, щоб знизити витрати на примусове виконання, частою практикою є використання приватного арбітражу, а не загальних судів [1 Глава 15]. Зокрема, всі професійні спортивні ліги стикаються з аналогічними проблемами. В професійній грі спокуса зіграти нечесно та порушити правила існує завжди. Інциденти дійсно трапляються, а правила порушуються навіть тими гравцями, які мали намір їх дотримуватись. Спортивні ліги зазвичай використовують приватний моніторинг для примусового забезпечення дотримання своїх правил [1 Глава 16].

Як тільки ми допускаємо можливість, що приватна особа бере на себе роль зовнішнього примусового виконавця, то природа "рішення", запропонованого в Грі 5 для “дилеми спільного” починає генерувати широкий набір альтернативних застосувань. Гра з самофінансуванням примусового виконання договорів дозволяє учасникам в даній ситуації здійснювати більший контроль над рішеннями стосовно того, кому дозволено випасати худобу і які обмеження встановлені на чисельність тварин, у порівнянні з Грою 2 або Грою 3. Якщо сторони використовують приватний арбітраж, вони не дають арбітру нав'язати собі умови договору. Арбітр просто допомагає сторонам знайти методи вирішення спорів, що виникають в межах робочих правил, на які самі сторони погодилися. Арбітраж, суди та інші механізми для забезпечення примусового виконання договорів і врегулювання спорів дозволяють окремим особам розпочати довгострокові стосунки, які вони не могли б інакше підтримувати [1 Глава 17]. Далі, якщо подумати про Гру 5 як про "рішення", то це маленький крок до розуміння можливість кількох арбітрів, які пропонують примусове виконання договорів за різну ціну на різних стадіях переговорного процесу. Головною метою є досягнення згоди стосовно арбітра, який буде забезпечувати примусове виконання договор за найменшу платню е.

Ключова різниця між Грою 5 та Іграми 2 і 3 в тому, що учасники Гри 5 самі розробляють свої договори в світлі інформації, яку вони мають. Скотарі, які використовують рік за роком одне й те саме пасовище, мають досить детальну і точну інформацію про його продуктивність. Вони спостерігають за поведінкою інших пастухів і мають стимули повідомляти про порушення договірних зобов'язань. Арбітрам навіть не потрібно займатись моніторингом для спостереження за діяльністю сторін договору. Тих, хто уклав контракт, власні інтереси змушують контролювати одне одного і доповідати про порушення договору з метою його примусового виконання. І навпаки, регулюючому органу завжди потрібно наймати своїх власних спостерігачів. Тому регулюючий орган зазвичай стикається з проблемою того, як забезпечити виконання спостерігачами своєї роботи.

Прихильники "рішення Левіафана” припускають, що такі установи мають точну інформацію і здатні змінити мотивацію, створюючи щось на кшталт Гри 2. Центральній владі складно мати достатньо поточної інформації, аби адекватно оцінювати і продуктивність спільного ресурсу, і розмір штрафів для спонукання до правильної поведінки. Я вважаю, що ситуації, подібні тим, що виникають у Грі 3, в яких неповнота інформації веде до помилок з покаранням, зустрічаються частіше, ніж про це пишуть в політичній літературі. Потреба в зовнішньому моніторингу та органах примусу є особливо гострою, коли примусово виконується рішення зовнішнього агента, який накладає на учасників надлишкові витрати.

Ще однією проблемою, яку слід розглянути, є те, що ігри, в якіх органи примусового виконання договорів діють на основі взаємної згоди - можуть бути помилково віднесені аналітиками і державними чиновниками до ігор, в яких немає ніяких угод про те, як співпрацювати і забезпечувати дотримання умов договорів. Іншими словами, деякі приклади "Гри 5" можу бути помилково прийняті за "Гру 1" [1 Глава 18]. Ці ситуації можуть бути витлумачені як "неофіційні", з презюмуванням того, що вони не є законними. Це призводить до фундаментальних припущень про природу урядів як зовнішніх агентів, які керують спільнотами.

Як буде показано в наступних обговореннях емпіричних випадків, користувачі СР розробили дуже різноманітний набір власних угод, які втілюються через багато механізмів. Деякі з цих механізмів є зовнішніми урядовими органами. Деякими механізмами передбачене залучення членів спільноти користувачів для моніторингу та для примусового виконання договорів. В деяких механізмах моніторингом займаються самі користувачі. Коли механізмами примусового виконання договорів не є зовнішні урядові агентства, деякі аналітики припускають, що органів примусовго виконання не існує. Ось чому Гра 5 помилково приймається за Гру 1.

Самофінансована гра з варіантом примусового виконання договорів не є панацеєю. Такі інституційні механізми мають багато недоліків у багатьох ситуаціях. Скотарі можуть переоцінити чи недооцінити продуктивність пасовища. Їх власна система моніторингу може вийти з ладу. Зовнішній орган примусового виконання договорів не зможе забезпечити виконання постфактум, раніше пообіцявши це зробити. Безліч проблем може виникнути в “польових” умовах, так само, як і у випадку з ідеалізованою системою Левіафана чи приватно-правовими інституціями.

Структура інституційних механізмів, які зустрічаються в “польових” умовах, звичайно, набагато складніша за структуру будь-якої з дуже простих ігор, наведених тут для обговорення. За допомогою цих простих ігор я намагаюся створити різні способи мислення стосовно механізмів, які люди можуть використовувати, щоб звільнитися від дилеми спільного, і ці способи відрізняються від тих, які зустрічаються зазвичай в політичній літературі. Аби кинути виклик цьому сталому набору ментальних штампів, потрібні всього лише прості механізми, які ілюструють альтернативи для зазвичай домінуючих рішень.

Емпірична альтернатива

Гра 5 ілюструє теоретичну альтернативу централізації та приватизації як способам вирішення проблем СР. Давайте коротко розглянемо рішення, розроблені учасниками “в полі” - Аланія, Туреччина - які не можуть бути охарактеризовані ані як централізоване регулювання, ані як приватизація. Прибережне рибальство в Аланії, описане Фікретом Беркешем (1986b), є відносно невеликим бізнесом. Більшість із приблизно 100 місцевих рибалок займається ловом з двох-трьохмісних човнів, використовуючи різні типи сіток. Половина рибалок є членами місцевого кооперативу. Беркеш пише, що початок 1970-х років був "темними часами" для Аланії. Економічній життєздатності рибного промислу загрожували два фактори: по-перше, необмежене використання рибних запасів призвело до ворожості, а часом, конфліктів із застосуванням насильства між користувачами. По-друге, конкуренція серед рибалок за краще місця лову збільшила виробничі витрати, а також ступінь невизначеності відносно потенційного улову кожного конкретного човна.

На початку 1970-х років члени місцевого кооперативу почали експериментувати з оригінальною системою виділення риболовних місць для місцевих рибалок. Після більш ніж десятиліття спроб і помилок з'явилися наступні правила, що діють серед прибережних рибалок Аланії:

  • Кожного вересня складається список усіх ліцензованих рибалок Аланії, незалежно від членства в кооперативі.
  • Перераховуються всі потенційні місця лову в межах району, який зазвичай використовується рибалками Аланії. Ці ділянки розплановано так, аби сітки, встановлені в одному місці, не блокували хід риби на сусідні місця.
  • Зазначений розподіл місць діє з вересня по травень.
  • У вересні рибалки розподіляють між собою зазначені місця лову шляхом жеребкування.
  • З вересня по січень кожен день кожен рибалка переміщується на схід, на наступне місце. З січня рибалки переміщуються у зворотньому напрямку - на захід. Це дає рибалкам рівні можливості лову риби, яка мігрує через цей район зі сходу на захід в період з вересня по січень, та в зворотному напрямку в період з січня по травень (Беркеш 1986b, с. 73-4).

Ефект системи полягає в тому, що відстань між рибалками під час промислу є досить великою, що оптимізує продуктивний потенціал кожного місця лову. Також всі рибальські судна мають рівні шанси на лов у найкращих місцях. На пошук або боротьбу за нього не витрачаються ресурси [1 Глава 19]. Очевидно відсутні ознаки надмірності.

Список місць для лову схвалюється кожним рибалкою і віддається на зберігання меру та місцевим жандармам один раз на рік під час проведення лотереї. Процес моніторингу та забезпечення функціонування системи здійснюється самими рибалкам як побічний стимул створеної системи ротації. В день, коли конкретний рибалка має ловити на одному з найкращих місць, цей рибалка напевно скористається цією можливістю (якщо не станеться раптової проблеми з обладнанням). Всі інші рибалки можуть очікувати, що цей рибалка неодмінно ловитиме на цьому місці. Отже, спроба обдурити систему шляхом лову на гарному місці в день, коли цей рибалка має ловити на гіршому місці, має обмаль шансів залишитися непоміченою. Обман системи буде відстежений самим рибалкам, які мають право ловити на кращих місцях і готові захищати свої права за допомогою фізичних засобів, якщо це буде необхідно. Їхні права будуть підтримані всіма в системі, бо інші хочуть, щоб їх власні права не були узурповані в ті дні, коли настане їхня черга ловити на гарному місці. Нечисленні ж порушення, які таки мають місце, легко залагоджуються рибалками в місцевій кав'ярні (Беркеш 1986b, p. 74).

Хоча це не є системою приватної власності, права на використання риболовних місць і обов'язки поважати ці права чітко визначені. І хоча це не є централізованою системою, національне законодавство надало таким кооперативам повноваження встановлювати "місцеві механізми", і ці повноваження використовуються керівництвом кооперативу для легітимізації своєї ролі у розробці дієвого набору правил. Те, що місцеві чиновники визнають щорічно підписану угоду, також підвищує легітимність. Фактичний контроль і забезпечення дотримання правил, однак, залишається за рибалками.

Центральна влада не змогла б створити такий звід правил без призначення штатних співробітників для роботи в цьому районі протягом тривалого періоду. Місця для риболовлі різної економічної вартості зазвичай пов'язані з прибережним рибальством (Крісті 1982; Форман 1967), але їх майже неможливо нанести на мапу, не маючи суттєвого досвіду лову. Нанесення на мапу такого набору місць для риболовлі, на яких лов на одному човні не призведе до скорочення міграції риби в інших місцях, було б нелегким завданням, якби не великий обсяг поточної актуальної інформації, наданої рибалками, та їхньої готовності експериментувати протягом десяти років з різними мапами і системами. Аланія є прикладом системи самокерованої спільної власності, в якій правила розроблюються і змінюються самими учасниками, які також контролюють та забезпечують їх дотримання.

Прибережне рибальство Аланії – це тільки один емпіричний приклад з багатьох інституційних механізмів, які розробляються, змінюються, контролюються та втілюються користувачами поновлюваних СР з метою обмеження індивідуальної поведінки, яка в протилежному випадку може призвести до зменшення продуктивності спільного ресурсу. Крім цього прикладу, який досліджується в розділах 3, 4 і 5, продуктивні інституційні механізми керування СР добре задокументовані для багатьох систем зрошення, керованих фермерами, громадських лісів, прибережних рибальських угідь, пасовищ та угідь для полювання [1 Глава 20].

Гра 5 і емпіричі приклади успішного керування СР надають теоретичні та емпіричні альтернативи твердженню, що неможливо уникнути проблем, які виникають при використанні ресурсу кількома особами. Головним в моїх аргументах є те, що деякі люди вирвалися з пастки дилеми спільного, тоді як інші продовжують перебувати в її полоні, немилосердно знищуючи свої ресурси [1 Глава 21]. Це змушує мене запитати, які ж відмінності існують між тими, хто зруйнував окови дилеми спільного, і тими, хто не спромігся це зробити. Відмінності можуть бути пов'язані з внутрішніми факторами, які існують всередині даної групи. Може, учасники просто не мають можливостей спілкуватися одне з одним, і немає способу збільшити довіру між ними; у них немає розуміння того, що вони мусять розділити спільне майбутнє. Крім того, впливові люди, які виграють від ситуації, що склалася, в той час як інші програють, можуть блокувати зусилля менш впливових людей задля зміни правил гри. Таким групам може бути необхідна зовнішня допомога в тій чи іншій формі, щоб вирватися з порочної логіки їхнього становища.

Відмінності між тими, хто виплутався з дилеми спільного, і тими, хто не зробив цього, можуть також мати причиною зовнішні фактори. Деякі учасники не мають права самостійно змінювати свої організаційні структури; зовнішня влада, яка байдужа до вад дилеми спільного або навіть наживається на них, позбавляє їх можливості внести конструктивні зміни. Крім того, існує можливість того, що зовнішні зміни можуть бути занадто швидкими та не залишити групі часу для того, аби налаштувати свої внутрішні структури, щоб уникнути неоптимальних результатів. Деякі групи страждають від хибної системи стимулювання, впровадженої в результаті політики органів центральної влади. На питання, чому деякі люди не досягають колективні вигоди для себе, у той час як це роблять інші, одразу спадають на думку багато відповідей. Однак, поки аналітики припускають, що люди не можуть змінити таку ситуацію самі, вони, природно, не задаються питанням, які внутрішні чи зовнішні змінні можуть посилювати або перешкоджати намаганням громад творчо і конструктивно вирішувати такі проблеми, як трагедія спільного.

Стратегічні поради як метафори

Стратегічні аналітики, які рекомендують один-єдиний рецепт вирішення проблем спільного, приділяють мало уваги тому, як різні інституційні механізми працюють на практиці. Центристи вважають, що уніфікована влада буде працювати “в полі” саме так, як це було заплановано ними в підручниках - визначаючи найбільш ефективні стратегії щодо ресурсів, обрані на основі достовірних наукових теорій і адекватної інформації. Передбачається, що така політика втілюватиметься без помилок. Моніторинг та покарання розглядаються як непроблематичні, рутинні питання.

Ті, хто виступає за приватизацію, припускають, що найбільш ефективним способом використання СР буде поділ прав на доступ і керування такими ресурсами. Систематичні емпіричні дослідження показали, що приватні фірми, що займаються такими товарами, як електрика, транспорт, медичні послуги, як правило, більш ефективні, ніж аналогічні державні фірми; огляд відповідної літератури див. у De Alessi (1980). Проте, порівняльна галузева ефективність приватних та державних форм власності, якщо певні потенційні бенефіціари не може бути виключені - є іншим питанням. Мова йде про типи установ, які будуть найбільш ефективними для управління та керування різними СР, для яких принаймні деякі потенційні бенефіціари не можуть бути виключені. Приватизація власності СР необов'язково матиме такі ж позитивні результати, як приватизація авіакомпанії. Крім того, приватизація може взагалі не означати "розділу". Приватизація може також означати визначення ексклюзивного права на врожай з системи ресурсу за однією людиною або фірмою.

Багато стратегічних рекомендацій самі по собі є не більше ніж метафорами. І “централізаторами”, і “приватизаторами” часто відстоюються спрощені, ідеалізовані інституції – як це не парадоксально, майже "безінституційні" інституції. Твердження, що необхідне централізоване регулювання - нічого не говорить нам про те, як саме має бути структурований центральний орган, які повноваження він повинен мати, як обмеження цих його повноважень мають бути збережені, як він буде отримувати інформацію, або, як мають відбиратись його агенти і як вони будуть мотивуватись до роботи, якими будуть моніторинг, система нагороджень або санкцій. Твердження, що встановлення права приватної власності є необхідним, нічого не говорить нам про те, яку сукупність прав має бути визначено, яким чином будуть визначатись різні характеристики товарів, хто буде платити за усунення не-власників від доступу, як будуть вирішуватись конфлікти з приводу прав або як будуть вирішені решта інтересів правовласників в системі ресурсів.

Важливим уроком, який можна засвоїти шляхом ретельного вивчення все більшого числа систематичних досліджень учених, пов'язаних з "новим інституціоналізмом" - є те, що ці "інституційні деталі" є важливими [1 Глава 22]. Чи є можливою рівновага, і чи справді рівновага дасть поліпшення для зацікавлених осіб (або інших осіб, які, в свою чергу, залежать від цих осіб), буде залежати від конкретних структур інституцій. У самому загальному сенсі всі організаційні механізми можна уявити як гру в розгорнутій формі. Таким чином, конкретні варіанти, порядок реалізації цих варіантів, інформація, а також відповідні заохочення і покарання, в різних комбінаціях - можуть змінити досягнуті результати. Крім того, конкретна структура фізичного середовища також буде істотно впливати на структуру гри та її результати. Таким чином, звід правил, що використовуються в одному фізичному середовищі, може мати істотно інші наслідки у разі використання в інших фізичних середовищах.

Стратегії, засновані на метафорах, можуть бути шкідливими

Якщо спиратися на метафори як на основу для стратегічних порад, це може привести до результатів, що істотно відмінні від прогнозованих. Націоналізація лісів у країнах третього світу, наприклад, відстоювалася з тих підстав, що нібито місцеві жителі не можуть управляти лісами, зберігаючи їхню продуктивність та цінність як засобу зменшення ерозії грунтів. У країнах, де невеликі села протягом поколінь володіють місцевими громадськими лісами, націоналізація означає експропріацію. В таких населених пунктах жителі давно встановили суттєві обмеження щодо способів та кількості збору лісової продукції. У деяких з цих країн центральна влада розробляє правила використання лісів, але не здатна найняти достатню кількість лісників для забезпечення дотримання цих правил. Задіяні лісники отримують настільки низьку заробітну платню, що хабарі є для них поширеним видом додаткового доходу. Внаслідок цього націоналізація створює ресурси з відкритим доступом там, де раніше існували ресурси у спільній власності. Катастрофічні наслідки націоналізації лісів, які раніше були комунальними, були добре задокументовані в Таїланді (Feeny 1988a), Нігерії (Thomson 1977; Thomson, Feeny, and Oakerson 1986), Непалі (Arnold and Campbell 1986; Messerschmidt 1986) та Індії (Gadgil and Iyer 1989). Подібні ж проблеми виникають стосовно прибережного рибальства, коли національна влада встановлює для себе виключну юрисдикцію над усіма прибережними водами (Cordell and McKean 1986; W. Cruz 1986; Dasgupta 1982; Panayoutou 1982; Pinkerton 1989a).

ВИКЛИК

Важливе завдання, що стоїть перед політичними науковцями, полягає в розробці теорії організації людського суспільства на основі реалістичної оцінки людських можливостей і обмежень в різних ситуаціях, які апріорі пов'язані з деякими або всіма аспектами трагедії спільного. Емпірично підтверджені теорії людської організації мають бути важливими елементами політичної науки, яка може інформувати про ймовірні наслідки прийняття рішень стосовно безлічі способів організації діяльності людини. Теоретичне дослідження включає в себе пошук закономірностей. Воно припускає абстрагування від складностей реального життя, і подальше встановлення теоретичних змінних для врахування цих складнощів у моделі. Конкретні теоретичні моделі включають в себе подальше абстргування і спрощення задля ще більш тонкого аналізу логічних взаємозв'язків між змінними в замкнутій системі. Як теоретик, а часом і конструктор моделей, я бачу ці зусилля як основу політичної науки.

Виявляється, однак, що можна спійматись в пастку свого власного інтелектуального павутиння. Коли багато років витрачено на розвиток доволі сильної і елегантної теорії, аналітик, звичайно ж, захоче застосувати цей інструмент в максимально можливій кількості ситуацій. Потужність теорії саме пропорційна різноманітності ситуацій, яку вона може пояснити. Всі теорії, однак, мають обмеження. Теоретичні моделі мають ще більше обмежень, оскільки в моделі багато параметрів мають бути фіксованими, а не змінними. Якщо плутати модель – наприклад, бездоганно конкурентний ринок - з теорією, яку вона представляє, це ще більше обмежує можливості інших застосувань.

Наукове знання – це настільки ж розуміння різноманіття ситуацій, до яких підходить теорія або її моделі, наскільки й розуміння їх обмеженостей. Переконання, що всі фізичні структури можуть бути описані в термінах набору досконалих форм - кола, квадрати і трикутники - обмежувало розвиток астрономії, доки Йоганн Кеплер не розірвав пута класичної думки і не виявив, що орбіта Марса є еліптичною – відкриття, яке сам Кеплер спочатку вважав дурничкою (Koestler 1959). Годвін та Шепард (Godwin and Shepard 1979) вказують на те, що десять років тому політичні науковці займалися еквівалентом "вбивання квадратів, трикутників та еліпсів у парадигму кола", використовуючи модель дилеми спільного без приділення серйозної уваги тому, чи відповідають теоретичній моделі змінні емпіричного світу. Після публікації статті Годвіна та Шепарда було зроблено багато теоретичних і емпіричних досліджень, які налаштували політичних науковців на ще більш скептичий лад стосовно застосування обмеженого набору моделей для аналізу різноманіття ситуацій під загальною назвою - “проблеми СР”. На жаль, багато аналітиків - у навчальних закладах, спеціальних групах за інтересами, в урядах і пресі - як і раніше, вважають, що проблеми СР є дилемами, в яких самі учасники не можуть уникнути неоптимальних, а в деяких випадках - катастрофічних результатів.

Чого не вистачає в наборі інструментарію політичного аналітика, - і в безлічі сприйнятих, добре розвинених теорій організації людського суспільства - це адекватно сконструйованої теорії колективних дій, в рамках якої група принципалів може власними зусиллями добровільно зорганізуватись. Є достатньо прикладів самоорганізації. Більшість юридичних фірм є очевидними прикладами: група юристів об'єднує свої активи для купівлі бібліотек і оплати за спільну дослідницьку і секретарську допомогу. Вони розробляють власні внутрішні механізми управління і формули розподілу витрат і прибутків між партнерами. Більшість кооперативів є подібними прикладами. Випадки самоорганізованих та саморегульованих СР, які ми розглядатимемо в главі 3, також є прикладами. Але поки не буде повністю розроблене і сприйняте теоретичне пояснення для самоорганізованих і саморегульованих підприємств, основане на людському виборі, головні політичні рішення будуть, як і раніше, прийматись з презумпцією того, що люди не можуть організувати себе самі і завжди потребуватимуть зовнішньої влади.

Крім того, на всі організаційні механізми впливають стреси, слабкості й невдачі. Без адекватної теорії самоорганізації колективних дій ніхто не зможе ані передбачити, ані пояснити, коли саме люди будуть не в змозі самостійно вирішити проблему спільного шляхом самоорганізації; не зможе підступитись до з'ясування, які з численних стратегій втручання можуть бути ефективними в наданні допомоги у вирішенні конкретних проблем. Як уже говорилося раніше, існує значна різниця між презумпцією необхідності регулюючого органу - і презумпцією необхідності надійної судової системи для моніторингу та забезпечення примусового виконання самостійно укладених договорів. Якщо теорії, які використовуються у політичній науці, не включають в себе можливості самоорганізованих колективних дій, то не визнаватиметься і значення судової системи, яка може бути використана самоорганізованими групами для моніторингу та забезпечення примусового виконання укладених договорів [1 Глава 23].

Я сподіваюся, що ця книга стане внеском в розвиток емпірично підтвердженої теорії форм самоорганізації та самоврядування колективних дій. В цій книзі я намагаюся поєднати стратегію, яка використовується багатьма вченими, що дотримуються "нового інституціоналізму", та стратегію, яка використовується біологами для проведення емпіричних досліджень задля кращого теоретичного розуміння біологічного світу.

Як інституціоналіст, який вивчає емпіричні явища, я припускаю, що люди намагаються вирішити проблеми настільки ефективно, наскільки тільки можуть. Це припущення дисциплінує мене. Замість того, щоб припускати, що одні люди некомпетентні, злі або ірраціональні, а інші всезнаючі, я вважаю, що окремі особи мають дуже схожі обмежені можливості розібратися в структурі складних умов. Це мій обов'язок як ученого - з'ясувати, які проблеми люди намагаються вирішити, і які фактори допомагають або заважають їм у цих зусиллях. Коли проблеми, які я спостерігаю, пов'язані з браком передбачуваності, інформації та довіри, а також з високим рівнем складності й транзакційними труднощами, то в своїх намаганнях пояснити ці проблеми я повинна брати їх до уваги, а не відкидати їх геть. Розробляючи пояснення зазначеної поведінки людей, я використала багату літературу, написану іншими вченими, що цікавляться інституціями та їхнім впливом на окремі стимули і поведінкові моделі в польових умовах.

Біологи також стикаються з проблемою вивчення складних процесів, які вони погано розуміють. Їхня наукова стратегія часто включає в себе емпіричі спостереження за найпростішими організмами, у яких процеси відбуваються в прозорій, чи навіть перебільшеній формі. Такі організми вони обирають не тому, що вони є представниками всіх організмів. Скоріше, певні організми обирають тому, що з ними окремі процеси можуть бути вивчені ефективніше, ніж з іншими.

Мій "організм" – це певні людські ситуації. Я назвала їх “ситуаціями спільних ресурсів (СР)” і точно визначаю цей та інші ключові терміни в главі 2. У цій книзі я не охоплюю усі можливі ситуації СР в рамках визначеного терміну. Я повністю фокусуюсь на невеликих СР, що знаходяться в межах однієї країни, а число осіб, які економічно суттєво залежать від СР, коливається від 50 до 15000 осіб. Такими СР, перш за все, є зони прибережного рибальства, невеликі за площею пасовища, підземні водні басейни, системи зрошення і громадські ліси. Оскільки все це - порівняно невеликі за масштабами ситуації, їх можна серйозно дослідити з усіма їх складнощами та визначити основні подібності та процеси. Оскільки учасники ситуації економічно суттєво залежні від таких СР, вони серйозно вмотивовані, аби намагатися вирішити спільні проблеми підвищення продуктивності своїх СР. Зусилля до самоорганізації в таких ситуаціях можуть бути дещо перебільшеними, але саме тому я хочу вивчати цей процес саме в цих умовах. Крім того, якщо самоорганізація не вдається, я знаю, що це стається не тому, що можливі колективні вигоди були неважливі для учасників.

Є обмеження на типи СР, які тут досліджуватимуться: (1) швидше відновлювані ресурси, ніж невідновлювані, (2) ситуації, коли існує істотний дефіцит, а не навпаки, і (3) ситуації, в яких користувачі можуть завдати істотної шкоди одне одному, а не ситуації, в яких вони можуть завдати суттєву зовнішню шкоду іншим. Таким чином, виключаються всі асиметричні проблеми забруднення, як і будь-які ситуації, в яких група може сформувати картель і контролювати частину ринку, достатню для впливу на ринкову ціну.

В емпіричних дослідженнях я презентую підсумок важливих прикладів СР, які допомогли моєму розумінню процесів самоорганізації та самоврядування. Ці приклади в жодному разі не є "випадковою" вибіркою прикладів. Скоріше, це ті приклади, які надають чітку інформацією стосовно (1) довгострокового успішного управління СР, (2) трансформації існуючих інституційних механізмів, і (3) СР, що не зуміли подолати свої проблеми. Ці випадки можна, таким чином, розглядати як набір найбільш важливих сировинних матеріалів, з якими я працювала, намагаючись зрозуміти, як саме люди організовуються і керують собою з метою отримання спільної вигоди в ситуаціях, коли існують серйозні спокуси для “безбілетництва” та порушення зобов'язаннь.

Шляхом дослідження та аналізу цих прикладів я спробувала розробити низку обгрунтованих гіпотез про те, чому деяким людям вдається організуватись та керувати СР, а іншим - ні. Я намагалась ідентифікувати основні принципи побудови інституцій, які використовуються тими, хто успішно керує своїми СР протягом тривалого часу, і яким чином вони стимулюють учасників продовжувати інвестувати час і зусилля в управління та керування їхніми СР. Я порівнюю інституції, які використовуються в успішних і невдалих випадках, і я прагну визначити внутрішні і зовнішні фактори, які можуть ускладнити або розширити можливості людей, які використовують та управляють СР.

Сподіваюся, що ці гіпотези внесуть свій внесок у розвиток емпірично підтвердженої теорії самоорганізації та самоврядування щонайменше стосовно однієї чітко визначеної групи проблемних ситуацій. Ця група ситуацій включає в себе суттєву частку поновлюваних ресурсів, які в значній мірі використовуються людьми в різних частинах світу. Наприклад, за оцінками, 90% рибалок у світі здобувають більше половини риби, яка споживається щорічно – саме на невеликих прибережних рибальських угіддях, включених в рамки цього дослідження (Panayoutou 1982, p. 49). Крім того, мій вибір середовища СР для інтенсивного дослідження грунтувався на презумпції того, що я можу дізнатися про процеси самоорганізації та самоврядування, які можуть стосуватись дещо більш широкого набору середовищ.

З огляду на схожість між багатьма проблемами СР і проблемами, які стосуються невеликого колективного майна, висновки з цієї книги мають сприяти розумінню факторів, які можуть посилювати або зменшувати можливості окремих осіб організувати колективні дії для управління спільним майном. Всі зусилля по організації колективних дій, чи то зовнішньою владою, чи то підприємцем, чи то групою принципалів, які бажають отримати спільну вигоду, пов'язані із загальним набором проблем. Вони змушені мати справу з “зайцями”, вирішувати проблеми зобов'язань, впроваджувати нові інституції та моніторити дотримання правил. Дослідження, яке присвячено тому, як уникнути “безбілетництва”, досягнути високого рівня виконуваності зобов'язань, запровадити нові інституції, а також організувати моніторинг дотримання правил в умовах СР - має сприяти розумінню того, як люди беруться за ці найважливіші проблеми також у деяких інших умовах.

А тепер дозвольте коротко розповісти про структуру цієї книги. В главі 2 я даю дефініцію того, що я маю на увазі під ситуацією СР та під індивідуальним вибором в ситуації СР. Далі я розглядаю ряд найважливіших питань, на які має дати відповідь будь-яка теорія колективних дій. Наприкінці цього розділу я розглядаю два припущення, на яких побудовано мою попередню роботу, та дискутую стосовно альтернатив, на яких грунтується мій аналіз. В емпіричній частині цієї книги, що міститься в главах 3, 4 і 5, я вивчаю конкретні випадки довгострокового існування успішних інституцій СР, походження і розвиток інституцій СР, невдачі й слабкі місця СР. Наприкінці кожної глави я підсумовую, що саме можна почерпнути з прикладів цієї глави, що сприятиме розвитку кращої теорії самоорганізації, пов'язаної з середовищами СР. В главі 6 я підсумовую та зводжу воєдино всі теоретичні міркування, що містяться наприкінці глав 3, 4, 5, та використовую всі ці гіпотези для розробки інституцій самоорганізації та самоврядування.

Інституційний підхід до вивчення самоорганізації та самоврядування в ситуаціїях СР

В Главі 1 я описала мою стратегію "нового інституціоналіста", який бере для вивчення маломасштабні ситуації СР, оскільки процеси самоорганізації та самоврядування легше вивчати саме на подібному типі прикладів. Центральним питанням у цьому дослідженні є те, як саме група осіб в ситуації взаємної залежності може організуватись і самокеруватись для тривалого отримання спільних вигід, незважаючи на спокуси “безбілетництва”, ухилянь чи інших опортуністичних дій. Паралельно досліджуються питання комбінацій змінних, які (1) збільшуватимуть вірогідність первісної самоорганізації, (2) розширюватимуть здатності людей тривалий час підтримувати самоорганізацію, або (3) збільшуватимуть потенціал самоорганізації для вирішення проблем СР без зовнішньої допомоги у тій чи іншій формі.

Ця глава має декілька цілей. По-перше, я визначаю, що саме я маю на увазі під СР, і якою я бачу індивідуальну поведінку в складних і невизначених ситуаціях СР. Далі я розглядаю загальні проблеми, які постають перед людьми в ситуаціях СР: як організуватись, аби уникнути несприятливих наслідків самостійних дій. Ця загальна проблема вирішується зовнішніми агентами в двох загальновизнаних теоріях: теорії фірми та теорії держави. Ці теорії пояснюють, як створюються нові інституції, звідки виникають зобов'язання, якими є дії агентів та що саме слід ефективно мониторити, використовуючи в одному випадку - фірму, а в іншій - державу як організаційний пристрій. Спосіб, яким саме група осіб - спільнота громадян - може самоорганізуватись та вирішити проблеми інституціоналізації, зобов'язань і моніторингу - як і раніше, є теоретичною головоломкою. Враховуючи, що деякі особи таки вирішують цю головоломку, а інші - ні, вивчення успішного та невдалого досвіду розв'язання проблем СР слід розглядати як важливе завдання, що стосується теорії колективних дій та розробки більш ефективної стратегії, пов'язаної з СР. Багато спроб аналізу проблем колективних дій були обмежені припущеннями, що всі такі проблеми можна представити як ігри “дилема в'язня” (ДВ), що одного рівня аналізу достатньо, і що транзакційні витрати є незначними і можуть не прийматись до уваги. В останній частині цієї глави я пропоную припущення, які становлять альтернативні точки зору на аналіз колективних дій.

СИТУАЦІЯ СР

CP та ресурсні юніти

Термін “спільний ресурс” використовується для визначення природної або штучної ресурсної системи, яка є достатньо великою, аби зробити дорогим (але не неможливим) усунення потенційних вигодонабувачів від отримання вигод від її використання. Щоб зрозуміти процеси організації і керування СР, важливо розрізняти ресурсну систему і потік ресурсних юнітів, що виробляються цією системою, в той же час визнаючи їхню залежність одне від одного.

Ресурсні системи краще розглядати як запас змінних ["потік" та "запас" - терміни з макроекономіки та логістики, якими визначається спосіб виміру ресурсу або показника; "запас" - це стан показника на певний момент часу, вимірюється в кількісних одиницях, а "потік" - динамічний показник, розмір зміни запасу за певний період часу, вимірюється в кількісних одиницях на одиницю часу - Прим. перекладача], які здатні, за сприятливих умов, продукувати максимальну кількість змінних потоку без шкоди для запасу або ресурсної системи як такої. Прикладами ресурсних систем є зони риболовлі, підземні водні басейни, пасовища, іррігаційні канали, мости, парковки, комп'ютери, струмки, озера, океани та інші водойми. Ресурсні юніти - це те, що окремі особи присвоюють від ресурсної системи або використовують в ній. Ресурсні юніти вимірюються тоннами риби, яка виловлюється на відповідній території лову, акро-футами або кубічними метрами води, яка виводиться з підземних басейнів або ірригаційних каналів, тоннами кормової маси, яка споживається тваринами на пасовищах, кількістю переходів на рік через мости, заповнюваністю паркувальних місць, потужністю центральних процесорів для користувчів комп'ютерної системи, кількістю біологічних відходів, яка поглинається протягом року струмком або іншим водним ресурсом. Різниця між ресурсом як запасом - і споживанням “врожаю” як потоком - є особливо корисною в зв'язку з поновлюваними ресурсами, де можливо визначати рівень відновлюваності. Поки середній темп вилучення продукції не перевищує середні темпи відновлюваності, поновлюваний ресурс існуватиме довгостроково [2 Глава 1].

Доступ до СР може бути обмежений: встановлюватися лише для особи, або фірми, або декількох осіб чи групи осіб, які використовують ресурсну систему одночасно. СР, які досліджуються в цій книзі, використовуються кількома особами або фірмами. Вслід за Плоттом та Мейєром (Plott and Мейер1975), я називаю процес вилучення ресурсних юнітів з ресурсної системи - "присвоєнням", а тих, хто вилучає юніти – "присвоювачами"[2 Глава 2]. Таким чином, один термін - "присвоювач" – може використовуватись для позначення скотарів, рибалок, ірригаторів, пасажирів і взагалі будь-кого, хто привласнює ресурсні юніти з ресурсної системи того чи іншого виду. У багатьох випадках присвоювачі використовують або споживають ресурсні юніти, які вони вилучають (наприклад, коли рибалки ловлять рибу в першу чергу для споживання). Присвоювачі також використовують ресурсні юніти як ресурси для виробничих процесів (наприклад, ірригатори застосовувати воду на полях для вирощування рису). В інших випадках, присвоювачі негайно передають свої права володіння ресурсними юнітами іншим, хто їх потім безпосередньо використовує (наприклад, рибалки продають свій улов негайно після прибуття в порт).

Аналіз обмежених поновлюваних ресурсів здійснюється з перспективи присвоювачів. Це не єдина перспектива, яку можна використати для аналізу складних проблем СР. Якщо присвоювачі ресурсних юнітів набувають значної ринкової впливовості, наприклад, шляхом створення картелю для контролю над цінами, їхні стратегії починають впливали не лише на них, а й на інших також. Даний аналіз стосується ситуацій, в яких присвоювачі СР не мають ніякого впливу на ринки товарів для кінцевого споживача, а їхні дії мають незначний вплив на середовище інших людей, які живуть за межами цих СР.

Термін, який я використовую для позначення тих, хто займається постачанням для СР - "постачальники". Я використовую термін "виробник" для позначення тих, хто реально конструює, ремонтує або вживає заходів, які забезпечують довгострокове існування самої ресурсної системи. Часто постачальники і виробники є одними і тими ж особами, але це не обов'язково (V. Ostrom, Tiebout, and Warren 1961). Національний уряд може стати “постачальником” зрошувальної системи в сенсі організації її фінансування та проектування. Уряд може домовитись з місцевими фермерами про її побудову та підтримку в робочому стані. Якщо місцеві фермери отримають повноваження організовувати технічне обслуговування, тоді вони стануть одночасно постачальниками і виробниками ремонтних робіт, пов'язаних з СР.

Ресурсна система може бути “поставлена” та/або “вироблена” спільно, кількома особами або фірмами. Сам процес присвоєння ресурсних юнітів зі СР може здійснюватись кількома присвоювачами одночасно або послідовно. Ресурсні юніти, однак, не є предметом спільного використання або присвоєння. Риба, виловлена одним човном, не призначена для когось іншого. Вода, яка орошає поля одного фермера, не може орошати поля іншого. Таким чином, ресурсні юніти не використовуються спільно - спільно використовується ресурсна система. Оскільки декілька присвоювачів залежать від даної ресурсної системи, вдосконалення системи одночасно корисні для всіх присвоювачів. Усунути одного з присвоювачів ресурсної системи від поліпшень, зроблених в ресурсній системі, коштує дорого (а в деяких випадках є неможливим). Всі присвоювачі отримують вигоду від підтримання в робочому стані зрошувального каналу, моста або комп'ютерної системи незалежно від того, чи долучаються вони до цього підтримання.

Нездатність розрізняти від'ємність ресурсних юнітів та об'єднаність ресурсної системи в минулому сприяло плутанині стосовно того, до якого майна слід відносити СР – публічного чи загального [2 Глава 3]. Майкл Тейлор так визначив різницю між СР та загальним майном:

Існує, зокрема, дуже важливий клас проблем колективних дій, які виникають у зв'язку з використанням ресурсів, до яких є вільний доступ - тобто, ті ресурси, якими безперешкодно може скористатись будь-хто. Ці ресурси не повинні бути публічним майном.

(M. Taylor 1987, p. 3) *

(* Загальним майном є майно, яке за своєю природною сутністю не може бути чиєюсь власністю, а може використовуватись кожним так, як користуються повітрям чи відкритим морем. Публічним майном є майно, яке перебуває в державній або муніципальній власності і за своєю суспільною сутністю може використовуватися кожним так, як користуються територіальним та внутрішнім морями, судноплавними водоймами, публічними вулицями, площами чи парками. - Прим. перекладача.)

Відносно високі витрати на фізичне усунуння об'єднаних присвоювачів від ресурсу або від внесених в ресурсну систему поліпшень є приблизно такими ж, як і витрати на усунення потенційних вигодонабувачів від користування публічним майном. Саме ця обставина є “відповідальною” за вічну спокусу - “безбілетництво” ("Фрі-райдерство", "халявництво", "дармівщина" - кому як більше подобається. - Прим. перекладача.), яка існує і стосовно СР, і стосовно публічного майна. Існує стільки ж спокуси уникнути внесків в підтримання ресурсної системи, скільки і того, аби не брати участь в забезпеченні громадської безпеки або прогнозуванні погоди. Теоретичні положення, які випливають виключно з труднощів усунення, поширюються на постачання як СР, так і загального майна.

Але користування прогнозом погоди одною людиною не зменшує доступність цього прогнозу для інших, так само як “споживання” нею громадської безпеки не веде до зменшення загального рівня безпеки в громаді [2 Глава 4]. "Ефект скупчення" і "надмірне використання" є хронічними проблемами стосовно СР, але вони відсутні стосовно суто публічного майна. Від'ємність ресурсного юніту призводить до можливості наблизитися до граничної кількості ресурсних юнітів, що продукуються СР. Коли СР є антропогенною структурою, такою, як міст, наближення до граничної кількості перетинів призведе до перевантаженості. Коли СР є біологічним ресурсом, таким, як рибальські угіддя чи ліс, наближення до граничної кількості ресурсних юнітів може не тільки призвести до короткострокового “ефекту скупчення”, але може навіть зруйнувати продуктивний потенціал самого ресурсу. Навіть фізичний ресурс, такий, як міст, може бути знищений використанням більш інтенсивним, ніж дозволено його технічними характеристиками.

Таким чином, судження, виведені з теорії публічного майна, які засновані на атрибуті невід'ємності цього майна, не можуть застосовуватись до аналізу присвоєння та використання від'ємних ресурсних юнітів. Присвоєння та використання ресурсних юнітів більш тісно пов'язані з теорією приватного майна, ніж із теорією публічного майна. З іншого боку, процес проектування, реалізації та забезпечення дотримання правил для координувати забезпечення діяльності СР є таким самим, як і процес забезпечення діяльності локального спільного майна. Присвоювачі СР, які організуються для регулювання і управління СР, стикаються з деякими проблемами, які схожі з проблемами стосовно приватного майна, та іншими проблеми, аналогічними тим, які виникають стосовно публічного майна. Обидва аспекти нерозривно пов'язані фізично та аналітично. Якщо проблеми стосовно конкретного СР, пов'язані з присвоєнням від'ємних ресурсних юнітів, стають серйозними, місцеві присвоювачі можуть відмовитись від “постачальницьких” дій [2 Глава 5]. Ніяке присвоєння ресурсних юнітів не може відбуватись без ресурсної системи. Без справедливого, упорядкованого та ефективного способу розподілу ресурсних юнітів – місцеві присвоювачі не матимуть мотивації вносити свій внесок у подальше підтримання життєдіяльності ресурсної системи.

Раціональні присвоювачі в складних і невизначених ситуаціях

Рішення і дії присвоювачів СР стосовно присвоювання та постачання СР є такими, якими є рішення та дії в цілому раціональних осіб, які опинилися у складних і невизначених ситуаціях. Вибір індивідуальної поведінки в кожній конкретній ситуації буде залежати від знань індивіда, його поглядів та зваження вигід і витрат від дій та їхнього можливого зв'язку з результатами, які також є сумішшю вигід і витрат [2 Глава 6].

Організація колективних дій присвоювачів СР зазвичай є невизначеною і складною справою. Невизначеність має безліч зовнішніх джерел: кількість і періодичність опадів, температура і кількість сонячного світла, наявність або відсутність розповсюдження хвороб, ринкові ціни на різні матеріали або готову продукцію. Інші джерела невизначеності є внутрішніми для СР та присвоювачів, які використовують СР. Основним джерелом невизначеності є відсутність знань. Повинна бути визначена точна структура ресурсної системи - її межі і внутрішні характеристики. Визначення структури ресурсної системи може відбутися як побічний продукт тривалого використання і ретельного спостереження, як у прикладі присвоєння з рибопромислових угідь або пасовищ для худоби. Крім того, ці народні знання мають бути збережені і передаватись від одного покоління до іншого. Для підземних вод, з іншого боку, відкриття внутрішньої структури може вимагати великих інвестицій в дослідження геологів та інженерів.

Також має бути з'ясовано, як дії присвоювачів впливають на ресурсну систему, продукування ресурсних юнітів, та результати взаємодії [2 Глава 7]. Наприклад, вплив помірності у використанні води з каналу на урожайність цього фермера або інших фермерів проявляється не одразу. У деяких випадках фермер, поля якого розташовані поблизу початку водної системи, може обмежити своє використання води без істотного впливу на власну прибутковість, що в той же час істотно підвищить врожайність у фермерів, поля яких розташовані нижче за течією. В інших випадках, надлишкова вода, взята фермером з розташованих поруч із початком водної системи полів, може згодом також стекти на поля фермерів, розташовані нижче в системі. Стриманість з боку фермера, розташованого вище в системі, може не збільшити загальну прибутковість. Невизначеність, обумовлена відсутністю знань, може з часом бути зменшена у результаті вмілого поєднання наукових і актуальних місцевих знань. Зменшення невизначеності - справа дорога і ніколи до кінця не досяжна. Невизначеність, що випливає із стратегічної поведінки присвоювачів, залишається навіть після набуття суттєвої кількості знань про саму ресурсну систему.

З урахуванням цих рівнів невизначеності щодо структури основних проблем, з якими стикаються присвоювачі, можна зробити єдине розумне припущенням з приводу їх визначення та обрахування - що присвоювачам доведеться тривалий час учитись шляхом проб і помилок. Багато дій вчиняється без повного розуміння їх наслідків. Деякі греблі розмиваються після перших же сильних дощів. Деякі правила не можуть застосовуватися, оскільки ніхто не в змозі контролювати їх виконання. За визначенням, метод проб і помилок апріорі означає можливість помилок, в тому числі катастрофічних. З часом присвоювачі отримують більш точне уявлення про фізичний світ і про те, чого можна очікувати від поведінки інших.

Присвоювачі в багатьох ситуаціях мають сильну мотивацію знаходити шляхи кращого вирішення їхніх проблем, якщо це можливо. Економічні умови життя присвоювачів залежать від їхньої винахідливості у вирішенні індивідуальних та спільних проблем. Повнота і точність інформації місцевих присвоювачів може відрізнятися від однієї ситуації до іншої, в залежності від кількості присвоювачів, складності ситуації і стабільності окремих факторів, що впливають на індивідуальну поведінку і реакції ресурсної системи. Однаковість обсягу інформації, наявної у присвоювачів, також варіюється від ситуації до ситуації, залежно від того, наскільки дорого обходиться присвоювачам її отримання.

Проблеми колективних дій, пов'язаних з постачанням СР та з присвоєнням з СР, є продовжуваними в часі. Люди надають значно менше значення благам, які вони очікують отримати в далекому майбутньому, ніж тим, які вони очікують отримати в найближчому майбутньому. Іншими словами, люди дисконтують майбутні переваги в тій чи іншій мірі залежно від декількох факторів. Часові горизонти залежать від того, чи очікують люди, що вони або їхні діти будуть пожинати плоди цих переваг, а також чи матимуть вони можливості для більш швидкої віддачі в інших умовах. Рівень дисконту, що застосовується до майбутнього врожаю від певного СР, може істотно відрізнятись для різних типів присвоювачів. У рибальстві, наприклад, рівень дисконту місцевих рибалок, які живуть в довколишніх селах, буде відрізнятись від рівня дисконту тих, хто працює на великих траулерах, які можуть рибалити в будь-якому місці вздовж берегової лінії. Часові горизонти місцевих рибалок стосовно продуктивності прибережного рибальства, простягаються далеко в майбутнє. Вони сподіваються, що їхні діти і діти їхніх дітей зможуть заробити собі на життя на цьому ж місці. Більш мобільні рибалки, однак, можуть посунутись на інші рибні угіддя, якщо на цих риба зникне.

На рівень дисконту впливає також рівень фізичної та економічної безпеки присвоювачів. Присвоювачі, які не впевнені в тому, чи матимуть достатньо продовольства, щоб пережити рік, сильніше дисконтуватимуть майбутні доходи, коли альтернативою є підвищення ймовірності виживання протягом поточного року. Аналогічним чином, якщо СР може бути знищений в результаті дій інших осіб, незалежно від того, що робитимуть місцеві присвоювачі, то навіть ті, хто обмежував своє користування СР протягом багатьох років, почнуть значно більше цінувати поточні доходи порівняно з майбутніми [2 Глава 8]. Рівень дисконту також залежить від загальних уявлень, властивих людям, що живуть в конкретному суспільстві, або навіть в місцевій спільноті, про відносну важливість майбутнього в порівнянні з сьогоденням.

Рівень дисконту не є єдиним аспектом людського вибору, який впливає на загальні норми поведінки. Хоча я підкреслюю важливість впливу очікуваних наслідків на прийняття людьми рішень, люди по-різному визначають важливість вчинення дій, які вони та інші вважають правильними і доречними. Норми поведінки відображають оцінки, які особи дають діям або стратегіям самим по собі, а не тільки з точки зору негайних наслідків [2 Глава 9]. Наприклад, якщо людина має сильні внутрішні норми, пов'язані з дотриманням обіцянок, то відчуває сором і провину, коли порушує обіцянку. Якщо така норма також існує у інших осіб, то людина також піддається значному громадському осуду, якщо її дія вважається неправильною і іншими людьми.

Норми поведінки, таким чином, впливають на те, яким чином сприймаються і зважуються альтернативи. Для багатьох рутинних рішень, дії, які вважаються неправильними в соціумі осіб, які взаємодіють разом, з часом навіть не буде включатись в індивідуальний набір стратегій. Навіть якщо особа зверне увагу на можливість вчинити подібну дію через імовірність дуже великого виграшу для неї, то така дія може бути включена в набір альтернатив, що підлягають розгляду, але як високоризикова. Дії, які суворо заборонені в певному соціумі, будуть вчинятись рідше (навіть якщо вони обіцяють бути високоприбутковими для індивідуумів), ніж ті ж дії - в соціумі, який їх не засуджує.

Найбільш важливий вплив, який тип і обсяг загальних норм будуть мати на доступні особам стратегії, пов'язаний з рівнем опортуністичної поведінки, яку присвоювачі можуть очікувати від інших присвоювачів. Опортунізм визначається як "особисті інтереси з хитрістю" (Williamson 1975). В ситуації, в якій мало хто з індивідуумів поділяє норму про неприпустимість: порушення обіцянки, небажання робити свою частку роботи, ухиляння, інші опортуністичні дії, кожен присвоювач має очікувати, що всі інші присвоювачі діятимуть опортуністично, якщо матимуть шанс. У таких умовах важко створити стабільні, довгострокові зобов'язання. Можуть знадобитись дорогий моніторинг та механізми покарання. Деякі довгострокові механізми, які колись були продуктивними, стає неможливо використовувати надалі з огляду на витрати на примусову реалізацію. В ситуаціях, в яких є сильні норми проти опортуністичної поведінки, кожен присвоювач буде менш насторожено ставитись до небезпеки опортунізму.

У кожній групі будуть особи, які ігноруватимуть норми і діятимуть опортуністично, якщо випадатиме шанс. Існують також ситуації, в яких потенційні вигоди будуть настільки великими, що навіть тверді прихильники дотримання правил - їх порушать. Отже, навіть прийняття норми поведінки не призведе до зниження рівню опортунізму до нуля. Опортуністична поведінка - цє те, що повинно братись до уваги всіма присвоювачами, які намагаються вирішити проблеми СР.

В деяких ситуаціях, між тим, нестримувана опортуністична поведінка серйозно обмежує те, що можна зробити спільними зусиллями без великих інвестицій в моніторинг та примусове виконання договорів. Аби висока вартість моніторингу та контролю за дотриманням правил себе випровдовували, вигоди, які отримуються, мають бути дійсно суттєвими. В іншій ситуації, довгострокові спільні зобов'язання можуть мати місце лише за невеликих інвестицій в моніторинг і контроль. Загальні норми, що дозволяють скоротити витрати на моніторинг і контроль, можна розглядати як соціальний капітал, який буде використовуватись при вирішенні проблем СР.

Оскільки ситуації СР тривають в часі, а індивідууми приймають внутрішні норми, люди можуть використовувати шаблонні стратегії, а не просто незалежні стратегії, пов'язані одна з одною. Під "шаблонними стратегіями" я маю на увазі весь клас запланованих дії, які залежать від зовнішніх умов. Шаблонна стратегія, яка переважно була об'єктом наукової уваги – це “ти мені - я тобі" у грі двох осіб, в якій індивідуум приймає спільні дії в першому раунді, а потім імітує дії супротивника в наступних раундах (Axelrod 1981, 1984). Є багато інших контингентних стратегій, які можуть бути прийняті; вони відрізняються з точки зору рівня початкової співпраці та дій інших осіб, необхідних для включення поведінкових моделей. Те, що індивідууми використовують контингентні стратегії в багатьох складних і невизначених ситуаціях, є важливою основою для подальшого аналізу.

Таким чином, я використовую радше дуже широку концепцію раціональної дії, аніж вузько визначену. Внутрішній світ індивідуального вибору, який я використовую, показано на малюнку 2.1. Чотири внутрішні змінні - очікувані вигоди, очікувані витрати, внутрішні норми і дискаунтні ставки - впливають на вибір індивідуальних стратегій. Особи при виборі стратегій спільно продукують результати у зовнішньому світі, який зазіхає на очікування щодо майбутніх вигод та витрат на дії. На те, які внутрішні норми особа приймає, впливають загальні норми, які приймаються іншими особами в конкретних ситуаціях. Аналогічним чином, на внутрішню дискаунтнуа ставку впливає діапазон можливостей, які людина має поза межами будь-якої конкретної ситуації.

Ця загальна модель індивідуального вибору, таким чином, відкрита для багатьох конкретних специфікацій. Окремі припущення щодо повноти, форми та диференційовансті переважних функцій залежать від ситуації, що має значення для конкретної моделі в цій теорії. У простих, суттєво обмежених ситуаціях, коли особи взаємодіяли протягом тривалих періодів часу, можуть бути доцільними припущення про опуклі, двічі диференційовані переференційовані функції. У складних ситуаціях, пов'язаних з неструктурованими проблемами, такі повноцінні переференційовані функції не мають сенсу. Можна сказати, що люди в таких ситуаціях діють методом проб і помилок, щоб дізнатися більше про результати своїх дій, з тим, аби з часом мати змогу оцінювати вигоди і витрати більш ефективно.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Мал. 2.1. Внутрішній світ індивідуального вибору.

Ця загальна концепція є одним із способів виконання поради Поппера зробити принцип раціональності "майже порожнім принципом" (Popper 1967). Тобто, зробити основою всього теоретичного аналізу чітке та повне моделювання ситуацій, в яких опиняються люди. Ця концепція приймає методологічну пораду Поппера наголошувати, що ми описуємо ситуації, в яких опиняються люди, так, що ми можемо спостерігати для відхилення наших теорій швидше зовнішні змінні, аніж внутрішні, “ті-що-в-мозку”, суб'єктивні змінні, які набагато важче виміряти .

Таким чином, більшість з аналітики, що містяться в цій книзі, розглядає комбінації ситуаційних змінних, які найчастіше впливають на вибір стратегій окремими індивідуумами, та те, яким чином ці ситуаційні змінні відбуваються.

ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА КОЛЕКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Коли декілька присвоювачів залежать від даного СР як джерела економічної діяльності, вони спільно зазнають впливу від всього, що вони роблять. Кожна людина повинна брати до уваги вибори інших при оцінці особистого вибору. Якщо один рибалка займає хороше місце для рибальства, інший рибалка, прибувши на це місце, повинен інвестувати більше ресурсів для переміщення на інше місце, або битись за перше місце. Якщо ірригатор виділяє час і матеріали для ремонту зламаних водовипускних воріт зрошувального каналу, ця діяльність впливає на всіх інших ірригаторів цього каналу незалежно від того, хочуть вони чи ні, аби ворота було полагоджено, і чи беруть вони участь в ремонті. Ключовим фактом життя присвоювачів є те, що вони пов'язані взаємозалежністю доти, доки вони продовжують користуватись СР. Фізична взаємозалежність не зникає, навіть якщо в управлінні та керуванні СР використовуються ефективні інституційні норми. Фізична взаємозалежність залишається; зміни є результатом того, що отримують присвоювачі.

Коли присвоювачі діють стосовно СР з обмеженими ресурсами незалежно, то загальний чистий прибуток, який вони отримують, зазвичай є меншим, ніж вони могли б отримати, якщо б якимось чином координували свої стратегії. В кращому випадку, при незалежному прийнятті рішень вони отримають менший прибуток, ніж могли б отримати при скоординованих діях; у гіршому ж випадку, вони можуть взагалі зруйнувати свій СР. Поки присвоювачі залишаються "неорганізованими", вони не можуть досягти настільки високого рівня прибутків, ніж вони могли б отримати, якщо б організувалися якимось чином для спільних дій. Maнкур Олсон зазначив, ключову проблему, з якою стикаються присвоювачі кожного СР:

... коли багато людей мають спільний або колективний інтерес - коли вони мають одну мету або ціль - індивідуальні, неорганізовані дії [і ті, і інші] або не зможуть втілити спільний інтерес взагалі, або не зможуть втілити його адекватно .

(Olson 1965, с.7; курсив мій)

В'язні, які розміщені в окремих камерах і не можуть спілкуватися один з одним, також перебувають у взаємозалежній ситуації, в якій вони повинні діяти незалежно. Незалежні дії в цій ситуації є результатом примусу, а не його відсутності. Скотарі в моделі Хардіна також діють незалежно. Кожен з них приймає рішення про кількість своїх тварин на пасовищі, не піклуючись про те, яким чином це впливатиме на рішення, що приймаються іншими.

На самому загальному рівні проблема, з якою стикаються присвоювачі СР, є проблемою організовування: як змінити ситуацію, в якій присвоювачі діють незалежно, на ситуацію, в якій вони діють узгоджено заради збільшення спільного прибутку або заради зменшення спільної шкоди. Це не обов'язково означає створення організації. Організовування – це процес, а організація - результат цього процесу. Організація осіб, які засновують підприємство – лише одна з організаційних форм, які можуть стати результатом процесу організовування.

Сутність організації полягає в тому, аби запровадити зміни, за яких послідовні, такі, що ґрунтуються на обставинах та синхронізовані рішення приймалися замість одномоментних, невмотивованих та десинхронізованих [2 Глава 10]. Організація, в основному, полягає в послідовних діях, які повинні здійснюватись у визначеному порядку [2 Глава 11]. Через те, що ситуації в добре організованих процесах повторюються, задіяні особи можуть використовувати стратегії в залежності від обставин, в яких співробітництво буде мати більше шансів розвинутись та зберігтись. Люди часто готові відмовитися від негайного отриманння прибутку задля отримання більшої спільної вигоди, коли вони спостерігають, що багато інших людей обирають таку ж стратегію. Вимагаючи участі мінімальної кількості окремих осіб, організації можуть стимулювати цю частотну поведінку, щоб це спонукало інших членів організації брати приклад. Зміна позитивних і негативних стимулів, пов'язаних з конкретними діями і результатами, а також рівнями та типами наявної інформації також може спонукати до узгоджених дій [2 Глава 12].

На відміну від в'язнів, більшість присвоювачів СР не змушені діяти незалежно. Однак, перехід від незалежних до скоординованих чи спільних дій є нетривіальним завданням. Витрати, пов'язані з перетворенням ситуації, в якій особи діють незалежно, в ситуацію, в якій вони координують свою діяльність - можуть бути досить суттєвими. При цьому вигоди є спільними всіх присвоювачів незалежно від того, чи несуть вони якусь частину витрат заради зміни ситуації. З досвіду ми знаємо, що деякі присвоювачі в змозі вирішити цю проблему, а деякі - ні. У нас немає чіткого теоретичного пояснення, чому деякі досягають успіху, а інші - зазнають невдачі.

І теорія фірми, і теорія держави можуть продемонструвати, яким чином досягнути колективної дії. Кожна з них включає в себе створення нових інституційних механізмів, правила яких принципово відрізняються від правил, існуючих в структурах з незалежними діями. Давайте коротко і узагальнено розглянемо, як будь-яка теорія може "вирішити" проблему незалежних дій у взаємозалежній ситуації. Цим ми зможемо краще проілюструвати відсутність аналогічної теорії, яка могла б визначити допоміжні механізми групової самоорганізації.

Tеорія фірми

В теорії фірми підприємець усвідомлює можливість для збільшення прибутку, яка може бути досягнута, якщо люди потенційно задіяні у взаємозалежних стосунках [2 Глава 13]. Отже, підприємець укладає ряд договорів з різними учасниками, в яких визначається, яким чином вони повинні діяти більш скоординовано, аніж незалежно. Кожен учасник добровільно вирішує, чи приєднуватись до фірми, але дає підприємцю деякий діапазон вибору дій на його розсуд. Учасники стають агентами підприємця. Після розрахунку з кожним агентом підприємець присвоює залишковий прибуток (або терпить збитки).

Таким чином, підприємець вмотивований максимально ефективно організувати діяльність. Підприємець намагається укласти контракти з агентами таким чином, аби спонукати їх діяти з максимальним для підприємця прибутком, а також підприємець моніторить діяльність агентів. Підприємець може розірвати контракт з агентом, діяльність якого не задовольняє вимог підприємця. Оскільки агенти вільно вирішують, чи погоджуватись з умовами контракту, запропонованими підприємцем, організація вважається приватною, добровільною і, принаймні для деяких осіб, позбавленою експлуатації. Якщо залишається великий прибуток, то його отримує підприємець, а не його агенти [2 Глава 14]. Коли фірма працює на відкритому ринку, можна припустити, що зовнішня конкуренція буде спонукати підприємців до розробки ефективних внутрішніх інституцій.

Tеорія держави

Теорія держави також може бути представлена в короткій та узагальненій версії. На місце підприємця ми ставимо правителя, який визнає, що шляхом організації певних заходів можуть бути отримані істотні вигоди. Гоббс першим сформулював цю теорію таким чином, що особи, які самостійно здійснюють захист, надмірно інвестують у зброю та спостереження, а отже, живуть в постійному страху. Якщо правитель отримує монополію на застосування сили, він може використовувати примус як основний механізм для організації різноманітної людської діяльності, що принесе спільну вигоду. Правитель отримує від підданих податки, трудові та інші ресурси, погрожуючи їм у випадку ненадання ресурсів суворими санкціями.

“Мудрий” правитель використовує ресурси таким чином, щоб досягнути підвищення загального рівня економічного добробуту підданих до такого ступеню, аби можна було збільшити податкові надходження та отримати можливість зменшити використання примусу. Правителі, як і підприємці, отримують залишковий прибуток. Піддані, як і агенти, можуть досягти істотно кращих результатів, підкоряючись примусу з боку правителів. Якщо зусилля є дуже успішними, то правитель присвоює значну частину надлишків [2 Глава 15]. Але тут немає механізму, як на конкурентному ринку, що чинив би тиск на правителя, спонукаючи його до розробки ефективних інституцій. Правитель може зіштовхнутись із повстанням, якщо обере занадто репресивні заходи, або зазнати військової поразки, якщо його держава виявиться недостатньо готовою до ведення війни.

I в теорії фірми, і в теорії держави тягар організації колективних дій лежить на одній людині, прибуток якої безпосередньо пов'язаний з утворенням надлишків. В обох теоріях основна відповідальність за здійснення необхідних змін до інституційних правил задля координації діяльності покладається на сторонніх осіб. Підприємець або правитель бере на себе варті довіри зобов'язання покарати будь-кого, хто не дотримуватиметься правил фірми чи держави. Оскільки вони отримують надлишки, то в їхніх інтересах карати за недотримання правил. Отже, їхні погрози покарання є вартими довіри (Шеллінг 1960; Вільямсон 1983) (Schelling 1960; Williamson 1983). Також в їхніх інтересах моніторити дії та підданих, аби впевнитись, що вони дотримуються раніше досягнутих домовленостей. Обидві теорії, таким чином, демонструють, яким чином може з'явитись новий інституційний механізм, наскільки заслуговують довіри зобов'язання, і чому моніторинг є обов'язковим [2 Глава 16].

TРИ ГОЛОВОЛОМКИ: ПОСТАЧАННЯ, ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА MOНITOРІНГ

Хоча теорія фірми та теорія держави можуть вирішити ці проблеми, не існує настільки ж добре розвиненої та загальноприйнятої теорії, яка б задовільно пояснювала, як група людей, зіштовхнувшись з проблемою колективних дій, може вирішити (1) проблему забезпечення впровадження нових інституцій, (2) проблему дотримання зобов'язань, та (3) проблему взаємного моніторингу.

Проблема постачання

Коментуючи проблеми теорії суспільного договору (теорія легітимності політичної влади, що містить положення про походження та зміст норм моралі – Прим. перекладача) і нового інституціоналізму, Роберт Бейтс (Robert Bates, 1988) наголошує, що сучасні інституційні теорії не вирішують належним чином проблему постачання. Він зазначає, що “...новий інституціоналізм є теорією суспільного договору за духом. Інституції необхідні, тому що вони підвищують добробут раціональних суб'єктів. Проблема: чому і як вони виникають?” Спочатку Бейтс розглядає “ігри на довіру” ("гра на довіру" є загальною назвою для гри, краще відомої як “полювання на оленя”. Французький філософ Жан-Жак Руссо представив наступну ситуацію. Два мисливці можуть або спільно вполювати оленя (досить багато м'яса) або поодинці вполювати кролика (смачно, але істотно менше м'яса). Полювання на оленів є досить складним завданням і вимагає співпраці. Якщо полювати на оленя поодинці, шанси на успіх мінімальні. Полювання на оленів є кориснішим для суспільства, але вимагає довіри між його членами.- Прим. перекладача.), де, як вважається, впровадити нові правила легше, ніж у грі “дилема в'язня”, оскільки взаємовигідні результати дають потенційну рівновагу, після досягнення якої ніхто не має стимулів самостійно змінювати стратегію. Рівновага в “грі довіри”, проте, не обов'язково означає однакову винагороду учасникам. Учасники воліють мати набір правил, що забезпечить їм найвигідніші результати. Хоча всі бажають впровадження нових інституцій, які б дозволяли координувати дії для досягнення рівноваги замість продовження незалежних дій, основні розбіжності, швидше за все, виникають між учасниками стосовно того, які саме інституції слід обрати. "Пропоноване рішення координувати дії - або “гра довіри” - таким чином, саме по собі породжує колективну дилему" (Bates 1988, p. 394) [2 Глава 17].

Бейтс звертається до проблем, з якими стикається безліч груп людей у зв'язку з колективною дилемою, в якій всі виграють від змін у правилах. Через те, що постачання нового зводу правил є еквівалентом впровадження ще одного суспільного блага, проблеми, з якими стикаються групи людей щодо отримання цих нових правил, є колективною дилемою другого порядку.

Навіть якби виплати були симетричними і всім особам стало б [однаково] краще від впровадження інституцій, все одно існуватиме проблема постачання, оскільки інституція буде забезпечувати загальне благо, і раціональні особи будуть прагнути отримати вигоди від неї безкоштовно. Стимули до “безбілетництва” підірвуть стимули організувати розв'язання колективної дилеми. Тому це зазнає впливу тих самих проблем стимулювання, які воно має вирішити.

(Bates 1988, с. 394-5)

Оскільки Бейтс, припускає, що дилема другого порядку не легша, ніж первісна дилема, він приходить до висновку, що новий звід правил для вирішення колективної дилеми не буде впроваджений групою принципалів (Principal - це той, хто видає повноваження, антоним - agent. -Прим. перекладача.) (М. Тейлор 1987)(M. Taylor 1987).

Бейтс вважає це глибоко загадковим, оскільки для нього очевидно, що деякі люди “в полі” вирішили проблему постачання. Бейтс хоче залишатися інституціоналістом та теоретиком раціонального вибору. Його підхід до вирішення проблеми неадекватності нинішніх теорій полягає в тому, щоб пояснювати, як саме люди впроваджують власні правила, та звертатися за натхненням до деяких з останніх робіт із теорії повторюваних ігор в умовах невизначеності. Крепс і його помічники (1982) показали, що в постійно повторюваній грі “дилема в'язня” деяка невизначеність відносно точного розміру виграшу може продукувати спільні рівноваги, а також багато інших рівноваг. З огляду на це, один гравець сигналізуватиме іншим гравцям про свій намір співпрацювати, в надії, що вони відповідатимуть взаємністю в серії взаємовигідних ігор. Таким чином, встановлення довіри і створення почуття єдності є, на думку Бейтса, саме тими механізмами, які можуть вирішити проблеми впровадження нових інституцій.

Керовані проблематикою інституцій, ми знову занурюємось у світ біхевіористики. Але ми робимо це не на знак протесту проти концепції раціонального вибору, а в спробі зрозуміти, як саме раціональність з боку індивідуумів призводить до узгодженості на рівні суспільства.

(Bates 1988, p. 399)

Підхід Бейтса схожий на підхід, прийнятий в цій книзі.

Проблема дотримання зобов'язань

Друга загадка, яку слід розв'язати для пояснення того, як група людей може самоорганізуватися для отримання довгострокових колективних вигід - це проблема зобов'язань [2 Глава 18]. Щоб зрозуміти сутність проблеми “зобов'язання”, розглянемо сильно спрощену картину можливостей вибору для присвоювачів в ситуаціях СР [2 Глава 19]. В усіх випадках, в яких люди самоорганізувались для вирішення проблем СР, правила, встановлені присвоювачами, різко обмежують дозволені дії. Такі правила, наприклад, визначають, скільки ресурсних юнітів особа може присвоїти, коли, де і як вони можуть бути присвоєні, та кількість робочої сили, матеріалів, або грошей, які повинні бути інвестовані в різні види діяльності. Якщо всі, або майже всі, дотримуються цих правил, ресурсні юніти будуть виділятись більш передбачувано і ефективно, кількість конфліктів на всіх рівнях скоротиться, а ресурсна систем буде підтримуватись довгі часи.

Спочатку присвоювач, розраховуючи передбачувані майбутні вигоди у випадку, якщо більшість присвоювачів погодиться слідувати запропонованому набору правил, може погодитися дотримуватися цих правил для того, аби спонукати до цього і інших. Пізніше негайно отримувана присвоювачем вигода від порушення якогось правила може бути суттєвою. Якщо поля іригатора сильно страждають від посухи, фінансова вигода від використання води "поза чергою" може бути значною. Порушення правил може зберегти весь врожай від посухи. У багатьох випадках після укладення початкової угоди з набором правил кожному присвоювачу необхідно робити додаткові вибори. Як мінімум, вибір стосовно кожного рішення після укладення угоди можна розглядати як вибір між дотриманням правил - Ct, або порушенням правил якимось із способів - Bt. У багатьох випадках, Bt буде генерувати більш високий безпосередній прибуток, ніж Ct, крім випадків, коли Bt буде виявлятись та тягнути за собою накладення санкції, S, що робитиме Ct > Bt — S. [2 Глава 20]

На початку процесу всі присвоювачі знають в загальних рисах про проблему дотримання зобов'язань. Якщо вони хочуть змінити правила присвоєння, наприклад, здійснювати ротацію прав забору води з іригаційних систем серед уповноважених присвоювачів, як може присвоювач змусити себе дотримуватись системи ротації, коли всі знають, що спокуса порушити ці зобов'язаня буде дуже сильною в майбутньому? Кожен присвоювач може дати обіцянку: “Я виконуватиму свої зобов'язання, якщо і ви виконуватиме свої”. Але коли виникне спокуса, яким чином дана у минулому обіцянка стримуватиме присвоювача? А якщо врахувати, що вкрасти воду і не попастися на цьому цілком можливо, яким чином інші присвоювачі дізнаються про те, що зобов'язання таки виконується? Ніхто не хоче бути “невдахою”, дотримуючись обіцянки, яку всі інші порушують.

Часто як теоретичне рішення проблеми зобов'язання згадують зовнішній примус (Шеллінг, 1984) (Schelling 1984). Робиться припущення, що, якщо люди самі накладають на себе договірні зобов'язання, то, відповідно, зовнішній орган може застосовувати жорсткі санкції (S > Bmax) для забезпечення дотримання зобов'язань протягом усіх наступних періодів часу; в цьому випадку кожен з них буде дотримуватись зобов'язань та отримувати переваги, які в іншому випадку не будуть отримані. Зовнішній примус часом є "натягнутим" рішенням, тому що теоретик не торкається того, що саме мотивуватиме зовнішню владу контролювати поведінку людей і застосовувати санкції. Однак, це питання зараз не головне і обговорюватиметься пізніше. Основним питанням зараз є те, що самостійно організована група повинна вирішити проблему зобов'язань без зовнішнього примусу. Вони повинні самі мотивувати себе (або своїх агентів) для моніторингу та повинні бути готові запровадити санкції, аби зберегти високий рівень дотримуваності правил.

Ці головоломки накопичуються. Навіть якщо один присвоювач знайде час і зусилля, аби проаналізувати проблеми, з якими вони стикаються, і розробить набір правил, які могли б збільшити спільні прибутки, його постачальницькі зусилля будуть марними, якщо всі присвоювачі не візьмуть на себе зобов'язання дотримуватися цих правил. Якщо проблему моніторингу не буде вирішено, зобов'язання дотримуватись не будуть. Отже, звернімось тепер до проблеми взаємного моніторингу.

Проблема взаємного моніторингу

Питання того, як група принципалів може здійснювати взаємний моніторинг дотримання своїх власних правил – є не таким простим в рамках теорії колективних дій. Насправді, зазвичай теорія передрікає, що вони не будуть цього робити. Типова презумпція того, що люди не будуть самі контролювати дотримання правил, навіть якщо вони самі придумали ці правила, була узагальнена Джоном Елстером (Jon Elster) при обговоренні мотивації працівників контролювати участь одне одного у профспілці:

Перед тим, як профспілка зможе змусити або спонукати працівників до вступу, вона повинна в першу чергу подолати проблему “безбілетництва”. Якщо припустити, що стимули пропонуються децентралізовано, шляхом взаємоконтролю, то це породжує проблему “безбілетництва” другого порядку. Навіщо, наприклад, раціональний, егоїстичний робітник повинен піддавати остракізму або іншим чином карати тих, хто не вступає до профспілки? Що йому з цього? Щоправда, для всіх членів буде краще, якщо всі каратимуть тих, що не стали членами профспілки, ніж якщо ніхто цього не робитиме, але для кожного окремого члена може бути навіть краще залишатися пасивним. Покарання майже завжди дорого обходиться карателю, а вигоди від покарання рівномірно розподілені серед всіх членів. Це, по суті, суспільне благо: щоб забезпечити його, доводиться стикатись з проблемлю стимулів другого порядку, які, проте, перетікають в проблему “безбілетництва” третього порядку.

(Elster 1989, с. 40-1) [2 Глава 21]

Дилеми вкладених дилем, здається, можуть перемогти групи людей, які намагаються вирішити проблеми колективних дій шляхом впровадження нових інституцій, покликаних змінити структуру стимулів, з якими вони стикаються. Без моніторингу не може бути надійних зобов'язань; без надійних зобов'язань немає ніякого сенсу пропонувати нові правила. Процес є заплутаним з обох кінців, тому проблема постачання на перший погляд здається нерозв'язуваною. Але деякі люди таки створюють інституції, беруть на себе зобов'язання дотримуватися правил, а також контролюють виконуваність укладених ними угод та дотримуваність власних правил в ситуації СР. Спроба зрозуміти, як їм це вдається – і є завданням даного дослідження.

ПОСТАНОВКА МЕТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Розуміння того, як люди вирішують конкретні проблеми “в польових умовах”, вимагає стратегії руху вперед-назад зі світу теорії до світу реальності. Без теорії неможливо зрозуміти основні загальні механізми, які діють у багатьох формах у різних ситуаціях. Якщо теоретичні роботи не використовуються для розв'язання емпіричних головоломок, то вони починають жити власним життям, втрачають зв'язок з емпіричним світом.

Коли теоретичні прогнози та емпіричні спостереження виявляються несумісним, слід вносити корективи в теорію [2 Глава 22]. Прогнози, що люди неспроможні розробляти, виконувати та контролювати виконання своїх власних правил для того, аби змінити структуру взаємозалежних ситуацій задля отримання спільних вигід, є несумісними з доказами того, що деякі люди подолали ці проблеми, тоді як інші - не зробили цього.

Tеорії впливають на окреслення проблеми; це не просто окремі припущеня, які використовуються для пояснень. Спосіб формулювання проблеми впливає на те, які саме питання ставляться, і на напрямок пошуку під час емпіричних досліджень. Деякі припущення були сформульовані таким чином, що вчені, які проводили аналіз колективних дій, отримали занадто песимістичні висновки щодо можливості людей реструктуризувати свої ситуації взаємозалежності.

Вчені, вирішуючи проблеми колективних дій, часто припускають, (1) що основна структура завжди така, як грі ДВ, і (2) що одного рівня аналізу достатньо. Коли проблеми СР позиціонуються як проблеми колективних дій, що є дійсно корисним способ думати про них - ті ж самі припущення продовжують формулювати рамки аналізу, що призводить до розробки стратегічних рекомендацій, описаних у Главі 1. Отже, частина стратегії, якої я дотримуюсь в цій книзі, це розпочинати з альтернативного набору первинних припущень:

1 Процес присвоювання в ситуаціях СР характеризується різноманітністю видів присвоювання та проблем постачання, структури яких варіюються від ситуації до ситуації та залежать від низки завданих параметрів.

2 Присвоювачі повинні постійно “перемикатись” між видами та рівнями аналізу. Ці припущення змушують мене, таким чином, вивчати питання способом, який дещо відрізняється від "звичайних" припущень аналітиків у теорії колективних дій, хоча я, як і раніше, сильно покладаюся на напрацювання інших учених.

Присвоювання та проблеми постачання

Хоча деякі ситуації взаємозалежності СР мають структуру гри ДВ, багато ситуацій СР — не мають такої структури. Деякі вчені показали, що кілька простих ситуацій, з якими стикаються присвоювачі, можуть бути краще охарактеризовані як "гра довіри" чи як "куряча гра" (“Куряча гра”, також відома як “яструб-голуб” - модель конфлікту для двох гравців в теорії ігор. Принцип гри полягає в тому, що, хоча кожен гравець вважає за краще не поступатися іншому; результат, при якому жоден гравець не поступається іншому, є найгіршим можливим результатом для обох гравців. - Прим. перекл.)(Runge 1981, 1984a; М.Taylor 1987; M. Taylor and Ward 1982). Основна проблема рибалок-присвоювачів Аланії, що розглядалася в главі 1, не може бути представлена як гра ДВ. Формальний аналіз показує, що вона має структуру “гри розподілення” (Ця гра є зразком двостороннього ринку, на якому продукт у вигляді великого, неподільного юніту (наприклад, будинки, автомобілі і т.д.), треба обміняти на гроші; при цьому кожен учасник чи то постачає, чи то потребує саме один цілий юніт. Юніти не обов'язково схожі і можуть мати різну цінність для різних учасників. - Прим. перекладача.) (Gardner and E. Ostrom 1990). В багатьох ірігаційних системах, аналогічних тим, які обговорювалися в главі 3, присвоювачі стоять перед основними виборами - красти чи не красти воду і чи контролювати поведінку інших людей, які можуть вкрасти. В результаті структура гри є складною і не скорочується до будь-якої простої гри. Стан рівноваги є недосяжним. Обсяги крадіжок і контролю, які мають місце, залежать від таких параметрів, як кількість присвоювачів, вартість моніторингу, вигідність крадіжки, суворість покарання за виявлену крадіжку та розмір винагороди, яка отримується особою, що здійснює моніторинг, за виявлення правопорушника (Weissing і Е. Остром 1990).

Таким чином, замість того, аби припускати, що всі ситуації СР мають едину базову структуру, я вважаю, що присвоювачі будь-якого СР стакаються з цілим рядом проблем, що потребують вирішення. Структура цих проблем буде залежати від значень основних параметрів, таких, як вартість і передбачуваність потоку ресурсних юнітів, простота спостереження та оцінки діяльності присвоювача, і так далі. Намагаючись розробити єдину структуру для аналізування ситуацій СР за допомогою інструментарію теорії ігор, інституціонального аналізу та висновків емпіричних досліджень в лабораторних і польових умовах, Рой Гарднер, Джеймс Уолкер і я знайшли найбільш корисним згрупувати проблеми, що постають перед присвоювачами СР, в два великі класи: проблеми присвоювання та проблеми забезпечення (Gardner та ін. 1990).

Коли присвоювачі стикаються з проблеми присвоювання, вони стурбовані наслідками, які різні методи розподілу фіксованої або незалежної від часу кількості ресурсних юнітів спричинять чистий прибуток, отриманий присвоювачами. Проблеми постачання стосуються різних способів визначення відповідальності за побудову, відновлення чи збереження ресурсної системи з плином часу, а також добробуту присвоювачів. Проблеми присвоювання пов'язані з розподілом потоку юнітів, проблеми постачання стосуються запасу юнітів. Проблеми присвоювання не залежать від часу, а проблеми постачання - залежать. Обидва типи проблем є актуальними для всіх СР більшою чи меншою мірою, а отже, вирішення однієї проблеми повинно бути співзвучними до вирішення іншої. Структура проблема присвоювання чи проблеми постачання буде залежати від конкретної конфігурації змінних, пов'язаних з фізичним світом, від правил користування та від характеристик учасників.


Пpoблеми присвоювання. Що стосується присвоювання, то ключова проблема середовища СР полягає в тому, як розподілити фіксовану, незалежну від часу кількість ресурсних юнітів таким чином, аби уникнути марнотратства і знизити рівень невизначеності і конфліктності через поступку правами. Рентні платежі завжди транжиряться, якщо граничні доходи від процесу присвоювання перевищують граничні витрати на саме присвоювання. Розтранжирювання ренти може статися, якщо дуже багато людей мають право присвоювання від ресурсу, оскільки присвоювачам дозволено вилучати більше ресурсних юнітів, ніж це є економічно оптимальним, або якщо присвоювачі надмірно інвестують в обладнання для присвоювання (наприклад, в рибальські снасті).

У системі СР з відкритим доступом [2 Глава 23], в яких немає обмежень по кількості присвоювачів, незалежний від часу процес присвоювання часто може бути охарактеризований як гра ДВ [2 Глава 24]. Швидше за все, буде мати місце розтранжирювання ренти. Жоден присвоювач не матиме жодних стимулів залишати будь-які ресурсні юніти для інших присвоювачів (Гордон 1954; Скотт 1955) (Gordon 1954; Scott 1955). У системі СР з обмеженим доступом, в якій чітко визначена група присвоювачів спільно залежить від доступу до ресурсних юнітів СР, стимули присвоювачів залежатимуть від правил, що регулюють кількість, строки, місце і технологію присвоювання, та від того, як вони контролюються і забезпечується. Структура системи СР з обмеженим доступом не є грою ДВ (Дасгупта і Хіл 1979, стор. 59) (Dasgupta and Heal 1979, p. 59) і не має домінуючої стратегії для кожного учасника. Стимули присвоювачів, які діють самостійно, проте, приведуть їх до надмірного інвестування у будь-який інструмент присвоювання, який не обмежений у відповідності з діючими правилами (Таунсенд і Уілсон 1987) (Townsend and Wilson 1987).

Другий тип проблем присвоювання пов'язаний з просторовим або часовим доступом до ресурсу. Це відбувається тому, що просторовий і часовий розподіл ресурсних юнітів часто є гетерогенними і невизначеним. Багато промислових районів, таких, як Аланія, характеризуються "рибними місцями", які розрізняються по своїй продуктивності. Щодо пасовищ, то в одному регіоні може бути посуха в один рік, і соковиті трави - в інший. Фермери, які беруть воду з початку іригаційної системи, можуть отримати більше води, ніж фермери, які знаходяться на її кінці. Ризики, пов'язані з географічною або часовою невизначеністю, можуть бути дуже високими. Фізичні роботи, особливо пов'язані зі зберіганням, трохи знижують ризики, але правила, дотримання яких добре контролюється, якими визначається час або місце використання, або кількість ресурсних юнітів для певних користувачів - можуть знизити ризики ще більше, якщо ці правила складені у відповіднсті до фізичних параметрів ресурсної системи. Якщо ризики успішно знижені, присвоювачі можуть інвестувати у виробничі підприємства, які інакше не могли б бути економічно ефективними. Фізичне насильство серед рибалок та іригаторів є симптомом неадекватного просторового або часового розподілу СР серед присвоювачів. Коли присвоювачі вважають розподіл прав доступу і обов'язків несправедливим неекономічним, непевним або таким, що неналежним чином впроваджується, це може негативно вплинути на їхню готовність інвестувати кошти в діяльність з постачання. На особливі правила, що використовуються для регулювання присвоювання, впливає моніторинг, витрати на підтримання порядку та тип стратегічної поведінки, яка виникає між присвоювачами та тими, хто здійснює моніторинг (гра у виявлення/стримування)[2 Глава 25]


Проблеми постачання. Аналіз проблем постачання зосереджує увагу на залежних від часу інвестиціях продуктивного характеру в сам ресурс. Проблеми постачання можуть виникнути з боку пропозиції, з боку попиту, або з обох сторін. Проблема пропозиції у середовищі СР пов'язана зі створенням та обслуговуванням самого ресурсу. Проблеми створення схожі на будь-які проблеми стосовно довгострокового інвестування в капітальну інфраструктуру. Проблеми обслуговування пов'язані з визначенням типу та обсягу регулярних ремонтів (і резервами для аварійного ремонту), які будуть підтримувати ресурсну систему з плином часу. Враховуючи, що інвестиції в технічне обслуговування позначаться на майбутньому на швидкості, з якою капітальна інфраструктура буде погіршуватися, рішення про ці заходи важко прийняти навіть тоді, коли їх приймає один підприємець. Коли ж ця складна довгострокова проблема поєднується зі стимулами “безбілетництва” багатьох присвоювачів, ми бачимо, що організація підтримки системи є непростим завданням.

Проблеми постачання з боку попиту швидше подібні до впровадження постійного, а не одноразового суспільного блага. Якщо присвоювачі діятимуть незалежно, вони можуть очікувати, що через “безбілетництво” побудові, а особливо – обслуговуванню – не приділятиметься належниї уваги. Що робить проблему ще більш важкою – це те, що в ситуації СР, в порівнянні з ситуацією суспільного блага, незважаючи на вирішення проблем присвоювання, проблеми постачання можуть виявитися нерозв'язуваними. В ситуації публічного блага проблеми присвоювання не існує, тому що ресурсні юніти не є від'ємними.

Проблеми постачання з боку пропозиції вимагають регулювання рівня вилучення ресурсних юнітів настільки, аби це не впливало негативно на сам ресурс. Багато динамічних моделей "розпорошення ренти" у літературі про рибальство (Кларк 1980, Кларк, Мунро, і Чарльз 1985) (Clark 1980; Clark, Munro, and Charles 1985) фокусувалися на залежному від часу співвідношенні між поточним вилученням і майбутнім уловом. Ті ж правила, які впливають на розподіл ресурсних юнітів в поточному році, будуть мати вплив на доступність ресурсних юнітів у наступному році і багато років після цього.

Основні закономірності всіх ситуацій СР пов'язані з невідділюваністю вибору стратегії, зробленого одною людиною, від виборів, зроблених іншими людьми, а також той факт, що вирішення проблем постачання залежить від досягнення адекватних рішень проблем присвоювання, а не від ігро-теоретичних уявлень про ці спільності [2 Глава 26]. Багато факторів впливають на стратегічну структуру проблем присвоювання або постачання, в тому числі - фізична структура конкретного СР, технології, доступні присвоювачам, економічні умови, а також набори правил, які впливають на стимули, з якими стикаються присвоювачі. Як наголошує Олівер (Oliver 1980, стор. 1359) після аналізу багатьох спроб продемонструвати “правильну” модель колективних дій, “...немає жодної “правильної” моделі колективної діяльності: в різних моделях застосовуються ситуації з різними базовими умовами, що призводить до предметно різних висновків”.

Декілька рівнів аналізу

Більшість сучасних спроб аналізу проблем СР та проблем, пов'язаних з колективними діями, зосереджуються на одному рівні аналізу – так званому оперативному рівні (Кізер і Е. Остром 1982) (Kiser and E. Ostrom 1982). Оперативний рівень аналізу передбачає, що і правила гри, і фізичні, технологічні обмеження вже завдані і не змінюватимуться протягом часових меж аналізу: дії людей в оперативній ситуації безпосередньо впливають на фізичний світ. Ресурсні юніти вилучаються з СР. Ресурси перетворюються на товар. Товари обмінюються. Проблеми присвоювання та постачання виникають на оперативному рівні. Аналізуючи оперативну ситуацію, аналітику необхідно припускати, що технології і інституційні правила відомі і незмінні. Але і технології, і правила можуть змінюватися з часом. Аналіз технологічних змін виявився набагато складнішим за аналіз рішень щодо виробництва та споживання в рамках фіксованих технологій (Досі 1988, Нельсон і Вінтер 1982) (Dosi 1988; Nelson and Winter 1982). Аналіз інституціональних змін також є набагато складнішим, ніж аналіз оперативних рішень у рамках фіксованого набору правил [2 Глава 27]. Правила, що впливають на оперативний вибір, зроблені в рамках правил колективного вибору, які, в свою чергу, вироблені в рамках певних установчих, базових норм. Базові норми для мікро-виборів впливають на колективний вибір та на базові норми для більших юрисдикцій. Люди, які мають самоорганізаційні можливості, переключаються туди-сюди між операційними, колективними, та базовими правовими полями, так само, як менеджери виробничих фірм переключаються між виробництвом продукції в рамках існуючих технологій, впровадженням нових технологій, а також інвестуванням у технологічний розвиток. Враховуючи, що присвоювачі СР в деяких випадках, які будуть обговорюватися в цій книзі, переключаються між правовими полями, ми повинні відмовитися від припущення, що однорівневого аналізу буде достатньо. В першу чергу важливо також уточнити, що мається на увазі під словом “інституції”.

“Інституції” можуть бути визначені як комплекси діючих норм, які використовуються для визначення, хто має право приймати рішення в певних сферах, які дії дозволені - або обмежені, який звід правил буде використовуватися, яких процедур необхідно дотримуватися, яка інформація повинна або не повинна надаватись, і те, які виплати будуть отримувати особи в залежності від їх дії (E. Остром 1986а) (E. Ostrom 1986a). Всі норми містять приписи, які забороняють, дозволяють або вимагають якихось дій або результатів. Діючими нормами є ті, які дійсно використовується, моніторяться та примусово впроваджуються, коли люди роблять вибір у відношенні дій, які вони вчинятимуть (Commons 1957). Примус до дотримання норм може здійснюватися іншими безпосередніми учасниками, найманими агентами або зовнішніми органами, чи усіми перерахованими у будь-якому поєднанні. Про “норму” слід говорити лише в тому випадку, якщо більшість людей, на чий вибір стратегій вона впливає, знають про її існування та очікують від інших контролю та санкцій за її недотримання. Іншими словами, діючі норми є загальновідомими, а їхнє дотримання контролюється та примусово забезпечується. Загальновідомість означає, що кожен учасник знає про норму, знає, що інші також знають про неї, і знає, що інші також знають, що учасник про неї знає [2 Глава 28]. Діючі норми завжди контролюються і забезпечується, принаймні в деякій мірі, тими, хто є безпосереднім учасником. У будь-якій повторюваній ситуації особа може припускати, що люди знають з досвіду про рівень контролю та примусового забезпечення дотримання норми.

Діючі норми можуть співпадати або не співпадати з офіційними нормами, які прописані у законодавчих чи адміністративних актах та в судових рішеннях. Формальне право, безумовно, є одним з основних джерел діючих норм в багатьох ситуаціях, особливо коли їх дотримання активно контролюється, а за їх недотримання застосовуються санкції. Коли мова йде про систему, в якій діє “верховенство права”, це означає, що формальне право та діючі норми тісно пов'язані, а правозастосовуючі органи приймають це до уваги. У багатьох системах СР діючі норми, які використовуються присвоювачами, можуть суттєво відрізнятися від законодавчих та адміністративних норм або судових рішень (Уейд 1988) (Wade 1988). Різниця між діючими нормами і формальними законами може лише заповнювати прогалини загальної системи права. Якщо висловитись більш радикально, то оперативні норми можуть визначати права і обов'язки де-факто, які суперечитимуть правам і обов'язкам де-юре – в рамках офіційної правової системи. Я приділю основну увагу в даному дослідженні нормам де-факто, які дійсно використовуються в польових умовах СР, аби спробувати зрозуміти, які стимули і наслідки вони продукують.

Всі норми вкладені в інший комплекс норм, які визначають, яким чином може бути змінений перший комплекс правил [2 Глава 29]. Це вкладення норм у норми на декількох рівнях схоже на вкладення комп'ютерних мов на декількох рівнях. Що саме можна зробити на більш високому рівні – залежить від можливостей та обмежень програмного забезпечення (норм) на цьому рівні, від програмного забезпечення (норм) на більш глибинному рівні, а також від устаткування (СР). Кожного разу, коли розглядаються питання про інституційні зміни, у порівнянні з діями в рамках інституціональних обмежень, то необхідно визнати наступне:

1 Зміни в нормах, які використовуються для впорядкування дій на одному рівні, відбуваються в межах поточного “фіксованого” комплексу норм на більш глибинному рівні.

2 Зміни в нормах на більш глибинному рівні зазвичай є більш складними і дорогими для внесення, чим підвищують стабільність взаємних очікувань серед осіб, що взаємодіють відповідно до цих норм.

Доцільно виділити три рівні норм, які сукупно впливають на дії і результати при використанні СР (Kiзер і Е. Остром 1982) (Kiser and E. Ostrom 1982). Оперативні норми безпосередньо впливають на повсякденні рішення, які приймаються присвоювачами щодо того, коли, де і як вилучати ресурсні юніти, хто і як повинен моніторити дії інших, яку інформацію слід надавати, а яку – ні, і які нагороди або санкції мають бути призначені при різних комбінаціях дій і результатів. Норми колективного вибору побічно впливають на оперативні вибори. Це норми, які використовуються присвоювачами, їхніми посадовими особами або зовнішньою владою при прийнятті стратегічних рішень – впровадженні оперативних норм – щодо того, як слід управляти СР. Базові норми впливають на оперативну діяльність і результати шляхом їх впливу на визначення того, хто має право впроваджувати конкретні норми, які будуть використовуватися при розробці комплексу норм для колективного вибору, які, в свою чергу, впливатимуть на комплекс оперативних норм. Зв'язок між цими нормами і пов'язаним рівнем аналізу, як саме люди роблять вибори і вчиняють дії, показано на малюнку 2.2. Процеси присвоювання, постачання, моніторингу і примусу відбуваються на оперативному рівні. Процеси визначення політичної стратегії, управління та прийняття стратегічних рішень відбуваються на рівні колективного вибору. Розробка, управління, прийняття та базових рішень відбуваються на “конституційному” рівні [2 Глава 30].

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 2.2. Зв'язки між нормами та рівнями аналізу.

Це вкладення норм всередині норм є джерелом великої плутанини і дискусій. Інституціональні теоретики, які намагалися зробити вибірку ендогенних норм (норм “внутрішнього походження” - Прим. перекл.) для аналізу, були піддані критиці, оскільки в цьому випадку необхідно припустити наявність деяких норм, якими регулюється вибір інших норм [2 Глава 31]. Вибір для аналізу ендогенних норм оперативного рівня не означає одночасний вибір норм колективного вибору або базових, “конституційних” норм. Для цілей аналізу теоретику необхідно припустити, що деякі норми вже існують і є екзогенними (нормами “зовнішнього походження” - Прим. перекл.) для цілей конкретного аналізу. Той факт, що вони є постійними і незмінними в ході аналізу, однак, не означає, що вони не можуть бути змінені. Ті ж самі норми можуть самі бути об'єктами вибору в окремому аналізі, або в контексті різних областей вибору. В кінці кожного сезону, наприклад, міжвузівські спортивні ліги розглядають питання про доцільність або недоцільність зміни правил гри на наступний сезон.

З іншого боку, норми змінюються рідше, ніж стратегії, які люди обирають в рамках норм. Зміна норм на будь-якому рівні аналізу підвищує невизначеність, з якою стикаються люди. Наявність норм передбачає стабільність очікувань, і зусилля щодо зміни правил можуть швидко зменшити цю стабільність. Крім того, зазвичай оперативні норми змінити легше, ніж базові норми “конституційного” вибору. Аналізувати глибші шари норм є важчим для вчених і учасників. Прийняття рішення про те, з п'яти чи з дев'яти членів має складатись законодавчий орган асоціації іригаторів, залежатиме від фізичного та історичного середовища та припущень аналітика щодо різних результатів на кількох рівнях [2 Глава 32].

Роблячи аналіз на якомусь одному рівні, аналітик фіксує для цілей аналізу змінні на більш глибинному рівні,бо в іншому випадку структура проблеми може зійти нанівець. Але самоорганізовані та самокеровані особи в якості ключової стратегії для вирішення проблем намагаються впоратися з проблемами в польових умовах шляхом переключення між рівнями. Особи, які не мають органів самоорганізації та самоврядування, застрягли в однорівневому світі. Структура їхніх проблем вже їм завдана. Найкраще, що вони можуть зробити - це обрати стратегії у визначених для них межах.

На кожному рівні аналізу може бути одна або декілька сфер, в яких буде відбуватися прийняття типів рішень, визначених для цього рівня. Концепція “сфери” не означає формальні установи, але може включати такі формальні установи, як законодавчі органи та суди. Сфера є просто ситуацією, в якій відбувається особливий тип дії. Розробка політики щодо норм, які будуть використовуватися для регулювання виборів оперативного рівня, відбувається в одній або декількох сферах колективного вибору. Якщо присвоювачі СР змінять принаймні деякі з норм, які використовуються для організації присвоювання та постачання, то сферою, в якій прийматимуться рішення колективного вибору, будуть місцеве кафе, нарада членів кооперативу, або збори організації, яка була створена спеціально для управління і керування цим СР і, можливо, сусідніми СР. Якщо присвоювачі СР не зможуть змінити норми, які використовуються для організації оперативних виборів, то сфери колективного вибору будуть зовнішніми по відношенню до присвоювачів СР. В таких випадках вибір норм, які будуть використовуватися, буде робитись державними посадовими особами в бюрократичних структурах, обраними представниками місцевих або національних законодавчих органів, та суддями у судовій сфері.

Зв'язки між сферами та нормами рідко впливають лише на одну сферу, пов'язану з одиничним набором норм. Найчастіше, кілька сфер колективного вибору впливає на комплекс оперативних правил, які фактично використовуються присвоювачами для прийняття рішень щодо стратегій вилучення та інвестування в СР. Рішення, які приймаються національними законодавчими органами та судами стосовно доступу до всіх ресурсів певного виду і легітимність яких в місцевих умовах може бути підтверджена примусово, швидше за все, впливатимуть на оперативні норми, які використовуються на практиці у певних регіонах. Відносини між формальними і неформальними сферами колективного вибору і отриманими в результаті оперативними нормами показані на малюнку

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

2.3. Аналогічно, формальні та неформальні процеси базового, “конституційного” вибору можуть відбуватися на місцевому, регіональному та/або національному рівнях.

Малюнок 2.3. Співвідношення формальних та неформальних сфер колективного вибору та оперативних норм СР.

Те, що діючі норми, які використовуються присвоювачами, можуть мати декілька джерел походження, а також може включати в себе і норми де-факто, і норми де-юре - значно ускладнює проблему розуміння поведінки і результатів у конкретних регіонах, та проблему поліпшення результатів. Відсутність національних, офіційних законів, що регулювали б присвоювання та постачання СР, не означає відсутність ефективних правил. Протягом тривалого періоду часу місцеві присвоювачі могли розробити діючі норми, які обмежують використання СР. Такі норми дозволяють чи не дозволяють присвоювачам ефективно і справедливо управляти своїми ресурсами, але вони все одно впливають на стратегії, які, як вважають присвоювачі, є прийнятними для досягнення позитивних результатів.

ВИВЧЕННЯ ІНСТИТУЦІЙ У ПОЛЬОВИХ УМОВАХ

У випадках, описаних у главах 3, 4 і 5, я презентую тільки частину детальної інформації, яку можна знайти в поглиблених дослідженнях, з яких я її почерпнула. Бажання читача знати, як я дійшла до читання поглиблених досліджень, абстрагуючись від них з метою вивчення того, як люди створюють свої власні інституції, як вони змушують себе дотримуватись своїх власних правил і як вони контролюють дотримання цих правил - є виправданим. Загалом я застосовую метод інституційного аналізу, який був описаний в іншій книзі (Кізер і Е. Остром 1982; Oукерсон 1986; Е. Остром 1986а, б) (Kiser and E. Ostrom 1982; Oakerson 1986; E. Ostrom 1986a,b) і застосовується в багатьох статтях, дисертаціях та книгах (Бломквіст 1988a-d; Гарднер і Е. Остром 1990; Камінскі 1992 , В. Остром [1973] 2008, В. Остром, Фіні та Піхт 1988; Сойєр 1989; Шааф 1989; Танг 1989; Вінн 1988; Янг 1987) (Blomquist 1988a-d; Gardner and E. Ostrom 1990; Kaminski 1992; V. Ostrom [1973] 2008; V. Ostrom, Feeny, and Picht 1988; Sawyer 1989; Schaaf 1989; Tang 1989; Wynne 1988; Yang 1987).

Основна стратегія полягає у виявленні тих аспектів фізичної, культурної та інституціональної структури, які можуть вплинути на визначення того, хто повинен бути залучений до ситуації, того, які дії можуть бути здійснені, та якими будуть витрати на ці дії, які результати можуть бути досягнуті, як саме дії пов'язані з результатами, яка інформація повинна бути доступною, наскільки суттєвим може бути контроль, і якими будуть витрати при конкретних комбінаціях дій і результатів. Як тільки отримано всю необхідну інформацію, можна абстрагуватись від багатства емпіричних ситуацій задля розробки ігри, яка відображатиме суть проблем, з якими стикаються люди.

Щоб вирішити проблеми присвоювання та постачання, люди, зокрема, повинні дізнатися про фізичні характеристики своєї системи СР та про своє присвоювання, і використовувати моделі норм поведінки, прийнятних в суспільстві, про стимули заохочування або перешкоджання, коли вони змінюватимуть норми, і про те, як всі ці фактори в їх сукупності будуть впливати на вигоди і часові витрати. Люди при виборі різних стратегій мають визначити, якими будуть типи транзакційних витрат в рамках комплексу норм або при зміні цих норм. Якщо аналітик розуміє структуру ситуації, то він повинен вивчати той самий набір змінних.

У тих випадках, про які я розповім у Главі 3, я не знаю, на що були схожі структури ситуацій перед тим, як якісь присвоювачі в тумані часу почали експериментувати з різними нормами для розподілу ресурсних юнітів та забезпечення відповідальності. Але я точно знаю, що присвоювачі в “успішних” випадках, описаних в Главі 3, виявилися спроможними використовувати ресурсні юніти, одночасно уникаючи конфліктів, невизначеності та несправедливості через погано вирішену проблему розподілу; уникати надмірних інвестицій внаслідок неадекватно вирішеної проблеми марнотратства ренти; запобігати псуванню або знищенню ресурсів, що сталося б, якщо б проблеми постачання залишилися невирішеними.

Зрозуміло, я не знаю, чи досягли ці присвоювачі оптимальних рішень для їхніх проблем. Я сильно сумніваюся в цьому. Вони вирішили свої проблеми таким чином, як більшість людей вирішують важкі й складні проблеми: так добре, як тільки змогли, виходячи з наявних у них проблем інформації, інструментарію, з яким вони повинні були працювати, вартості різних відомих опцій, та ресурсів, що вони мали під рукою. Я бачу своє завдання у вивченні структури проблем, з якими вони стикаються, і як вони спромоглися виробити працюючі норми.

Це означає, що я перш за все спробую щось зрозуміти про структуру самого ресурсу - його розмір, чіткість меж і внутрішню структуру. Після цього я намагатимусь з'ясувати поточні характеристики ресурсних юнітів: наскільки передбачуваними вони є в часі, просторі та кількості? З огляду на економічне становище присвоювачів, наскільки вони залежать від ресурсу, і які ризики пов'язані з різними можливими типами схем розподілу? І нарешті, я пробую з'ясувати ключові характеристики людей: скільки їх? які їхні часові межі? чи беруть вони участь у численних заходах разом? є їхні інтереси схожими чи різними? чи є у них встановлені правила поведінки, які можуть допомогти (або завадити) їхнім спробам вирішити ці проблеми? Тоді я вивчу норми, які вони придумали, і спробую зрозуміти, як вони працюють, шляхом формулювання принципів, які були задіяні і впливали на стимули учасників. Враховуючи, що присвоювачі в цих випадках здійснюють взаємний контроль і в цілому дотримуються взятих на себе зобов'язань, я спробую зрозуміти, як їм це вдається.

В главі 4 я використаю цю схему знову для визначення структури ситуації, яка існувала перед тим, як група присвоювачів спробувала змінити свої норми задля вирішення кількох взаємопов'язаних проблем присвоювання та постачання. Тоді я вивчу процес створення нових інституцій для того, аби вирішити питання впровадження інституцій. “Невдалі” приклади глави 5 характеризуються екстремальним розпорошенням ренти; невирішеність розбіжностей призводить до фізичного насильства, а також до погіршення ресурсів. Та ж сама схема використовується для визначення змінних, які призводять до неуспіху у вирішенні проблем присвоювання та постачання. Я ще раз припускаю, що люди намагалися зробити все, що вони тільки могли з урахуванням обмежень своєї ситуації. Таким чином, проблема полягає у визначенні, що ж це були за обмеження, використовуючи ту ж схему для проведення аналізу.

У заключній частині цього дослідження я розповім, яким чином дані, отримані з аналізу цих випадків, можуть бути використані для поглиблення теоретичних знань щодо теорії самоорганізовуваних колективних дій на додачу до існуючих теорій ззовні організовуваних колективних дій: теорії фірми та теорії держави.

Aналіз довгоіснуючих, самоорганізованих та самокерованих CP

Пряма атака на ряд ключових питань, поставлених в цій книзі, може бути проведена за допомогою аналізу польових умов, в яких [3 Глава 1] присвоювачі придумали, застосували та моніторять свої власні норми задля контролю використання своїх СР і [3 Глава 2] ресурсні системи, а також інституції, вижили протягом тривалих періодів часу. Наймолодшому комплексу інституцій, який буде проаналізований в цій Главі, вже більше 100 років. Історія найдавнішої системи, яка буде розглядатися, перевищує 1000 років. Інституції, які обговорюватимуться в цій Главі, пережили посухи, повені, війни, епідемії, а також ґрунтовні економічні та політичні зміни. Ми розглянемо організацію пасовищ у горах та громадські ліси в Швейцарії і Японії, а також іригаційні системи в Іспанії та на Філіппінських островах.

Вказуючи на те, що ці інституції СР вижили протягом тривалих періодів часу, я не маю на увазі, що їхні оперативні норми залишалися незмінним з моменту їх першого впровадження. У всіх прикладах, включених в цю Главу, умови навколишнього середовища є складними і змінювалися з плином часу. У таких умовах було практично неможливо “отримати правильні оперативні норми” з першої спроби, і навіть з кількох спроб. Ці інституції є “сильними”, тобто, перебувають в стані ”інституційної рівноваги” в сенсі, визначеному Шепслом (Shepsle). Шепсл (1989b, стор. 143) розглядає ”...інституцію як таку, що перебуває в рівновазі “суттєво”, якщо зміни відбуваються згідно з планом інституціональних змін ex ante (і, отже, є частиною початкової інституції)”. (Концепції ex ante та ex post були сформульовані в 30-і рр. XX ст. шведським економістом, лауреатом Нобелівської премії Гуннаром Мюрдалем (1898-1987). Ex ante означає планований, передбачуваний або очікуваний рівень якої-небудь змінної або діяльності. Показником ex ante протиставляється показник ex post як фактична величина реалізованих очікувань. - Прим. перекл.). У цих випадках присвоювачі впроваджують основні оперативні норми, створюють організацій для здійснення оперативного управління своїми СР, а також змінюють свої норми час від часу з урахуванням досвіду минулих років відповідно зі своїми власними нормами колективного та “конституційного” вибору.

Приклади з цієї Глави є особливо корисними для розуміння того, як групи самоорганізованих людей вирішують дві основні головоломки, що обговорювалися в Главі 2: проблему дотримання домовленостей та проблему взаємного моніторингу. (Проблема впровадження інституцій розглядатиметься в Главі 4.) У цих прикладах довгострокові зобов'язання присвоювачів щодо їхніх інституцій отримали розвиток. Присвоювачами були впроваджені стримуючі норми для обмеження діяльність присвоювачів та спонукання їх до створення резервів. Виникали тисячі можливостей отримати великі вигоди шляхом порушення норм, якщо очікувані санкції були порівняно невеликі. Крадіжка води під час сухого сезону в іспанських huertas (добре розмежовані іригаційні райони навколо або поблизу міст) може в деяких випадках зберегти весь урожай від неминучого знищення. Уникнення постійних витрат для підтримки філіппінських іригаційних систем дозволило б фермерам отримувати необхідні доходи від інших зайнять. Незаконний збір деревини в громадських гірських лісах Швейцарії або Японії може дати цінний продукт. З огляду на наявні спокуси, люди у всіх цих випадках добилися чудових результатів у дотриманні норм.

Значні кошти вкладаються в діяльність з моніторингу в цих випадках, але “охоронцями” рідко є “зовнішні” агенти. Використовуються різноманітні механізми моніторингу. В них усіх присвоювачі самі відіграють важливу роль у контролі за діяльністю одне одного. Хоча взаємний моніторинг є дилемою другого порядку, присвоювачі в цих умовах якось вирішують цю проблему. Крім того, штрафи, які нараховуються в таких умовах, є на подив низькими. Рідко вони є у монетарному вигляді більшими, ніж незначна частина тих вигід, які могли б бути отримані шляхом порушення правил. У висновку до цієї Глави я відстоюю тезу, що дотримання норм і моніторинг стратегічно пов'язані між собою, і що моніторинг дає приватні вигоди для того, хто моніторить, а також спільні вигоди для інших.

При поясненні стійкості цих інститутів і самих по собі ресурсних систем протягом тривалого часу в умовах, які характеризуються високим рівнем невизначеності, необхідно знайти відповідні базові загальні особливості, які можуть пояснити цей рівень стійкості. З урахуванням відмінностей природних та історичних умов, навряд чи слід очікувати, що конкретні норми, що використовуються в цих умовах, будуть однаковими. І вони не є однаковими. З огляду на час, який вони мали для проб і помилок при вивченні оперативних норм, суворість цих умов в якості стимулу до поліпшення, а також низькі витрати на внесення змін в свої операційні норми, можна сподіватись, що ці присвоювачі “відкрили” деякі засадничі принципи реально діючих інституцій СР. Я не стверджую, що інституції, розроблені в цих умовах, є в будь-якому сенсі “оптимальними”. І справді, з огляду на високий рівень невизначеності і труднощі вимірювання витрат та вигод, було б украй важко визначити міру та ступінь оптимальності.

З іншого боку, я не вагаючись називаю ці інституції СР успішними. У всіх цих випадках люди при впровадженні своїх інституцій діяли в значній мірі автономно. З огляду на значимість СР для присвоювачів, які їх використовують, і їх здатність змінювати норми з урахуванням минулого досвіду, ці присвоювачі мали стимули та засоби для поліпшення цих установ з плином часу. Швейцарські і японські гірські СР були зберіглися і навіть покращилися протягом століть, незважаючи на їх інтенсивне використання. Екологічна стабільність та економічне зростання у непевному світі лавин і непередбачуваних опадів - це велике досягнення для будь-якої групи присвоювачів, що існує протягом багатьох століть. Впорядкування і підтримка масштабних іригаційних робіт у важкодоступних районах Іспанії або на Філіппінських островах також є видатними досягненнями. Цим не можуть похвалитись більшість іригаційних систем, побудованих по всьому світу протягом останніх 25 років. Таким чином, я спробувала ідентифікувати ряд основних принципів побудови успішних інституцій СР і визначити, яким чином ці принципи проектування вплинули на стимули присвоювачів зберігти дуже надовго і інституції, і самі СР. Коли в розділі 5 ми розглянемо випадки, в яких присвоювачі не змогли розробити і підтримувати інституційні механізми для вирішення проблеми СР, ми подивимось, в якій мірі принципи побудови, які використовувалися присвоювачами в “успішних” випадках, також характеризують "провальні" випадки.

Приклади, які розглядаються в цій Главі, також допомагають нам з'ясувати дві інших питання. По-перше, інституції СР, пов'язані з використанням нестійких, тонко збалансованих гірських СР для отримання кормів та деревини у Швейцарії та Японії, зокрема, допомагають нам по-іншому поглянути на питання нібито переваги інституцій приватної власності для більшості розподільчих цілей, і, зокрема тих, які стосуються землекористування. Хоча багато економістів визнають, що саме технічні труднощі перешкоджають впровадженню приватного права власності на “текучі” ресурси, такі, як грунтові води, нафта і риба, майже всі вважають, що впровадження інституту приватної власності на сільськогосподарські землі і пасовищ є очевидним рішенням проблеми деградації земель. Дасгупта та Хіл (Dasgupta and Heal 1979, стор. 77), наприклад, стверджують, що, коли право приватної власності впроваджується на орних і пасовищних угіддях, “ресурс перестає бути загальним надбанням, і проблема вирішується одним махом”.

Багато теоретиків права власності припускають, що спільна власність призводить до одного з двох небажаних результатів: (1) спільне майно буде знищене, оскільки нікого з співвласників не можна усунути, або (2) витрати на переговори щодо норм розподілу будуть надмірним, навіть якщо усунення співвласників можливе. Навпаки, те, що спостерігається в зазначених випадках - є довгостроковим паралельним існуванням інституцій приватної власності та комунальної власності в умовах, коли задіяні особи здійснюють значний контроль над інституційними механізмами і правами власності . Покоління мешканців Швейцарії та Японії виявили відносні переваги і вади інституцій приватної та комунальної власності, пов'язаних з різними типами земель та видами землекористування. Мешканці у обох випадках обрали збереження інституту комунальної власності як основи для землекористування та інших важливих аспектів місцевої економіки. Економічний добробут мешканців цих поселень залежав від навичок використання ними своїх обмежених ресурсів. Комунальну власність в зазаначених випадках не можна розглядати як рештки інституцій, які раніше розвивалися в країні достатку. Якщо б транзакційні витрати, пов'язані з управлінням комунальною власністю, була надмірними в порівнянні з інституціями приватної власності, то жителі мали б багато можливостей для розробки різних механізмів землеволодіння для гірських територій.

По-друге, мене часто питали під час презентацій на семінарах про швейцарські, японські та іспанські інституції, чи можна ті ж самі принципи вирішення проблем СР адаптувати для країн Третього світу. Останній випадок, який розглядається в цій главі – інституції zanjera на Філіппінах – дозволяє дати чітку ствердну відповідь на це питання. Всі принципи побудови інституцій, наявні в швейцарських, японських та іспанських прикладах – також мають місце у філіпінському випадку. Аналіз основних подібностей тривалий час існуючих інституцій СР, хоча і зроблений на обмеженій кількості прикладів, може мати широке застосування.

ГІРСЬКІ ПАСОВИЩА ТА ЛІСИ - OБЩИННЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ [3 Глава 3]

Tьорбель, Швейцарія

Наш перший випадок – це Tьорбель, село в Швейцарії чисельністю близько 600 чоловік, розташоване в Вісперталі (Vispertal), кантон Вале (Valais), яке описане у Роберта МасК. Неттінга (Robert McC. Netting) в серії статей (1972, 1976), які пізніше були включені в книгу “Балансування в Альпах” (“Balancing on an Alp”)(1981). Неттінг (1972, стор. 133) визначив найбільш важливі особливості природних умов в цілому як “(1) крутизна схилу та широкий спектр мікрокліматів в залежності від висоти, (2) превалюючий брак опадів, та (3) відкритість для сонячного світла”. Століттями селяни Тьорбеля вирощували на своїх приватних ділянках зернові культури, овочі, фруктові дерева, та сіно в якості зимових кормів. Сир, який виробляла невелика група скотарів, які, як правило, пасли сільську худобу протягом літніх місяців на альпійських луках, що перебували в комунальній власності, був важливою частиною місцевої економіки.

Письмові юридичні документи, датовані починаючи з 1224 року, надають інформацію про типи землекористування та переходи прав власності, які мали місце в селі, та про норми, які використовуються селянами для регулювання п'яти типів комунальної власності: альпійські луки-пасовища, ліси, “пусті” землі, іригаційні системи, а також шляхи і дороги, що з'єднують приватні та комунальні землі. 1 лютого 1483 жителі Тьорбеля підписали нормативний акт, яким офіційно заснували асоціацію для досягнення більш високого рівня регулювання відносно використання гір, лісів та “пустих” земель.

Закон окремо забороняв іноземцям (Fremde), які купили чи іншим чином придбали землі в Tьорбелі, набувати будь-які права стосовно комунальних гір, загальних земель, пасовищ або місць, де дозволено валити ліс. Право власності на земельну ділянку автоматично не надає ніяких комунальних прав (genossenschaftliches Recht). Жителі, які в поточний час володіють правами на землю і воду, мають право вирішувати, чи приймати “чужаків” в члени громади.

(Netting 1976, p. 139)

Межі земель комунальної власності були дуже давно чітко встановлені і визначені в інвентаризаційному документі 1507 року.

Для селян, яким були надані особливі розширені комунальні права, доступ до чітко визначеної спільної власності був суворо обмежений [3 Глава 4]. Стосовно місць літнього випасу в правилах 1517 року було визначено, що “жоден селянин не може відправити на пасовище більше корів, ніж він може прогодувати протягом зими” (Неттінг 1976, стор. 139). Цими правилами, які, як зазначає Неттінг, і досі є чинними, введено істотні штрафи за будь-які спроби жителів присвоїти собі більшу частку прав на випас худоби. За дотриманням цього “правила зимівлі” стежив представник місцевої адміністрації (Gewalthaber), який був уповноважений стягувати штрафи на тих, хто перевищував свої квоти, та залишати половину штрафів собі. “Правило зимівлі” використовується в багатьох інших швейцарських селах в якості засобу для визначення обсягу прав присвоювання (його часто називають “коров'ячим право”).. Ці та інші норми “коров'ячого права” відносно легко моніторити і забезпечувати їх дотримання. Всі корови спрямовуються в гори, де ними опікуються пастухи. Всі вони одразу рахуються, тому що від кількості корів залежить кількість сиру, який щорічно отримує кожна сім'я.

За сільський статут, в якому визначаються загальні правові повноваження пасовищного об'єднання, голосують всі селяни. Це об'єднання включає в себе всіх місцевих жителів, які володіють великою рогатою худобою. Об'єднання щорічно збирається для обговорення загальної політики, правил та обирає посадових осіб. Посадові особи наймають персонал пасовища, накладають штрафи за неправильне використання загального майна, забезпечують внесення добрив на літні пасовища, а також організовують щорічні роботи з технічного обслуговування, таких, як будівництво та утримання доріг і шляхів, що ведуть на пасовище, та відновлення пошкоджених лавинами загонів або хатин. Розмір внесків або зборів, пов'язаних з використанням пасовищ, зазвичай встановлюються пропорційно чисельності худоби, що належить кожному власнику. Дерева, які використовуватимуться в якості деревини для будівництва та дров для опалення, маркуються сільськими посадовими особами та розподіляються серед багатьох домогосподарств, члени яких згодом отримують дозвіл на в'їзд до лісу і порубку зазначених дерев.

Право приватної власності на землю добре розвинене в Tьорбелі та інших швейцарських селах. Більшість луків, садів, виноградників та полів належать індивідуалам, а також існує комплекс договорів на зразок кондомініумів, розроблених для дрібних часток, які брати-сестри та інші родичі можуть мати у співвласності в сараях, коморах та багатоквартирних житлових будинках. Система спадкування в Tьорбелі гарантує, що всі законні нащадки отримають рівні частки при поділі приватної власності своїх батьків, а отже, і доступ до спільної власності громади, але сімейна власність не ділиться, поки нащадки не досягнуть відносної зрілості (Неттінг 1972). В дев'ятнадцятому столітті, коли почалося зростання чисельності населення, а отже, посилилося навантаження на обмежені земельні ресурси, почали вживатися різні заходи щодо контролю чисельності населення, такі, як пізні шлюби, високий рівень безшлюбності, відкладення дітонародження та і значна еміграція (Неттінг 1981).

Неттінг (1976, стор. 140) спростовує твердження, що общинна власність - це просто анахронізм, пережиток минулого, показуючи, що принаймні п'ять століть ці швейцарської села були добре знайомі з перевагами і недоліками як приватних, так і общинних систем землеволодіння, і уважно визначили відповідність окремих видів землекористування для конкретних видів земельних ділянок. Він стверджує, що общинні форми землеволодіння краще підходять для проблем, з якими стикаються присвоювачі, коли (1) вартість продукції на одиницю землі залишається низькою, (2) частота, надійність використання або прибутковість є низькими, (3) можливості поліпшень або інтенсифікації є низькими, (4) для ефективного використання необхідні великі території, та (5) для капіталовкладень необхідні порівняно великі групи людей. Подібні аргументи висувають також Рунге ( Runge 1984a, 1986) та і Жіль із Джамтгаардом (Gilles and Jamtgaard 1981).

Общинному землеволодінню “...сприяє як загальний доступ, так і найсприятливіші умови отримання продукції з деяких видів ресурсів, в той час як для захисту цих ресурсів від знищення потрібні заходи всієї громади” (Неттінг 1976, стор. 145). Хоча продукції порівняно небагато, землі в Tьорбелі зберігають свою продуктивність протягом багатьох століть. Витиптування пасовищ було відвернене шляхом суворого контролю. СР не тільки був захищений – він навіть був поліпшений за рахунок інвестицій в прополку та внесення добрив на літні пасовища, та завдяки будівництву і ремонту доріг.

Неттінгу зрозуміло, що Tьорбель не слід вважати прообразом для всіх альпійських сел в Швейцарії. Недавній огляд обширної німецької літератури щодо правових режимів спільної власності в швейцарських альпах демонструє значну різноманітність організаційно-правових форм управління альпійськими луками (Піхт) (Picht 1987). Тим не менше, більшість даних Неттінга узгоджуються з досвідом роботи на багатьох швейцарських територіях. У всьому альпійському регіоні Швейцарії фермери використовують приватну власність для сільськогосподарських земель - та спільну власність на літні пасовища, ліси і кам'янисті “пусті” землі поблизу їхніх приватних володінь. Чотири п'ятих альпійської території є тією чи іншою формою спільного майна: майна місцевих сіл (Gemeinden), корпорацій або кооперативів. Решта альпійської території належить або кантонам, або приватним власникам чи групам співвласників (Піхт) (Picht 1987, стор. 4). Деякі села володіють кількома альпійськими луками і пасовищами та перерозподіляють права на використання конкретних земель приблизно кожні десять років (Стівенсон) (Stevenson 1991).

На додаток до визначення осіб, які мають доступ до СР, всі місцеві норми визначають правила обмеження рівня присвоювання (Піхт) (Picht 1987).У більшості сіл використовуються якісь форми пропорційного розподілу. Пропорція базується на (1) кількості тварин, яких можна прогодувати протягом зими [3 Глава 5], (2) кількості пасовищної землі, що належить фермерові, (3) фактичному обсязі сіна, заготовленого фермером, (4) вартості наявної у власності землі в долині, або (5) кількості часток в кооперативі. Кілька сіл дозволяють усім селянам відправляти рівну кількість тварин на літні пасовища (Піхт) (Picht 1987, стор. 13). Зловживання на альпійських луках трапляються рідко[3 Глава 6]. Там, де спостерігається надмірний перевипас, має місце поєднання легкого доступу до пасовища та недостатності обмежень випасу, або декілька сіл володіють і користуються одним пасовищем без впровадження всеосяжного набору правил (Піхт; Родес і Томпсон; Стівенсон)(Picht 1987, pp. 17-18; Rhodes and Thompson 1975; Stevenson 1990). [3 Глава 7]

Всі швейцарські інституції, які використовуються для регулювання спільної власності на альпійські луки, мають одну явну схожість - присвоювачі самі приймають важливі рішення з приводу використання СР.

Користувачі/власники є головним джерелом рішень. Вони приймають рішення з усіх важливих питань і є в значній мірі самостійними. Вони можуть створювати закони і переглядати їх, вони можуть встановлювати обмеження на використання пасовищ та змінювати їх, вони можуть адаптувати свої організаційні структури .... Можна також сказати, що організації користувачів “вкладені” в набір великих організацій (село, кaнтон, федерація), в яких вони сприймаються як легітимні.

(Picht 1987, p. 28)

Таким чином, жителі Tьорбеля та інших швейцарських сіл, які володіють общинними землями, витрачають час на самоврядування. Багато норм, які вони використовують, однак, роблять моніторинг та інші транзакції відносно дешевими для них і зменшують ймовірність виникнення конфліктів. Процедури, які застосовуються у відношенні вирубки дерев - цінного ресурсу, який може бути отриманий з комунального лісу - ілюструє це дуже добре. Перший крок полягає в тому, що сільський лісник маркує дерева, готові до вирубки. Другий крок - у тому, що домашні господарства, які мають право на отримання деревини, повинні в рівній мірі розподілити роботу з рубання дерев, транспортування колод та їх укладання у приблизно рівні стіси. Для розподілу цих стісів між домогосподарствам використовується лотерея. Вирубка дерев у будь-яку іншу пору року не дозволяється. Ця процедура добре поєднує ретельну оцінку стану лісів з методами розподілу роботи та кінцевого продуку, які легко контролювати і які вважаються справедливими всіма учасниками. Об'єднання робочих днів або днів розплати (там, де розподіляється літній сир і робиться оцінка для покриття витрат на діяльність влітку) зі святами - є ще одним способом скорочення деяких витрат, пов'язаних з комунальним менеджментом.

Останнім часом вартість праці значно зросла, що принесло зовнішні зміни в багато швейцарських сіл. Інституції спільної власності також змінюються, щоб відобразити зміни у зовнішніх чинниках. Села, які покладаються на одноголосне рішення для зміни норм щодо інституцій їхньої спільної власності, не підлаштовуються так швидко, як ті села, які покладаються на неконсенсусні правила зміни їхніх процедур.


Села Хiранo, Нагаїке, та Яманока в Японії

У Японії обширні общинні землі існували і регулювалися місцевими сільськими інституціями протягом століть. У своєму важливому дослідженні традиційних общинних земель в Японії Маргарет А. Маккін (Margaret A. McKean 1986) оцінює в близько 12 мільйонів гектарів площу лісів та гірських некультивованих луків, які підтримувалися і управлялися тисячами сільських поселень у період Токугава (1600-1867), і в близько 3 млн. га – площу земель, які так само управляються і сьогодні. Хоча в багатьох селах останнім часом общинні землі продаються, здаються в оренду або розподіляються, Маккін (1986, стор. 534) вказує, що вона “...ще не виявила прикладів общинних земель, які б постраждали від руйнування навколишнього середовища в той час, коли вони залишалися общинними” (McKean 1982). [3 Глава 8]

Маккін зробила як загальний огляд розвитку права власності в Японії, так і конкретне дослідження норм, механізмів контролю і санкцій, які використовуються в трьох японських селах - Хірано, Нагаїке та Яманока - для регулювання общиннної власності. Природні умови в селах, вивчених Маккін, на диво схожі з Tьорбелем. Села розташовані на крутих горах, де вирізняється багато різних типів мікроклімату. Селяни обробляють свої власні землі, вирощуючи рис та городні овочі, а також розводять коней. З общинних земель в Японії отримується широкий спектр цінної лісової продукції, включаючи деревину, солому для покрівель і циновок, різні види кормів для худоби, та засохлі дерева на добрива, дрова і вугілля. Землі, що знаходяться в общинному володінні, відповідають вищенаведеним п'яти умовам, які, як вважає Неттінг, сприяють їх перебуванню в общинній, а не в приватній власності.

Кожне село в колишні часи управлялося зборами, що мали повноваження приймати рішення; ці збори, як правило, складалися з голів всіх домогосподарств. Особливості виборчих прав відрізнялися від одного села до іншого. Виборчі права базувалися на праві землекористування, податкових зобов'язаннях або праві власності на землю. У деяких селах майже всі домашні господарства мали виборчі права і права на використання общинного майна [3 Глава 9]. В інших селах ці прав були значно вужчими (Маккін 1986, стор.551, Труст 1985) (McKean 1986, p. 551; Troost 1985).

Право власності на необроблювані землі поблизу сіл передавалися від імператорського двору в села через кілька проміжних етапів, пов'язаних із земельними розпорядниками та місцевими самураями. Національним кадастровим обстеженням, яке було проведене в кінці шістнадцятого століття під час земельної реформи, було встановлено, що “... місцевим селянам, які обробляли землі, належала .більшість з прав, які ми сьогодні вважаємо “правом власності” (Маккін 1986, стор.537) (McKean 1986, p. 537). Раніше власники великих маєтків наймали агентів у різних селах та уповноважували їх регулювати доступ до необроблюваних земель. Коли села утвердили свої права на ці землі, існувало чітке уявлення, які землі приватні, а які - общинні. Вони вважали, що общинними землями слід управляти так, аби вони служили довгостроковим інтересам селян, чий добробут залежав від цих земель.

У традиційних японських селах найменшою одиницею обліку була окрема сім'я, але kumi, що складалися з кількох домогосподарств, теж часто використовувалися в якості одиниць бухгалтерського обліку та розподілу юнітів, пов'язаних з общинним майном. Кожне село складалося з ретельно зареєстрованої певної кількості домогосподарств. Домогосподарства не могли розділятись на кілька домогосподарств, не маючи дозволу від села. Права доступу до общинної землі надавалися тільки домогосподарствам, а не окремим особам. Отже, домогосподарства з багатьма членами не мали переваг, а навпаки – мали значні недоліки в доступі общинного майна. Зростання чисельності населення було вкрай низьким (0,025% у період 1721-1846), а отже, стосунки власності в селах були стабільними (Маккін 1986, стоp. 552) (McKean 1986, p. 552).

На додаток до розмежування правового статусу всіх земель, сільські збори розробляли детальні правила, які визначали, скільки продукції від спільного майна може присвоїти кожне домогосподарство і за яких умов. Правила, що використовуються в таких селах, так само, як і в Швейцарії, були спеціально розроблені для конкретних умов, зокрема — для економічної ролі, яку різні продукти лісу грали в місцевій економіці, а також з метою зведення до мінімуму витрат на проведення моніторингу трудових внесків, присвоєння ресурсних юнітів та дотримання норм. Староста села зазвичай відповідав за визначення дати, коли можна починати присвоєння певного продукту. Для рослин, які маються в достатній кількості, дата обирається просто з урахуванням того, аби рослини дозріли і могли розмножуватися самостійно. Немає обмежень по кількості зібраного. Для дефіцитних продуктів використовувалися різні правил збирання. Правила розподілу зимового корму для худоби із закритого резерву в одному з сіл наведені як приклад:

The rules for allocating winter fodder for draft animals by one village from a closed reserve are illustrative:

... для кожного kumi призначається зона відповідно до щорічної ротаційної схеми, і кожне домогосподарство надсилає одного, і тільки одного дорослого. У призначений день, кожен представник прибуває у призначену для його kumi зону для заготівлі корму на зиму і чекає сигналу храмового дзвону як сигналу до початку робіт. Оскільки трава скошується великими серпами, і оскільки було б небезпечно, аби люди, розосереджені нерівномірно навколо зони kumi, розмахували серпами на всі боки, то люди на кожній kumi вишиковувалися разом на одному кінці своєй зони і прямували до іншого кінця, рухаючись нога в ногу, як велика сільськогосподарська команда. Трава залишалася сохнути ... а потім по два представники від кожного домогосподарства приходили на общинне поле перев'язувати траву на рівні снопи. Сіно для кожного kumi групувалося разом, а потім ділилося на частки по кількісті домогомподарств. Кожне домогосподарство згодом отримувало свою частку за допомогою лотереї.

(Маккін 1986, стор. 556-7)(McKean 1986, pp. 556-7)

Селяни повинні були виконувати колективну роботу по зміцненню і підтримці прибутковості общинного майна, наприклад, роботу по щорічному спалюванню або вибірковій рубці деревини або соломи. Кожне домогосподарство брало на себе зобов'язання виконувати свою частку таких робіт:

Існували правила у письмовому вигляді про обов'язок кожного домогосподарства робити частку колективної праці для підтримки общинного майна - проведення щорічних випалювань (що полягає у завчасній прорубці 9-футових просік, уважному стеженні за полум'ям, протипожежні міри, якщо вогонь зходить з просіки), звітування про вирублене, або вибіркова рубка деревини або соломи. Велися підрахунки трудового внеску кожного, щоб переконатися, що жодне домогосподарство не ухилялося від своїх обов'язків непоміченим. Тільки хвороба, сімейна трагедія, або відсутність працездатних дорослих, чия праця могла бути задіяна для виконання звичайних господарських обов'язків, визнавалися поважними причинами для неучасті в колективній праці. ... Але, якщо поважної причини не було, застосовувалося передбачене правилами покарання. (Маккін 1986, стоp. 559) (McKean 1986, p. 559)

Кожне село також розробило свої власні системи моніторингу та санкцій. Враховуючи, що гірські території зазвичай були закритими, за винятком визначених періодів, кожен, хто був спійманий на общинних територіях в інший час, очевидно, був порушником. Більшість сіл наймали "детективів", які щодня патрулювали общинні території верхи на конях групами по двоє в пошуках порушників. У деяких селах ця робота вважалася “...одною з найпрестижніших і найвідповідальніших для молодої людини” (Маккін 1986, стоp. 561) (McKean 1986, p. 561). В інших селах всі повносправні чоловіки займалися цією роботою на постійній основі в порядку ротації. В одному з сіл, в якому не використовувалися на офіційних детективів, покладалися на “ громадянський арешт”, і будь-хто був уповноважений повідомляти про порушення.

Письмові кодекси для кожного села визначали прогресивну шкалу санкцій за різні порушення норм для захисту общинного надбання, в залежності від попередньої поведінки порушника. З випадким порушенням буде розбиратись детектив спокійно та просто. “Це вважалося цілком прийнятним для детектива - вимагати з порушників гроші та саке та використовувати їх на власний розсуд” (Маккін 1986, стоp. 561) (McKean 1986, p. 561). На додаток до штрафів, що виплачувалися детективам, порушники позбавлялися свого контрабандного здобутку, устаткування та коней. Село залишало собі незаконно зібраний врожай. Правопорушнику доводилося платити штраф селу, щоб одержати назад своє устаткування і коней. Штрафи варіювалися від дуже низьких до дуже високих, в залежності від серйозності злочину і готовності винного адекватно і швидко загладити свою провину. Найбільш серйозні санкції, які передбачалися та інколи застосовувалися, включали повний остракізм або, в кінцевому рахунку, вигнання з села.

Хоча рівень дотримання правил був досить високий, порушення, безумовно, траплялися. Маккін повідомляє про кілька типів порушень. Нетерпіння з очікуванням на день відкриття гір було однією з причин. У період часу безпосередньо перед офіційним відкриттям общинних територій для заготівлі конкретної рослини, детективи очікували - і виявляли - більш високий рівень порушень, і могли добре забезпечити себе саке.

Другою причиною порушення правил була іноді щира незгода з приводу прийняття управлінських рішень старостою села. Маккін ілюструє цей тип порушення таким чином:

Один колишній детектив Хірано, тепер шановний староста, розповів, як він одного дня патрулював закриті общинні території і наткнувся на не одного або двох - на 30 зловмисників, серед яких були голови провідних сімей. Ще не настав день відкриття гір, але всі вони вдерлися на общинні землі, аби вирізати певний тип шестів, з яких робляться підпорки для городніх овочів на особистих присадибних ділянках. Якщо б вони не змогли нарізати цих шестів досить швидко, то всі їхні рослини могли бути втрачені, і вони вважали, що староста села помилився у визначенні дня відкриття, бо призначив його пізніше, ніж це було потрібно для цих культур.

(Маккін 1986, стоp. 565) (McKean 1986, p. 565)

У цьому випадку штрафи були накладені, але були сплачені у вигляді пожертви на потреби сільської школи, а не у вигляді саке, як зазвичай. За висновком Маккін, довгостроковий успіх цих локально створених систем правових норм говорить про те, “...що не є необхідним привносити ззовні норми для регулювання общинного надбання”. (Маккін 1986, стоp. 571) (McKean 1986, p. 571).

IРИГАЦІЙНІ ІНСТИТУЦІЇ HUERTA

29 травня 1435 року, приблизно за 50 років до того, як мешканці Tьорбеля підписали свій офіційний статут, 84 водокористувача, що отримували воду з каналів Беначер (Benacher) і Файтанар (Faitanar) у Валенсії, зібралися в монастирі Св. Франциска, аби розробити і затвердити формальні норми. Ці норми визначали, хто має право брати воду з цих каналів, як вода буде розподілятися в гарні роки, а як - в погані, як розподілятимуться витрати на технічне обслуговування, яких посадових осіб обиратимуть і як саме, і які штрафи будуть стягуватися з будь-кого, хто порушить якісь з цих норм. Самі канали, як і багато інших каналів в регіоні, було побудовано ще раніше. Багато норм, що стосувалися розподілу води для зрошення, вже добре зарекомендували себе в звичаєвій практиці. Валенсія була відбита у мусульман у 1238 році - за два століття до цього засідання іригаторів Беначер і Файтанар. Деякі з цих норм, що використовувалися у середньовічній та використовуються в сучасній практиці, були розроблені ще до реконкісти [3 Глава 10]. Таким чином, принаймні 550 років, і, ймовірно, майже 1000 років, фермери зустрічалися з іншими людьми, спільно з якими користувалися каналами, розробляли і переглядали норми, які вони використовують, обирали посадових осіб, а також визначали штрафи та внески.

Враховуючи обмежену кількість опадів в цьому напівпустельному регіоні та суттєві варіації кількості опадів з року в рік, високорозвинене сільське господарство було б тут неможливим без іригації, яка приносить воду на поля фермерів. Води ніколи не було достатньо в цьому регіоні, навіть після того, як були побудовані основні канали. З огляду на високі ставки, конфлікти через воду завжди були нормою повсякденного життя, виникаючи час від часу між власне іригаторами, між іригаторами та їхніми посадовими особами, а також між групами водокористувачів, які проживають нижче за течією, та їхніми сусідами вище за течією. Незважаючи на такий високий конфліктний потенціал і його реалізацію на практиці час від часу – інституції, розроблені багато століть тому для врегулювання використання води з цих каналів, виявилися достатніми для вирішення конфліктів, передбачуваного розподілу води і забезпечення стабільності у регіоні, який зазвичай не асоціюється з високим рівнем стабільності. Маас і Андерсон (Maass and Anderson 1986), які присвятили багато зусиль вивченню інституцій, що використовуються в huertas (добре розмежовані іригаційні райони навколо або поблизу міст) Валенсії, Мурсії, Оріуели, Аліканте та Гліка (Valencia, Murcia, Orihuela, and Alicante, and Glick 1970) дають нам авторитетне джерело для вивчення huerta Валенсії в Середні Віки.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 3.1. Розташування іспанських huertas.


Вaленсія

Недалеко від міста Валенсії води річки Турія розподілені на вісім основних каналів, які обслуговують 16 тисяч гектарів huerta. Ферми у Валенсії завжди були малі, але вони почали сильно дробитись протягом минулого сторіччя. Площа більше 80% ферм - менше 1 га, а площа лише декількох перевищує 5 гектарів Маас і Андерсон (Maass and Anderson 1986, p. 11). Більшість зим є безморозними, а влітку - спекотно та сонячно. Фермери можуть зібрати два або три врожаї на рік і в значній мірі зосереджуються на картоплі, ріпчастій цибулі і широкому розмаїтті овочевих культур. Кожен фермер є вільним у виборі сільськогосподарскої культури.

Враховуючи низький рівень опадів власне у Валенсії, екстенсивне сільське господарство в цьому регіоні не було б можливим без ефективного використання ріки Турія. Варіації у кількості води в річці Турія історично були досить високими. За роками з низькою кількістю води слідували роки великих повеней. До кінця цього століття на річці Турія для обслугосування huerta Валенсії не було побудово жодної дамби. Так було до 1951 року, коли було завершено дамбу “Генералісімо” (“Generalisimo”), ємністю 228 мільйонів кубічних метрів, що дозволило регулюванти екстремальні коливання кількості води в річці. В регіоні на додачу до води, яку забезпечувала ріка, були розроблені деякі грунтові води, але це ніколи не було основним фактором постачання води для зрошення.

У Валенсії право на воду спадкується разом із землею. Землі, які зрошувалися ще перед реконкістою, визначаються як зрошувальні землі (regadiu), а решта земель в цих – huertas - як сухі землі (seca) [3 Глава 11]. Деякі землі мають право на воду лише в періоди достатку (extremales). Основним принципом розподілу в Валенсії є те, що кожна земельна ділянка regadiu має право на кількість води з каналу, пропорційну її розміру.

У Валенсії іригатори з семи основних каналів, організовані в автономні зрошувальні громади, чий сіндік [3 Глава 12], або глава виконавчої влади, два рази на тиждень бере участь в трибуналах. Трибунал де лас Агуас представляє собою водний суд, який протягом століть зустрічється вранці у четвер біля Апостольських дверей Кафедрального собору Валенсії. Багатьох ісламських особливостей його традицій змушують вчених стверджувати, що суд еволюціонував в період ісламського правління [3 Глава 13]. Його засідання відбуваються без адвокатів, але з великою кількістю глядачів. Головуючий опитує тих, хто бере участь у суперечці, і тих, хто може надати додаткову інформацію, а також членів суду, за винятком сіндіка того каналу, про який йдеться, і суд негайно приймає рішення щодо фактичних обставин справи у світлі особливостей норм конкретного каналу. Штрафи і збитки оцінюються у відповідності з нормами конкретного каналу. Протокол не ведеться, але остаточні рішення суду реєструються. Після судового засідання сіндіки можуть також скликати другий трибунал, який виступає в якості координаційного комітету, що охоплює всі сім каналів, щоб визначити, коли розпочинати операційні процедури, пов'язані з сезонним низьким рівнем води або для обговорення інших міжканальних проблем.

Фермери (hereters), які володіють землями, що мають право на отримання води з кожного з цих 7 каналів, збираються кожні два або три роки та обирають сіндіка та ряд інших посадових осіб свого каналу. Крім роботи в обох трибуналах, сіндік є також виконавчим розпорядником окремого іригаційного юніту. У його обов'язки входить виконання основних норм свого юніту. Він має право здійснювати авторитарний фізичний розподіл води в порядку щоденного адміністрування, стягувати штрафи, а також визначати порядок і терміни постачання води в періоди гострої нестачі (залежно від щотижневих рішень Трибуналу де лас Агуас). Сіндіку повинна належати земля, яка обслуговується з каналу. Сіндік, зазвичай, має невеликий штат “канальних райдерів” та охоронців, яких він призначає, щоб вони допомогали йому виконувати свої обов'язки [3 Глава 14].

У середні віки hereterи також обирали двох або більше інспекторів (veedors), які були представниками спільноти іригаторів та консультували сіндіка з питань повсякденної експлуатації каналу та надавали фізичну допомогу, якщо виникали конфлікти між фермерами або між сіндіком та фермерами. У сучасні часи hereterи обирають виконавчий комітет (junta degobierno) для проведення консультацій з сіндіком в період між дво-трирічними зборами. Виконавчий комітет складається з делегатів від усіх основних територій обслуговування каналу. Рішення про те, коли закривати канали для щорічного технічного обслуговування і як будуть організовані ремонтні роботи - приймаються членами цього комітету іригаторів.

Основні правила розподілу води залежать від рішень, прийнятих посадовими особами спільноти іригаторів з урахуванням трьох природних факторів: достатку, сезонного низького рівня води, і надзвичайної посухи. У роки достатку – що є порівняно рідкісним явищем - фермерам дозволяється брати стільки води, скільки їм потрібно, якщо вода наявна в каналі, який обслуговує їхню землю.

Найчастіше канали працюють при сезонному низькому рівні води. Коли рівень води є низьким, вода розподіляється серед конкретних фермерів через комплексну гідравлічну систему, яка діє на підставі правил. Кожен розподільчий канал займає позицію в ротаційній схемі відносно інших розподільчих каналів[3 Глава 15]. Кожна ферма на розподільчому каналі отримує воду в порядку ротації, починаючи з “голови” каналу і закінчуючи “хвостом”:

В ті дні, коли вода заходить до відгалужень каналу ... ті фермери, які хочутьїї взяти, можуть зробити це в порядку черги (por turno), як правило, в порядку від “голови” до “хвоста” каналу. Коли фермер відкриває свої ворота, він бере собі стільки води, скільки йому потрібно, без будь-яких обмежень у часі; він визначає свої власні потреби, головним чином з точки зору потреб у воді тих рослин, які він обрав для посадки. Єдиним обмеженням є те, що він не має права марнувати воду. Якщо фермер не відкриває свої ворота, коли туди надходить вода, то він пропускає свою чергу і повинен чекати повернення води на його ферму до наступної ротації. Коли відгалуження беруть участь у ротації, але всі користувачі, які хочуть взяти воду в даний момент часу, не можуть її отримати до того, як ротаційна черга перейде до іншого відгалуження, то розподіл починаеться з того місця, де був раніше припинений.

(Маас і Андерсон 1986, стор. 28) (Maass and Anderson 1986, p. 28)

Основними елементами системи turno є: (1) порядок, в якому іригітори отримують воду, є фіксованим, та (2) кожен фермер може вирішувати сам, скільки води взяти, при умові, що він не витрачає воду попусту. Отже, жоден іригатор не може точно сказати, коли прийде його черга, тому що це залежить від об'єму води в каналі та кількості, яку потребують ті, хто бере воду перед ним. З іншого боку, кожен іригатор знає, що він може взати стільки води, скільки він потребує – коли прийде його черга.

В періоди екстраординарної посухи ці процедури модифікуються таким чином, що ферми, рослини на яких мають більшу потребу у воді, мають пріоритет перед тими, хто менше потребує води. На початку періоду посухи від фермерів очікується, що вони братимуть воду лише у випадку дійсної потреби, аби скоротити чергу для тих, чиї потреби у дорогоцінній воді більш нагальні. Протягом періоди посухи сіндік та його представники беруть на себе все більше і більше відповідальності за визначення тих фермерів, які отримуватимуть воду, з огляду на стан рослин та потреби інших. В останні роки процедури, які застосовуються в періоди екстраординарної посухи, вимагаються все рідше в звязку з підвищенням регуляторної здатності дамби “Генералісімо”. Але навіть при цьому встановлена процедура застосовується для зміни режимів водорозподілу, коли змінюються природні умови.

Рівень моніторингу, який застосовується в huertas, є дуже високим. В таких природних умовах недостачі води та ризиків виникає багато спокус взяти воду поза чергою або отримати її незаконно якимось іншим чином. Коли підходить черга фермера брати воду, він схильний до того, аби перебувати на своїх полях поблизу каналу для того, аби бути готовим відкрити свої власні ворота, коли прибуде вода; якщо він не буде напоготові, він повністю втратить свою чергу і повинен буде чекати до наступного разу. В очікуванні він порівняно легко спостерігає, що робиться попереду нього, а такод спостерігає за “канальними райдерами”, роботу яких він оплачує. “Канальні райдери” регулярно патрулюють канали; їх контролює сіндік, і вони можуть втратити повагу і свою роботу, якщо розподіл водних ресурсів не здійснюватиметься справедливо та у відповідності з правилами фермерів. Претензії на дії сіндіка, “канального райдера” або іншого іригатора можна висловлювати щотижня перед Трибуналом де лас Агуас, в присутності багатьох інших фермерів, які з інтересом спостерігають за конфронтацією. Відносини щодо взаємного моніторингу у Валенсії показані на малюнку 3.2. Враховуючи, що кожен спостерігає за кожним, існує значний потенціал для насильства серед іригаторів, а також між іригаторами і їхніми агентами. У середні віки норми, пов'язані з честю, ймовірно, посилювали конфліктний потенціал, і hereters "були готові битись щомиті, якщо вони вважали, що їхнім правам на воду хоч щось загрожувало" (Глік 1970, стор. 70) (Glick 1970, p. 70). Реальне ж насильство ніколи не досягало рівня потенціального.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 3.2. Форми моніторингу та звітності між ключовими учасниками huerta Валенсії.

Книги реєстрації штрафів майже аналогічно побудованого huerta Кастельйон за 1443 і 1486 роки, що зберіглися, деякі деталі яких були відтворені Гліком, дають уявлення про види виявлених правопорушень, високий рівень здійснюваного моніторингу, а також про низький рівень фактичних штрафів в минулі часи[3 Глава 16]. У 1443 році було нараховано 441 штрафів, а в 1486 році - 499 штрафів (Глік 1970, стор. 54) (Glick 1970, p. 54). Схожість видів правопорушень та кількості штрафів при різниці в часі більш ніж в 40 років свідчить про стабільність системи. Стражники нараховували штрафи в кількості більше одного за день[3 Глава 17]. Приблизно дві третини покарань були ініційовані стражниками, а решта третина - фермерами. Сорок два відсотки виявлених порушень явно були мотивовані спокусою фермерів незаконно отримати воду (взяття забороненої води, крадіжка води, незаконне встановлення або видалення перешкод для води, взяття води за допомогою сили, іригація без правових підстав). Решта порушеннь були пов'язані з діями, які заподіювали шкоду іншим особам (затоплення дороги або поля під паром, марнотратство води) і також були забороненими громадою. Фермери несли публічну відповідальність за допущені ними помилки, які заподіяли шкоду іншим особам. Дві третини з оштрафованих протягом року припустилися "одноразового" порушення і не згадується знову в “штрафній” книзі. З “рецидивістів” 41% були оштрафовані за 2 порушенняї, 25% - за 3, 15% - за 4, 8% - за 5, і 12% - більш ніж за 5 (Глік 1970, стор. 59) (Glick 1970, p. 59).

Є достатні дані, аби оцінити ступінь дотримуваності правил в Кастельйоні. Існувало близько 1000 ферм в Кастельйоні в п'ятнадцятому столітті (T.Ф.Глік, особисте спілкування). Якщо ротація системи займає близько 2 тижнів, кожен з приблизно 1000 іригаторів мав близько 25 можливостей протягом року взяти воду незаконно. Таким чином, з приблизно 25000 можливостей лише в 200 зареєстрованих випадках незаконного взяття води. Це дає зафіксований рівень порушення - 0,008. Слід гадати, що стражники виявляли не всі порушення. Можна було б в два, три або навіть в чотири рази збільшити кількість порушень в порівнянні з виявленими, але це все одно чудовий показник дотримуваності правил[3 Глава 18].

Хоча рівень дотримуваності правил був високим, приблизно одній третині hereters доводилося хоча б раз зустрічатись зі стражником протягом року[3 Глава 19]. Отже, інформація про інтенсивний моніторинг регулярно передавалася іригаторам. У нас немає докладної сучасної картини щодо виконуваності правил, але кількість задіяних “канальних райдерів” та необхідність проведення щотижневих засідань суду змушує запідозрити, що високий рівень примусу повинен послабити завжди присутню спокусу вкрасти воду, а також потенціал для взаємних міжфермерських конфліктів і насильства. Стабільність цієї системи була досягнута, незважаючи на особисті спокуси обманювати та агресивно поводитись.

“Штрафні” книги також показують, що, навіть незважаючи на те, що сіндік отримував дві третини штрафу (ще третину забирав обвинувач), а також те, що затверджені розміри штрафів були високі, фактично нараховані штрафи "були дуже низькими (в більшості випадків – якісь копійки), а також варіювалися в залежності від тяжкості злочину, від загальних економічних умов, і, ймовірно, від платоспроможності порушника" (Глік 1970, стор. 56) (Glick 1970, p. 56). Глік коментує це таким чином, що це вносило деяку гнучкість у відносно жорсткі системи ротації. Час від часу витрати фермера у випадку очікування своєї черги на отримання води були надзвичайно високими, на відміну від витрат у випадку крадіжки води, доступної в каналі. Тому що фактично нараховані штрафи трималися на відносно низькому рівні, а стражники не мали глибоко ворожого ставлення до фермерів, які в цілому дотримувалися правил. Фермер міг страждати від приниження у разі виявлення обману, але грошовий штраф для фермерів був досить низьким. Накладення суворого покарання на тих, хто зазвичай дотримується правил, але однократно порушив їх в умовах відчайдушній ситуації, може породжувати значні суперечності й образи (Олівер 1980) (Oliver 1980).

Лише зрідка фермери чіплялися один до одного. Глік відзначає одну “особливо вередливу людину”, яка 5 разів звинувачувала інших у крадіжці, і сама була так само звинувачена 13 разів протягом 1486 року; 10 з 18 випадків були конфліктами між членами двох сімей. Але такі випадки є вкрай рідкісними в архівних даних; відсутністю хронічних конфліктів між фермерами, на думку Гліка, слід завдячувати “...як ефективності системи розподілу, так і пильності стражників” (Глік 1970, стор. 64 ) (Glick 1970, p. 64).[3 Глава 20]


Mурсія та Oрiуела

Річка Сегура тече з заходу на схід у міру наближення до Середземного моря, спершу через huerta Мурсії, а потім - через huerta Oріуели. З 13 300 господарств, що знаходяться в зоні обслуговування huerta Мурсії, 83% - розміром менше одного гектара. З 4888 господарств huerta Оріуели - 64% менше одного гектара, а 86% - менше, ніж 5 гектарів. Як і у Валенсії, права на воду в Мурсії та Оріуелі прив'язані до землі. Землі regadiu та seca були визначені давно і залишалися стабільними протягом століть. Кількість опадів у huertas Мурсії і Оріуели в середньому значно менша, ніж у Валенсії, і є більш мінливою. Фізичні особливості місцевості в Мурсії і Оріуелі більш різноманітні, ніж у Валенсії,тому місцевими процедурами приділяється набагато більше уваги проблемам поливу високогірних та низинних земель з того ж каналу.

Кожному фермеру присвоюється tanda, тобто певний період часу, протягом якого він може вилучати воду. Таким чином, кожен фермер точно знає, коли і як довго він може отримувати воду, але він не знає точно, скільки води може бути йому доступно за цей час. Процедура tanda має ряд переваг перед процедурою turno, яка використовується в Валенсії. Кожен фермер може планувати свою діяльність с більшим ступенем визначеності стосовно того, коли він зможе брати воду. Кожен фермер більш вмотивований економити воду на своїй землі, тому що він мусить приймати рішення, яким чином з урахуванням часових обмежень розподілити воду по полям. З іншого боку, процедура tanda є доволі жорсткою, особливо для господарств, які продаються і купуються, розподіляються чи об'єднуються.

Посадові особи громади іригаторів консультуються з міськими чиновниками та є відповідальними за подовження дії регулярної процедури tanda при недостатній кількості води. За умов надзвичайно низької води посадові особи кожної громади складають новий розклад для кожної ротації - приблизно раз на два тижні – із зазначенням того, які поля матимуть пріоритет, та графіки і спеціальні правила, яких слід дотримуватися при наступному періоді ротації.

Є приблизно 30 громд іригаторів в Mурсії, 10 - в Oріуелі, та ще декілька, які беруть воду з каналів трохи нижче Oріуели. В обох huertas громади наймають охоронців, які найчастіше є вихідцями з тих ділянок каналу, де вони працюють, і висуваються фермерами цих ділянок.

Охоронці патрулюють канал і повідомляють про будь-які порушення правил, які вони спостерігають, виступають в якості свідків, якщо один фермер звинувачує іншого в порушенні, або самі звинувачують фермерів, а також надають допомогу в розподілі водних ресурсів, часто – відкривають та закривають основний канал та перевіряють стан воріт основних відгалужень.

(Маас і Андерсон 1986, стор. 80)(Maass and Anderson 1986, p. 80)

Іригаційні громади в межах обох huertas створили спільні організації huerta. Сіндіки громад каналів Мурсії проводять щорічні загальні збори та обирають членів виконавчого комітету, а також затверджують річний бюджет та податки. Сіндіки каналів Оріуелі зустрічаються на загальних зборах організацій своїх huertas раз на три роки для обрання “водного” судді, його заступника та адвоката. “Водний” суддя головує на всіх зборах в Oріуелі. Цей орган здійснює діяльність, аналогічну тій, яка здійснюється в Мурсії. Місто ж Оріуела практично не бере участь в іригаційних заходах.

Обидва huertas створили водні суди, в яких фермери можуть висувати звинувачення один проти одного або посадовці - звинувачувати фермерів у скоєнні порушень. Водний суд Мурсії – який має вдалу назву “Рада хороших хлопців" (Consejo de Hombres Buenos) - складається з 5 сіндіків каналів і двох інспекторів. Оскільки в Мурсії 30 організованих громад, імена всіх сіндіків та інспекторів для всіх систем на початку кожного року розміщуються у двох чашах, і кожен місяць шляхом жеребкування обирається новий суд, щоб кожен канал буде представлений на засадах справедливості. Суд Mурсії збирається щочетверга вранці в мерії і очолюється мером Мурсії (або його заступником), який голосує тільки у випадку рівного розподілу голосів. В Мурсії не тільки такий самий день засідань, як і у Валенсії, а й загальні процедури ті ж: "усні, відкриті, прості та дешеві" (Маас і Андерсон 1986, стор. 82) (Maass and Anderson 1986, p. 82).

В Оріуелі водний суд має тільки одного суддю, а процедури істотно відрізняються від тих, які практикуються в Мурсії і Валенсії. Ті, хто хоче висунути звинувачення проти інших, заявляє про це співробітнику суду. Обвинуваченого викликають постати перед суддею протягом декількох днів. Вирок виноситься негайно, якщо обвинувачений визнає провину. В іншому випадку суддя намагається прийти до угоди, взаємоприйнятної для зацікавлених осіб.


Aліканте

У той час як ріки Сегура і Турія несуть велику кількість води, у тому числі з гірських хребтів, де опади взимку зберігаються у вигляді снігу і вивільняються пізніше, ріка Moннегре, яка обслуговує Аліканте, бере свій початок на березі моря та зрошує тільки невелику територію. Ще більший дефіцит води в цій huerta навіть в порівнянні з Валенсією і Мурсією-Оріуелою, які і самі можуть похвалитись надлишком води, наклав свій відбиток на стратегії, прийняті іригаторами в Аліканте. Основні права на водні ресурси в Аліканте ближчі до таких в Мурсії, ніж у Валенсії. Всі права на воду зав'язані на певний період часу. Спочатку цей часовий розподіл був прив'язаний до прав власності на землю. Незабаром після того, як Аліканте було звільнено від мусульман, права на воду, зав'язані на певний період часу, були відокремлені від прав власності на землю, і ринок цих прав існував окремо від ринку землі. Фермери Аліканте виступили з ініціативою побудувати дамбу Тібі в 1594 році, що тоді призвело до більш активної участі національних та регіональних органів влади в управлінні іригацією в Аліканте, ніж у Валенсії та Мурсії-Oріуєлі. Місцеві іригатори знайшли також інші джерела води, що призвело до суттєвої кількості контрактів з великими приватними водопостачальними компаніями.

3700 гектарів землі цієї huerta розподілені між 2400 господарствами, 63% з яких - розміром менше 1 га, а 93% - менше 5 га (Маас і Андерсон 1986, стоp. 101) (Maass and Anderson 1986, p. 101). Фермери Аліканте використовують змішану стратегію вирощування зерна та овочів у міжрядддях фруктових та горіхових дерев. До будівництва дамби Тібі багато власників землі продали свої права на воду іншим, або регулярно здавали їх в оренду. Таким чином, певна кількість прав на воду існувала до будівництва дамби, і ці права були в цивільному обороті незалежно від операцій з земельними ресурсами. Завдяки дамбі Тібі з'явилося вдвічі більше корисної води для зрошення, ніж було до її побудови. Права на “нову воду”, створену дамбою Тібі, були передані власникам тих земель в huerta, на чиї внески будувалася дамба[3 Глава 21]. Права на другу половину водопостачання - “стару воду” - отримали ті, хто вже мав права до будівництва дамби. Були прийняті нові правила, згідно яких права на “нову воду” могли бути продані або здані в оренду тільки тим, хто володів землею з правом на отримання “нової води”. Отже, права на водні ресурси не могли бути продані особам, чиї землі лежали поза межами цієї huerta. Хоча права на нову воду були спочатку прив'язані до землі, ці права почали незабаром час від часу здаватись “в оренду” селянами, які не потребували всієї належної їм води в конкретний період часу.

До повної ротації води по каналах громади іригаторів сіндікат оприлюднює інформацію про терміни проведення наступної ротації та строки, в які буде оголошено про “водні сертифікати”. Власники нових і старих прав на воду отримують сертифікати еквівалентно їхнім зареєстрованим правам на воду номіналом від однієї години до однієї третини хвилини. Всі сертифікати на воду Тібі є вільно конвертованими. Фермери, які мають права на нову воду, і, таким чином, землі в huerta, рідко мають сертифікати на достатню кількість води для зрошення сільськогосподарських культур. Вони можуть купити сертифікат трьома способами: на неофіційному ринку серед власників прав, який відбувається в неділю зранку; на офіційному аукціоні; в базарний день, коли фермери збираються для торгівлі.

На офіційному аукціоні громада іригаторів продає близько 90 належних їй годин води – це права на воду які були виділені іригаторами в 1926 році з метою забезпечення регулярного доходу для діяльності сіндіків[3 Глава 22]. Сіндіки також продають будь-які надлишки сертифікатів, які не були востребувані належними правовласниками протягом попередньо визначеного періоду часу. Мінімальна кількість води, яка пропонується на офіційному аукціоні – це повна година, але сертифікат є повністю ділимим. Громадою іригаторів надається повна інформація для того, щоб фермери могли зробити свідомий вибір.

“Канальні райдери” присутні. . . і можуть повідомити фермерам, коли вода може досягнути їхньої земельної ділянки. Організація розміщує на дошці оголошень перед таверною поточний звіт про кількість води у водосховищі; повний облік усієї води, що була розподілена під час попередньої ротації, у тому числі - імена іригаторів і кількість води, отриманої кожним, а також повний облік усієї води, проданої на аукціоні в попередню ротацію, у тому числі - імена всіх переможців аукціону, кількість годин, куплених кожним з них, та ціни покупки. (Маас і Андерсон 1986, стор. 116)(Maass and Anderson 1986, p. 116).

Фермер, який хоче зрошувати свою землю протягом конкретної ротації, повідомляє “канального райдера”, який відкриває і закриває всі відповідні контрольні ворота - скільки свого “водного часу” він хотів би використати. “Канальний райдер”, у свою чергу, повідомляє фермера, коли приблизно вода буде доступна. Фермер повинен платити “канальному райдеру” під час подачі води, але на практиці фермеру дозволяється триденна відстрочка з моменту завершення ротації. До цього часу всі звіти “канальних райдерів” про подачу води та еквівалентні сертифікати повинні бути здані. Таким чином, фермери купують сертифікати не тільки на майбутні поставки води; ці сертифікати також в повній мірі охоплюють всю воду, яку вони використовували під час поточної ротації. Ціни на воду підвищуються під кінець ротації в порівнянні з її початком[3 Глава 23]. Ціна на воду також варіюється в залежності від кількості доступної води. У роки рясних опадів фермерам потрібно менше води для зрошення, і ціна на воду Тібі падає. Під час сильної засухи, коли може взагалі не бути води для продажу, аукціони не відбуваються, поки вода знову не стане доступною. У періоди сезонного низького рівню води вартість води може бути дуже високою і може стати джерелом значних конфліктів між власниками старих та власниками нових прав на воду. Фермери Аліканте також можуть придбати воду з декількох інших джерел[3 Глава 24].

Організація громади іригаторів в Аліканте істотно відрізняється від громад в huertas, які обговорювалися раніше. По-перше, є тільки одна громада іригаторів для всієї huerta. По-друге, для того, аби мати право голосу на загальних зборах громади, фермер повинен мати 1,8 га землі; аби голосувати при виборах виконавчого органу - 1,2 га землі, і для того, щоб мати право працювати у виконавчому органі - 3,6 га землі (Маас і Андерсон 1986, стор. 117) (Maass and Anderson 1986, p. 117). Через те, що фермер повинен мати мінімум землі для участі у голосуванні, голоси фермерів, які мають більше землі, не мають значення для відображення відмінностей в розмірах землеволодіння. Виконавчий орган складається з 12 представників (sindicos), які працюють чотири роки кожен (кожен другий рік відбувається ротація половини складу). Один з членів цього органу обирається його керівником.

Загальні збори збираються щороку для затвердженя бюджету і податків та вирішують питання, винесені на її розгляд виконавчим органом. Для вирішення проблем, які потребують вирішення у період між щорічними зборами, можуть бути скликані спеціальні засідання. І виконавчий орган, і загальні збори є в Аліканте надзвичайно активними в своїх спробах знайти нові джерела води та спробах розробити кращі типові котракти з приватними фірмами, які використовують громадські канали для продажу води в huerta. Регулярні витрати громади оцінюються власниками всіх прав на воду. Визначаються три ротації на рік, протягом яких мають бути зібрані регулярні внески, і правовласник має сплатити їх тоді, коли робить запит щодо сертифікату. Надзвичайні витрати , які інколи бувають доволі високими, оцінюються в тому ж порядку, крім витрат, які виникають внаслідок особливих обставин під час ротації протягом року.

Виконавчий орган наймає відповідального секретаря, а також всіх тих, хто працює в контролюючих структурах і доставляє воду безпосередньо до фермерів. “Канальні райдери” відкривають і закривають всі сільськогосподарські ворота в Аліканте. Фермери у Валенсії та Мурсії-Oriуелі роблять це самі. “Канальні райдери” Аліканте, однак, проявляють менше самостійності у визначенні, хто отримує воду і коли. На одного із службовців покладаються обов'язки обліку води, яка витікає з регулюючих басейнів, поки вона не досягне “канального райдера”, який з того моменту відповідає за всю воду в своїй зоні.

Національні органи влади більше контролюють питання зрошення в Аліканте, ніж в інших huertas. На велику структуру, наприклад, дамбу Тібі, може бути накладено арешт, вона може бути використана як джерело податкових платежів. Хоча Філіп II не намагався здійснювати контроль над дамбою Тібі, коли вона була побудована, дамба стала королівською власністю на ціле століття в 1739 році. Коли контроль над дамбою та відповідальність за розподіл її води були повернуті Аліканте в 1840 році, фермери не могли повернути собі право на вибір сіндіків ще наступні 25 років. Громадянська війна в Іспанії також перервала контроль, здійснюваний фермерами через іригаційних сіндіків. Це тривало до 1950 року, коли фермери знову почали вибрати своїх посадових осіб.

Слід зазначити, що ступінь свободи для розробки і зміни своїх інституцій, які успішно виправдовують іригатори східної Іспанії, не була типовою для кастильської частини Іспанії, чиї значно більш централізовані інституції справили основний вплив на еволюцію іспанських національних iнституцій[3 Глава 25]. До кінця тринадцятого століття кортеси (cortes) Королівства Арагон (приблизно охоплювало територію Валенсії, Арагона і Каталонії) "вже забезпечили повноваження з прийняття законів і навіть обмежили законотворчу владу короля при певних умовах "(Веліс 1980, стоp. 34) (Veliz 1980, p. 34). Кортеси в Кастилії в той історичний період скликались рідко. До того часу централізована монархія на основі кастильської моделі стала домінувати в Іспанії та Латинській Америці, і автономність huertas вже добре вкорінилася. Незмінна готовність іригаторів в цих регіонах відстоювати свої права свідчить про те, що вони мали більшу автономію, ніж в інших частинах Іспанії. Можна припустити, що хід історії Латинської Америки, можливо, був би суттєво іншим, якщо б іспанська монархія була встановлена Фердинандом та Ізабеллою за зразком Арагону, а не Кастилії[3 Глава 26].

Маас і Андерсон зробили цікаве оцінювання порівняльної ефективності іспанських huertas та кількох працюючих систем західної частини Сполучених Штатів. Якщо виключити вартість води та адміністративні витрати, пов'язаних з управлінням та менеджментом каналів, вони вважають, що система, яка склалася в Аліканте, дозволяє фермерам більш ефективно використовувати інші фактори впливу. Система, розроблена у Валенсії, є найменш ефективною з систем Іспанії, а система Mурсії-Оріуели розташовані між ними. Всі системи несуть вигоди для фермерів, яких вони обслуговують, і всі вони показали дивовижні здібності до виживання. У 1887 році історик з Mурсії Діас Касу (Diaz Cassou) дійшов висновку, що "демократичний і представницький характер сільськогосподарської громади Мурсії продемонстрував чудову стабільність - протягом самих різних національних політичних епох не виникло жодних серйозних перешкод для продовження її функціонувння" (Маас і Андерсон 1986, стоp. 83) (Maass and Anderson 1986, p. 83). Зараз, сторіччям пізніше, висновки Касу є такими ж актуальними.

IРИГАЦІЙНІ ГРОМАДИ ZАNJERA НА ФІЛІППІНАХ

Найдавніші записи, в яких згадуються іригаційні громади в області Ilocanos з Ilocos Norte на Філіппінах, залишені іспанським священиком та датуються 1630 роком (Х. Льюіс 1980, стор. 153) (H. Lewis 1980, p. 153). Не було ніяких серйозних спроб дослідити, чи існували подібні організації ще до іспанської колонізації, але є цілком правомірним припустити, що сучасні zanjeras є сумішшю традицій, в тому числі і іспанських. Найбільш вражаюче схожість між huerta та zanjera проявляється в центральній ролі, відведеній дрібним іригаційним громадам, які визначають свої власні правила, обирають своїх посадових осіб, охороняють свої системи і підтримують свої канали. Внутрішня організація кожної zanjera випливає з її власної історії, а отже, конкретні діючі правила істотно відрізняються (Кізінг 1962) (Keesing 1962). В 1979 році в Ilocos Норте було 686 комунальних систем зрошення (Сій 1982, стор. 25) (Siy 1982, p. 25)[3 Глава 27].

Zanjeras були створені як фермерами-землевласниками, які хотіли провадити спільні іригаційні роботи, так і особами, які самоорганізовувалися, аби придбати землю. Технології, що використовуються в системах zanjera, відносно примітивні та трудомісткі. Велика кількість діючих систем і кількість праці, вкладеної в них фермерами - як орендарями, так і землевласниками – свідчать, що технологічні знання про те, як будувати дамби та виконувати інші роботи – є широко розповсюдженими. З цими знаннями стало можливим для підприємливих фермерів-орендарів об'єднуватись для побудови іригаційних систем на раніше незрошуваних землях в обмін на право обробляти певну частку нових зрошуваних земель.

Цей тип контракту який називається biang ti daga, або "спільне використання землі" - дозволяє землевласнику зберегти право власності. Право користування, яке має місце в zanjera, залежить від безперервної експлуатації зрошувальних систем. На момент формування асоціації кожному початковому учаснику zanjera виділяється одна частка, або atar. Таким чином, загальна кількість atars є встановленим [3 Глава 28]. Частка надає кожному члену один голос, право обробляти відповідну частку землі, придбану zanjera, та визначає зобов'язання кожного члена стосовно трудових внесків та матеріальних витрат. Кожен Кожен держатель atar зобов'язаний відпрацювати один день роботи протягом кожного робочого сезону, оголошеного zanjera, а також надати свою частку матеріалів, необхідних в період будівництва. Таким чином, ця система розроблена як спосіб придбання довгострокового права користування землею та водою для зрошення без попереднього накопичення грошових коштів.

Кожне zanjera влаштоване по-різному, але всі, що були створені на підставі контрактів biang ti daga, мають спільні риси. Територія ділиться на три або більше великих сектори. Кожному фермеру надається ділянка в кожному з секторів. Всі учасники, таким чином, опиняються в принципово симетричній позиції по відношенню один до одного. Вони не тільки мають право обробляти рівну кількість землі, але всі вони обробляють як ділянки землі в найбільш вигідному місці в “голові” системи, так і ділянки в її “хвості”. У ті роки, коли кількості опадів недостатньо для зрошення всіх полів, тягар водного дефіциту розподіляється швидко і справедливо - просто приймається рішення не зрошувати “хвостову” частину земель.

Деякі ділянки відведені для громадських потреб. Кілька ділянок, розташованих в “хвості” цієї системи, надаються посадовим особам асоціації у якості оплати за їхні послуги. Ця система не тільки забезпечує позитивну винагороду за надані послуги, але й стимулює тих, хто займає керівні посади, спробувати забезпечити отримання води і в “хвості” системи теж. Інші землі зберегаються для забезпечення доходів власне zanjera. Дивись. роботи Коварда (Coward 1979, 1985) для отримання детельного опису цієї системи.

Члени кожної zanjera обирають maestro, в якості виконавчого директора, секретаря, скарбника та кухаря [3 Глава 29]. У великих асоціаціях також обирають майстрів і бригадирів для здійснення нагляду за будівництвом. Мaestro має складну роботу по мотивуванню окремих людей вкладати багато годин фізично виснажливої праця в період надзвичайного стану, коли структури водного контролю розмиваються, а також під час профілактичних робіт. З огляду на виснажливі зусилля, необхідні під час сезону мусонів або в дуже жарку погоду, це серйозне завдання з мотивування. Мaestro, звичайно, спирається не лише на власну переконливість. Існує багато реальних стимулів та санкції, вбудованих в ці системи через правила, які члени zanjera виробили для себе.

Щоб проілюструвати завдання, які постають під час управління цими системами, розглянемо одну з цих систем - власне, федерація 9 zanjeras - більш докладно, на основі роботи Роберта Сіу (Robert Siy 1982). Федерація zanjeras Бакарра-Вінтар (Bacarra-Vintar) створила та підтримує 100-метрову дамбу, яка перегороджує річку Бакарра-Вінтар, розташовану на північно-західній частині острова Лусон приблизно в 500 км на північ від Маніли. Непередбачувана та руйнівна річка Бакарра-Вінтар протікає по північно-східній частині провінції. Під час сезону дощів кожного року ця річка руйнує дамби, побудовані федерацією з бамбукових шестів, бананового листя, піска та каменю. Протягом декількох років дамба буде знищена три або чотири рази.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 3.3. Tипова нарізка полів zanjera. (Взято з книги Коварда) (Coward 1979.)


Історії дев'яти zanjeras як складових та самої федерації не дуже добре збереглися. Відомо лише, що більшість з них були створені самостійно і намагалися побудувати і підтримувати свої власні дамби на річці. Річка кілька разів у своїй історії змінювала русло, і в різний час деякі zanjeras були внаслідок цього відрізані від джерела води. Двоє zanjeras були вже об'єднані в дев'ятнадцятому столітті і спільно побудували дамбу і канал. Офіційна угода була укладена в 1906 році, коли третє zanjera приєдналося до федерації. Інші існуючі системи повільно приєднувалися протяглм 1950-х років. Останні два zanjeras вступили в момент їх утворення (Сiy 1982, стор. 67-8)(Siy 1982, pp. 67-8).

У 1978 році федерація офіційно зареєструвалася як приватна корпорація у відповідь на прийнятий в 1976 Водний кодекс Філіппін, згідно якого тільки фізичні або юридичні особи отримували право на користування водними ресурсами. Згідно історії судового процесу на цій території (М. Крус, Корніста і Дайан 1987) (M. Cruz, Cornista, and Dayan 1987), члени федерації хотіли гарантованих прав водокористування саме для федераці, а не для окремих zanjeras. Керівники всіх zanjeras федерації входять до ради директорів, яку очолює maestro однієї з zanjera-засновників Сургуї (Surgui), який є президентом і головою ради директорів. У 1980 році частки або частини часток як мінімум в одній zanjera належали 431 особі. Багато членів є учасниками більш ніж одієї zanjeras. Найменшою була zanjera, в якій було 20 членів, а найбільшою - 73 (Сiy 1982, стоp. 85) (Siy 1982, p. 85). Кожне zanjera відповідальне за свої власні фінансові та внутрішні справи, і не несе жодних фінансових зобов'язань перед федерацією.

Рада директорів визначає, коли дамби повинні бути відновлені або відремонтовані. Відновлення займе близько тижня чи дещо більше, якщо погода несприятлива, і вимагає участі кількох сотень людей. Кожне zanjera несе відповідальність за постачання будівельних матеріалів і надання груп робітників (т також кухарів і продовольства для їх харчування). Провівши день за підготовки бананово-бамбукових матів, групи робітників у важких човнах протистоять вируючій воді та починають забивати свої-шести, формуючи основу дамби. Потім мати обплітаються навколо стовпів та армуються піском та камінням.

Кожне з 5 zanjeras з найбільшою чисельністю atars забезпечує одну групу робітників. Чотири менші асоціації формують дві робочі групи. Під час будівництва дамба за допомогою "гнучких" стрижнів ділиться на сім частин, які приблизно пропорційні розмірам робочих груп і складності рельєфу. Ця схема роботи дозволяє кожній групі моніторити хід роботи інших груп і породжує жваву конкуренцію між ними. Роботи з підтримання основного каналу організовуються таким же чином. Роботи по розподільчих каналах організуються кожною zanjera, члени якої розділяються на дрібніші робочі групи, які називаються gunglos, у складі від 5 до 10 членів.

Сiy обчислює загальний обсяг зобов'язань (роботи, а також участь у нарадах і святах) членів zanjera перед своєю асоціацією та федерацією в 1980 році. Власник повної частки atar з zanjera Санто-Росаріо (Santo Rosario) був зобов'язаний відпрацювати протягом 1980 року 86 днів (найбільше зобов'язання), в той час власник повної частки в zanjera Нібініб (Nibinib) був зобов'язаний відпрацювати 32 дні (найменше зобов'язання). Середнье по федерації зобов'язання склало 53 дні (Сiy 1982, стоp. 92) (Siy 1982, p. 92). Враховуючи, що співвласниками деяких atars є декілька фермерів, середнє число робочих днів дещо менше - близько 39 протягом року.

З точки зору сучасного розкладу роботи - 5 днів на тиждень, це складає два місяці роботи без прямих грошових виплат [3 Глава 30]. Біля 16000 людино-днів на рік постачається членами асоціацій власним zanjera або федерації[3 Глава 31]. Як зазначеє Сiy, “...доволі мало сільських організацій у країнах, що розвиваються, мають можливість регулярно мобілізовувати добровільну [sic] робочу силу в такій кількості” (Сіу 1982, стоp. 95) (Siy 1982, p. 95)[3 Глава 32]. З огляду на важкий і деколи небезпечний характер роботи, рівень участі в цій обов'язковій діяльності доволі вражаючий [3 Глава 33]. У середньому люди були відсутні трохи більше ніж 2 дні з необхідних 39, в результаті чого відвідуваність склала близько 94%. Штрафи, нараховані за невідвідування, були повністю сплачені в п'яти zanjeras, і лише в одній із zanjeras була серйозна проблема з оплатою штрафів (Сiy 1982, стоp. 98) (Siy 1982, p. 98)[3 Глава 34].

З часом zanjeras стикаються з проблемою підвищеного дроблення начальних часток. Засновник з трьома синами, наприклад, може залишити свою ділянку розподіленою рівномірно між синами, кожен з яких отримає одну третину зобов'язань, що їх батько був змушений виконувати (та доступ лише до однієї третини землі). Різні zanjeras реагують на фрагментацію декількома способами. Деякі zanjeras призначають одну людину відповідальною за виконання зобов'язань atar таким чином, що асоціація не повинна контролювати трудові внески або прогули всередині atar. Деякі з zanjeras в даний час вимагають попереднього схвалення до продажу або дозволу орендарям працювати на землях zanjera.

Потенційні учасники "просвічуються", і їм дають зрозуміти повною мірою їхні зобов'язання перед zanjera до того, як укладання договору купівлі-продажу або оренди буде схвалене. У деяких випадках нові члени повинні були підписати угоду, що підтверджує визнання ними внутрішнього законодавства zanjera . Ці внутрішні закони зазвичай передбачають, що членство недостойних осіб може бути припинене, або вони взагалі можуть бути вигнані з zanjera, а їхні землі – конфісковано.

(Сiy 1982, стоp. 101) (Siy 1982, p. 101)

Враховуючи велику кількість безземельного населення в цьому районі, досі існує жорстка конкуренція за право доступу до землі.

Правила водорозподілу в цих системах не настільки обмежувальні в порівнянні з правилами трудових внесків. Загалом, водопостачання іригаційної системи є більш ніж достатнім для задоволення потреб фермерів, з урахуванням поточного рівня агрокультури і наявних типів ґрунтів. Коли води достатньо, то вода є у всій системі, і будь-хто може здійснювати зрошення за своїм бажанням. Коли вода в дефіциті, між zanjeras встановлюється система ротації, так само, як і всередині zanjeras між різними розподільчими каналами. У вкрай посушливі періоди нижчрозташованим zanjeras дозволено повністю користуватись водою системи протягом декількох ночей підряд. Після повідомлення і досягнення згоди, ніжчерозташовані zanjera посилають gunglos вверх по течії для перевірки та закриття водних воріт. “Інші члени “стоять на варті” та забезпечують недоторканість таких тимчасових контрольних пристроїв. Інші групи займаються фактичною доставкою води до окремих ділянок "(Сiy 1982, стоp. 122) (Siy 1982, p. 122). Пріоритет віддається ділянкам з найбільшими потребами, після чого встановлюються регулярні системи ротації.

Деякі нижчерозташовані zanjeras збирають лише один врожай на рік, у вищерозташованих zanjeras можливо зібрати і два врожаї. Сiy надає чіткі докази того, що можна було б перерозподілити воду між дев'ятьма zanjeras для того, аби підвищити продуктивність нижчерозташованих zanjera без втрати продуктивності zanjeras, розташованих в “голові” (Сiy 1982, стор. 122-45) (Siy 1982, pp. 122-45). З іншого боку, розподіл води є приблизно пропорційним трудовим та мотеріальним внескам, а також часткам atar. Таким чином, три zanjeras, які постачають більшу частину робочої сили і матеріалів (48%), отримують 55% води; три zanjeras, які постачають 30% робочої сили і матеріалів, отримують 25% води; і решта три zanjeras, які постачають 22 % робочої сили і матеріалів, отримують 20% води[3 Глава 35].

З точки зору технічної ефективності схеми розподілу води у системі не настільки ефективні, як могли б бути. Siy, проте, був достатньо уважним, аби підмітити, що є ще багато витрат, окрім вищезгаданих, які мають місце при розробці та реалізації таких систем:

Витрати можуть бути у вигляді часу та енергії, що витрачаються при ухваленні рішення як результату домовленостей або в процесі адаптації нав'язаної ззовні процедури. ... Наприклад, зміни в розподілі води можуть потягнути на собою зміни у розподілі обов'язків між zanjeras. Від zanjera, яке в підсумку отримає більше води, може вимагатись пропорційно більша частина робочої сили і матеріалів для обслуговування системи, аби задовольнити вимоги для обміну зобов'язань на збільшені вигоди. Тим не менш, завжди існує небезпека того, що окремі задіяні zanjera, можливо, не мають можливості для задоволення таких вимог, і ці нові вимоги до їхніх ресурсів можуть дійсно підірвати стабільність і згуртованість всієї організації.

(Сiy 1982, стор. 146) (Siy 1982, p. 146)

Основний критерій, який використовується інженерами-іригаторами для оцінки продуктивності системи зрошення – це чи є система технічно ефективною в тому сенсі, що вода виділяється оптимально для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Федерація не відповідає цьому критерію, але вона цілком задовільно мобілізує людей для будівництва та технічного обслуговування. Члени федерації розподіляють водні ресурси згідно законних формул, розроблених ними самими, а не за формулами, розробленими зовнішніми експертами. Як ми побачимо в главі 5, коли зовнішні експерти працюють без участі водокористувачів, вони розробляють системи з основною метою - досягнення технічної ефективності, але їм часто не вдається досягти ані очікуваної технічної ефективності, ані того рівня організованості дій, які необхідні для розподілу водних ресурсів на регулярній основі або для підтримки самої фізичної системи.

Оскільки багато учасників нижчерозташованих zanjeras також є учасниками інших zanjeras, багато з них мають землі, які отримують адекватну або більш ніж достатню кількість води, таким чином компенсуючи ті землі, які залишаються сухими частину року. У ході дослідження учасників zanjera респонденти з нижчерозташованих zanjeras частіше, ніж члени вищерозташованих zanjeras, повідомляють про брак води протягом частини року. Але коли їх запитували, якими є основні іригаційні проблеми, з якими вони стикаються, “...жоден з них не сказав про те, як виділяється вода, чи про про справедливість розподілу водних ресурсів" (Сiy 1982, стоp. 141) (Siy 1982, p. 141). Проблемою, про яку згадали більше 65% водокористувачів, були труднощі, пов'язані зі щорічними збитками їхній дамбі.

ПОДІБНОСТІ МІЖ СТАБІЛЬНИМИ САМОКЕРОВАНИМИ ІНСТИТУЦІЯМИ СР

Незважаючи на всі відмінності між структурами СР, описаними в цій главі - а суттєві відмінності наявні — у всіх є фундаментальні подібності. Одна подібність полягає в тому, що всі вони стакаються з невизначеними та складними умовами. На гірських територіях не можна передбачити місце і час опадів. В іригаційних системах нерегулярні опади також є одним з основних джерел невизначеності. У той час як структура, заснована на фізичній праці, дає тенденцію до зниження рівня невизначеності, вона має тенденцію до збільшення рівня складності в цих системах. Іригатори повинні мати практичні інженерні та сільськогосподарські навички.

На відміну від невизначеності, спричиненої цими природними середовищми, населення в цих місцях залишається стабільними протягом тривалого періоду часу. Люди мають спільне минуле і розраховують поділяти майбутнє. Для людей важливо підтримувати свою репутацію як надійних членів спільноти. Ці люди живуть пліч-о-пліч і обробляють сільськогосподарські землі з року в рік. Вони очікують, що їхні діти й онуки успадкують їхню землю. Іншими словами, їхні облікові ставки є низькими. Якщо суттєві інвестиції в забезпечення робляться в один момент часу, то власники - або їхні сім'ї - ймовірно, пожинатимуть плоди.

Велика кількість норм, які чітко визначають "правильну" поведінку, розвивалися з урахуванням всіх цих параметрів. Багато з цих норм робить можливим для людей жити у тісному взаємозв'язку в багатьох відношеннях без надмірних конфліктів. Крім того, репутація людини, яка дотримується обіцянок, чесної у відносинах та надійної у справах - є цінним активом. Розумні, довгострокові власні інтереси посилюють сприйняття норм належної поведінки. В жодній з цих ситуацій не задіяні учасники, які сильно відрізнялися б щодо прав власності на активи, навичок, знань, національності, раси або інших змінних, які можуть сильно розділити групи осіб (Р. Джонсон і Лібекеп 1982) (R. Johnson and Libecap 1982)..

Найбільш помітна подібність, звісно ж – це саме непохитна стійкість, яку демонструють ці ресурсні системи та інституції. Ресурсні системи чітко відповідають критерію стійкості. Інституції відповідають критерію інституційної стійкості Шепсла (Shepsle 1989b), який полягає в тому, що правила розробляються та змінюються з плином часу в залежності від опцій колективного вибору та вибору “базових”, конституційних норм. Ці випадки були спеціально відібрані тому, що вони вижили, в той час як інші зазнали невдачі. Тепер перед нами стоїть завдання почати пояснювати причини їхньої стійкості та надійності, враховуючи те, як важко повинно бути досягнути подібного рекорду в таких складних, невизначених та взаємозалежних умовах, в яких люди постійно стикаються з істотними стимулами для опортуністичної поведінки.

Конкретні робочі норми в цих випадках суттєво відрізняються одне від одного. Таким чином, вони не можуть бути основою для пояснення в різних умовах. У японських гірських спільнотах, наприклад, права та обов'язки мають юніти-сім'ї, а не окремі особи. В горах Швейцарі права та обов'язки успадковуються окремими особами чоловічої статі, які мають приватну власність в селі та залишаються мешканцями села. У східній частині Іспанії права фермерів на воду для іригації прив'язані до успадкованої, придбаної або орендованої земельної ділянки, а не до стосунку до села. На Філіппінах права та обов'язки визначає комплексний контракт між держателями права на довгостроковий узуфрукт. Правила, що визначають, коли, де і яким чином особа може присвоїти виділені їй ресурсні юніти чи скільки від неї вимагається робочих днів, також значно відрізняються в звлежності від прикладу.

Хоча певні правила, які використовуються у цих різних умовах, не можуть служити основою для пояснення інституційної надійності та стійкості цих СР, частина пояснення, яке я пропоную, базується на тому, що конкретні правила відрізняються. Відмінності в конкретних нормах пов'язані з існуючими конкретними характеристиками фізичних систем, з культурними поглядами на світ, з економічними та політичними відносинами. Без правил, що відрізняються, присвоювачі не могли б скористатися позитивними рисами місцевих СР або уникнути можливих помилок, які можуть виникнути в одних умовах, але не виникнути в інших.

Замість того, щоб перейти до розгляду конкретних правил, я звертаюся до набору з семи принципів, які характеризують всі ці надійні інститути СР, а також до восьмого принципу, який використовується у більш великих і більш складних випадках. Вони перелічені у таблиці 3.1. Під “принципом проектування” я маю на увазі важливий елемент або умову, які допомагають пояснити успіх цих інституцій в підтримці СР і отримати покоління за поколінням присвоювачів, які використовують встановлені правила. Цей список принципів проектування має поки що характер припущень. Я ще не готова стверджувати, що ці принципи проектування є необхідними умовами для забезпечення інституційної стійкості в умовах СР. Необхдні подальші теоретичні та емпіричні роботи, перш ніж можна буде висловити щодо цього серйозне твердження. Я готова припустити, однак, що після того, як подальші наукові роботи будуть завершені, можна буде визначити набір необхідних принципів проектування, і що такий набір буде містити основні положення того, що вже було виявлене тут[3 Глава 36].

Taблиця 3.1. Принципи проектування, проiлюстровані стабільними інституціями СР


1. Чітко визначені кордони

Окремі особи або домогосподарства, які мають право вилучати ресурсні юніти з СР, повинні бути чітко визначені, так само, як і межі СР як таких.

2. Відповідність між правилами присвоєння і постачання та місцевими умовами

Правила присвоювання, якими обмежується час, місце, технологія та/або кількості ресурсних юнітів, повинні співвідноситись з місцевими умовами та правилами постачання, трудових, матеріальних та/або грошових ресурсів

3. Механізми колективного вибору

Більшість осіб, яких стосуються діючі правили, повинні брати участь в їх модифікації.

4. Moніторинг

Особи, які здійснюють моніторинг стану СР та поведінки присвоювачів, повинні бути підзвітними присвоювачам або самі бути присвоювачами.

5. Градуйовані санкції

Присвоювачі, які порушують діючі правила, повинні отримувати градуйовані покарання (такі, які залежать від серйозності та обставин порушення) від інших присвоювачів або від обраних присвоювачами посадових осіб, або і від тих, і від інших.

6. Механізми вирішення конфліктів

Присвоювачі та їхні посадові особи повинні мати швидкий доступ до дешевого ма йданчику вирішення конфліктів між присвоювачами або між присвоювачами та посдовими особами.

7. Miнімальне визнання права на організацію

На право присвоювачів створювати їхні власні інституції не повинна зазіхати зовнішня влада. Для СР, які є частинами більших систем:

8. Інституції-”матрьошки”

Присвоювання, постачання, моніторинг, примусове виконання рішень, вирішення конфліктів та управлінська діяльність повинні бути організовані на декількох рівнях інституцій-”матрьошок”.


Аби надати за цими принципам проектування правдоподібне пояснення стабільності цих СР та пов'язаних з ними інституцій, мені потрібно показати, що вони можуть вплинути на стимули таким чином, що присвоювачі будуть готові взяти на себе зобов'язання, які відповідатимуть діючим нормами, розробленим в таких системах, моніторити дотримання правил одне одним, а також відтворювати інституції СР через покоління. Я зупинюся на кожному з принципів проектування по черзі.

Чітко визначені кордони

1. Окремі особи або домогосподарства, які мають право вилучати ресурсні юніти з СР, повинні бути чітко визначені, так само, як і межі СР як таких.

Визначення кордонів CP та окреслення кола тих, хто має право їх використовувати , є першим кроком для організації колективних дій. Доти, доки кордони ресурсу та/або коло користувачів ресурсу залишаються невизначеними, ніхто не знає, чим керувати та заради кого. Без визначення кордонів СР та закриття їх для “чужих” місцеві присвоювачі постануть перед ризиком, що будь-які плоди, які вони продукуватимуть, пожинатимуться іншими, які не доклали до цього жодних зусиль. І наостанок – ті, хто інвестував в СР, можуть не отримати такі дивіденди, на які розраховували. A найгіршим є те, що дії інших можуть зруйнувати ресурс як такий. Таким чином, для того, аби будь-який присвоювач мав хоча б мінімальну зацікавленість у координуванні структури присвоювання та постачання, деякі присвоювачі повинні бути в змозі позбавити інших прав доступу та присвоєння. Якщо є значна кількість потенційних присвоювачів, і попит на ресурсні юніти є високим, руйнівний потенціал при дозволі всім вільно вилучати ресурсні юніти з СР може довести ставку дисконту, яка застосовується присвоювачами, до 100%. Чим вище дисконтна ставка, тим ближче ситуація до єдиного вибору в дилемі, при якому домінуючою стратегією всіх учасників є надмірне використання СР.

З часів роботи Ciріасі-Вантрупа та Бішопа (Ciriacy-Wantrup and Bishop 1975) наявність кордонів, які визначають, кому дозволено присвоювати з СР, використовується як єдина відмінна риса інституцій “спільної власності” в протилежність інституціям “відкритого доступу”. Інколи складається враження, що це все, що необхідно для досягнення успіху в керуванні СР. Визначення цього атрибуту як одного з семи, а не єдиного – надає його значимості більше реалізму. Простого закриття кордонів недостатньо, бо все ще залишається можливість для обмеженого числа присвоювачів збільшити кількість ресурсних юнітів, які вилучаються, до такого ступеню, що це або розпорошить всю потенційну ренту, або повністю знищить ресурс (Кларк 1980) (Clark 1980). Таким чином, на додаток до закриття кордонів, необхідні деякі правила, які обмежують присвоювання та/або роблять постачання обов'язковим.

Відповідність між правилами присвоєння і постачання та місцевими умовами

2. Правила присвоювання, якими обмежується час, місце, технологія та/або кількості ресурсних юнітів, повинні співвідноситись з місцевими умовами та правилами постачання, трудових, матеріальних та/або грошових ресурсів

Додавання добре сформульованих правил присвоювання та постачання допомагає пояснити стабільність цих СР. У всіх цих випадках, правила відображають специфічні характеристики конкретного ресурсу. Серед чотирьох іспанських huertas, які розташовані у безпосередній близькості один від одного, конкретні норми різних huertas відрізняються досить суттєво. Тільки в одній системі (Аліканте), де після будівництва дамби в Тібі 1594 з'явилося водосховище, проводяться водні аукціони. Під час аукціону в неділю вранці до відома іригаторів Аліканте доводиться істотна інформація про рівень води у водосховищі. Отже, вони знають, скільки саме води вони отримають, якщо вони куплять годину води. У системах без водосховищ вода строго прив'язана до землі, та використовуються ті чи інші форми ротації. У Валенсії кожен фермер бере стільки води, скільки він може належним чином використати, у встановленому порядку. Таким чином, кожен фермер має високий ступінь визначеності щодо кількості води, яка будеь отримана, і менше впевненості щодо точних термінів. У Мурсії і Оріуелі, де кількість води є ще більш мізерною, застосовується більш жорстка система ротації та система порцій кількості часу, протягом якого іригатори можуть тримати свої ворота відкритими. Крім того, правила, за допомогою яких здійснюються спроби вирішити проблему отримання води, стосуються більш диверсифікованої місцевості, ніж Валенсія. Трохи відрізняються у кожній системі правила, які використовуються для визначення розміру плати за “водних охоронців” та за діяльність по обслуговуванню СР, але у всіх випадках ті, хто отримує більшу частку води, також вносять більшу частку плати. Немає єдиного набору правил для всіх іригаційних систем у регіоні, який вирішував би специфічні проблеми управління кожною з цих в цілому схожих, але зовсім різних систем [3 Глава 37].

Механізми колективного вибору

3. Більшість осіб, яких стосуються діючі правили, повинні брати участь в їх модифікації.

Інституції СР, які використовують цей принцип, більшою мірою здатні адаптувати свої правила з урахуванням місцевих умов, тому що особи, які безпосередньо взаємодіють один з одним і з фізичним світом, можуть змінити правила з плином часу так, аби вони краще відповідали специфічним особливостям їхніх умов. Присвоювачі, які проектують інституції СР, які характеризуються цими першими трьома принципами - чітко визначені кордони, добре “підігнані” правила та участь присвоювачів в колективному виборі - повинні бути в змозі розробити хороший набір правил, якщо вони зберігають витрати на зміну правил відносно низьким.

Наявність хороших правил, однак, не гарантує, що присвоювачі будуть слідувати ним. Також той факт, що присвоювачі, які розробили правила та погодилися їх дотримуватись у прикладах, про які йшла мова в наших дослідженнях, не є адекватним поясненням дотримання цих правил протягом сторіч особами, які не брали участі в первинній угоді. Це навіть не для пояснення дотриманості правил тими, хто брав участь у первинній угоді. Погодження дотримуватись правил ex ante– це лише декларація про наміри. А ось згода слідувати правилам постфактум, коли виникають сильні спокуси - є значним досягненням. (див. розділ «Aналіз довгоіснуючих, самоорганізованих та самокерованих CP»)

Проблема отримання згоди дотримуватись правил - незалежно від їх походження - часто перекладається аналітиками на всезнаючі та всемогутні зовнішні органи, які забезпечуватимуть виконуваність угод. У випадках, описаних тут, не було достатньої присутності зовнішньої влади, аби грати хоч якусь роль в щоденному виконанні діючих правил [3 Глава 38]. Таким чином, зовнішні органи не можуть бути використані для пояснення такого високого рівня дотримуваності правил.

Деякі недавні теоретичні моделі ситуацій, які повторюються, дійсно прогнозують, що люди зможуть адаптувати контингенті стратегії для створення оптимальної рівноваги і без зовнішніх органів, але з дуже специфічними вимогами до інформації, які рідко зустрічаються в польових умовах (Аксельрод 1981, 1984; Крепс та ін. 1982, Т. Льюїс і Коуенс 1983) (Axelrod 1981, 1984; Kreps et al. 1982; T. Lewis and Cowens 1983). (див. розділ «Раціональні присвоювачі в складних і невизначених ситуаціях», абзац 13) В цих моделях учасники приймають рішучі стратегії співпраці до тих пір, докі і всі інші співпрацюють. Якщо хто-то ухиляється від співпраці, в моделях вважається, що і всі інші будуть ухилятися відразу і назавжди. Передбачається, що інформація про стратегію кожного в попередньому раунді є у вільному доступі. Ніяка діяльність з моніторингу не включена в ці моделі, тому що передбачається, що інформація вже наявна.

Однак, як видно з наших досліджень, що навіть у тих випадках, коли репутація є важливою і коли люди дотримуються угод, репутація та дотримання загальновизнаних норм є недостатніми самі по собі для забезпечення стабільної поведінки співпрацювання протягом тривалого часу. Якщо б вони були достатніми, присвоювачі могли б уникнути інвестування коштів в моніторинг та застосування санкцій. У всіх довготриваючих ситуаціях, однак, цілком очевидні активні інвестиції в моніторинг та застосування санкцій. Це підводить нас до розгляду четвертого і п'ятого принципів проектування:

Moніторинг

4. Особи, які здійснюють моніторинг стану СР та поведінки присвоювачів, повинні бути підзвітними присвоювачам або самі бути присвоювачами.

Градуйовані санкції

5. Присвоювачі, які порушують діючі правила, повинні отримувати градуйовані покарання (такі, які залежать від серйозності та обставин порушення) від інших присвоювачів або від обраних присвоювачами посадових осіб, або і від тих, і від інших.

Зараз ми знаходимося на вістрі проблеми - із вражаючими результатами. В цих надійних інституціях, моніторинг та санкції здійснюється не зовнішніми владними органами, але самими учасниками. Початкові санкції, що використовуються в цих системах, також на дивно низькі. Хоча це часто вважається, що учасники не будуть витрачати час і зусилля, щоб здійснювати моніторинг дій одне одного та застосовувати санкції, були надані істотні докази того, що вони в цих ситуаціях дійсно роблять і те, і інше. Присвоювачам в цих СР вдалося подолати можливої проблеми дилеми другого порядку.

Для пояснення інвестицій в діяльність з моніторингу та санкцій, які мають місце в цих надійних, самокерованих СР, може бути корисним термін “квазі-добровільне дотримання”, використаний Маргарет Леві (Margaret Levi 1988a, ch. 3) для опису поведінки платників податків у системах, в яких більшість людей таки платить податки. Сплата податків є добровільною в тому сенсі, що люди обирають таки сплатити їх в багатьох ситуаціях, в яких їх безпосередньо до цього не примушують. З іншого боку, це є “...квазі-добровільність, так як несумлінні підлягають примусу - якщо їх спіймали” (Леві 1988a, стор. 52) (Levi 1988a, p. 52). Платники податків, згідно Леві, обирають стратегію квазі-добровільного дотримання, коли вони мають

...впевненість у тому, що (1) правителі будуть виконувати свої домовленості і (2) інші учасники будуть їх виконувати. Платники податків є стратегічними гравцями, які співпрацюватимуть лише тоді, коли вони можуть очікувати, що і інші гравці також співпрацюватимуть. Дотримання домовленостей кожним залежить від дотримання їх іншими. Ніхто не бажає бути “невдахою”. (Леві 1988a, стор. 53) (Levi 1988a, p. 53)

Леві підкреслює контингентну природу зобов'язання дотримуватися правил, що є можливою в умовах повторюваності. Стратегічні гравці готові дотримуватися набору правил, стверджує Леві, якщо вони (1) вважають, що загальна мета буде досягнута, і (2) вони вважають, що інші також дотримуватимуться. Леві не перший відзначає контингентну поведінку як джерело стабільних, довгострокових спільних рішень. В попередніх роботах, між тим, контингентна поведінка розглядалася в якості альтернативи примусу; див., наприклад, Аксельрод (Axelrod 1981, 1984) та Т. Льюїс і Коуенс (T. Lewis and Cowens 1983). Леві ж, навпаки, розглядає примус як необхідну умову для досягнення квазі-добровільності дотримання як форми контингентної поведінки. В її теорії, примус підвищує впевненість людей в тому, що вони - не невдахи. Доки вони впевнені, що інші співпрацюють, а правитель діє задля спільного блага, вони охоче дотримуються податкового законодавства. В теорії Леві примус, як правило, здійснюється зовнішнім правителем, хоча її теорія не виключає і інших виконавців примусу.

Щоб пояснити дотримання в розглянутих випадках, ми не можемо посилатись на зовнішні органи. Присвоювачі СР створюють свої власні внутрішні органи, які (1), стримують тих, хто відчуває спокусу порушити правила, і тим самим (2) гарантують добровільним квазі-дотримувачам, що інші також дотримуються правил [3 Глава 39]. Однак, як обговорювалося в Главі 2, нормальною презумпцією є те, що учасники самі по собі не будуть здійснювати взаємний моніторинг та примус до дотримання правил, оскільки такі дії пов'язані з відносно високими особистими витратами та продукують суспільне благо, доступне кожному. Як зазначає Eлстер (Elster 1989, стор. 41), “покарання майже завжди дорого обходиться тому, хто його здійснює, а вигоди від покарання дифузно розподіляються серед всіх членів”. Беручи до уваги докази того, що люди займаються моніторингом, то відносні витрати і вигоди повинні мати іншу конфігурацію, ніж зазначалося в попередніх роботах. Або витрати на проведення моніторингу менші, або вигоди для окремої особи вище, або і те, і інше.

Витрати на проведення моніторингу є низькими в багатьох стабільних системах СР завдяки діючим правилам. Ротаційна система іригації, наприклад, зазвичай ставить двох суб'єктів, які найбільше стикаються з шахрайством, у безпосередній контакт один з одним. Іригатор, який наближається до закінчення своєї ротації, хотів би продовжити час користування (і тим самим збільшити кількість отриманої води). Наступний іригатор в ротаційній черзі очікує, поки закінчить попередній, і навіть хотів би розпочати раніше. Присутність першого іригатора утримує другого від починання раніше; наявність другого іригатора утримує першого від закінчення пізніше. Немає необхідності вкладати додаткові ресурси у діяльність з моніторингу. Моніторинг є побічним продуктом їхньої власної сильної мотивації використовувати свою ротаційну чергу в повній мірі. Система ротації місць риболовлі, яка використовується в Аланії, має ті ж характеристики, при яких за шахраями ведеться спостереження при низьких витратах - тими, хто найбільше хоче стримувати шахраїв в конкретний момент часу та в конкретному місці.

Багато способів організації робочих груп у швейцарських та японських гірських громадах також дають ефект того, що моніторинг стає природним побічним продуктом використання спільного. Інституційний аналіз, який просто постулює наявність зовнішнього інфорсера з нульовою вартістю, не розглядає можливості того, що правила, розроблені присвоювачами, самі можуть здійснювати істотний вплив на вартість, а отже, і на ефективність моніторингу боку внутрішніх або зовнішніх органів.

Крім того, цілком очевидно, що ті присвоювачі, які проводять моніторинг, отримують особисту винагороду за хорошу роботу. Людина, яка викриває порушника правил, отримує статус і престиж хорошого захисника спільного надбання. Порушник втрачає статус і престиж. Ті, хто здійснює моніторинг, отримують приватні вигоди. Коли внутрішній моніторинг здійснюється в рамках спеціалізованої посади, підзвітної іншим присвоювачам, деякі механізми збільшують винагороду за гарну роботу або піддають недбалих ризику втратити свої позиції. В іспанських huertas частина штрафів залишається у охоронців; японські детективи також залишають собі саке, отримане від порушників [3 Глава 40]. Всі охоронці на формальних посадах відповідальні перед присвоювачами, а отже, їх можна легко звільнити, якщо виявиться їхня несумлінність. Оскільки, як правило, присвоювачі продовжують спостерігати за охоронцями, а також один з одним, система моніторингу та санкцій має навіть деякий додатковий “запас міцності”. Якщо не спрацьовує один механізм стримання правопорушень, це не запускає тріггерний механізм каскаду правопорушень, тому що є інші механізми-запобіжники.

Отже, витрати та переваги набору правил моніторингу не залежать від конкретно сприйнятого набору правил. Вони також не є уніфікованими у всіх системах СР. Коли присвоювачі проектують принаймні деякі зі своїх власних правил ( третій принцип проектування), вони можуть вчитись на власному досвіді та виробляти швидше виконувані, ніж невиконувані правила. Це означає - звертати увагу на витрати на здійснення моніторингу та забезпечення дотримуваності правил, а також на вигоди, які отримуватимуть ті, хто здійснюватиме моніторингу та забезпечуватиме дотримання правил.

В умовах повторюваності, в яких присвоювачі стикаються з неповнотою інформації, ті присвоювачі, які здійснюють моніторинг, отримують цінну для себе інформацію, що може поліпшити якість стратегічних рішень, які вони приймають. У більшості теоретичних моделей, де показані контингентні стратегії, для досягнення оптимальної і стабільної динамічної рівноваги гравцям слід мати повну інформацію про минуле. Вони знають, що робили інші в останньому турі прийняття рішень, і як ці рішення вплинули на результати. Ніякої уваги не приділяється тому, звідки береться ця інформація. В ситуаціях, які ми розглядали в цій главі, однак, отримати інформацію стосовно поведінки і результатів коштує дорого.

Якщо присвоювачі засвоюють контингентні стратегії - кожен погоджується слідувати набору правил до тих пір, доки більшість інших також буде дотримуватись правил - кожен повинен бути впевнений, що інші дійсно дотримуються правил і що їхня поведінка приносить очікувані вигоди. Таким чином, "приватною" вигодою від моніторингу в умовах, коли інформація дорого коштує, яка раніше не визнавалася, є те, що гравець отримує інформацію, необхідну для прийняття контингентної стратегії. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, знаходить того, хто порушив правила, вигоди від цього є загальними для всіх, хто використовує СР, а викривач отримує індикатор рівня дотримуваності. Якщо той, хто здійснює моніторинг, не знаходить порушника, то раніше припускалося, що приватні витрати були зроблені без будь-якої користі для окремої людини або для групи. Якщо інформація про рівень дотримуваності не є вільно доступною, тоді той, хто здійснює моніторинг, отримує від моніторингу цінну інформацію. Присвоювач, який здійснює моніторинг, який стежить за розподілом води іншим присвоювачам, не тільки забезпечує суспільне благо для всіх, а й отримує інформацію, необхідну у майбутньому для прийняття стратегічних рішень.

Спостерігаючи за поведінкою інших людей, присвоювач, який здійснює моніторинг, дізнається про рівень умовно-добровільної дотримуваності в СР. Якщо не виявлено нікого, хто порушує правила, присвоювач, який здійснює моніторинг, дізнається, що інші люди дотримуються правил і що нікого не пошито у дурні. Значить, для присвоювача, який здійснює моніторинг, є безпечним продовжувати слідувати стратегії квазі-добровільного дотримання. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, виявляє порушення правила, то можна дізнатися про конкретні обставин порушення, взяти участь у визначенні належного рівня санкцій, а потім вирішити, чи варто самому продовжувати дотримуватись правил. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, викриє порушника, який зазвичай дотримується правил, але одного разу стикнувся з серйозною проблемою, то досвід підтверджує те, що всі вже знають: завжди будуть випадки, коли ті, хто зазвичай дотримується правил, можуть піддатися спокусам достатньо сильним, аби зламати їх.

Присвоювач, який здійснює моніторинг, може захотіти застосувати лише незначні санкції при таких обставинах. Невеликий штраф може бути достатнім, аби нагадати порушнику про важливість дотримання правил. Присвоювач, який здійснює моніторинг, може сам опинитись в подібній ситуації в майбутньому, і хотів би, аби щодо нього теж було проявлене деяке розуміння в той момент. Кожен буде знати про цей інцидент, а надійність репутації порушника залежатиме від дотримання ним правил у майбутньому. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, припускає, що порушник буде дотримуватись правил більшу частину часу в майбутньому, то сам присвоювач, який здійснює моніторинг, може спокійно продовжувати стратегію дотримання. Цей інцидент також підтвердить для присвоювача, який здійснює моніторинг, важливість моніторингу навіть тоді, коли більшість інших людей в основному дотримується правил.

Реальна загроза для квазі-добровільного дотримання правил може виникнути, якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, з'ясує, що є люди, які порушують правила регулярно. Якщо це станеться, можна очікувати, що присвоювач, який здійснює моніторинг, вдасться до ескалації санкцій, намагаючись зупинити майбутні правопорушення таких людей та будь-яких інших осіб, які можуть почати наслідувати їхній приклад. У будь-якому випадку, присвоювач, який здійснює моніторинг, матиме актуальну інформацію стосовно дотримуваності правил та санкціонованої поведінки, на підставі якої прийматиме рішення в майбутньому про особисте дотримання правил.

Давайте також поглянемо на ситуацію очима тих, хто порушує правила, і кого викрив місцевий охоронець (який в кінцевому підсумку розповів всім), або інший присвоювач (який також може розказати кожному). Будучи затриманим місцевим охоронцем після того, як він піддався спокусі порушити правила, порушник матиме три види результатів: (1) зупинення порушення та можливе повернення поцупленого іншим; (2) розповсюдження інформації про те, що хтось інший в аналогічній ситуації, ймовірно, буде спійманий, і це підвищуватиме упевненість у рівні квазі-добровільного дотримання; (3) накладення покарання у вигляді штрафу, а також втрата репутації надійної людини. Для повернення випадкового порушника на шлях квазі-добровільного дотримання правил великого грошового штрафу може і не знадобитись. Великий штраф, накладений на людину, яка стикнулася з незвичайною проблемою, може призвести до обурення і небажанні дотримуватись правил у майбутньому. Градуйовані покарання, починаючи від незначних штрафів і аж до вигнання, які застосовуються в умовах, коли ті, хто накладає санкції, багато знають про особисті обставини інших присвоювачів та про потенційні збитки, що можуть бути спричинені надмірними санкціями, можуть бути набагато ефективнішими, ніж серйозний штраф, накладений за перше порушення.

Якщо квазі-добровільне дотримання буде залежати від рівня дотримання правил іншими, то питання таке: яким має бути цей рівень, щоб забезпечити дотримуваність протягом тривалого часу? Попередні теоретичні роботи передбачали, що необхідно 100% , але також див. М. Тейлор (M. Taylor 1987, стор. 89-90), який презюмує, що вистачить і менше, ніж 100%. Передбачалося, що будь-яке порушення (або помилка) запустить незворотній процес: кожен буде рішуче карати правопорушника (і себе), порушуючи попередні домовленості. Хоча ці моделі тріггерних стратегій мають теоретичну привабливість стабільної рівноваги, вони не описують поведінку, яка спостерігається в досліджених нами ситуаціях (або будь-яких інших ситуаціях, про які я читала або спостерігала в польових умовах). Прийнятний рівень квазі-добровільного дотримання, що спонукає присвоювачів продовжувати свою власну квазі-добровільну дотримуваність, буде відрізнятися від однієї ситуації до іншої, і буде залежати від економічних та інших обставин СР. Толерантність до порушення правил може бути дуже високою під час депресії, до тих пір, доки підвищений рівень матиме тимчасовий характер і не загрожуватиме виживанню СР. Таке трапилося в одному з японських сіл, яке вивчав Маккін під час депресії 1930-х років:

Майже всі жителі знали, що майже всі жителі села порушували правила: нишком вешталися по громадському лісу в нічний час, рубали дерева, які були більше дозволеного розміру, і навіть з використанням недозволених дереворізальних інструментів. Це була саме та поведінка, що могла започаткувати трагедію спільного, але цього в Яманака не відбулося. Замість того, аби тотально порушувати правила, забувши про обережність, порушники самі намагалися контролювати себе з поваги до збереження спільного надбання, і крали з лісу лише від розпачу. Інспектори або інші свідки, які бачили порушення, мовчали зі співчуття до відчаю порушників та з впевненості, що ця проблема носить тимчасовий характер і не зможе насправді зашкодити спільному надбанню.

(Маккен 1986, стор. 565-6) (McKean 1986, pp. 565-6)

В інших випадках збиток, який одне-єдине порушення може заподіяти іншим, може бути настільки значним, а потенціал для особистої вигоди настільки великим, що 100% рівень дотримуваності може мати важливе значення. Маккін (McKean 1986, стор. 565) описує ситуацію в селі Шіва в час, коли воно страждало від сильної посухи. Спокуса зламати запруду, аби незаконно отримати воду, була настільки великою і для охоронців, і для інших фермерів, що всі дорослі чоловіки патрулювали запруду кожну ніч задля взаємного спостереження аж до закінчення надзвичайної ситуації.

Четвертий і п'ятий принципи проектування - моніторинг та градуйовані санкції - таким чином, зайняли своє місце в якості складових конфігурації принципів проектування, які можуть спрацювати разом, щоб дозволити присвоювачам створити та відновити надійні інституції СР. Дозвольте мені коротко підсумувати мої аргументи. Коли присвоювачі СР розробляють свої власні робочі правила (третій принцип проектування), примусове дотримання яких мають забезпечувати самі ж місцеві присвоювачі або особи, їм підзвітні (четвертий принцип проектування), застосовуючи градуйовані санкції (п'ятий принцип проектування), які визначають, хто має право вилучати ресурсні юніти з CP (перший принцип проектування), та ефективно обмежують діяльність присвоювачів з урахуванням місцевих умов (другий принцип пректування), то проблеми дотримуваності і моніторингу вирішуються взаємопов'язаним чином. Особи, які вважають, що розроблені правила будуть ефективним для збільшення спільної вигоди, а моніторинг (в тому числі здійснюваний ними самими) буде захищати їх від пошиття у дурні, будуть готові на умовне само-дотримання [3 Глава 41] наступного типу:

Я маю намір слідувати зводу правил, які ми розробили, у всіх випадках, за винятком важких надзвичайних ситуацій, якщо інші учасники візьмуть на себе аналогічні зобов'язання і діятимуть відповідно.

Як тільки присвоювачі візьмуть насебе обов'язки з умовного само-дотримання, вони набудуть мотивацію контролювати поведінку інших людей, принаймні час від часу, аби упевнитися в тому, що інші дотримуються правил більшу частину часу. Умовне само-дотримання та взаємний моніторинг доповнюють одне одного, особливо коли присвоювачі розробили такі правила, які скорочують витрати на моніторинг. І тепер ми готові обговорити шостий принцип проектування.

Механізми вирішення конфліктів

6. Присвоювачі та їхні посадові особи повинні мати швидкий доступ до дешевого майданчику вирішення конфліктів між присвоювачами або між присвоювачами та посдовими особами.

У теоретичній моделі поведінки, яка регламентується правилами, структура стратегії, що є в розпорядження учасників, є однозначною, а дотримуваністю правил опікуються зовнішні, всезнаючі посадові особи. В польових умовах застосування правил ніколи не є однозначним, навіть якщо самі присвоювачі здійснюють моніторинг та накладають санкції. Навіть таке просте правило, як “кожен іригатор повинен делегувати одну особу на один день для допомоги в очистці зрошувальних каналів до початку сезону дощів” - може трактуватись різними людьми зовсім по-різному. Хто є чи не є “особою” відповідно до цього правила? Делегувати дитину у віці до 10 років або дорослого у віці старше 70, для виконання важкої фізичної роботи — чи є дотриманням цього правила? Працювати 4 години або 6 годин — чи є “днем” роботи? Чи може чищення каналу в безпосередній близькості до власної ферми претендувати на те, аби вважатись виконаннням громадського обов'язку? Для людей, які шукають способи “сачконути” або порушити правила, завжди знайдуться різні способи такої “інтерпретації” правил, завдяки яким вони зможуть наполягати, що вони дотримуються правил, маючи насправді умисел їх порушити. Навіть особи, які мають намір слідувати духу правил, можуть робити помилки. Що станеться, якщо хто-то забудє про трудовий день і не прийде? Або що станеться, якщо єдина працездатна людина захворіє, або перебуватиме в іншому місці?

Якщо люди збираються дотримуватися правил протягом тривалого періоду часу, повинен бути якийсь механізм для обговорення та прийняття рішення щодо того, що ж є порушенням. Якщо дозволити деякі людям схитрити, відправивши менш працездатних робітників у призначений день праці, інші вважатимуть себе пошитими у дурні, якщо делегують сильних робітників, які могли б використати цей час для виробництва своїх приватних, а не спільних благ. Якщо протягом тривалого часу для виконання роботи, яка вимагає праці сильних дорослих, будуть делегуватись тільки діти і люди похилого віку, система зламається. Якщо люди, які роблять чесні помилки або стикаються з особистими проблемами, які іноді заважають їм слідувати правилам, не матимуть доступу до механізмів, які дозволять їм надолужити брак продуктивності прийнятним способом, правила можуть почати розглядатися як несправедливі, і, відповідно, рівень дотримуваності може знизитись.

Хоча наявність механізмів врегулювання конфліктів не гарантує, що присвоювачі зможуть зберегти міцні інституції, важко уявити собі, як будь-які складні системи правил можна було б зберегти з плином часу без таких механізмів. У тих випадках, які обговорювалися раніше, такі механізми мають іноді абсолютно неофіційний характер, і люди, які обрані у якості лідерів, є також основними вирішувателями конфліктів. У деяких випадках - таких, як іспанські huertas - конфліктний потенціал при дуже обмежених ресурсах є настільки великим, що налагоджені механізми суду діяли протягом століть.

7. Miнімальне визнання права на організацію. На право присвоювачів створювати їхні власні інституції не повинна зазіхати зовнішня влада.

Присвоювачі часто розробляють свої власні правила, не створюючи офіційних урядових юрисдикцій для цих цілей. У багатьох місцях прибережного рибальства, наприклад, місцеві рибалки розробляють розгалужені правила, які визначають, хто може займатись риболовлею і яке устаткування може використовувати. За умови, що зовнішні урядові чиновники хоча б мінімально визнають законність цих правил, рибалки можуть слідкувати за дотриманням цих правил самостійно. Але якщо зовнішні урядові чиновники презюмують, що тільки вони мають право встановлювати правила, то для місцевих присвоювачів буде дуже складно підтримувати регламентовані правилами СР в довгостроковій перспективі. У ситуації, в якій хтось хоче обійти правила, створені рибалками, він може звернутись до зовнішнього уряду і домагатися скасування місцевих правил. В Главі 5 ми розглянемо декілька випадків, коли цей принцип проектування не виконується.

Інституції-“матрьошки”

8. Присвоювання, постачання, моніторинг, примусове виконання рішень, вирішення конфліктів та управлінська діяльність повинні бути організовані на декількох рівнях інституцій-”матрьошок”.

Всі більш-менш складні, стійкі, довготривалі СР задовольняють умовам цього останнього принципу проектування. В іспанських huertas, наприклад, іригатори організовані на основі трьох або чотирьох рівнів вкладеності, які в свою чергу також вкладені у місцеві, регіональні та національні юрисдикції. У філіппінської федерації іригаційних систем є два різні рівні. Проблеми, з якими стикаються іригатори каналу третього рівню, відрізняються від проблем, що стоять перед великою групою, що спільно використовує канал другого рівня. Які, у свою чергу, відрізняються від проблем, пов'язаних з управлінням базовими роботами, які впливають на всю систему. Створення правил на одному рівні без створення правил на інших рівнях продукуватиме неповні системи, які можуть не вижити протягом тривалого часу.

В останній частині цієї Глави я визначила набір принципів проектування, які характеризують довготривалі, стійкі інституції СР, описані в першій частині. Крім того, я спробувала розібратися, чому люди, використовуючи інституційні механізми, які характеризуються цими принципами проектування, будуть мотивовані самовідновлювати ці інституції з плином часу і підтримувати належні їм СР. Ми будемо продовжувати обговорювати ці принципи проектування до кінця цього дослідження. У наступній Главі ми розглянемо, як люди засновують для себе нові інституції, покликані вирішувати проблеми СР.

Aналіз iнституційних змін

В попередній Главі я вивчала інституції керування СР, в яких присвоювачі сконструювали управлінські системи, що проіснували протягом довгого часу в природних умовах, які характеризуються значною невизначеністю та мінливістю. Хоча особливі проблем, що виникають при управлінні гірськими територіями, відрізняються від проблем, що виникають при управлінні іригаційними системами, всі ці довготривалі, міцні інституційні механізми мають багато спільного. Ці приклади наочно демонструють придатність (але аж ніяк не ймовірність) надійних самокерованих інституцій для врядування у складних ситуаціях СР, але походження цих систем загубилося в часі. Неможливо реконструювати, як саме раніше присвоювачі швейцарських альпійських луків, гірських лісів Японії, іспанських huertas або філіппінських zanjeras розробляли правила, які пережили настільки тривалі періоди часу. Ми не знаємо, хто висував різні пропозиції або опунував ним, або будь-що про процес самозмін.

Дослідження про походження інституцій повинні вирішити проблему постачання, про яку йшлося в Главі 2. Як вказує Бейтс (Bates 1988), наявність колективних вигод у результаті створення нових інституцій сама по собі є колективної дилемою другого порядку. Пропонована нова інституція “є предметом вельми стимулюючих проблем, які передбачається вирішувати” (Bates 1988, p. 395). Необхідно вирішувати багато питань. Скільки учасників було задіяно? Яка була внутрішня структура їхньої групи? Хто був ініціатором дій? Хто оплатив витрати на інституційну діяльність? Яку інформацію про своє становище мали учасники? Які були ризики та можливості різних учасників? Які більші інституції учасники використовували при створенні нових правил? На ці запитання рідко коли є відповіді в обширній літературі, в якій описується поведінка в рамках поточних інституційних механізмів. Як тільки набір правил впроваджено, стимули присвоювачів починають повністю відрізняютися від тих, які вони мали, стикаючись з серйозними присвоюванням або недостатнім постачанням.

В цій главі досліджується походження сукупності інституцій управління кількома підземними басейнами, розташованих під територією Лос-Анджелеса. Луїс Уесчлер і я провели тут масштабні польові дослідження в кінці 1950-х і початку 1960-х років, коли там відбувалося багато змін (E. Остром 1965; Уесчлер 1968) (E. Ostrom 1965; Weschler 1968). Ми були присутні на засіданнях, читати внутрішні меморандуми, брали інтерв'ю у учасників, аби отримати інформацію про стратегії виробників підземних вод при створенні добровільних асоціацій, при веденні судових тяжб, при визначенні спеціальних районів, а також при створенні складної державно-приватної управлінської системи для регуляції їхніх басейнів. Останнім часом Вільям Бломквіст (William Blomquist 1987а, 1988a-е) розширив кількість вивчених підземних басейнів та оновив наявну інформацію. По цих басейнах грунтових вод у нас є хороше розуміння процесів, пов'язаних зі зміною правил, і при цьому пройшло достатньо часу, щоб судити про стабільність і ефективності отриманих результатів у використанні цих правил регулювання та управління цими басейнами. У цій Главі ми розглянемо процес зміни правил у трьох басейнах (Раймондський, Західний і Центральний) (Raymond, West, and Central), які спиралися на врегулювання прав на водні ресурси шляхом переговорів як на ключовий елемент в процесі трансформації їхніх ситуацій [4 Глава 1]. Див. Карту території на Малюнку 4.1.

ЗМАГАHНЯ ЗА ПІДЗЕМНІ ВОДИ

Вихідні дані

У більш ранню геологічну епоху річки і струмки, що стікають з гір, які оточують територію, яка зараз є Лос-Анджелесом з околицями, нанесли широкі і глибокі смуги піску і гравію, які потім були частково перекриті щільними шарами глини. Колишні русла річки в даний час є глибокими водоносними нашаруваннями, які можна розглядати як підземні резервуари. Ці резервуари поповнюються за рахунок дощів, які випадають у передгір'ях і верхніх долинах, та, меншою мірою, за рахунок випадання опадів і дренажу на самій плоскій прибережній рівнині.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 4.1. Підземні басейни, розташовані на південному побережжі Каліфорнії. (З книги Ліпсона - Lipson 1978.)

У напівпустельних регіонах, таких, як Лос-Анджелес, басейни підземних вод надзвичайно важливі при використанні в поєднанні з системами поверхневого водопостачання. По-перше, вони є джерелами недорогої та якісної води в порівнянні з витратами на імпорт води на великі відстані. У 1985 році Кооператив з водопостачання Південної Каліфорнії (Metropolitan Water District) стягував $ 240 за акро-фут (об'єм, який може покрити один акр землі шаром в 1 фут води) – це гуртова ціна на привізну воду з північної Каліфорнії та з ріки Колорадо. Вартість викачаної підземної води в районі Лос-Анджелесі в середньому близько $ 134 за акро-фут - економія більше ніж $ 100 за акро-фут. Якщо б 282 458 акро-футів підземних вод, які були викачані в 1985 році з трьох басейнів, які обговорюються в цій главі, були замінені поверхневими водами, то вона щорічно коштувала б промисловим споживачам, міським домашнім господарствам та іригаторам як мінімум на $ 28 млн. більше[4 Глава 2].

Значення басейнів як джерела водопостачання блідне, проте, в порівнянні з їхнім навіть більшим значенням як природних резервуарів, в яких можна зберегти воду для використання в періоди пікового попиту[4 Глава 3]. Кожна система поверхневої води повинна мати у своєму розпорядженні певний тип резервуару для короткострокового зберігання води, аби мати можливість швидко задовольняти нерівномірні вимоги водокористувачів, які коливаються на регулярній основі протягом кожного дня, кожного тижня і протягом року. Поточні витрати на будівництво водонапірної башти в районі Лос-Анджелеса – в середньому близько $ 57 500 за акро-фут (Бломквіст 1987A) (Blomquist 1987a). Мінімальний об'єм води для короткострокового зберігання, рекомендований відповідними технічними стандартами, становить 16% від загального об'єму води, що використовується в даному районі. У районі Західного басейну, при річній потребі у воді в 327 435 акро-футів, було б пітрібне водосховище місткістю 52 400 акро-футів, якщо б басейн не міг використовуватись для цієї мети. Витрати на заміну одного цього басейну склали б близько $ 3.01 млрд. Втрата всіх басейнів підземних вод, розташованих в Південній Каліфорнії, стала б економічною катастрофою величезних масштабів.

Басейни підземних вод можуть бути знищені внаслідок надмірного використання та/або забруднення навколишнього середовища. Якщо вилучатиметься більше води на рік, ніж середній рівень поповнення (який визначається як рівень безпечного споживання), то, врешті-решт, гравій та пісок у водоносних шарах ущільняться і через це не зможуть тримати стільки води, скільки раніше. Якщо басейн грунтових вод знаходиться на березі океану, і рівень води в ньому опуститься нижче рівня моря, то вздовж узбережжя відбуватиметься вторгнення в нього солоної води. Від колодязів уздовж берегової лінії доведеться відмовитися. Якщо вторгнення не зупинити, то в кінцевому підсумку весь басейн більше не зможе використовуватися як джерело постачання води або місце її зберігання. Надмірне використання загрожувало всім басейнам підземних вод у цьому регіоні, доки зацікавленими особами не були ініційовані інституційні зміни.

Права на воду: логіка гри

Надмірне вилучення було логічним результатом тих правил використання підземних вод, які діяли до впровадження інституційних змін, описаних в цій главі. Права на водні ресурси в Каліфорнії визначалися на підставі того, чи володів виробник води землею, розташованою над басейном, і чи використовував воду саме на цій земельній ділянці (власник землі, розташованої над водним басейном), або використовував воду для обслуговування іншої землі, крім тієї, що йому належить (присвоювач). У загальному праві власник землі, розташованої над водним басейном, має прибережне право “повного потоку”, тобто необмеженого користування водою, розташованою в надрах під його земельною ділянкою (Нанн 1985) (Nunn 1985). У регіонах з крайньою нестачею води загальне право не передбачає забезпечення прав власника землі, розташованої над водним басейном. Вода, яка залягає в надрах під будь-якою земельною ділянкою (наприклад, ділянка А) може бути перекачана на землю сусіда, якщо сусід вилучає воду швидше, ніж власник ділянки A. Згідно рішення у справі “Катц проти Уолкіншоу” (Katz v. Walkinshaw) [141 Cal. 116, 74766 П. (1903)], доктрина "кореляційних прав" була розроблена з метою замінити суворе тлумачення прибережних прав. Згідно цієї доктрини, за часів дефіциту, якщо суд залучається до вргулювання конкуруючих інтересів, то він має розглядати всіх власників земельних ділянок, розташованих над водним басейном, як співвідносних та рівних. У періоди дефіциту кожен з них має отримувати пропорційну, а не абсолютну частку води. Ця доктрина була дещо змінена рішенням по справі “Сан-Бернардіно проти Ріверсайд” (San Bernardino v. Riverside)[186 Cal. +7 (1921)], яким власники земельних ділянок, розташованих над водним басейном, були обмежені використанням тільки тієї води, яку вони могли витратити “корисно”.

Tаким чином, власники земельних ділянок, розташованих над водним басейном, стикаючись лише з іншими власниками земельних ділянок, розташованих над водним басейном, знали, що, якщо вони звернуться для врегулювання суперечки щодо прав на воду до суду в період нестачі води, то поділять між собою пропорційно будь-яке зменшення загальної кількісті доступної їм води. У більшості басейнів підземних вод, проте, власники земельних ділянок, розташованих над водним басейном, стикаються з іншими користувачами води, яких називають “присвоювачами” ("appropriators"), чиї претензії на воду грунтуються на інших підставах, ніж у власників земельних ділянок, розташованих над водним басейном. Присвоювачі викачують підземні води для використання на землях, які не належать тим, хто використовує воду. Більшість приватних і державних водних компаній юридично класифікуються як присвоювачі, тому що вода, яку вони викачують, використовується їхніми клієнтами, а не самими цими компанями. Власникам земельних ділянок, розташованих не над воднимими басейнами, було дозволено, і вони навіть заохочувалися - у відповідності з доктринами, які стали частинами статутного права в 1872 році - відбирати "надлишкову воду", або воду, яка не знаходила практичного використання у власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами. Ключовими елементами для визначення прав присвоювача є такі:

1 коли присвоювач почав вилучати воду з джерела,

2 скільки використаної води відповідає критерію корисного використання, та

3 чи було використання безперервним.

Згідно доктрині "перший у часі, перший в праві", присвоювачі набували права залежно від їхньої історії використання. Конфлікти між присвоювачами стосовно недостачі води в суді вирішувалися таким чином, що від використання спершу відлучалися “наймолодші” присвювачі, за ними – наступні за “молодістю” присвоювачі, і так далі. “Найстарші” присвоювачі були повністю захищені від посягань на їх права “молодших” присвоювачів. Тим не менше, права навіть “найстарших” присвоювачів були вторинними стосовно прав власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами.

Одночасне існування доктрин кореляційних та прав та прав присвоювання в одному штаті призвело до значної невизначеності стосовно одних виробників грунтових вод по відношенню до інших. Невизначеність ускладнювалася наявністю третьої доктрини - загального права, що дозволяло виробникам грунтових вод отримувати права через "некорисне використання" або за набувальною давністю. Стосовно землі, з правами набувальної давності все відносно просто: якщо особа зайняла чужу землю і відкрито та безперервно володіє нею протягом певного періоду часу (5 років в Каліфорнії), а власник не робить спроб позбутись такої особи, то первинний власник втрачає право на землю.

Стосовно грунтових вод, володіння водою було недостатньо, щоб встановити відкрите і некорисне використання. Будь-який “молодший” присвоювач міг на законних підставах використовувати будь-яку воду, яка була надлишковою. Надлишкова вода визначалася як частина води в складі “безпечного водозабору” з басейну, яка не була корисно використана власниками земельних ділянок, розташованих над водними басейнами або “старшими” присвоювачами. Безпечним водозабором є середнє довгострокове поповнення води в басейн. Якщо ця кількість води, була корисно використана, то не залишалося ніяких надлишків, доступних іншим. Присвоювач мав відкрито і безперервно відбирати не-надлишкову воду протягом більше 5 років, аби отримати права за набувальною давністю. Після набуття такі права мали пріоритет перед правами власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, та правами присвоювачів. Ті самі дії присвоювача - відкритий безперервний відбір води з басейну - міг призвести до набуття прав з вищим пріоритетом, ніж права власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, або навпаки — з пріоритетом нижчим, ніж права “молодшого” присвоювача в порівнянні з правами власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, під час водного дефіциту. Основна відмінність між цими способами набування залежала від того, що саме вирішить суд стосовно наявності/відсутності надлишкової води протягом п'ятирічного періоду, що передує судовому розгляду. Враховуючи, що всі виробники страждали через відсутність інформації про рівень безпечного водозабору з басейну та кількість води, відкачаної іншими виробниками, ніхто не знав на момент прийняття таких рішень, скільки води відкачувалося і чи була наявна надлишкова вода.

Ситуація з цими басейнами може бути охарактеризована як СР з відкритим доступом, для якого не були встановлені чіткі кордони відносно того, хто і скільки може вилучати води. У таких ситуаціях два суттєві фактори заохочують до прийняття неефективних стратегій. Першим з них є така обставина, як вартість відкачування. Другий – стратегічні обставини (Негрі 1989) (Negri 1989). Витрати на відкачування збільшуються зі збільшенням кількості відкачаної води через падіння рівня води, і тому відкачування кожним збільшує витрати на відкачування для інших. Ніхто не несе повністю витрати за особисті дії. Кожне відкачування призводить до надмірної експлуатації ресурсу. Стратегічні обставини відкритого доступу до басейну грунтових вод вдало описуються Негрі (Negri 1989, стор. 9).

З невизначеними правами власності та неексклюзивним доступом, "правило захоплення" регулює "право власності" на ресурс. Правило захоплення дає [відкачувачам] ексклюзивні права на ту частину підземних вод, що вони відкачали. Те, що особа не вилучила сьогодні, буде вилучене, принаймні частково, суперником [ами]. Побоювання, що [відкачувачі] не може захопити завтра те, що вони не відкачали сьогодні підриває їхні стимули до відмови від поточного відкачування заради майбутнього відкачування.

Два стимули підсилюють одне одного та призводять до гонки відкачування. Без зміни інституцій, відкачувачі в такій ситуації, діючи самостійно, будуть надзвичайно нераціонально використовувати ресурс. Надмірна експлуатація може призвести до руйнування самого ресурсу. Поточні інституції впливають не тільки на інтенсивність гонки відкачування, але і на пов'язані стимули різних учасників ініціювати інституційні зміни. З огляду на юридичену структуру прав в Каліфорнії, власники земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, були більш мотивовані розпочати судовий процес, ніж присвоювачі, з тим щоб перешкодити присвоювачам скористатись набувальною давністю. Рішення про те, коли почати судовий процес, однак, пов'язано з високими ризиками зробити це занадто рано або занадто пізно. Власник земельної ділянки, розташованої над водним басейном, стикався з двома варіантами:

(1) Якщо він йшов до суду до того, як всі "надлишки" води були використані, і суд приймав рішення, що вода, вилучена відповідачем, дійсно була надлишковою, то власник земельної ділянки, розташованої над водним басейном, ніс витрати на судовий процес і не отримував ніякого захисту;

(2) Якщо власник земельної ділянки, розташованої над водним басейном, занадто зволікав зі зверненням до суду, то могло виявитися, що відповідач отримував права за набувальною давністю, якщо суд вирішував, що використана відповідачем вода не була надлишковою. Іншими словами, не існувало способу для власника земельної ділянки, розташованої над водним басейном, на якому лежав тягар судових витрат, домогтися успіху в захисті свого права до початку зазіхань на нього, і все одно протягом короткого часу після початку зазіхань цей власник міг втратити право, яке він намагався захистити, через набувальну давність.

(Бломквіст 1988a, стор. 19) (Blomquist 1988a, p. 19)

Невизначеність конкуруючих водних доктрин посилювалася невизначеністю, спільною для всіх виробників води, стосовно фактичного водопостачання басейну і кількості води, відібраної усіма разом. Важливо було знати співвідношення постачання та потреб, аби визначати наявність або відсутність позитивного сальдо. Обидва види інформації були дорогими для отримання. Обидва могли бути отримані під час судового розгляду шляхом заявлення клопотання перед судом про призначення експерта , який робив геологічну зйомку басейна і визначав об'єм його водопостачання , а також шляхом отримання інформації про останні водовикористання від усіх виробників. Витрати на отриману таким способом інформацію були спільними для всіх учасників судового розгляду. Але це не вирішувало проблему невизначеності до початку судового розгляду. В останніх судових справах ознаки потенційних проблем - таких, як падіння рівня грунтових вод - не було прийнято судом в якості достатнього доказу нестачі води для того, аби проголосити відсутність надлишків води і підтвердити права власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, в суперечці з “молодшими” присвоювачами [Сан Бернардіно проти Ріверсайд] [San Bernardino v. Riverside, 186 Cal. 7 (1921)].

З урахуванням цього комплексу невизначеностей, легко пояснити поведінку відкачувачів грунтових вод в Південній Каліфорнії протягом перших 50 років ХХ століття. Для отримання будь-якого водного права потрібно було довести безперервність вилучення та корисне її використання. У таких умовах правової невизначеності, адвокати радили виробникам відкачувати стільки води, скільки їм необхідно, а захищати свої права - пізніше (Крігер 1955)(Krieger 1955). Гонка відкачувань мала місце в кожному з основних басейнів грунтових вод в районі Лос-Анджелеса.

З урахуванням цих стимулів, багато виробників води і місцеві органи влади в 1940-х і 1950-х були стурбовані тим, що всі басейни суттєво перевикористувуються, і що басейни, розташовані в безпосередній близькості до океану - Західний басейн та Центральний басейн - будуть поглинені морем. В 1960-і роки, проте, відкачувальна гонка була зупинена в усіх прибережних басейнах. В підсумку права на водні ресурси були встановлені в всіх басейнах, окрім басейну в графстві Оранж, який як і раніше покладався на регулювання шляхом відкачувального податку [4 Глава 4].

Особливі водні райони були встановлені по всій територрії для збору поверхневої води, стягнення відкачувальних податків на виробництво води, а також поповнення басейнів за допомогою різних штучних методів. Було побудовано багато нагнітальних свердловин на узбережжі для створення бар'єру прісної води проти морської води, що дозволило прибережним районам регулювати використання їхніх басейнів за аналогією з використанням поверхневих водоймищ. Іншими словами, різні приватні і державні суб'єкти витягли себе зі збоченості гонки відкачувань та трансформували всю структуру стимулів, з якими вони стикалися. Громадські рухи брали участь у багатьох етапах цих подій. Перші кроки були зроблені під сінню судів. На ключових етапах проводилися вибори і громадські слухання. Рішення стосовно гонки відкачувань, однак, не були впроваджені відносно учасників зовнішніми органами. Швидше, учасники використовували публічну площину для накладення обмежень на самих себе. Оскільки в судові процеси задля отримання певних прав на воду були втягненуті всі басейни, окрім басейну в графстві Оранж, ми спочатку обговоримо цю стратегію трансформації накачувальної гонки.

ГРА СУПЕРЕЧОК

Басейн Реймонд: обговорення умов [4 Глава 5]

Басейн Реймонд є малим, з площею поверхні 40 квадратних миль, розташований усередині території, і таким чином, схований від вторгнення солоних вод. Цей район був вже досить високо розвинений на межі століть. Пізніші дослідження показали, що безпечний водозабір в басейні неухильно підвищувався з 1913 року. Міста Пасадена, Сьєрра-Мадре, Аркадія, Алтадена, Ла-Каньяда-Флінтрідж, Південна Пасадена, Сан-Марино та Монровія розташовані над поверхнею басейну. Місто Альгамбра розташоване та відбирає воду з резервуара для використання в межах його кордонів. Місто Пасадена було найбільшим виробником води з басейну – її складав обсяг виробництва інших 30 виробників, разом узятих. Таким чином, Пасадена наблизилася, але не досягла становища домінуючого учасника привілейованої групи (Olson 1965) (Olson 1965). Згідно моделі Олсона, якщо б виробники басейну Реймонд були привілейованою групою, місто Пасадена несло б всі витрати, пов'язані із зупинкою відкачувальної гонки. Прогноз, який випливає з моделі Олсона, є коректним для деякої, але не всієї діяльності, здійснюваної в місті Пасадена.

Місто Пасадена протягом ряду років прийняло стратегію домінуючого гравця в привілейованій групі. З 1914 по 1923 рік, наприклад, місто поповнювало басейн, перехоплюючи повені та розповсюджуючи їх на гравійні ділянки, розташовані біля підніжжя гір Сан-Габріель. Вода, яка просочувалася в басейн, була доступна для використання містом Пасадена, а також іншими виробниками грунтових вод. В кінці 1920-х років місто Пасадена було одним з провідних учасників заснування Кооперативу з водопостачання Південної Каліфорнії (Metropolitan Water District of Southern California), яким в підсумку був побудований акведук, що доставляв воду за 250 миль в район Лос-Анджелеса з річки Колорадо.

У 1930-і роки, проте, місто Пасадена вже не готове було здійснювати незалежні дії, які давали істотну користь іншим особ, які не несли ніяких витрат. Місто безуспішно намагалося домовитися з іншими виробниками, згідно з яким усі виробники спільно зменшили б кількість води, яку вони вилучали з басейну. У 1937 році Пасадена подала судовий позов проти міста Альгамбра та 30 інших виробників [4 Глава 6]. Справу було передано у Відділ водних ресурсів Каліфорнійського департаменту громадських робіт (the Division of Water Resources of the California Department of Public Works) для визначення геологічної структури басейну, рівня безпечного водозабору з басейну та наявності/відсутності надлишків.

Єкспертиза зайняла багато часу і коштувала великих витрат. Проект висновку готувався аж до березня 1943 року і коштував близько $ 53 000. Суддя встановив, що щорічні вилучення з басейну становили 29400 акро-футів, в той час як рівень безпечного водозабору складав лише 21900 акро-футів, що призводило до щорічного перевилучення обсягом 8500 акро-футів на рік. Суддя рекомендував сторонам скоротити обсяги відкачування до рівня безпечного водозабору з басейну.

Сторони, таким чином, разом стикнулися з одним впливовим “виглядом” їхньої спільної проблеми. Крім того, вони також мали стикнутись з новим "станом дефолту" (Е. Остром 1986а) (E. Ostrom 1986a), якщо б не спромоглися погодити власне рішення. До судового розгляду, нездатність домовитися буде просто означала б повернення до відкачувальної гонки. Після того, як справа потрапила до суду, відсутність угоди означала, що саме суддя мав вирішувати, які з сторін повинні нести збитки внаслідок скорочення. Це було не зовсім ясно, яке рішення ухвалить суддя. Суддя міг, наприклад, затвердити переважні права власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, а потім визначити решту 21900 футо-акрів як "надлишки", що підлягали розподілу між присвоювачами “по старшинству”. Або суддя міг вирішити, що надлишків не було. В цьому випадку, за “старшим” присвоювачам могло бути визнане право набувальної давності, а власники земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, понесли б основні збитки від скороченя видобування води.

Спрощена картина проблеми, з якою стикнулися виробники під час обговорення, показана на малюнку 4,2. Якщо припустити, що власники земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, вилучали 12000 акро-футів, а присвоювачі (які могли скористатись правом набувальної давності) вилучали 18000 акро-футів, то загальний обсяг водоспоживання до ухвалення рішення склав би 30000 акро-футів. Всі прийняли той факт, що скорочення на 22 000 акро-футів відбудеться. Аналіз найгіршого для власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами варіанту означав, що суддя встановить відсутність надлишків протягом більше ніж 5 років до початку судового розгляду. Таким чином, присвоювачі отримають переважні права на всю воду, яку вони вилучали. За ними буде закріплено 18000 акро-футів, а власникам земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, залишиться лише 4000 акро-футів. Точка B показує найгірше рішення, яке могли б отримати власники земельних ділянок, розташованих над водними басейнами.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Малюнок 4.2. Ситуація, з якою стикнулися під час обговорення власники земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, та присвоювачі.

Крім того, присвоювачі могли зробити аналіз найнесприятливішого випадку і припустити, що суддя може визначити непорушні права на 12000 акро-футів за власниками земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, а потім присудити "надлишок" в 10000 акр0-футів присвоювачам “по старшинству”. Точка А є найгіршим з можливих рішень з точки зору присвоювачів. Для всіх учасників, діапазон варіантів між повним захистом та суттєвими втратами (лінії, що з'єднує А і В) міг бути значним. Крім того, повний судовий розгляд, з огляду на наявність суперечливих правових доктрин, міг тривати довгий час, і судові витрати були б дуже великими.

За ініціативою місті Пасадена сторони провели серйозні переговори під контролем суду. Протягом шести місяців вони розробили обумовлену угоду, підписаним усіма сторонами, крім двох, з 32 сторін, що брали участь в судовому розгляді. Переговорному процесу сприяв у цьому випадку той незвичайний факт, що один адвокат - Кеннет Райт - представляв аж 16 сторін. Ще через шість місяців, один з впертюхів також погодився з угодою із обмовкою. Другий - у Каліфорнійсько-Мічиганська компанія земельних і водних ресурсів ( the California-Michigan Land and Water Company) – так і не погодилася і зажадала остаточного рішення суду, заснованого на наявних вихідних даних.

Сторони, які підписали угоду, вирішили, що рівень безпечного водозабору перевищувався протягом тривалого часу, і що його необхідно скоротити до рівня безпечного водозабору з басейну. Вони зазначили, що дані про водозабір кожного виробника грунтових вод мають бути відкритими, регулярними та загальновідомими внаслідок того, що овердрафт спричиняє шкодунесприятливих всім іншим. Таким чином, кожен виробник виступав проти всіх інших. Термін “взаємний припис” вживався для опису концепції, яка використовувалася цими сторонами в якості основи для врегулювання суперечок шляхом переговорів. Сторони, що підписали угоду, погодилися ділити скорочення водозабору пропорційно замість подальшого використання правових процедур для визначення пріоритетності чиїхось прав[4 Глава 7]. Пропорційний розподіл скорочення водозабору представлений на Мал. 4.2 точкою D [4 Глава 8]. Крім того, вони гарантували одне одному пропорційний розподіл безпечного водозабору (якщо він зміниться в майбутньому), та створили механізми для того, аби ті, хто найбільш постраждав в результаті скорочення водозабору, могли обмінюватись правами з тими, хто хотів би продавати свої права на щорічній основі.

Відбувся суд по скороченій процедурі для вислуховування заперечень Каліфорнійсько-Мічиганської компанії земельних і водних ресурсів та для призначення Відділу водних ресурсів в Каліфорнійського департаменту громадських робіт (the Division of Water Resources of the California Department of Public Works) “хазяїном води” (watermaster) – ограном, що здійснює офіційний моніторинг – для нагляду за виконанням угоди. Замість постановлення власного рішення [4 Глава 9], суддя, після деяких роздумів, 23 грудня 1944 року [4 Глава 10] остаточно затвердив розроблену сторонами мирову угоду. Було остаточно проголошено, що всі встановлені права є рівнозначними для будь-яких майбутніх суперечок; від усіх очікувалося, що вони не намагатимуться отримати більше прав, ніж їх було встановлено. Рішенням було визначено роль “хазяїна води” для забезпечення дотримання положень угоди та контролю за створеним пулом обміну водних прав. На додаток до механізмів лізингу, встановлені права могли здаватись в оренду або продаватись при умові, якщо про трансфери повідомлявся “хазяїн води”. Дві третини витрат “хазяїна води” повинні були бути сплачені сторонами, а штат Каліфорнія мав сплачувати решту витрат на моніторинг дотримання умов угоди. Рішення було оскаржене до Верховного суду штата Каліфорнія, і було підтримане [4 Глава 11]. Верховний суд Сполучених Штатів переглядати справу відмовився.

Розробивши свою угоду, сторони припинили відкачувальну гонку швидше і з меншими втратами, ніж могли б це зробити шляхом судових процедур[4 Глава 12]. Вони також отримали непорушні вільно конвертовані права на визначені частини безпечного водозабору басейну. Ринок для цих права на водні ресурси розвинувся, і більшість з невеликих правовласників продали свої права водним компаніям, для яких ці права мали більш високу цінність. Зараз наявні 17 активних виробників, і майже всі вони - муніципальні або приватні водні компанії. Тільки троє власників земельних ділянок, розташованих над водними басейнами, продовжують вилучати воду з басейну. Території в межах басейну, які не мають доступу до привізної води, утворили муніципальні водні корпорації в 1953 році, і в 1955 році почали отримувати привізну воду.

Західний басейн: обговорення умов

Західний басейн, з площею поверхні 170 квадратних миль, є набагато більшим, ніж басейн Реймонд. Розташований в безпосередній близькості від океану, він простирається від міста Інглвуд до півострова Палос Вердес. Ситуація в Західному басейні не була настільки сприятливою для ведення переговорів, як у виробників басейну Реймонд. Основною перевагою виробників Західного басейну було те, що їхні вищерозташовані сусіди вже понесли витрати на інновації та розробили процедури для досягнення врегулювання шляхом переговорів відповідно до законодавства Каліфорнії, які вважалися справедливими багатьма потенційними учасниками судових процесів. Недоліками Західного басейну є (1) велика кількість виробників (близько 500 сторін були перераховані в ході судового розгляду), (2) відсутність одного домінуючого виробника, і (3) значна асиметрія ризиків, пов'язаних з проникненням морської води ( ті, хто знаходиться біля моря, позбудуться свердловин значно раніше тих, хто розташований далі). Проблема розміру групи була певною мірою скомпенсована концентрованим характером виробництва грунтових вод басейну: на 19 виробників припадало близько 85% від загальної кількості води, що вилучалася із Західного басейну[4 Глава 13].

Овердрафт спіткав Західний басейн на десять років пізніше, ніж басейн Реймонд. Важка індустріалізація, що відбулося під час Другої Світової війни, посилила і без того наростаючий овердрафт, зокрема через те, що на цій території було багато нафтових компаній, і виробництво води постійно зростало. На початку 1940 року свердловини, розташовані на узбережжі, почали показувати збільшення солоності. Багато виробників води басейну продовжували вірити, однак, що солоність в цих свердловин є симптомом тільки “локальної” проблеми безпосередньо на узбережжі, а не більш загальної проблеми, які могли б вплинути на їхнє становище в майбутньому. Протягом 1943 року дев'ять прибережних муніципалітетів зустрічалися кілька разів, щоб обговорити важливість підвищення солоності води в їхніх свердловинах. Вони погодилися, що необхідно мати більше інформації, щоб отримати реальну картину, і загальне уявлення про структуру підземного басейну. Ці міста підписали угоду про співпрацю з Геологічною службою США (the United States Geological Survey) і Лос-Анджелеським департаментов з контролю за повенями (the Los Angeles County Flood Control District) для проведення первинного дослідження проблеми постачання басейна грунтових вод[4 Глава 14].

Доповідь, підготовлена в 1944 році, змальовувала похмуру картину. У свердловини вздовж усього узбережжя вторглася морська вода. Дослідники не виявили природного бар'єра, який міг би зупинити наступ моря. Весь басейн був під загрозою руйнування. У доповіді наводився загальний нарис основних кордонів басейну і масштабів цієї проблеми, без надання точних даних щодо безпечного водозабору та поточного обсягу вилучення води. Однак, виробники вже не могли стверджувати, що солоність води у прибережних свердловинах є виключно локальною проблемою.

У грудні 1944 року всі основні виробники води зустрілися і створили спеціальний комітет з метою вирішити, що ж слід робити далі. Цей комітет виробив три основні рекомендації:

1 створити що постійну асоціацію всіх зацікавлених виробників води для продовження обговорення їхніх спільних проблем і можливих спільних дій,

2 провести технічне обстеження щодо альтернативних джерел води для території, і

3 виробникам води - розглянути питання про ініціювання правових дій на кшталт тих, які щойно завершилися в басейні Реймонд, для зменшення загальних обсягів відкачування та унормування вилучення обмежених запасів води в Західному басейні серед всіх виробників води (Комітет Шляхів та засобів 1945, стор. 16) (Ways and Means Committee 1945, p. 16).

Всі три рекомендації були дотримані. Водна Асоціація Західного басейну (The West Basin Water Association) була створена протягом кількох місяців [4 Глава 15]. Асоціація запровадила відкритий форум [4 Глава 16] для обговорення всіх основних кроків, які здійснювалися у Західному басейні виробниками та представниками різних місцевих, регіональних і державних установ. Ресурси асоціації часто використовувалися для отримання і поширення найкращої можливої технічної інформації про басейн. Велися детальні протоколи всіх засідань Водної Асоціації Західного басейну, а також засідань Виконавчого комітету та більшості робочих груп Асоціації. Ці протоколи були доступні для всіх членів, а також для інших осіб, зацікавлених в отриманні інформації про прийняті рішення, технічні дані, а також у вивченні недоліків і переваг альтернативних варіантів. Щотижневий бюлетень надсилався всім членам з 1946 по 1954 рік. Девіз бюлетеня, як казав його головний редактор, було - “хай не буде ніяких сюрпризів - ані приємних, ані неприємних” (Фоссетт та Фоссетт 1986, стор. 57) (Fossette і Fossette 1986, p. 57). Практика отримання всієї наявної інформації та її поширення суттєво збільшила ступінь розуміння і рівень співпраці між учасниками.

Першою офіційною дією асоціації було залучення в березні 1946 року відомого інженера Гарольд Конкліна для дослідження можливості знаходження альтернативних джерел постачання додаткової води для басейну. Конклінг рекомендував створення муніципального водного округу для залучення води від Кооперативу з водопостачання Південної Каліфорнії (Metropolitan Water District of Southern California ). Отримання поверхневих вод в кінцевому підсумку означало, що грунтові води басейну більше не будуть виступати в якості основного джерела води для цієї території, але залишалося невирішеним питання, хто мав отримати права на використання потенціалу резервуара басейну.

Три присвоювачі ініціювали судовий процес стосовно Західного басейну в жовтні 1945 року: Каліфорнійська компанія водопостачання (the California Water Service Company), місто Торранс та водна компанія з Палос Вердес (the Palos Verdes Water Company). Кеннет Райт, адвокат міста Пасадена в ході судового розгляду щодо басейну Реймнд, став адвокатом Каліфорнійської компанія водопостачання і зробив кілька презентацій для виробників Західного басейну стосовно концепції взаємного припису, використаної у справі басейну Реймонд. Хоча ініціатори судового розгляду та багато інших виробники води басейну рішуче підтримали концепцію пропорційного скорочення водозабору всіма виробниками води, кілька великих виробників води рішуче заперечили проти такого плану.

Водна корпорація Домінгес ( The Dominguez Water Corporation), “старший” присвоювач, яка мала також права власника земельної ділянки, розташованої над водними басейном, була одним з сильних опонентів. Оскільки Домінгес була найбільшим виробником води з басейну [4 Глава 17], виглядало малоймовірним, що інші погодяться на скорочення без участі корпорації Домінгес. Місто Інглвуд спочатку опонувало в судовому процесі всім діям, запропонованим Водною Асоціацією Західного басейну. Юристи Інглвуда заявили міським чиновникам, що статус “старшого” присвоювача захистить місто від скорочення водозабору. Позиція Інглвуда змінилася, однак, після того, як рішення стосовно басейну Реймонд встояло у Верховному Суді Каліфорнії [4 Глава 18]. Інглвуд, який володів кількома свердловинами на березі моря, став активним учасником в рамках зусиль з пошуку рішень.

Місто Хоторн, з іншого боку, знаходиться подалі від моря, і люди вірили, що їхня вода була захищена. Хоторн притримувався стратегії невтручання протягом багатьох років. Таким чином, хоча справа басейну Реймонд була провідною моделлю для ініціаторів судового розгляду, не було ніякої впевненості, що виробники води Західного басейну зможуть досягти домовленостей на високому рівні, необхідних для обговорення умов їхньої угоди. Після того, як судовий процес було розпочато, суд міг винести своє власне рішення, якщо б виробники води не змогли досягти згоди самостійно. Таким чином, дефолтні правила були змінені самим фактом ініціювання судового розгляду.

Справу було передана до Відділу водних ресурсів Департаменту громадських робіт Каліфорнії (the Division of Water Resources of the California Department of Public Works). Вирішення складної задачі по встановленню рівня вилучення води понад 500-ми виробниками та визначення геологічної будови та рівня водопостачання всього басейного комплексу зайняло чотири роки. До того часу, коли звіт для суду був завершений, рішення суду першої інстанції по затвердженню мирової угоди стосовно басейну Реймонд було підтримано Верховним судом Каліфорнії. Таким чином, виробники води Західного басейну вже знали, що концепція взаємного припису здатна була протистояти правовому виклику приватних компаній.

Однак письмові висновки та рекомендації, підготовлені на запит суду, справили ефект бомби, що розірвалася. Суддя встановив, що овердрафт мав місце з 1920 року, і що рівень безпечного водозабору з басейну складає 30000 акро-футів на рік. Суддя рекомендував урізання рівня вилучення води до рівня безпечного водозабору. Станом на 1952 рік загальний обсяг споживання підземних вод сягнув 90000 акро-футів. Навіть прихильники взаємного скорочення рішуче виступили проти скорочення виробництва грунтових вод на дві третини. Імпортована вода тільки-но почали прибувати в басейн. Багато постачальників води не змогли б задовольнити вимоги своїх клієнтів, якщо б зменшити кількість відкачуваної води на дві третини. Попередні експерименти з нагнітальними свердловинами давали деякі обнадійливі ознаки того, що запаси води в басейні можуть бути збільшені. Збільшення постачання водою басейна призвело б до зменшення необхідності урізання вилучення води до рівня безпечного водоспоживання. Дефолтні умови, таким чином, знову було змінено. Якщо б виробники води не змогли самостійно укласти угоду, то вони мали б очікувати на судове рішення щодо скорочення виробництва на дві третини.

Водна Асоціація Західного басейну стала форумом для серйозних переговорів щодо умов угоди. Асоціація створила Комітет правового врегулювання (Legal Settlement Committee), що складався з шести адвокатів та п'яти інженерів. Створення Комітету правового врегулювання в рамках Асоціації змінило структуру переговорної ситуації важковловимим, але важливим чином. Хоча 11 членів Комітету, як і раніше, представляли інтереси своїх власних компаній, вони несли також відповідальність перед членами Асоціації. Асоціація поклала на Комітет відповідальність за забезпечення своєчасного скорочення виробництва води. Комітет щоквартально мав доповідати всьому складу Асоціації. Члени комітету стали б мішенями для публічної критики з боку шановних колег, якщо вони просто сповідували стратегії впертості і не змогли б знайти точок дотику, на яких міг би базуватись прогрес в досягненні врегулювання[4 Глава 19]. Від членів цього комітету очікували досягнення домовленості, згідно якої всі сторони мали б обмежити видобуток води. Перше питання, яке належало вирішити, було – на скільки ж скорочувати виробництво води.

Учасники переговорів повинні були знайти спосіб скорочення виробництва води до рівня нижче 90000 акро-футів, але вище 30000 акро-футів, як рекомендував суддя. Якщо б умови мирової угоди не перевищували рекомендації судді, деякі сторони судового процесу вважали б за краще продовжувати судовий процес, в надії, що суд надав би перевагу їхнім вимогам над вимогами інших. Інженерам комітету було запропоновано визначити максимальне скорочення, на яке могли б піти сторони у найближчому майбутньому без серйозних економічних втрат. Інженери дійшли висновку, що скорочення на 25% - 30% може відбутися без серйозної економічної шкоди для будь-якого виробника води, якщо будуть встановлені водообмінні резервуари, схожі та ті, які були розроблені в басейні Реймонд.

Далі комітет шукав конкретну формулу, засновану на концепції взаємного припису, яка дозволила б їм добитися пропорційного скорочення від 25% до 30%. Через те, що до 1949 року до справи приєдналося ще 340 сторін, единою можливістю було використовувати дані стосовно води саме 1949 року, а не 1944-го, який передував початку судового розгляду. Використовуючи історичний висновок судді, Комітет підготував оцінку “прав набувальної давності” кожної зі сторін станом на 1944 “водний” рік - у порівнянні з 1949 “водним” роком [4 Глава 20]. Загальна кількість склала 44387 акро-футів для 1944 року і 63728 акто-футів - для 1949 року. Комітет запропонував використовувати дані 1949 у якості основи для проведення переговорів стосовно тимчасової угоди, яку сторони могли б ратифікувати відразу, в цілях досягнення фактичного скорочення протягом короткого часу. Один з членів комітету вважав, що

з поточним споживанням обсягом 90 000 акро-футів та ... з історичним використанням 1949 року обсягу в 63000 акро-футів, або на півдорозі обсягу, до якого Департамент бажав би довести скорочення, водоспоживання 1949 року може бути більш прийнятним в даний час .... [У] сторін буде достатня кількість води в рамках цього механізму для задоволення пікових навантажень, і це дасть час для того, аби пристосуватися до скорочення і ... ніхто не буде скасовувати будь-які вже набуті права набувальної давності.

(Водна Асоціація Західного басейну, протоколи Комітету правового врегулювання, 25 лютого 1953, стор. 4)

Тимчасова угода була підготовлена у вигляді умовного контракту. Іншими словами, виробник води, який підписав угоду, брав на себе зобов'язання скоротити виробництво до обсягу своїх "Прав Давності – 1949", але лише після того, як цю угоду підпише не менше ніж 80% виробників від загальнї кількості власників “Прав Давності – 1949”, і ця угода буде надана суду і затверджена ним. Підписання набувало зобов'язувальної сили “спільної дії”, тільки якщо більшість інших великих виробників води підтримали б цю дію. Таким чином, ніхто не повинен був залишитися "невдахою", і загальний ефект від скорочення був би суттєвим. Станом на листопад 1954 року угоду підписало 82,5% від загальної кількості власників “Прав давності - 1949”, і її було представлено суду. Було призначено суддю з повноваженнями офіційного “хазяїна води” (watermaster), який мав контролювати дотримання положень угоди.

Знадобилося два повних роки переговорів і загроза судового процесу[4 Глава 21] для досягнення цієї тимчасової угоди, але врешті-решт це призвело до серйозних змін основних правил використання води Західного басейну. Рівень води в басейні зріс негайно і продовжував зростати протягом кількох років, за винятком западини під містом Хоторн, яке відмовилося підписати угоду.

Тимчасова угода діяла протягом семи років, поки виробники води адаптували інші стратегії для розширення місцевих запасів води для поповнення басейну та пробували переконати непідписантів погодитися на скорочення. Дві основні сторони так і не підписали угоду. Першою була Каліфорнійська водна компанія (the California Water Service Company), яка була одним з трьох ініціаторів судового розгляду і понесла велику частку судових витрат. Ця компанія не збільшувала виробництво води після 1944 року, припускаючи, що судовий процес захищає її інтереси і що вона може дозволити собі піти на самостійні дії для збереження запасів води. Вибір 1949, а не 1944 року, в якості дати визначення права означав, що деякі виробники води, які збільшили виробництво протягом чотирирічного періоду, пропорційно дещо отримали, в той час як Каліфорнійська водна компанія трішки пропорційно недобрала.[4 Глава 22]

Хоча Каліфорнійська водна компанія відмовилася підписати тимчасову угоду, вона добровільно обмежила своє виробництво грунтових вод. Вона відкачувала води не більше, ніж мала б відповідно до тимчасової угоди. Тобто, своєю відмовою підписати тимчасову угоду компанія просто перекладала тягар витрат на послуги “хазяїна води” на тих, хто отримав згідно з Угодою пропорційно більше прав. Дії компанії не наносили фізичної шкоди іншим. Крім того, компанія явно не збиралася перешкоджати тому, аби тимчасова угода стала основою для остаточного врегулювання.

З іншого боку, місто Хоторн збільшило вилучення води. Станом на 1960 рік Хоторн відкачував на 2250 акро-футів води більше, ніж мав би відповідно з умовами тимчасової угоди. У період дії тимчасової угоди Хоторн заощаджував принаймні $ 100000 щорічно за рахунок відкачування грунтових вод в більшому обсязі, ніж йому було виділено. Оскільки Хоторн збільшував обсяги відкачування, рівень води в западині, розташованій під містом, продовжував падати. Звіт “хазяїна води за 1960-1961 роки (ілюстрація 4) показує, що в 1961 році рівень води під Хоторном був в середньому на 30-10 футів нижче, ніж на прилеглих територіях (місто Каліфорнія, штат Каліфорнія, 1960-1961 рр.). Сусідам- виробникам спричинялася суттєва шкода [4 Глава 23]. Економічні збитки від дій Хоторна розпорошувалися серед всіх підписантів Договору, які несли більш високі витрати на привізну воду, в той час як Хоторн продовжував використовувати найдешевше джерело води.

Однак лідери Хоторна мали інший погляд на цю проблему. Замість того, аби розглядати басейн як спільну власність всіх виробників води, Хоторн вважав, що його муніципальні потреби у воді мають пріоритет перед потребами всієї водопостачальної галузі в цьому районі. Хоторн бачив в тимчасовій угоді преференції на користь промислових виробників та спробу скасувати права на водні ресурси, які повинні направлятися для громадського користування. Хоторн закликав інші міста до підтримки своєї позиції. Тим не менше, прибережні громади вже мали серйозні труднощі через вторгнення солоних вод. Згідно позиції чиновників Хоторна, ці громади були готові на будь-що задля скорочення виробництва води з басейну і сповільнення вторгнення солоної води. Хоторн стверджував, що прибережні міста віддали свої права.

Протягом більшої частини 1957 і 1958 років Комітет правового врегулювання збирався щотижня, а іноді раз на два тижні, намагаючись підготувати остаточну угоду. Технічні проблеми відстежування всіх транзакцій водних прав для такої великої групи учасників істотно гальмували цей процес. Базові проблеми також були значними. Деякі підписанти тимчасової угоди виступає проти будь-якої остаточної угоди, яка не приводила б до скорочення видобутку води до безпечного рівня. Інші надають перевагу тому, аби почекати, поки експерименти з бар'єр з морської води створять можливості бути захищеними від моря. Брак загальної згоди щодо тимчасової угоди хвилював багатьох тих, хто побоювався, що Хоторн або інші можуть її оскаржити. З огляду на досвід високої вартості звернення до Верховного суду Каліфорнії у справі щодо басейну Реймонд, учасники переговорів сподівалися уникнути оскарження їхньої угоди. Окільки тимчасова угода надавала частковий фізичний захист, багато підписантів вважали, що вони встигнуть виробити угоду, задовільну для всіх сторін.

До міста Хоторн були відправлені посланці, аби закликати міську владу переглянути свою попередню позицію щодо тимчасової угоди [4 Глава 24]. У 1958 році Асоціація обрала мера Хоторна до свого Виконавчого комітету в надії, що він зможе змінити ставлення інших посадових осіб міста. Однак спроби порозумітися з Хоторном були безуспішними. Остаточний проект запропонованої "Угоди та пропозицій для суду" був презентований на зборах Водної Асоціації Західного басейну (West Basin Water Association, WBWA) в лютому 1960 року. Водна корпорація Домінгес (The Dominguez Water Corporation), як найбільший виробник води з басейну, висловила свою повну підтримку угоди шляхом підписання екземпляру угоди до зборів. Місто Ель-Сегундо та нафтова компанія Чанслор-Канфілд Мідуей (Chanslor-Caу (протоколи WBWA, 25 лютого 1960, стор. 8). Через три місяці по тому угоду підписали 20 учасників, що представляли 32,5% від загальної кількісті власників прав (протоколи WBWA, 26 травня 1960, стоp. 15). Отримання підписів тих, що залишалися, зайняло ще рік. Станом на початок літа 1961 року угоду підписало 82% виробників-правовласників. Комітет Правового врегулювання зазначив, що решту підписів отримати малоймовірно.

21 липня 1961 року, через 16 років після початку судового розгляду, відбулося засідання по скороченій процедурі, на якому були представлені пропоновані рішення були представлені в суд. Рішення було винесене в серпні 1961 року і в значній мірі яспівпадало з пропозиціями, наданими суду. З 1 жовтня 1961 року всі особи, які брали участь в якості сторін у цій справі, “назавжди зобов'язувалися утримуватися від відкачування або вилучення з басейну іншим чином будь-якої води понад обсяги, визначені присудженими їм правами” (Рішення, Каліфорнійська водна компанія та інші проти міста Комптон та інших, цивільна справа № 506806, Вищий суд штату Каліфорнія та округу Лос-Анджелес, п'ята секція) (Judgment, California Water Service Company et al. v. City of Compton et al., Civil Case No. 506806, Superior Court of the State of California in and for the County of Los Angeles, Sec. 5). Дев'яносто дев'ять учасників підтвердили свої права на 64065 акро-футів [4 Глава 25]. Місто Хоторн, як і всі інші непідписанти, отримали судовий наказ знизити виробництво грунтових вод до рівня, закріпленого в угоді.

На насупному після рішення суду першої інстанції засіданні Асоціації представник міської ради Хоторна привітав групу з їхньою "перемогою", але попередив, що його місто планує боротися з рішенням "через будь-який суд в країні." Місто Хоторн підкріпило цю загрозу, найнявши фірму шанованих адвокатів, що спеціалізувалися водному праві. По-перше, Асоціація взяла на себе фінансову відповідальність за підтримку судового рішення проти апеляції Хоторна. У 1962 році, коли був утворено Департамент Відновлення (Replenishment District), як буде описано нижче, новий департамент взяв на себе фінансову відповідальність за захист цього рішення, у той час як Асоціація підтримувала прямі контакти з адвокатами. Розглянувши апеляцію Хоторна, Окружний Апеляційний суд зробив висновок, що суд першої інстанції діяв правильно, і підтвердив його рішення. Після того, як Верховний Суд Каліфорнії відмовився переглядати рішення, прийняте Окружним Апеляційним судом Каліфорнії, справа Каліфорнійської водної компанії була закрита через 18 років після її відкриття.

Ніхто не знає точного розміру витрат, понесених в ході судового розгляду щодо Західного басейну, з огляду на велику кількість учасників і тривалості судового провадження, але, згідно найточнішої наявної оцінки, вони склали $ 3 млн (Бломквіст 1987A, стор. 39) (Blomquist 1987a, p. 39). З одного боку, це було в 10 разів дорожче, ніж у випадку з басейном Реймонд. З іншого боку, це одна десята частина коштів, які були витрачені на заміщення потенціалу короткочасного зберігання басейну при використанні в поєднанні з поповненням його водних запасів. Якщо амортизувати витрати на судовий процес на 50-річний період (як довелося б понести для будівництва основних фізичних об'єктів), то винесення судового рішення стосовно басейну Реймонд склало річну вартість 50 центів за підтверджені права на водні ресурси на акро-фут, в той час як рішення стосовно Західного басейну коштувало $ 2,50 (Бломквіст 1987A, стор. 39) (Blomquist 1987a, p. 39). У 1985 році щорічні витрати на моніторинг цих прав на водні ресурси складали $ 3,00 за акро-фут в басейні Реймонд і $ 2,40 за акро-фут в Західному басейні [4 Глава 26].

Судове підтвердження прав на водні ресурси в Західному басейні було лише одним з цілої низки кроків, здійснених виробниками води для регулювання їхнього басейну. Деякі з подальших кроків будуть розглянуті далі. За досвідом басейну Реймонд та Західного басейну уважно спостерігали виробники води, розташовані в Центральному басейні. Ці виробники також вдалися до судового розгляду, аби врегуливати їхні індивідуальні права на воду. Центральний басейн більший та різноманітніший, ніж Західний басейн. Значні зусилля були витрачені на те, аби вивчити складні випадки Західного басейну та провести процес таким чином, щоб скоротити як тривалість часу, необхідного для досягнення згоди, так і високу вартість. Ці зусилля були успішними в обох випадках. Тепер ми переходимо до короткого обговорення переговорного процесу щодо Центрального басейну [4 Глава 27].

Центральний басейн: судовий процес

Ситуація овердрафту в Центральному басейні склалася набагато пізніше, ніж в басейні Реймонд та Західному басейні. Центральний басейн є досить великим (277 квадратних миль площі поверхні), і в 1950-х роках використовувався близько 750-ма власниками свердловин. Овердрафт в Центральному басейні розпочався в 1942 році. Більша частина Центрального басейну знаходиться в глибині території і захищене від океану на його західному кордоні нижчерозташованим сусідом - Західним басейном. Таким чином, виробники води Центрального басейна могли суттєвіше знижувати рівень води, ніж виробники Західного басейну, без безпосереднього настання негативних наслідків. З іншого боку, центральна частина має незначний захист від моря, і морські вторгнення почали відбуватися вздовж цього кордону ще на початку 1950-х років.

Підштовхувані своїми нижчерозташованими сусідами, виробники води Центральноїго басейну утворили в 1950 році Водну Асоціацію Центрального басейну, використавши організаційну структуру, схожу таку в Західному басейні. Виконавчий директор Водної Асоціації Західного басейну став одночасно виконавчим директором новоствореної Водної Асоціації Центрального басейну [4 Глава 28]. басейнового водного Деякі виробники води Західного басейну також вели діяльність і в Центральному басейні. Обговорення відразу сфокусувалося на важливості досягнення узгодженого врегулювання прав на водні ресурси в Центральному басейні. Виробники Центрального басейну, проте, хотіли уникнути тяганини і високої вартості використання судової процедури, а також не хотіли залучати до участі в процесі всіх не дуже великих виробників води басейну.

Таким чином, замість того, аби відразу подавати позов до суду, Водна Асоціаціі Центрального басейну найняла приватну фірму, відому своїм досвідом в галузі басейнів підземних вод, для проведення первинного обстеження ситуації в басейні та водокористування в минулому. Крім того, вони доклали значних зусиль, аби виробити спільну позицію щодо обговорюваних проблем, перш ніж насправді звернулись до суду в 1962 році. Тимчасову угоду, підписану сторонами, які володіли 79% прав на воду, суд затвердив всього лише через 10 місяців після початку тяжби. Виробники домовилися скоротити видобуток на пропорційній основі на 20% і встановити набір робочих правил за зразком угоди Західного басейну, а також з урахуванням конкретних обставин Центрального басейну. Работа “хазяїна води” розпочалася в жовтні 1962 року. Добровільне скорочення приблизно на 45000 акро-футів було розпочато негайно (Фоссетт і Фоссетт 1986, стор. 182) (Fossette і Fossette 1986, p. 182). Остаточна угода, підписана сторонами, що володіли більше ніж 75% прав, була затверджена суддею у жовтні 1965 року і набула чинності в жовтні 1966 року - через чотири роки після початку судового процесу. Кошторис пов'язаних із судовим розглядом витрат по Центральному басейну склав $ 450000.

Судові процеси і переговори стосовно цих трьох басейнів торкалися різних проблем і йшли різними шляхами. В басейні Реймонд кількість відкачувачів була відносно невелика, і один учасник - місті Пасадена - був більш впливовим, ніж будь-який учасник у Західному чи Центральному басейнах. Пасадена вилучала з басейну близько половини всієї води. Місто не могло ігнорувати дії інших учасників, тому що їхні дії могли негативно позначитися на спільних результатах. Тим не менше, Пасадена мала такий великий пакет акцій, що в надії на збереження басейну місто готове було інвестувати значні кошти в досягнення врегулювання. Після невдалої спроби отримати добровільну згоду на обмеження обсягів відкачування місто порушило судовий позов, і витратило більше, ніж складала пропорційна частка судових витрат, що припадала на нього. Завдяки тому, що були ініційовані зусилля для отримання зовнішнього водопостачання та встановлено контроль за відкачуванням з басейну до того, як відкачувачі звикли не перевищувати безпечний рівень, стало фізично можливо скоротити водозабір, а басейн і досі обслуговує зростаюче міське населення, що оселяється на цій території. Головною асиметрією основних інтересів, з якими стикнулися сторони судового процесу щодо басейну Реймонд, був їхній правовий статус власників земельних ділянок, розташованих над басейном, або присвоювачів. Шляхом розробки нової правової концепції взаємного припису сторони знайшли основу для розподілу витрат на скорочення виробництва грунтових вод на справедливій основі. Всі відкачувачі можуть продовжувати користуватися басейном, коли мають максимальні потреби, або можуть продати права на водні ресурси, які були чітко визначені, тим, хто запропонує найкращу ціну за ці права [4 Глава 29].

Учасники переговорів у Західному басейні зіштовхнулися з трьома проблемами, яких не було в басейні Ркймонд: (1) великою кількістю зацікавлених сторін, (2) відсутністю домінуючого гравця, і (3) асиметричними ризиками “внутрішніх” відкачувачів у порівнянні з прибережними. Переговорний процес тривав довше, був більш дорогим і включав в себе серйозний конфлікт між прибережними і “внутрішніми” відкачувачами. За допомогою доктрини взаємного припису як основи для угоди, сторони скоротили інші потенційні асиметрії інтересів, які могли б посилити конфлікт. Після того, як було прийняте остаточне рішення, всі сторони пропорційно розподілили витрати від скорочення обсягів водозабору. Однак процес зайняв багато часу, оскільки було важко скоротити використання води до безпечного рівня і при цьому задовольняти потреби міського населення, яке зросло після Другої світової війни. Як вказується нижче, місцевим виробникам води довелося застосовувати інші механізми збільшення водопостачання басейнів грунтових вод, оскільки контроль над попитом, якого вони досягли, не привів басейн у рівновагу.

Відкачувачі в Центральному басейні мали ряд переваг в цьому процесі. Оскільки басейн дуже великий і має лише невелику приморську зону, відкачувачі могли безпечно затягувати врегулювання їхнх прав на воду, спостерігаючи за процесом врегулювання в інших басейнах. Їх підштовхували до дій їхні нижчерозташовані сусіди, які побоювалися, що бездіяльність щодо Центрального басейну в кінцевому підсумку може звести нанівець вигоди від збереження води у Західному басейні. Почавши діяти до того, як їм довелося б скорочувати водозабір більше ніж на 20% та залучивши приватну фірму для збирання великої кількості інформації, перш ніж звернутися до суду, відкачувачі Центрального басейну зберігли багато часу і грошей, взявши за основу для досягнення врегулювання шляхом переговорів той самий принцип, який був використаний в басейні Реймонд та Західному басейні.

Дотримуваність укладених сторонами угод

Сорок п'ять років минуло з тих пір, як було ухвалене рішення щодо басейну Реймонд, а також 35 і 27 років відповідно минуло з моменту підписанння тимчасових угод щодо Західного та Центрального басейнів. Таким чином, учасники цих трьох угод мали багато часу та можливостей, щоб вирішити, чи слід їх дотримуватись. Враховуючи значення грунтових вод, спокуса не дотримуватися угод повинна бути порівняно великою для всіх виробників у той чи інший момент протягом сукупного строку у 107 років використання водних ресурсів, які минули з часу їх укладання. Тим не менш, рівень порушень протягом цього часу був незначним.

“Хазяїн води” в кожному басейні має великі повноваження щодо моніторингу та санкцій. Діяльність з моніторингу є відкритою та публічною. Кожен рік кожен учасник доповідає про обсяги вилучення ним грунтових вод і отримує звіт, що містить список вилучення грунтових вод усіх інших учасників (або будь-кого ще, хто почав відкачувати). Достовірність цих записів є високою. Ряд установ проводять перехресну перевірку записів. “Хазяїн води” має повноваження калібрувати всі лічильники, тим самим знижуючи ймовірність однієї з форм обману. З огляду на точність інформації та її доступність, кожен відкачувач знає, що робить кожен з інших, і кожен знає, що вся інформація про вилучення ним грунтових вод буде відома всім іншим. Таким чином, інформація, наявна у сторін наближена до рівня "загальних знань", що часто є необхідною умовою для вирішення ітеративних дилемних ігор (Ауманн 1976) (Aumann 1976).

Замість того, щоб сприймати себе як активний орган з поліцейськими функціями, служба “хазяїна води” намагається бути нейтральним моніторинговим агентством. Оскільки кожен, хто володіє законним правом на воду, може ініціювати судовий розгляд з метою забезпечення дотримання судового рішення, “хазяїну води” не потрібно ініціювати каральні заходи відносно недотриманців. Як заявив офіційний представник служби “хазяїна води” в 1960 році,

це наша політика - не вчиняти будь-яких реальних дій по відношенню до будь-якого учасника, оскільки це поставило б нас самих у становище активної сторони. Наша політика полягає в тому, аби інформувати активних учасників щодо будь-яких порушень, але реальні дії залишити їм. Ми хочемо залишатися настільки нейтральним, наскільки це можливо, аби отримати якомога більше добровільного співробітництва . [4 Глава 30]

У перші роки дії угоди щодо Західного басейну, наприклад, водна компанія містечка Монета почала відкачувати більше, ніж було визначено. Через пару років стало очевидно, що перевилучення не були випадковістю. На додачу до того, що Монету було включено до всіх звітів щодо обсягів водозабору, “хазяїн води” присвятив декілька сторінок у щорічній доповіді поточній діяльності компанії. Компанія почала виконувати положення угоди незабаром після публікації цих фактів. За винятком декількох поодиноких інцидентів, з якими впоралися таким самим способом, сторони угоди дотримувалися її без застосування до них офіційно передбачених санкцій. Навіть місто Хоторн скоротив обсяги водозабору до визначених для нього після прийняття остаточного рішення. Необхідно було, проте, почати судовий позов проти нових відкачувачів, які намагалися вилучати грунтові вод, не купивши попередньо права на водозабір. Звинувачення були висунуті і обвинуваченим було заборонено відкачувати підземні води інакше як на підставі прав, які вони в підсумку мусили придбати [4 Глава 31].

Рівень квазі-добровільного дотримання остаточних судових рішень у всіх цих випадках був надзвичайно високий. Хоча кожен відкачувач міг час від часу спокуситись вилученням більшого обсягу води, ніж йому було визначено, кожен хоче, аби загальний обсяг водозабору з басейну був обмежений таким чином, аби доступ до наявних водних запасів зберігався протягом тривалого часу. З урахуванням активного, надійного та нейтрального моніторингу з боку служби “хазяїна води”, жоден відкачувач не може розраховувати на те, що його перевилучення пройде непомітно для інших, а будь-яка невідповідність в кінці наступного водного року не виявиться. Оскільки існує організація та комунікація кожного з кожним стосовно спільної стратегії, тривале недотримання угод може призвести до юридичних санкцій, а також до втрати репутації та застосування неформальних санкцій. Оскільки обмеження розповсюджуються на кожного, і майже всі відкачувачі добровільно погодилися на первинний розподіл прав, базова система сприймається як справедлива більшістю учасників. Крім того, учасники продовжують здійснювати контроль над системою моніторингу, аби бути впевненими, що вона, як і раніше, є діючою, справедливою і надійною. Дві третини бюджету “хазяїна води” оплачується тими, хто володіє правами на воду, і вони можуть клопотати перед судом про призначення іншого “хазяїна води”, якщо вони не задоволені його діяльністю [4 Глава 32].

ГРА ПІДПРИЄМЦІВ

Відразу ж після того, як було підписано тимчасову угодущодо Західного басейну, і до того, як розпочався судовий процес щодо Центрального басейну, виробники води Західного басейну визнали, що судовий процес не був достатнім інструментом для досягнення довгострокового врегулювання проблем їхнього басейну. Вони здійснили кроки, які через п'ять років привели до створення нового громадського підприємства та укладання низки угод з сусідніми громадськими підприємствами для керування взаємопов'язаними Західним та Центральним басейнами. Процес розв'язання проблем та переговорів, пов'язаних зі створенням нового району, та низка угод з існуючими установами ілюструють, що громадські підприємства можуть бути використані в якості стратегії з перетворення структури стимулів, що стоять перед тими, хто спільно використовує СР. Процес складання докупи необхідних компонентів нового підприємства був надзвичайно складним. Тут може бути представлений лише нарис, але я спробую показати проблеми, з якими стикалися виробники води, так, як вони бачили їх, і яких вони вжили заходів, щоб спробувати вирішити їх в наявному політичному середовищі.

Суд залишив невирішеним ряд питань. По-перше, виробники не бажали скорочувати виробництво до безпечного рівня. Хоча скорочення відразу покращило стан басейнів, цього булонедостатньо для досягнення остаточного врегулювання проблем басейнів. Слід було або прискорити поповнення обох басейнів, або і надалі скорочувати виробництво. Якщо б швидкість поповнення могла бути збільшена, то можна було б використовувати потужності для підземного зберігання так само, як використовувалися об'єкти для зберігання на поверхні, з поперемінним зниженням рівня та поповненням [4 Глава 33].

Друга невирішена проблема та пов'язані з нею проблеми полягали в тому, що існувала особлива небезпека вторгнення солоних вод уздовж довгого західного кордону Західного басейну та короткого південного кордону Центрального басейну. На початку 1960-х років водні інженери з Управління контролю за повенями Західного басейну і Лос-Анджелеса (West Basin and the Los Angeles County Flood Control District) почали експериментувати з концепцією створення бар'єру з прісної води проти морської. Початковий експеримент, який частково фінансувався з місцевих джерел, і частково - штатом Каліфорнія, показав, що технічно і економічно доцільно побудувати низку свердловин уздовж узбережжя, які могли б бути використані для подачі прісної води під тиском у грунтові води басейну. У результаті конус прісної води буде перешкоджати подальшому вторгненню солоної води. Більшість прісної води згодом можна було б використати, вилучивши у разі потреби. Якщо б такий бар'єр міг бути побудований уздовж усього узбережжя, штучне підживлення басейну було б значно посилене, і загроза моря була б ліквідована. Після того, як техніко-економічна можливість була обгрунтована, постало питання, хто саме буде платити за бар'єр, і це питання залишалося невирішеними.

Третє делікатне питання стосувалося відповідних кордонів управління Західним та Центральним басейнами. Це питання не виникло стосовно басейну Реймонд, оскільки він розташований на нагір'ї і є відносно самодостатнім. Як тільки виробники води Західного басейну скоротили свої обсяги відкачування, а виробники Центрального басейна – ні, вода з Західного басейну почала переміщуватись на схід до Центрального басейну, а не на захід – з Центрального басейну в Західний. Ця зміна напрямку руху “природної” води змусила виробників обох басейнів усвідомити, як тісно пов'язані між собою ці два басейни. Бар'єр, споруджений на узбережжі, мав забезпечити захист не тільки для Західного басейну, але і для Центрального. Крім того, відкрита пориста ділянка в Центральному басейні могла бути використана для поповнення набагато більш ефективно, ніж будь-яка ділянка, розташована в Західному басейні. Притік води в цьому місці міг підняти рівень води в Центральному басейні, який, у поєднанні зі скороченням виробництва в Центральному басейні, призвів би до збільшення притоку води в Західний басейн.

Жоден з існуючих громадських органів не мав повноважень і відповідних кордонів для вирішення цих питань. Виробники води у Західному і Центральному басейнах неохоче зверталися до якої-небудь з існуючих великих установ, побоюючись, що вони втратять контроль над прийняттям рішень, і, це, можливо, погано скінчиться [4 Глава 34]. Напркінці 1954 року Президент водної Асоціації Західного басейну запропонував Президенту Асоціації задля збереження Південної Каліфорнії (the Conservation Association of Southern California), що представникам усіх сегментів водної індустрії Каліфорнії необхідно зустрітися і обговорити законодавчі пропозиції для вирішення найважливіших проблем грунтових вод. В результаті, 45 установ було запрошено зустрітись у вересні 1954 року та “розробити справедливі та ефективні законодавчі пропозиції щодо підземних вод та представити їх в 1955 році законодавцям” (лист В.С. Роузкранса до водної Асоціації Центрального басейну) (letter from W. S. Rosecrans to the Central Basin Water Association). З цієї групи для написання законопроекту було сформовано “Комітет Дванадцяти” [4 Глава 35].

Обговорення запропонованого законопроекту було зосереджене на двох типах змін. Перший був розроблений для прискорення майбутніх судових рішень щодо грунтових вод. У судді по справі Західного басейну пішло сім років на те, аби отримати висновок, через відсутність інформації щодо історичної ретроспективи використання води великою кількістю виробників. Для виправлення цієї ситуації в майбутньому, Комітет розробив законодавство, згідно з яким усі ті, хто виробляв 25 і більше акро-футів грунтових вод на рік, зобов'язані були надсилати звіт про свій річний видобуток до державного органу. Цей закон не міг прискорити справу Західного басейну, але він забезпечував деяку інформацію, необхідну для відносно швидкого винесення судових рішень щодо Центральній басейну та басейну Сан-Габріель.

Другий проблемний момент запропонованого законопроекту стосувався нарізки нового типу округів, уповноважених на виконання широкого кола обов'язків, що фінансувалися в основному з "податку на відкачування", тобто податку на кількість вилучених підземних вод в межах району. Законопроект, який в підсумку був підготовлений, відрізнявся від того, який виробники Західного чи Центрального басейну, можливо, підготували б кожен для себе [4 Глава 36]. Враховуючи потреби інших територій та існуючі агенції системи водопостачання, виробники Західного і Центрального басейнів змогли отримати швидке схвалення обох законодавчих актів, коли вони були представлені на розгляд законодавчого органу штату в 1955 році.

Новий Акт про округи поновлення водних ресурсів (Water Replenishment District Act) дозволяв мешканцям півдня Каліфорнії створювати нові округи, якщо вони (1) зберуть підписи щонайменше 10% від зареєстрованих виборців, що проживають в межах пропонованого округу, (2) запропонують конкретні обмеження на оподаткування в новому окрузі, (3) отримають погодження від Департаменту водного господарства, що територія, розташована в межах майбутнього округу, матиме вигоду від цього, і (4) отримають більшість голосів ”за” під час спеціального голосування щодо створення нового округу. Округу, після його утворення, надавалися широкі різноманітні повноваження для залучення коштів за допомогою податку на відкачування і, меншою мірою, через податок на власність та для вживання заходів для поповнення підземних вод басейну. Конституційний закон включав унікальні положення, спрямовані на те, аби ”уникнути дублювання аналогічної діяльності існуючих установ та округів поновлення водних ресурсів" (Водний Кодекс Каліфорнії, секція 60231). Положенням встановлювалося, що

у разі, якщо існуючі установи надають послуги і є адекватними для досягнення будь-якої частки цілей округу ... округ проводить розслідування і визначає вартість контрактів на досягнення таких цілей за допомогою таких існуючих установ. (Водний Кодекс Каліфорнії, секція 60231) (California Water Code, sec. 60231)

Іншими словами, від нової установи з поновлення водних ресурсів очікувалася швидше оцінка розслідування витрат на надання послуг, що надаються, ніж негайне створення власного виробничого ресурсу для будь-якої діяльності, яку вона хотіла б здійснювати [4 Глава 37]. Законодавством передбачалася типова "конституція" для нових округів. Виробники води у будь-якому конкретному окрузі могли згодом використовувати цю загальну основу для створення конкретної "конституції" для свого округу. Спочатку виробники Західного басейну вважали, що вони будуть діяти самостійно, і створили робочий комітет в рамках асоціації для розробки проекту конкретних пропозицій щодо створення округу.

Основними питаннями, які належало вирішити в рамках цього конституційного процесу, були (1) джерело води для бар'єру, (2) точні межі нового округу, (3), нарізка внутрішніх меж виборчих округів, і (4 ) обсяг податкових повноважень, які будуть надані. Виробники води Західного басейну сподівалися, що буде можливість придбати меліоровану воду з заводу по очищенню води Hyperion, який займався очищенням стічних вод міста Лос-Анджелес, розташованого на березі моря. Якби це виявилося технічно можливим, вони отримали б недороге джерело води, і не довелося б вести переговори з потужним Водним округом Південної Каліфорнії (MWD - Metropolitan Water District of Southern California). Після тривалих експериментів використання меліорованої води виявилося технічно неможливим, принаймні в короткостроковій перспективі. Комітет змушений був почати все спочатку. Члени обох асоціацій були уповноважені "звернутись до Водного округу Південної Каліфорнії ... та дізнатись, чи можна розраховувати на отримання чітко визначеної кількості води ... і з'ясувати, який буде кошторис витрат на ці потреби" ( доповідь Аллана Харріса, Водна Асоціація Західного басейну, протокол від 22 березня 1956 року, стор. 6) (report by Allan Harris, West Basin Water Association, minutes, March 22, 1956, p. 6).

Коли виробники Західного басейну усвідомили, що їм доведеться використовувати воду Водного округу Південної Каліфорнії для влаштування бар'єру, вони розпочали більш інтенсивні переговори зі своїми сусідами з Центрального басейну щодоя створення одного великого округу, який включав би обидва басейни. Коли обидві Асоціації приступили до обговорення, відмінності між двома басейнами були абсолютно очевидні. Західний басейн був меншим по площі, чисельності населення та оціночної вартості. У спільному окрузі домінував би Центральний басейн. В 1955 році виробники Західного басейну підписали тимчасову угоду та обмежили своє виробництво до 60 000 акро-футів, у той час як виробники Центрального басейну відкачували 110 000 акро-футів і продовжували збільшувати обсяги річного видобутку. На засіданні Водної Асоціації Західного басейну голова комітету по розробці пропозицій виклав доводи “за” і “проти” формування округу, що включав би обидва басейни.

Доводи “за” формування округу, що включав би обидва басейни

1 Однакова для обох басейнів мета: відновлення ресурсу грунтових вод .

2 Будуть доступні більші фінансові ресурси - отже, ставки і розмір податків на відкачування можуть бути нижчими.

3 Більший округ матиме більший політичний вплив і більшу ефективність в стосунках з округом Верхньої долини Сан-Габріель (the Upper San Gabriel Valley District) та з різними державними органами.

4 Територія гавані Лонг-Біч є потенційним шляхом проникнення морської води в Західний басейн, і, можливо, буде включена в спільний округ. Дуже сумнівно, що хоч якась частина Лонг-Біч може бути включена в округ, що складатиметься лише з Західного басейну.

5 Потік грунтових вод через геологічний розлом з Центрального басейну в Західний буде, ймовірно, більшим, якщо програма відновлення водних ресурсів розповсюджуватиметься на більший округ.

6 Адміністративні витрати будуть меншими для більшого округу.

Доводи “проти” формування округу, що включав би обидва басейни

1 Поповнення водних запасів буде унікальним і необхідним для Західного басейну. Центральний басейн буде контролювати цю програму для Західного басейну, якщо буде сформовано великий округ, і, можливо, не захоче продовжувати застосовувати метод буріння скважин вздовж узбережжя.

2 Обсяги відкачування були зменшені у Західному басейні, але не в Центральному.

3 Обсяги кінцевого скорочення можуть бути не однаковими в обох басейнах.

4 Західний басейн буде усунутий від контролю за ставками і розміром місцевих податків на відкачування.

5 Місцевий округ може ініціювати судовий розгляд з метою забезпечення фінансування відновлення водних ресурсів Центральним басейном [4 Глава 38].

6 Екстенсивне поповнення Центрального басейну може сприяти притоку безкоштовної води в Західний басейн (Водна Асоціація Західного басейну протокол від 17 листопада 1955 року, сс. 9-10) (West Basin Water Association, minutes, November 17, 1955, pp. 9-10).

Виробники води Західного басейну були у фізично несприятливому становищі, оскільки вони були в кінці "трубопроводу" підземних вод. Вони були стурбовані тим, що їхнє несприятливе становище може ще погіршитись через створення нового державного органу, в якому вони опинилися б в політично підлеглому становищі. Надії і страхи виробників Західного басейну були коротко викладені в листі голови комітету Західного басейну в його комітет:

У випадку, якщо буде вирішено, що округ відновлення водних ресурсів включатиме обидва райони, бажано, аби було прийнято політичну декларацію, яка морально зобов'язувала б нову раду керівників округу. Ця політика повинна забезпечити ефективну програму створення бар'єру проти солоної води для Західного басейну, скорочення виробництва в Центральному басейні для забезпечення безперервного потоку грунтових вод і Західний басейн, та нарізку п'яти районів нового округу таким чином, щоб кожен з них складався з територій обох басейнів, аби запобігти протистоянню Західного та Центрального басейнів в раді керівників округу.

(лист від Р.Р. Торнбьорна Комітету зі створення Округу з відновлення водних ресурсів. 27 жовтня 1955 року, стор. 2) (letter from R. R. Thorburn to the Replenishment District Boundary Committee, October 27, 1955, p. 2)

Незабаром після цього члени обох асоціацій прийшли до робочої згоди, що вигоди від створення більшого округу переважуватимуть недоліки. Виробники Західного басейну отримали запевнення, що їхні східні сусіди не будуть над ними домінувати. Далі, на спільних засіданнях обох Асоціацій розпочалися порівняно жорсткі переговори з усіма державними установами, які в кінцевому підсумку могли бути задіяні в управлінні цими двома басейнами [4 Глава 39].

Результати цих переговорів були формалізовані в пропозиції на семи сторінках, яку комітет представив обом Асоціаціям на затвердження в серпні 1958 року. В пропозиції викладалися основні чинники створення нового підприємства. У заяві пропонувалося, що новий округ відновлення водних ресурсів буде сформований для того, щоби (1), відбити вторгнення солоних вод, (2) поповнити підземні води басейнів, і (3) зменшити обсяги відкачування в басейнах до безпечного рівню (Водна Асоціація Західного басейну та Водна Асоціація Центрального басейну "Пропозиція Спільного комітету зі створення округу з відновлення водних ресурсів", мімеограф, 30 липня 1958 року, стор. 1) (West Basin Water Association and Central Basin Water Association, "Proposal Submitted by the Joint Committee on Water Replenishment District," mimeograph, July 30, 1958, p. 1). В пропозиції містилася заява, що для досягнення цих цілей "округ буде відповідальним за фінансування купівлі води, що буде використовуватись для припинення вторгнень морської води і для поповнення грунтових вод" (там же, стор. 3).

В пропозиції уточнювалися майбутні відносини окрузу з відновлення водних ресурсів з усіма існуючими установами, які могли б розцінбвати новостворюваний округ як потенційного конкурента. Далі зазначався обсяг води, який буде придбаний у Водного округу Південної Каліфорнії (MWD - Metropolitan Water District of Southern California), та розповсюджений або закачаний Лос-Анджелесським округомі з контролю за повенями (the Los Angeles County Flood Control District). В пропозиції зазначалося, що новий округ "не буде мати право купувати воду, призначену для відновлення водних ресурсів, за рахунок отриманих податкових коштів, а в петиції про формування округу буде чітко зазначене це обмеження на використання податкових коштів” (там же, стор. 6). Було підраховано, що знадобиться збір у розмірі $ 6,00 за акро-фут для того, аби зібрати необхідні кошти для закупівлі 165 000 акро-футів води у MWD - обсяг, що дорівнював розміру середньорічного овердрафту. В пропозиції робився висновок, що новий округ буде "адміністративним органом, яким керуватимуть п'ять членів ради директорів, та з мінімумом персоналу" (там же, стор. 7).

Ця пропозиція була, по суті, "конституцією" для управлінської системи з декількох установ для керування скоординованою програмою. Конституційним документам не потрібно офіційно називатись "конституцією” для того, щоб служити для визначення правил прийняття рішень, які будуть використовуватися для прийняття майбутніх колективних рішень щодо деяких завданих фізичних об'єктів. Пропозиція було додана до офіційного клопотання, представленого в Наглядову Раду Лос-Анджелеса (the Los Angeles County Board of Supervisors) (для отримання дозволу на проведення спеціального голосування), а також в Каліфорнійський Департамент водних ресурсів (the California Department of Water Resources) ( для отримання дозволу на визначення кордонів), і, таким чином, була офіційно визнана як один з видів конституційного документа. Як тільки ця конституція була схвалена обома приватними Асоціаціями, всі формальні кроки, описані в ній, були виконані протягом декількох місяців, а створення Округу з відновлення водних ресурсів Центрального та Західного басейнів (the Central and West Basin Water Replenishment District) було підтримане під час голосування у листопаді 1959 року з результатом 4 до 1 (Los Angeles Times від 18 листопада 1959).

ГРА ПОЛІЦЕНТРИЧНИХ ПУБЛІЧНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Створення Округу з відновлення водних ресурсів Центрального та Західного басейнів в 1959 році різко змінило структуру стимулів виробників води та їхніх представників. Це було підприємство, створене виробниками води (та схвалене громадянами, що проживають в цьому районі), з повноваженнями по стягненню податку, з правом подавати до суду, а також займатись виробництвом колективних благ. У той час як округ з відновлення водних ресурсів взяв на себе активну роль в управлінні Західним та Центральним басейнами, дві приватні асоціації водокористувачів продовжували мати значний ввплив на прийняття всіх стратегічних рішень.

Крім того, округ з відновлення водних ресурсів є лише одним публічним підприємством серед півдесятка установ, які беруть активну участь в програмі управління. Таким чином, замість одного центрального органу державної влади, з'явилася поліцентричнаі система публічного підприємства управління дуже складною системою. Це поліцентрична система відновила рівень води в обох басейнах, завершила створення бар'єру з прісної води уздовж узбережжь обох басейнів, і в даний час спрямовує зусилля на підвищення обсягів відкачування та ліквідацію різних фізичних перешкод, які заважають ефективному використанню басейнів.

Загальні витрати на цю систему є доволі низькими [4 Глава 40]. У Таблиці 4.1 амортизаційні та щорічні витрати (у постійних доларах США) на системи управління цими басейнами, які були підраховані Бломквістом, порівнюються з амортизаційною вартістю заміни води, що зберігається в басейнах. Загальна вартість істотно нижче щодо кожного басейна в порівнянні з тим, якою вона була б в разі знищення басейнів. Загальний обсяг видатків був би, звичайно, меншим, якщо б виробникам води вдалося домовитися про врегулювання своїх прав на водні ресурси на більш ранньому етапі, і не довелося б нести високі витрати на тривалі переговори. Виробники води Центрального басейну, проте, навчилися на досвіді своїх колег з басейну Реймонд та Західного басейну, і їм, таким чином, вдалося досягти врегулювання при менших витратах.


Taблиця 4.1. Bитрати та заощадження за результатами управління трьомв басейнaми – в доларах на акро-фут

Вартість Реймонд Західний Центральний
Витрати на управління басейнами, за акро-фут видобутих грунтових вод, 1985 3.5 77.4 73.77
Середня вартість акро-фута води при управління басейнами 184.65 235.71 224.85
Оціночна вартість акро-фута води при умові, якщо б грунтову воду довелося заміщати привізною 748.68 739.3 739.94

Джерело: адаптовано з Бломквіста (1987A, Малюнок 9) (Blomquist 1987a, Figure 9).

У цій дискусії я намагалася звертати більше уваги на походження цих інститутів, ніж на їхню поточну діяльність, тому що це так важко - знайти документи про походження установ. Я дійсно вважаю, проте, що є важливим коротко описати типи поліцентричих відносин, які існують між публічними підприємствами, які в даний час керують Заходним та Центральним басейнами.

В основі всіх цих взаємин - Округ з відновлення водних ресурсів Центрального та Західного басейнів. Цей округ отримує податкові надходження за всю воду, яка відкачується на його території, а отже, має право здійснювати колективні заходи для обох басейнів. Але для того, щоб залучити воду в басейни, округ з відновлення водних ресурсів повинен мати стосунки з низкою інших публічних округів. До кінця 1960-х років для поповнення своїх басейнів округи з відновлення водних ресурсів залежали від монопольного постачальника води - Каліфорнійського Департаменту водних ресурсів (MWD). У 1966 році MWD в односторонньому порядку оголосив про зміни в своїй структурі ціноутворення, що призвело б до суттєвого збільшення витрат на поповнення басейнів. Округ з відновлення водних ресурсів та обидві Асоціації. аби добитись перегляду цього рішення, торгувалися важко, але безуспішно. Окруз з відновлення водних ресурсів розпочав переговори з Лос-Анджелеським санітарим округом (the Los Angeles County Sanitation Districts) про отримання надійного водопостачання при більш низьких витратах зі спеціально побудованого заводу з утилізації [4 Глава 41]. Відкриття цього альтернативного джерела водопостачання означало, що округ з відновлення водних ресурсів отримав довгограючу пропозицію за ціною набагато нижчою, ніж ціна привізної води. У 1987 році, наприклад, округ добився схвалення відповідними регулюючими органами збільшення обсягу закупівлі відновленої води з 30000 акро-футів до 50 000 акро- футів на рік, при середній вартості 8,00 доларів США за акро-фут, в порівнянні з $ 153, які треба було б заплатити MWD для поповнення басейнів ( Округ з відновлення водних ресурсів Центрального та Західного басейнів, 1987, стор. 44-56) (Central and West Basin Water Replenishment District 1987, pp. 44-56).

Що стосується фактичного функціонування робіт з відновлення водних ресурсів, то округ уклав угоду про обмін з Лос-Анджелеським округом контролю за повенями (the Los Angeles County Flood Control District) (реорганізованим в 1987 році в Лос-Анджелеський департамент громадських робіт - the Los Angeles County Department of Public Works). Таким чином, округ з відновлення водних ресурсів залишив тільки посади ключових співробітників (виконавчий директор та секретар) замість того, аби використовувати свої власні інженерні кадри. Графство не має повної монополії на владу стосовно відновлення водних ресурсів, оскільки округ відновлення водних ресурсів має доступ до ряду інших потенційних постачальників і завжди може винайняти свій власний персонал для виконання робіт з відновлення водних ресурсів [4 Глава 42]. Один раз, коли округ з відновлення був особливо незадоволений ходом деяких будівельних робіт, які виконувало графство, то округ поповнення зміг використати свої ринкові позиції та наполягти на тому, щоб частина робіт по одному з бар'єрів здійснювалася за контрактом приватною фірмою.

Служба “хазяїна води” Каліфорнійського Департаменту водних ресурсів (the California Department of Water Resources) виконує важливі роботи для округу відновлення та виробників, здійснюючи моніторинг за рівнем вилучення води виробниками. Дві третини витрат на цю послугу оплачують виробники. Якщо ці витрати стануть занадто високими, то виробники зможуть звернутися до суду для призначення іншого агентства - державного або приватного - бути їхнім “господарем води” [4 Глава 43]. Округ відновлення і служба “хазяїна води” уклали угоду про співпрацю, щоб скоротити дублювання в їхній діяльності. Звіти про вилучення, що надаються користувачам грунтовах вод округу відновлення для обрахування бази оподаткування, також надаються “хазяїну води”. Замість того, щоб покладатися виключно на ієрархічні відносини, як це практикується в рамках однієї фірми, система управління визначається шляхом переговорів і торгів між різними суб'єктами в різних сферах. Строгі процедури “правила більшості” рідко використовуються при прийнятті будь-яких рішень під час управління цією системою.

На додаток до публічних округів, приватні асоціації водокористувачів залишаються активними в кожному з басейнів. Посадові особи публічних округів часто запрошуються для доповідей на регулярні збори водних асоціацій. Водні інженери приватних і муніципальних установ, які беруть участь у цих зустрічах, як правило, задають неприємні запитання і вимагають мотивованих відповідей. Вони мають доступ до незалежної інформації про умови басейнів і не задовольняються стандартними відповідями, які надають мало інформації. Багато хто з людей, які обираються на посади в публічних округах, приймають активну участь в роботі водних асоціацій протягом багатьох років. Їх перебування на посаді, як правило, затягується, і зазвичай вони працюють у тій чи іншій громадській або приватній ролі по чверті століття.

Цей короткий нарис структури взаємин між публічними підприємствами показує, як може розвиватися система управління, залишаючись в основному в публічному секторі, не будучи центральним регулюючим органом. Аспекти як приватної, так і урядової діяльності задіяні щодо всіх цих басейнів. Деякі вчені характеризують чітке визначенння прав на “врожай” з СР як "приватизацію". Враховуючи, що права на воду, які мають виробники води на даний час, повністю відокремлені від землі і чітко визначені, ринок прав на воду склався в кожному з цих басейнів, а права активно відчужуються. Але це тільки частина історії. Ніхто не "володіє" басейнами. Басейнів знаходяться у віданні поліцентричного набору урядових підприємств з обеженими цілями, діяльність яких з управління басейнами включає в себе активну участь приватних компаній з водопостачання, а також громадських об'єднань виробників. Ця система не є ані централізовано належною, ані централізовано регульованою.

Хоча вирішення проблем, що стоять перед цими виробниками грунтових вод, не задіює ані систему центрального регулятора, ані систему приватної власності, це включає в себе створення інституційних механізмів з включенням повного набору принципів проектування, що розглядався в Главі 3. Чітко визначені кордони були визначені в судовому порядку. Розглядаючи цей набір інституцій в їх сукупності [4 Глава 44], можна побачити, що відповідність між нормами присвіювання і постачання та місцевими умовами була досягнута. Механізми колективного вибору надані громадськими об'єднаннями особливим округам для того, аби більшість відкачувачів могли брати активну участь у зміні правил в разі необхідності. Призначений судом “хазяїн води” має значні повноваження щодо моніторигну і видає щорічні доповіді, в яких міститься доступна всім учасникам точна інформація щодо дотримання правил та умов в басейнах. Неофіційні санкцій, які були використані для заохочення учасників до дотримання правил, були, в основному, незначними. Формальні санкції можуть бути викорастані, якщо в цьому виникатиме необхідність. Можливість звернутись до суду та регулярні збори добровільних асоціацій водокористувачів забезпечують механізми врегулювання конфліктів. Правова структура штату Каліфорнія визнає права відкачувачів та інші осіб на самоорганізацію, а також “матрьошечну” організацію одиниць в складі більших одиниць. З огляду на стабільність, яку ці інституції демонстрували до теперішнього часу, та дотримання ними цих принципів проектування, я вважаю, що ці інституції СР є міцними і проіснують довго.

AНАЛІЗ IНСТИТУЦІЙНОГО ПОСТАЧАННЯ

У цій главі я описала кілька спроб вирішити колективні дилеми другого порядку. Гонка відкачування є дилемою першого порядку, яка стояла перед відкачувачами басейнів грунтових вод, де законні права вилучати воду не були обмежені. Кожен відкачувач мав домінуючу стратегією відкачувати стільки води, скільки він знаходив вигідним для нього, та ігнорувати довгострокові наслідки щодо рівню та якості води. Досвід всіх цих басейнів грунтових вод показує, як гонка відкачувань може тривати протягом багатьох років, незважаючи на падіння рівня води (підвищуючи витрати кожного на вилучення води) та вторгнення солоної води (погрожуючи довгостроковому виживанню басейнів як таких). Умови овердрафту тривали в цих басейнах протягом кількох десятиліть. Найкращим поясненням дій і результатів в цей період є те, що особи в процесі гонки відкачувань обирають своєю домінуючоб стратегією відкачувати стільки, скільки є особисто вигідним, та ігнорувати наслідки для себе та для інших.

Маючи перше емпіричне обгрунтування цього пророкування, легко зрозуміти, чому теоретики також пророкують, що особи, які перебувають в таких ситуаціях, будуть утримуватися від вкладення коштів у розробку, ведення переговорів, а також постачання нових інституцій. Якщо відкачувачі не будуть обмежені в виробництві ними грунтових вод, чому вони повинні вкладати кошти в постачання нових інституцій? Зусилля з постачання інституцій змальовуються як просто дилема другого порядку, яка є не більш розв'язуваною, ніж дилема першого порядку. Але пророкування, що присвоювачі не будуть витрачати ресурси на постачання нових інституцій, однак, спростовується цими тематичними дослідженнями.

Ці відкачувачі підземних вод інвестували значні кошти в постачання інституцій. Вони створили нові приватні асоціації. Вони сплатили високі судові витрати за визначення прав на воду. Вони підготували законопроекти, представили їх в законодавчий орган штату, а також отримали достатню підтримку з боку інших підприємств водної галузі, аби пролобіювати прийняття цих законодавчих актів. Вони створили спеціальні округи для оподаткування всієї води, яку вони відкачують з басейнів, а також власності, розташованої на відповідній території. Вони проводили нескінченні години, інформуючи самих себе щодо структури їхніх басейнів, щодо різних інтересів і намірів всіх сторін, та щодо майбутніх можливостей.

Зростаючі, послідовні та самотрансформуючі інституційні зміни при сприяючому політичному режимі

Значні інвестиції, які здійснили виробники підземних вод в постачання нових інституцій, спричинили зростаючий та послідовний процес в штаті Каліфорнія – штаті з власним законодавством - де багато інституційних функцій, що розповсюджувалися на весь штат, були запроваджені для скорочення видатків на постачання локальних інституцій. Інвестиції в інституційні зміни не було зроблено одномоментно. Швидше, процес інституційних змін в усіх басейнах складався з багатьох маленьких кроків, які мали низькі початкові витрати. Рідко потрібно було, щоб учасники рухалися одночасно, не знаючи, що роблять інші. Тому що цей процес був поступовим і послідовним, і перші успіхи та проміжні вигоди від первинних інвестицій були досягнуті до того, як знадобилися більші інвестиції. Кожна інституційна зміна перетворювала структуру стимулів, в рамках якої мали прийматися майбутні стратегічні рішення.

Крім того, оскільки присвоювачі з декількох сусідніх басейнів також мали подібні проблеми, учасники, які знаходилися в певних ситуаціях, могли знайомитися з досвідом тих, хто перебував в схожих умовах. Для забезпечення комунікації щодо результатів існувало достатньо співпадінь між учасниками з різних басейнів. Майданчики для міжбасейнової координації з метою розширення можливостей для обміну інформацією щодо досягнутих домовленостей всередині і за межами басейну були створені при декількох збігах обставин [4 Глава 45].

У кожному басейні були створені добровільні асоціації з метою забезпечити форум для ведення дискусій щодо спільних проблем та потенційних спільних стратегій. З огляду на невизначеність правової структури, адвокати, які консультували компанії з водопостачання та комунальних послуг, незмінно радили своїм клієнтам відкачувати стільки води, скільки вони могли б з вигодою використати, а перейматись про захист своїх прав на воду пізніше. Забезпечення форуму для обговорення змінило структуру ситуації, в якій рішення приймалися самостійно, не знаючи, що роблять інші – на ситуацію, в якій люди обговорювали свої варіанти один з одним. Обговорення саме по собі не було достатньою умовою для зміни відкачувальних стратегій учасників, але обговорення призвело до початку судового процесу, який дозволив учасникам досягти виконуваної угоди про необхідність обмежування водозабору.

Крім того, добровільні асоціації запровадили механізм отримання інформації про фізичну структуру басейнів, яка була доступна для всіх відкачувачів одночасно. До цієї інвестиції в інформування ніхто не мав чіткого уявлення про межі, структуру попиту та рівень води у всьому басейні. Кожен знав тільки те, що рівень води у його власній свердловині падає. Ніхто не знав про ступінь вторгнення солоної води або про загальну кількість води, яка забирається з басейну. Приватні асоціації забезпечили механізм для спільного несення витрат, а також отримання результатів дорогих технічних досліджень. Шляхом добровільного спільного несення витрат на отримання інформації – що є суспільним благом - учасники дізналися, що є можливим досягти низки спільних цілей за рахунок добровільних спільних дій. Членські внески об'єднань були невеликими та приблизно пропорційними кількості води, яку учасники відкачували з басейнів [4 Глава 46]. Витрачаючи час для участі в засіданнях, члени отримували значний обсяг інформації про стан їхніх басейнів та ймовірність того, що інші виконуватимуть взяті на себе зобов'язання дотримуватися різних стратегій в майбутньому.

У той час як добровільні асоціації забезпечують механізми спільного несення витрат, штат Каліфорнія надає засоби, які допомагають знизити рівень цих витрат. Підтримка судової системи, в якій окремі особи можуть ініціювати судовий процес з метою створення чітких та відчужуваних прав на певну кількість води, є одним з таких внесків. Штат Каліфорнія йде навіть далі і субсидує одну третину від вартості судових витрат у таких справах з метою сприяння всебічному використанню водних ресурсів і вирішення суперечок з приводу водних прав у разі потреби. Департамент водного господарства (The Department of Water Resources) надає технічну допомогу протягом усього періоду, так само, як і Геологічна служба США (U.S. Geological Survey).

Загальна правова традиція, вбудована в конституцію штату і законодавчі практики штату, також допомагає знизити витрати на трансформацію існуючої системи правил. Це порівняно легко для групи осіб впровадити нове органічне законодавство, яке дозволяє сформувати новий тип спеціальних округів, але законодавці штату навряд чи підтримають такі законодавчі пропозиції, якщо до них є суттєва опозиція в штаті. Але коли населення території обговорило ці пропозиції з іншими людьми, інтересів яких можуть стосуватись зміни, то органічні закони часто приймаються майже одностайно.

Іншими словами, правила участі в мікроконституційному виборі, пов'язаному з контролем грунтових вод, заохотили інвестицій в самоорганізацію і постачання місцевих інституцій. Аналогічні групи людей, які стикаються з аналогічними проблемами при зовсім іншому типі політичного режиму, не можуть забезпечити себе трансформованими мікроінституціями. Різниця між активними зусиллями центрального уряду з регулювання постачальної та забезпечувальної діяльності і зусиль із забезпечення майданчиків і правил для мікроінституційних змін часто розмита.

Переформулювання аналізу інституціональних змін

Намагання зрозуміти зростаючий, послідовний та самотрансформуючий процес інституційних змін у цих басейнах грунтових вод змушує мене припустити, що інституційні аналітики повинні переглянути способи, за допомогою яких вони осмислюють проблему постачання інституцій. Таке формулювання повинне включати кілька тонких, але важливих змін щодо способів, які аналітики використовують для аналізу інституційних правил, їх походження та змін в них. Важливим кроком є припущення, що всі повторювані ситуації сформовані як комплекс інституційних правил. Інституційні правила є нормативними настановами, які забороняють, зобов'язують або дозволяють будь-яку дію або результат (E. Остром 1986а) (E. Ostrom 1986a). Одна з трьох деонтичих настанов - заборона, зобов'язання, дозвіл - повинні міститися в нормі для того, аби вона вважалася правилом [4 Глава 47]. Всі три деонтичні настанови використовуються в цій дефініції правил [4 Глава 48].

Деякі аналітики обмежують свої концепції правил нормативними настановами, що містять тільки ті дій та результати, які зобов'язуються або забороняються [4 Глава 49]. Згідно цієї обмеженої концепції деякі повторювані ситуації є регламентованими, а інші - ні. Включенням всіх трьох деонтичних настанов в дефініцію правила завжди можна визначити набір правил для конструювання ситуації. Потрібно ставити лише два запитання стосовно дій та результатів, що мають відношення до цієї ситуації: (1) Чи є ця дія чи результат (або їх заперечення) зобов'язувальними? (2) Чи є ця дія чи результат (або їх заперечення) забороненими? Будь-яка дія або результат (або їх заперечення), що не є зобов'язувальними, і не є забороненими, є дозволеними. Таким чином, відсутність правила, що забороняє, або правила, яке зобов'язує, є логічним еквівалентом наявності правила, яке дозволяє дію. Природним станом Гоббса є ситуація, в якій немає правил, які зобов'язують або забороняють будь-які дії або результати. Природний стан Гоббса є логічним еквівалентном ситуації, в якій існують правила, що дозволяють будь-кому здійснювати будь-які можливі дії, незалежно від наслідків для інших.

Зазвичай можна відповісти на два вищевикладені питання, що стосуються будь-яких повторюваних ситуації, достатньо структурованих для аналізу. Отже, для будь-якої такої ситуації, можна визначити набір “статус-кво”-правил, пов'язаних із ситуацією. “Статус-кво”- правила продовжують діяти, поки не зміняться. “Статус-кво”-правила в ситуації Гоббса можна розглядати як набір правил за умовчанням, за якими все дозволено (Гарднер і Е. Остром 1990) (Gardner and E. Ostrom 1990). Так само, ситуація СР, в якій нікому не заборонено і ніхто не зобов'язується вчиняти ніякі дії, є логічним еквівалентном ситуації СР, в якій кожному дозволяється вчиняти будь-які можливі дії. Правилами, які визначають такі ситуації, є всі правила за замовчуванням.

Якщо вважається, що всі повторювані ситуації характеризуються набором “статус-кво”-правил, то можна розширити концепцію інституціонального постачання шляхом включення і того, що можна назвати "походженням" нових інституцій, і зміни вже існуючих інституцій. Походження інституцій і зміни в інституціях часто вважаються принципово різними [4 Глава 50]. З цієї точки зору, походження характеризується як ситуація, в якій люди переходять від відсутності правил до наявності набору правил. Для цих цілей походження інституцій мислиться як важливе однокрокове перетворення, в той час як інституційні зміни розглядаються як важливі додаткові зміни в існуючі правила [4 Глава 51]. Постачання нових інституцій, отже, розглядається як не-додаткові і дорогі, в той час як зміни існуючих інституцій розглядаються як додаткові і недорогі.

І походження, і зміни в інституціях можуть бути проаналізовані за допомогою тієї ж теорії, коли і те, і інше розглядаються як зміна як мінімум одного “статус-кво”-правила [4 Глава 52]. Зміни будь-якого правила, які зачіпають безліч учасників, ряд стратегій, доступних для учасників, контроль, які вони мають над результатами, наявна у них інформація або виплати (E. Остром 1986а) - є інституційними змінами. Витрати, пов'язані зі зміною правил, значно варіюються від правила до правила, від одного політичного режиму до іншого і від одного рівня аналізу до іншого, а також вони міняються з плином часу, зі зміною учасників і умов. Буде чи ні дорогим досягти будь-яких інституційних перетворень - залежатиме від багатьох факторів (які будуть обговорюватися в Главі 6), а не просто від наявності або відсутності нового інституційного механізму, який створюється.

Створення нових інституційних механізмів іноді може бути дуже легким і практично не потребувати витрат. У випадках, які обговорювалися вище, наприклад, створення нових добровільних асоціацій для обговорення спільних проблем не пов'язано з великими інвестиціями будь-кого з учасників. З іншого боку, створення Департаменту зі збереження водних ресурсів Центрального і Західного басейнів (Central and West Basin Water Replenishment District) потребувало великих інвестицій часу і грошей. Зміни існуючих правил також можуть бути дуже дорогими. Зміна прав на водні ресурси для власників вищерозташованих земельних ділянок та для присвоювачів, наприклад, потребувала багаторічних високовитратних судових розглядів. Всі ці зміни в правилах були найважливішими аспектами процесу інституційного постачання в цих випадках. Кожна зміна мала в своїй основі попереднє правило. Деякі зміни в правилах можуть бути здійснені з низькими витратами на трансформацію, що дозволяє учасникам отримати ряд переваг колективних дій, перш ніж вони стикаються з більш дорогими альтернативами. Всі ці витрати на трансформацію залежать від поточного політичного режиму. Після кількох десятиліть інституційних змін інституційна інфраструктура, яка була створена в результаті, представляла собою велику інвестицію, яка різко змінила стимули і поведінку учасників, а також підсумкові результати. Кожне інституційне перетворення ставало основою для наступних змін.

Те, що презюмується як дилема другого порядку, в якої інституційні зміни розглядаються як один великий крок, може мати, а може і не мати структуру дилеми, коли інституційні зміни розглядаються як послідовний і поетапний процес. Чисті витрати на вирішення малої частини великої проблеми другого або третього порядку можуть бути досить високими і розподілятися таким чином, що деякі учасники добровільно надаватимуть початкові колективні вигоди другого порядку, тоді як вони не захочуть самостійно приймати рішення першого порядку. Вирішення деяких початкових проблем другого і третього порядку може допомогти учасникам перейти до вирішення проблем першого порядку, а також більш складних проблем другого і третього порядку.

За допомогою цих концептуальних змін можна перейти до розвитку єдиної теорії інституційних змін, замість одної теорії - про походження, і ще одної теорії - про реформу. І процеси конституційного вибору, і вибору колективного - продукують правила, що впливають на поведінку суб'єктів у пов'язаних ситуаціях (див. Мал. 2.2). І процес конституційного вибору, і вибору колективного - самі по собі є структурованими правилами. У ситуації конституційного вибору люди вирішують, чи слід змінити набір “статус-кво”-правил, які визначають, хто і яким чином в майбутньому має право колективного вибору рішень, які повинні бути прийняті. Крім того, в ситуації колективного вибору особи вирішують, чи слід змінювати набір “статус-кво”-правил, які визначають, хто і яким чином має право робити майбутні оперативні вибори.

Результат процесу колективного вибору часто осмислюється як "політичний простір", залишаючи невизначеним, що мається на увазі під політичним простором. Коли бюджет повинен бути визначений в площині колективного вибору, політичний простір може розглядатися як звід правил про те, хто і скільки зобов'язаний, кому заборонено або дозволено витратити, на що самі і в які терміни. Коли регулювання має бути визначено, політичний простір може розглядатися як звід правил про те, хто зобов'язаний, кому заборонено або дозволено вчиняти певні дії або впливати на результати, пов'язані з конкретною сферою діяльності.

В обох процесах окремі особи порівнюють очікувані вигоди та витрати на встановлення набору “статус-кво”-правил, в порівнянні зі зміненим набором правил. Отже, щоб пояснити інституційні зміни, необхідно вивчити, як ті, що беруть участь в тих видах діяльності, в яких пропонуються зміни в правилах, будуть розглядати перспективи чистого прибутку у випадку залишення “статусі-кво”-правил в порівнянні з якимось типом змін. В Главі 6 я буду розвивати ці ідеї далі та презентувати рудіменти теорії інституційних змін, які можна застосувати до зміни правил, що структурують ситуації колективного або оперативного вибору. Однак перш ніж зробити це, важливо вивчити випадки неуспіху, які обговорюються в Главі 5, аби на ці припущення можна було також спиратися як на інформацію про ситуації, в яких учасники не досягли успіху у зміні своїх інституцій.

Aналіз iнституційних неуспіхів та слабкостей

Емпіричні випадки, представлені до цього часу, є історіями успіху. З огляду на презумпцію неуспіху, якою характеризується політична література, є важливим представити приклади успіху. Тепер настав час розглянути кілька випадків прямого неуспіху, та випадків, в яких інституції, створені присвоювачами знаходяться в нестабільному стані.

Поруч з Аланією в Туреччині, де рибалки змогли створити свій власний звід правил для регулювання прибережного рибальства, є два інших райони промислу, рибалкам яких не вдалося створити ефективні системи правил - Бодрум і Ізмірська затока. Обидва потерпають від серйозних проблем перенаселеності та розпорошення вигод. У Сан-Бернардіно, штат Каліфорнія, підземні відкачувачі, як і раніше, стикаються з умовами овердрафту навіть після початку судового розгляду та створення спеціального округу. Інституційні механізми, описані в Главі 4, які допомогли вирішити проблеми СР прилеглих басейнів, не спрацювали настільки ж ефективно, коли були застосовані до регіону, а не до басейну.

В іншій частині світу рибалки Шрі-Ланки, які розробили оригінальну ротаційну систему доступу до прибережних рибальських угідь, виявилися не в змозі забезпечити дотримання додаткових правил для запобігання проникненню нових присвоювачів. Система ротації продовжує бути ризикованою в умовах невизначеності для всіх учасників. При занадто великій кількості присвоювачів, однак, прибуток, одержуваний місцевими рибалками, поступово знизився, а вигоди розпорошилися [5 Глава 1].

У внутрішніх районах Шрі-Ланки центральні органи влади і країни-донори вклали великі суми в реконструкцію основних іригаційних систем. Щоб успішно працювати, ці системи потребують активної співпраці з боку фермерів для планування використання водних ресурсів, аби звести до мінімуму втрати. Національна влада змінювала адміністративні структури цих систем кілька разів, але так і не досягла успіху в досягненні співпраці з фермерами в реалізації правил з розподілу води для зведення до мінімуму надмірного використання. Досвід Шрі-Ланки у вигляді небажання сільгоспвиробників інвестувати час і зусилля для підвищення продуктивності системи централізованого управління повторюється в самих різних формах по всій Південній і Південно-Східній Азії. У деяких випадках централізовані зусилля з реформування структури системи призвели до поглиблення проблем. Тим не менше, експериментальний проект з організації фермерів “з нуля”, без організаційного плану, призвів до зведення цієї проблеми в одну велику іригаційну систему Шрі-Ланки.

Останній випадок, який буде розглядатися, поки що не є невдачею, це приклад локально розроблених правил, що регулюють доступ і використання прибережних рибальських угідь, але вони не визнаються в якості законних і ефективних національними органами влади. В провінціях Нова Шотландія і Ньюфаундленд багато жителів місцевих сіл розробили свої власні правила для визначення, хто може використовувати місцеві рибальські угіддя і як слід здобувати улов. Нещодавно канадський національний уряд став приймати більш активну участь в регулюванні рибальства уздовж східного узбережжя Канади. Національний уряд намагається виробити єдину політику для всього узбережжя. Є, однак, два зовсім різних види рибальства на цьому березі: (1) глибоководний промисел, що є СР з відкритим доступом, і (2) прибережне рибальство, для якого місцеві рибалки встановили неформальні правила, контролюючи доступ та використання. Необхідність великомасштабних урядових установ, які можуть обмежити доступ до глибоководного рибного промислу, дійсно існує. Але небажання національної влади розвивати вкладені, “матрьошечні” системи правил, спираючись на досвід багатьох поколінь рибалок, які прекрасно знають власні рибальські угіддя, може знищити один набір ефективних інституцій СР, не запропонувавши розробки ефективних альтернатив.

ДВА TУРЕЦЬКІ ПРИКЛАДИ РИБАЛЬСЬКИХ УГІДЬ З ТРИВАЮЧИМИ ПРОБЛЕМАМИ СР

Бодрум розташований приблизно в 400 км на захід від Аланії на березі Егейського моря. Число рибалок-присвоювачів від рибальства Бодрума істотно більше, ніж число рибалок в Аланії. В рибальських угіддях Бодрума в 1983 році було 100 невеликих човнах з стаціонарними моторами, 11 траулерів, 2 сейнери- “гаманці” та 9 донних сейнерів, на яких працювало близько 400 рибалок (Беркеш 1986b, стор. 68) (Berkes 1986b, p. 68). До 1970-х років Бодрум був місцем успішного прибережного рибальства. Фікрет Беркеш повідомляє, що в 1970-і роки уряд Туреччини закликав деяких рибалок Бодрума побудувати більше траулерів та "рідко застосовував правило 3-мильної зони, до великого незадоволення дрібних рибалок" (Беркеш 1986b, стоp. 79) (Berkes 1986b, p. 79) [5 Глава 2].

Швидкий фінансовий успіх траулерів привабив інших займатись місцевим рибним промислом, поки доходи від флоту у цілому не стали меншими, ніж витрати на промисел в цьому районі. Як вказував Беркеш, Бодрум є "хрестоматійним прикладом розпорошення ренти в рибному промислі" (1986b, стоp. 79). Хоча загальний річний вилов риби залишався приблизно таким самим, кількість риби на одиницю лову різко скоротилася. Великі судна з Бодрума вже не могли заробити собі на життя там і почали ловити креветок на угіддях біля Мерсина. Бум туристичної торгівлі привабив багатьох рибалок, які працювали неповний робочий день та фрахтували човни для промислу.

Місцевий рибальський кооператив безуспішно намагався в 1970 владнати конфлікти між рибалками на невеликих човнах, рибалками-новачками та траулерами. Цей кооператив зник до 1983 року. Шість груп рибалок з різними інтересами в даний час конкурують за спільні рибальські угіддя:

(1) дрібні прибережні рибалки, (2) великі учасники, у тому числі траулери та сейнери, (3) напівпрофенсіонали, які самі ловлять рибу та інколи продають надлишки, (4) велика кількість некваліфікованих рибалок-спортсменів, (5) рибалки-гарпунщики, які мають ліцензії на вилов губки, але також продають рибу на відкритому ринку, і (6) оператори чартерних суден, які рибалять для годування своїх клієнтів, а іноді продають надлишки.

(Беркеш, 1986b, стор. 74) (Berkes, 1986b, p. 74)

Аналогічна проблема існує у Ізмірські затоці – це велике рибальське угіддя, розташоване далі на північ на узбережжі Егейського моря. У 1983 році 1800 рибалок жили в цьому районі і використовували 700 малих суден зі стаціонарними моторами, 30 донних сейнерів і 27 сейнерів-”гаманців”. Підгрупа структури Ізміру є такою ж, як ми вже бачили в Бодрумі, але вона ускладнюється тим, що Ізмір є великим містом (агломерацією з населенням понад 1 млн.), з високим попитом на свіжу рибу. У результаті надмірного вилову занадто багато рибалок намагаються зловити занадто мало риби.

Траулери не є проблемою в Ізмірі. Траулерам важко працювати в умовах такої скупченості, а турецька берегова охорона активно патрулює основну акваторію затоки. Ця проблема СР виникла через цілий ряд факторів: можливості для швидкого отримання економічної вигоди, велика кількість рибалок, внутрішнє розділення рибалок на окремі підгрупи з протилежними інтересами, а також відсутність всеосяжного інституціонального механізму, в рамках якого могли б бути розроблені місцеві правила і механізми вирішення конфліктів. В Ізмірі є два великих рибальських кооперативи, але вони представлені різними підгрупами рибалок. Кілька інших рибальських кооперативів працюють поряд, але також представляють різні підгрупи. Кожна група мала конфлікти "... принаймні з одною іншою групою, а в деяких випадках – і більше, ніж з одною". Отже, "...немає ніяких оперативних правил розподілу риби, аби зменшити конфлікти або обмежити скупченість" (Беркеш 1986b, стор. 75) (Berkes 1986b, p. 75).

Загальні інституційну установку в Туреччині можна охарактеризувати як "невтручання". Національне законодавство вимагає від рибалок мати ліцензії, але не обмежує кількість ліцензій. Були введені обмеження на рибальство в період нересту та на обладнання, яке може використовуватись. Були зроблені спроби відокремити прибережне рибальство від власне морського шляхом заборони траулерам вести промисел в межах тримильної морської зони і в межах заток. Установа, відповідальна за встановлення правил рибальства (Міністерство сільського господарства), не має агентів для забезпечення дотримання цих правил. Стежити за дотриманням правил повинні берегова охорона, сільська поліція та міністерство внутрішніх справ. Недотримання правила тримильної зони (за винятком великих заток), а також фінансування та заохочення нових траулерів стали, таким чином, причинами неудачі в Бодрумі. Неудача рибалок в Ізмірській затоці та в Бодрумі самоорганізуватись з метою запобігти розпорошенню вигід не може бути пояснена якоюсь одною причиною. Всередині них були великі групи, які характеризувалися крайньою неоднорідністю інтересів та відповідних часових періодів. З урахуванням різних використовуваних технологій, будь-які правила, якими визначалися обмеження використання СР, як правило, використовувалися для отримання переваги одної підгрупи над іншою, а не на користь всіх в рівній мірі. Витрати на подолання розбіжностей в розмірах та неоднорідності є істотними. При політичному режимі, який не надає майданчиків для здешевлення витрат та досягнення виконуваності угод, дуже важко компенсувати потенційно високі витрати на самоорганізацію.

КАЛІФОРНІЙСЬКІ ПІДЗЕМНІ БАСЕЙНИ З ТРИВАЮЧИМИ ПРОБЛЕМАМИ СР

Хоча більшість відкачувачів грунтових вод в Південній Каліфорнії вирішили свої конфлікти щодо обмежених запасів води і захистили свої басейни підземних вод проти овердрафту, цей досвід не став загальним. Басейни підземних вод, що знаходяться в окрузі Сан Бернардіно, на північному сході від басейнів, описаних в Главі 4, як і раніше, перебувають в стані овердрафту, незважаючи на здійснені спроби розподілити права на водні ресурси в судовому порядку і створити водні округи. Чому ж людям, які взяли на озброєння стратегії інституційних змін, які, здавалося б, є цілком аналогічні тим, що описані в Главі 4, не вдалося розробити реальний набір інституціональних механізмів для управління своїми басейнами? Очевидні відмінності існують щодо розміру та складності. Сан Бернардіно є найбільшим округом в Сполучених Штатах – існує дев'ять штатів, менших за розміром, ніж округ Сан Бернардіно. Сума площ Нью-Джерсі, Гаваїв, Коннектикута, Делавера та Род-Айленда вписується в площу цього округу (Бломквіст 1989, стоp. 2) (Blomquist 1989, p. 2). Приблизно 83% площі округу займає пустеля Мохаве. П'ятнадцять різних басейнів підземних вод - деякі пов'язані між собою, а деякі - абсолютно незалежні – знаходяться під землями округу. Деякі з цих басейнів постачаються водами річки Мохаве, що протікає в значній мірі під землю через суттєву частину округу. Інші басейни поповнюється тільки за рахунок місцевих опадів. Цей регіон був малонаселеним до Другої світової війни, але його населення різко зросло в післявоєнний період.

Умови овердрафту спостерігалися в деяких басейнах вже протягом 1950-х. В кінці 1950-х років Каліфорнійський Департамент водного господарства (the California Department of Water Resources) почав планувати проект відводу в цей бідний водою район води з річки Фезер з багатої водою північної частини штату. Території, які бажали отримати воду, заохочувалися укладати контракти зі штатом на майбутні поставки цієї води. Водне агентство Мохаве (The Mojave Water Agency) було створено спершу законом штату, а потім – шляхом спеціального референдуму в 1960 році, з метою стягнення податку на землю, щоб оплатити свою частку капітальних витрат на будівництво акведука. Після надання допомоги в оплаті будівництва акведука, мешканці території, яка обслуговувалася Водним агентством Мохаве, в кінцевому підсумку отримали можливість претендувати на 50800 акро-футів привізної поверхневої води на рік, за умови оплати за доставку і за саму воду.

Деякі з тих, хто брав участь у створенні Водного агентства Мохаве, вважали, що це буде оптовий продавець води, аналогічно Кооперативу з водопостачання Південної Каліфорнії (the Metropolitan Water District of Southern California), а також розцінювали його як страхувальну стратегію для території зі зростаючим населенням, яка не мала місцевого водопостачання. Як оптовик, агентство могло б грати важливу роль в отриманні води для території, але не в управлінні багатьма гідрологічними субтериторіями цієї великої місцевості. В якості страхувальної стратегії, основним видом діяльності агентства був збір податків для того, щоб територія в кінцевому підсумку отримала право на джерело привізної води. Якщо б ця точка зору отримала перевагу, наступними кроками після створення Водного агентства Мохаве були б розвиток різноманітних невеликих приватних і державних підприємств для вирішення питань щодо прав на воду, розробка планів управління в межах підтериторій, а також розробка поліцентричної системи, аналогічну тій, яка виникла в Лос-Анджелесі.

Інші бачили агентство в якості основної водогосподарської інституції для всієї території. В цю групу входила більшість посадових осіб, які спочатку були обрані до складу ради агентства. Протягом короткого часу його формування, агентство найняло видатного адвоката в галузі прав на воду Джеймса Крігера, який брав участь в судових процесах щодо Західного і Центрального басейнів, для початку юридичних дії для врегулювання прав на воду для всього регіону. У 1966 році, коли було почато судовий процес у Вищому суді округу СанБернардіно, консенсус не був досягнутий щодо низки ключових питань:

1 Як слід найкраще охарактеризувати територію - як один регіон, який має єдину підземну річку, як ряд взаємозв'язаних басейнів підземних вод, або як комбінацію річкової системи, взаємопов'язаних басейнів підземних вод та незалежних резервуарів підземних вод?

2 Чи всі частини цієї території, чи лише локалізовані райони, страждають від проблем овердрафту?

3 Чи слід всіх відкачувачів підземних вод розглядати як осіб з рівноправним статусом, або ж деякі з них мають пріоритетні права, яким потрібно віддати перевагу?

4 Чи слід розробляти адміністративну угоду співробітникам агентства, яке працює в основному з великими відкачувачами, більшість з яких розташовані ввер по течії, або ж потрібно залучити велику кількість малих відкачувачів, більшість з яких розташовані в нижче за течією?

5 Чи повинні права на воду бути відділені від прав власності на землю на територіях, які до цих пір не освоєні?

Послідовні аргументи можуть бути висловлені щодо протилежних позицій по кожному з цих питань. Крігер та співробітники Водного агентства Мохаве, однак, підійшов до ситуації таким чином, як якщо б існувала тільки одна легітимна відповідь на кожне з цих запитань. На їхню думку, вся територія була єдиним підземним басейном з добре задокументованою історією умов овердрафту. Вони розглядали всіх відкачувачів підземних вод як рівноправних осіб і намагалися досягти передбаченого врегулювання - відділити права на воду від прав на землю якомога швидше – для тих, хто відкачував 500 акро-футів і більше на рік. Їх погляд на проблеми, однак, не отримав широкої підтримки. У 1964 році, наприклад, Каліфорнійський Департамент водних ресурсів (the California Department of Water Resources) опублікував доповідь, в якій заперечував наявність умов овердрафту у двох великих суббасейнах, включених в територію, щодо якої відбувався судовий розгляд. З іншого боку, Водне агентство Мохаве зробило заяву в той же рік, що овердрафт басейнів річок Мохаве є "безперечним фактом" (Бломквіст 1989, стор. 63, 113) (Blomquist 1989, pp. 63, 113).

Не було створено добровільних асоціацій водокористувачів для сприяння обговоренню цих питань, і не було досягнуто консенсусу з плином часу по будь-якому з них. Конфлікти виникали між великими і малими відкачувачами води, між прихильниками розвитку і тими, хто виступав за нульове втручання політики, між промисловістю та сільським господарством, між місцевими жителями і "зовнішніми експертами", а також між призначеним персоналом і виборними посадовцями. Відсутність принципової угоди призвела до жовчних політичних конфліктів, в тому числі – до декількох голосувань з приводу відклику з вибірних посад, статей на перших сторінках в місцевих газетах, що відсунули убік розповіді про Уотергейтський скандал, і, нарешті, до зупинення судового розгляду в 1974 році (Бломквіст 1989, стор. 57 – 77) (Blomquist 1989, pp. 57-77). Ніяких заходів з тих пір не було здійснено з метою обмеження відкачування грунтових вод. За останнє десятиліття регіон зазнав масованого розвитку, а умови овердрафту були зареєстровані уже усіма організаціями. Нікому поки що не вдалося знайти ефективний засіб для вирішення проблеми розподілу прав на воду або навіть проблеми придбання поверхневої води. 50800 акро-футів річки Фезер щорічно, на які Водне агентство Мохаве збиралося отримати права, використовуються іншими особами в південній частині Каліфорнії, які самі організували купівлю цієї води для негайного використання, або для збереження в якості частини плану з управління підземними водами. Ніхто ще не знайшов прийнятного плану створення системи розподілу і способів фінансування, що дозволили б жителям цього району сплатити граничні витрати за отримання води, на яку вони мають право.

Спроби вирішити складні проблеми такої великої та комплексної території в першу чергу на регіональному рівні, за допомогою однієї інституції - не дозволили задіяним в цьому розробити ефективні інституційні механізми для вирішення різноманітних проблем, з якими вони стикнулися. На відміну від великомасштабного риболовного промислу в Бодрумі та Ізмірській затоці, люди в пустелі Мохаве змогли ініціювати серйозні зміни в інституційних механізмах. Зміни, які вони здісйнили, однак, не дали їм ефективних інструментів для одночасного вирішення різноманітних проблем. Навіть тоді, коли люди мають значні можливості займатися самоврядуванням, немає ніякої гарантії, що вони зможуть вирішити всі проблеми. Особи, які не мають зразків проблем, схожих на ті, що стоять перед ними, які не будуть відпрацьовувати механізми для розбивки складних проблем на субпроблеми, які не визнають правомірності різних інтересів, навряд чи вирішать свої проблеми навіть тоді, коли інституційні засоби для цього для них доступні [5 Глава 3].

РИБАЛЬСЬКІ УГІДДЯ ШРІ-ЛАНКИ

На півдні Шрі-Ланки знаходиться в рибальське село Maвель (Маwelle), яке описане Полем Александером (Paul Alexander 1977, 1982). Близько 300 сингальських рибалок живуть в цьому селі, і практикують три різні типи риболовецьких технологій: (1) великі неводи для лову косяків анчоусів та аналогічних видів риби з берега, (2) малі традиційні судна, які використовують "біблійні" сітки і вудки для лову анчоусів, кальмарів та окунів, і (3) глибоководна риболовля на тунця за межами континентального шельфа. Більшість рибалок Maвеля походять з касти Karave [5 Глава 4] та ловлять неводами з берега. Ми зосередимо увагу на цьому аспекті місцевого рибного промислу.

Береговий невід (називається madella, або "велика сітка") – це сітка у півмилі довжиною, якою можна впіймати за раз у вдалий для лову час тонну риби. Піковий період лову припадає то на вересень, то на жовтень, і може приносити до третини щорічного улову. (Александер 1982, стоp. 134) (Alexander 1982, p. 134). Береговий невід служить близько 5 років, перш ніж його доведеться замінити, і коштує приблизно три рази річні доходи середнього домогосподарства. Берегові неводи можна використовувати тільки на пляжах з відносно жорстким піском. На березі Maвеля є місце для використання лише двох сіток одночасно. Якщо б рибалки Мавеля мали лише вд 20 до 30 неводів, вони могли б оптимально використовувати більшість своїх сіток [5 Глава 5]; між тим, вони володіють 100 берегових неводів, і в середньому кожна сітка використовувалася тільки 7 разів протягом 1971 року – що є переконливим доказом перекапіталізації.

Maвель є ще одним класичним прикладом розпорошення вигід. Цей випадок, однак, має важливу особливість. У той час як рибалки в Бодрумі та Ізмірській затоці виявилися не в змозі розробити якісь ефективні правила для обмеження доступу до їхнього ресурсу - використання їхнього рибальського промислу, рибалки в Maвелі створили досить детальні правила, які регулюють доступ до берега та використання берега під неводи, але вони виявилися не в змозі підтримувати правила доступу, контролюючи кількість використовуваних сіток. Коли деякі з рибалок спробували залучити посадових осіб з метою забезпечення дотримання положень національного законодавства, яке обмежує кількість використовуваних неводів, інші змогли переконати національних державних посадовців не застосовувати ці положення. Але перш ніж обговорювати проблему виконуваності правил доступу, давайте розглянемо систему правил присвоювання, яку розробили рибалки Мавеля.

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

Примітка: Це стилізована схема того, як перші чотири сітки (з використанням літер латинського алфавіту, які символізують неводи) закидаються щодня з кожного місця, грунтується на даних Таблиці 7.1 Александера ( Alexander 1982). На практиці, кількість використовуваних сіток в різні дні є неоднаковою, і з обох точок лову одна і та ж кількість неводів може не закидатись.

Оперативні правила присвоювання в Maвелі передбачають перерахування всіх неводів і розміщення їх в порядку черговості. Кожен власник сітки знає послідовність безпосередньо до і після його невода. Берег розділений на два місця закиду, один з боку гавані і один з боку скелі (Мал. 5.1). Сітка спочатку має бути розгорнута з боку гавані в будь-який час протягом дня після того, як буде використаний попередній невід. Як видно з Таблиці 5.1, коли невід відпрацює згідно черги з боку гавані, наступного разу він працюватиме з боку скелі. "Згодом, сітка може бути використана з боку скелі в будь-який час дня, як тільки відпрацює та сітка, яка є в черзі перед нею" (Александер 1982, стоp. 145) (Alexander 1982, p. 145).

Рибалки Мавеля мають послідовне пояснення того, чому вони використовують цей складний набір правил, а не просту систему ротації - щоб зрівняти можливості отримати великий улов. Чотири природні або технологічні міркування впливають на проблему забезпечення рівного доступу: (1) З боку гавані зазвичай дуже великі улови, але з боку скелі лов більш послідовно продуктивний, коли риби менше. (2) Перший улов вранці, швидше за все, буде найбільшим уловом дня, і ціни також найвищі в першій половині дня. (3) Погода впливає на кількість уловів, які можуть бути здійснені протягом одного дня, а тому будь-яка система розподілу часу буде неефективною. (4) Береговий лов неводом пов'язаний з високими затратами праці, щоб підготувати сітку до використання та скласти після лову, тому прості системи ротації, які дозволяли б всім сіткам використовуватися тільки один раз за ротацію, пов'язані з більш високими витратами на робочу силу (Олександр 1982, стоp. 146) (Alexander 1982, p. 146).

Спори щодо черговості є рідкістю, крім випадків, коли самі правила викликають сумнів, як описано нижче. Протягом двох років, які Александер провів у Maвелі, він ніколи не помічав спору щодо черговості використання сіток. Відсутність конфлікту через легітимність правил рибальства різко контрастує з високим рівнем насильства в суспільстві, як в Maвелі, так і в інших рибальських селах. Під час перебування Александера "...троє чоловіків були вбиті і 17 інших зазнали тяжких тілесних ушкоджень" (Александер 1982, стоp. 8) (Alexander 1982, p. 8). Система ротації розвивалася в ті часи, коли кількість неводів варіювалася навколо цифри 20. З такою кількістю сіток ця система забезпечувала рівний і достатній дохід для всіх власників неводів. Через те, що неводи були настільки дорогим і тому, що необхідно було щонайменше вісім осіб для транспортування сітки, кожен невід був співвласністю восьми осіб. До недавнього часу кожен власник робив свою частину роботи, і вони розподіляли доходи та витрати щодо сіток в рівній мірі. Частки продавалися і купувалися серед жителів села:

Частки можна було вільно купувати, продавати та використовувати у якості забезпечення для різних видів застави. У колишні роки вони часто були найбільш ціним активом спадщини, і, рідше, включалися у склад приданого. Хоча частки були вільно конвертованими, в тому сенсі, що інші співвласники неводу не мали права вето на майбутній продаж, інші співвласники реально використовували право вето на практиці. Співвласники повинні тісно співпрацювати, і мало хто купив би частку в праві власності на сітку, якщо інші власники часток рішуче заперечували проти продажу.

(Александер 1982, стор. 143)(Alexander 1982, p. 143)

До кінця 1930-х років риболовля в Maвель задовольняла в основному власні потреби, а також давала сировину для виготовлення сушеної риби для продажу взимку. Доходи від продажу сушеної риби були порівняно невисокими. Але демографічний тиск, ринкові можливості, а також взаємозв'язок між внутрішніми і зовнішніми правилами разом помітно змінили цю ситуацію.

Населення Maвеля зросло на 70% у період між 1901 і 1931 роками, з непропорційно великим рівнем зростання серед сімей, які займалися береговим ловом (Александер 1982, стоp. 204) (Alexander 1982, p. 204). Це непропорційне зростання було обумовлене браком робочої сили, який спостерігався раніше, що змушувало голів сімей, які займалися береговим ловом заохочувати своїх зятів жити в Maвелі та інвестувати в одну з восьми часток сімейного неводу. Станом на 1931 рік друге покоління цих імігрантів почало вступати в шлюб і бажало доступу до улову. Враховуючи, що доступ був прив'язаний до восьми-часткової системи, сини мали велику мотивацію спробувати придбати частку в новій сітці. Александер ілюструє логіку ситуації чітко:

Якщо є 20 неводів, то людина з одною часткою буде отримувати l/160 щорічного улову. Але якщо після його смерті двє його синів успадкують спільну власність на його частку, кожен з них отримає лише l/320 улову, а якщо один приєднається до придбання нової сітки, то кожен з них отримає l/168.

(Александер 1982, стор. 204) (Alexander 1982, p. 204)

У 1933 році був прийнятий закон, що вимагав реєстрації берегових неводів по всій країні. Вздовж південного узбережжя, де система часток була домінуючою формою власності, "...уряд обмежив кількість сіток для будь-якого місця лову до рівня використання в 1933 році, і кодифікував критерії для розподілу доступу до води" (Александер 1982, стоp. 206) (Alexander 1982, p. 206). В 1933 році було зареєстровано тридцять дві сітки. Реєстр показує, що майже всі рибалки мали по одній частці в одному неводі. Законодавство дозволяло особам, які не успадкували право доступу до рибальства, придбавати частки в наявних сітках. Це відкрило доступ до промислу особам, які не належали до обмеженого числа сімей, які раніше мали спільний доступ до користування неводами на березі Maвеля. Відкриття доступу особам, які не належали до первісної групи родичів, не вплинула б на кількість конкуруючих за доступ до лову неводів, якщо б положення, що обмежувало кількість неводів до кількості використовуваних в 1933 році, дійсно виконувалося. На жаль, положення про обмеження кількості сіток, як ми побачимо, не було виконано.

На початку 1940 року будівництво нової дороги, яка зв'язала Maвель з центрами торгівлі, будівництво льодового заводу поруч, та маркетингові зусилля по Союзу рибних продажів (Fish Sales Union) значно підвищили попит на ринку та вартість свіжої риби. Ціни на рибу збільшилися в чотири рази між 1938 та 1941 роками (Александер 1982, стоp. 210) (Alexander 1982, p. 210). Тоді гонитва з впровадження нових сіток дійсно набрала оберти. Станом на 1945 рік в експлуатації був 71 невід. Спершу лов такою великою кількістю сіток був дуже прибутковим, хоча додатковий дохід на кожну додаткову частку був від'ємним [5 Глава 6]. Середня ціна частки значно зросла в період з 1935 по 1945 роки і продовжувала збільшуватися протягом ще двох десятиліть, перш ніж знову упасти до більш низького рівня (Александер 1982, стор. 227) (Alexander 1982, p. 227).

Нові підприємці почали купувати частки більш ніж в одній сітці та залучати до роботи на цих своїх частках найманих працівників. Купуючи акції в неводах, що були зручно задіяні в ротації, повернути вкладене з прибутком можа було за рік. З іншого боку, бідні рибалки, які володіли тільки однією часткою, отримували прибуток тільки в ті роки, коли їхні неводи працювали протягом обмеженого продуктивного сезону. У колишні часи кожен міг працювати протягом високоприбуткового сезону. Станом на 1971 рік, проте, це стало траплятись в середньому раз на три роки. В решту два роки дохід від однієї частки був меншим від прожиткового рівня. Бідніші власники однієї частки почали продавати свої частки іншим. Рибак, який володів однією часткою у кожній з п'яти сіток, належним чином розташованих в черзі, міг отримувати скромний дохід кожен рік, але йому доводилося робити істотні капітальні інвестиції для відповідного зменшення ризиків. Александер обчислив оптимальну кількість часток для людини, яка збиралася працювати на своїх власних частках, як 6,5 часток. У 1971 році 95 рибалок (58%) були власниками 5 або менше часток.

Таким чином, структура власності змістилася в той же час, в який суттєво зросла кількість неводів. У попередній системі власники часток були постійними жителями села, були родичами між собою, володіли тільки одною часткою кожен і працювали на цих частках. Станом на 1971 рік багато власників вже не були родичами, мали у власності частки у різних сітках та наймали для роботи на них найманих робітників. Крім того, керівники ряду угрупувань у селі придбавали частки і заради економічної віддачі, і в якості засобу забезпечення роботою своїх лояльних прибічників.

В цей час робилися деякі зусилля для забезпечення положення щодо обмеження кількості неводів згідно законодавства 1933 року. Після відповідних петицій, надісланих урядовому агенту в Хамбантота (Hambantota) в 1940, 1942 та 1945 роках, петиція, подана в 1946 році, була-таки прийнята урядовим агентом, який погодився, що кількість сіток, які будуть використовуватися в майбутньому, має бути обмежена 77-ма зареєстрованими на той час неводами (Александер 1982, стоp. 213) (Alexander 1982, p. 213). В 1946 році петиція була підтримана не лише рибалками, які володіли одною часткою і активно підтримували попередні петиції, але і трьому найбільшими власниками часток в селі, які раніше виступали проти таких обмежень.

Рішення урядового агента істотно сповільнило, але не повністю припинило появу нових сіток. Підприємці, які пропонували достатні стимули для органів влади, могли час від часу додавати новий невід. Сім нових сіток були додані протягом наступних двох десятиліть, в порівнянні з 39 сітками, які були додані протягом попереднього десятиліття. Це тимчасові гальма для нових учасників були повністю знищений у 1964 році, коли в справу берегового лову вступив новий підприємець - Девід Maхаттеа (David Mahattea). Переконавшись, що купити частки в існуючих неводах важко, Maхаттеа зв'язався з місцевим парламентарієм, членом Партії Свободи Шрі-Ланки, і переконав виступати за дозвіл на додаткові неводи. Депутат попросив місцевого податківця розглянути цю пропозицію. Податківець спочатку відмовився, заявивши, що сіток і так занадто багато. Коли ж настав день щорічної реєстрації неводів, чотири члени угрупування Maхаттеа з'явилися з сітками, позиченими в сусідньому селі. Після тривалих конфліктів у селі податківець все ж таки наказав зареєструвати ці сітки. Наступні неводи було додано, коли лідер іншого угрупування підтримав кандидата від опозиційної партії, і він переміг на наступних виборах після того, як погодився зареєструвати додаткові неводи в 1965 році. В цей період з'явилося 24 нових сітки, які додалися до 84, що вже були в експлуатації.

Спочатку інші рибалки успішно протистояли включенню цих нових неводів в ротацію за допомогою добре спланованого маневру. Мета полягала в тому, аби запобігти лову свіжозареєстрованою 85-ю сіткою. Бо, як тільки в ця сітка була б включена в ротацію, за ній послідували б решта 23 неводи. Так вийшло, що одна сім'я володіла частками в 1-ій та у 84-ій сітках. Після лову 83-ою сіткою сім'я відмовилася від лову 84-ою, і замість цього стала ловити 1-ою. Таким чином, вони почали нову чергу, за винятком одної зі своїх сіток (84) і всіх новозареєстрованих сіток (85-108). Ця стратегія отримала широку підтримку всіх тих, хто володів обмеженою кількістю часток, та лідера угрупування, який не брав участь у залученні нових неводів. "Коли улови були незначними, власники нових сіток протестували не дуже енергійно, але коли хитрість була повторена протягом наступного циклу, [вони] дали зрозуміти, що протистоятимуть майбутнім подібним спробам" (Александер 1982, стоp. 225) (Alexander 1982, p. 225).

Протистояння сталося в 1966 році, коли черша дійщла до 83-го неводу. Обидві сітки - 1-ша та 85-та - були закинуті одночасно, а рибалки вчинили бійку на морі. Судно з 1-ою сіткою перекинулося. "Представники всіх трьох угрупувань зібралися на берегу, і тільки прибуття трьох джипів з озброєними поліцейськими, яких Давид [Maхаттеа] заздалегідь попередив, запобігло масовим заворушенням" (Александер 1982, ст.ст. 225-6) (Alexander 1982, pp. 225-6). Поліція залишалася протягом тижнів, аби переконатись, що 24 нові сітки були включені в чергу. Національний уряд згодом видав постанову, яка зупинила кількість неводів на числі 108. Жодної сітки не було додано до офіційного списку між 1966 і 1971 роками, коли Александер проводив свої дослідження. Александер повідомляє, що фактичне число використовуваних неводів скоротилося до 99 через спалювання деяких сіток під час конфліктів між різними угрупуваннями.

Я описала цей випадок досить докладно, оскільки Александер надав такі відмінні дані щодо ключових кроків у цьому процесі розпорошення вигод. Це не була проблема невігластва. Задіяні рибалки знали про наслідки додавання неводів. Це був не той випадок, коли лиди виявлялися нездатні розробити та дотримуватись правил з урахуванням своїх місцевих особливостей. Правила черговості успішно застосовувалися протягом багатьох років. Цей випадок показав, що відбувається в динамічних місцевих умовах, коли присвоювачі не мають автономії для створення та забезпечення дотримання нових правил[5 Глава 7].

Перед отриманням незалежності в 1948 році англійці визнали сільських старост (vidāna arrachi) посадовими особами, відповідальною за всі аспекти рибальства (patabändi arrachi). Сільські старости були відповідальними за широкий спектр діяльності в своєму селі, як правило, призначалися з числа місцевих землевласників, та часто збільшували свої статки в значній мірі в результаті перебування на цій посаді. Вони виконували деякі представницькі функції для свого села. Ця посада була скасована у 1965 році, і була створена нова посада цивільної служби для вирішення адміністративних питань в селі. Ті, хто займали цю нову посаду, були в дуже слабкому становищі. Вони походили з інших місць часто переводилися в іншу місцевість, якщо місцеві жителі з політичними контактами заперечували проти їхніх особистостей. За рік польових досліджень Александера в Maвелі чотири людини були послідовно призначені на цю посаду, але жоден не протримався більше, ніж місяць. Посада patabändi arrachi продовжувала існувати, але фактично єдиною функцією того, хто її обіймав останнім часом, стала щорічна реєстрація неводів.

У Шрі-Ланці існує розвинена система перерозподілу доходів, в якій задіяні чиновники центральних органів влади у безпосередньому контакті з громадянами на регулярній основі. Хоча Maвель є порівняно віддаленим селом, мешканці отримують дозволи від центральних органів влади, які знаходяться в Хамбантота, щодо багатьох аспектів повсякденного життя:

Вони повинні відвідувати районне податкове управління, аби отримати книгу пайок рису, та поліцію для отримання ліцензії на видобуток пальмового соку. Купони на купівлю різноманітних товарів, від цементу до додаткових продуктів для весілля дочки - видаються урядовим агентом. Департамент рибальства контролє продаж риболовецьких снастей і деталей двигуна, в той час як суттєва кількість споживчих товарів, включаючи рис, приправи, текстиль і гас, продається через державні кооперативні магазини. У будь-якому випадку це селянин стикається з дефіцитом товарів, довгими повільними чергами та зарозумілими чинушами. Однак, незважаючи на централізований контроль товарів і послуг, державні установи мають мало прямих контактів з селом.

(Александер 1982, стор. 31) (Alexander 1982, p. 31)

Політичні відносини між виборними посадовими особами і місцевим жителям обертаються навколо патронату щодо лідерів угруповань в обмін на підтримку на виборах. Відносини всередині села сильно залежить від зусиль, спрямованих на отримання приватних доходів з державної скарбниці.

Ніяких майданчиків не було надано ані англійцями, ані урядом Шрі-Ланки для місцевих дискусій або прийняття рішень на місцях щодо вибору на конституційному або колективному рівні. Власна селянська система ротації була кодифікована в 1933 році, ще до серйозних економічних перемін, які змінили стимули для всіх учасників, і місцеві жителі були позбавлені права змінювати свої правила, щоб пристосуватися до швидких змін у вартості риби. Національні посадові особи прийняли закон, що обмежував доступ до рибальства, але не змогли забезпечити його дотримання. Замість дотримання правил щодо обмеження кількості неводів, державні посадові особи дозволяли себе переконувати обіцянками голосів (а можливо, навіть хабарами) в тому, що слід втрутитися і не допустити виконання національного закону, що було б бажаним для більшості місцевих рибалок. При будь-яких спробах закрити доступ до ресурсу деякі учасники, або потенційні учасники, були сильно мотивовані до “безбілетництва” щодо обмежень, введених щодо інших. Якщо ці учасники могли “знайти кінці" серед місцевих чиновників, то правила порушувалися навіть тоді, коли більшість присвоювачів вимагала суворого їх дотримання.

Більшість берегових рибалок уздовж південного узбережжя Шрі-Ланки традиційно використовували систему часток, подібну описаній тут. Села, які були розташовані в безпосередній близькості до маркетингових центрів, раніше стикнулися з проблемою розпорошення вигід. У більшості з цих сіл один підприємець скуповував частки місцевих берегових неводів та експлуатував ці неводи як одну фірму. Власник наймав найманих робітників і захоплював залишкові претензії на прибуток. У селах, де було багато роботодавців, такі системи працювали ефективно. Там, де один підприємець займав монопольне становище щодо робочих місць, а пропозиції робочої сили було багато, можна було очікувати, що власник буде тримати заробітну плату на вкрай низькому рівні. Наслідки поширення цієї системи часто були небажаними. Приватна власність змогла стати єдиним життєздатним інституційним механізмом вздовж цього берега, але не тому, що це "єдиний шлях", а тому, що зовнішній режим не бажав, щоб місцеві правила визначалися та виконувалися. Зовнішнє втручання для запобігання примусовому дотриманню правил щодо політичних фаворитів підірвала життєздатність домовленостей щодо спільної власності.

ПРОЕКТИ РОЗВИТКУ IРИГАЦІЇ У ШРІ-ЛАНЦІ

Мільйони доларів було влито у розвиток іригаційних робіт у засушливій зоні Шрі-Ланки. Значна зрошувальна діяльність здійснювалась на цій території ще до початку нашої ери і процвітала до дванадцятого століття, коли населення, залежне від цих систем зрошення, почало з невідомих причин мігрувати в інші райони острова. У дев'ятнадцятому столітті британці першими почали відновлювати руїни дамб (насипів), які створювали малі та великі водоймища, які називаються танками в цій частині світу, та довгі, стрічкоподібні системи каналів, що простираються на великі відстані нижче танків. Після здобуття незалежності уряд Шрі-Ланки, за сприяння іноземних донорських організацій, продовжував вкладати великі кошти в іригаційні проекти.

Кількість рису-сирцю, що вирощується в Шрі-Ланці, неухильно зростає в останні десятиліття, особливо з 1950 років. Впровадження високоврожайних сортів рису зробило внесок в це зростання[5 Глава 8], але єдиним найбільш важливим фактором, що вплинув на кількість вирощеного рису, стала кількість зрошуваних земель (Maддума Бандара 1984, стор. 298-301) (Madduma Bandara 1984, pp. 298-301)[5 Глава 9]. Хоча кількість вирощеного рису неухильно зростає, але вона є значно меншою від очікувань планувальників проекту. Лише в деяких із цих проектів кількість земель, які насправді зрошуються, наближається до прогнозованої. Були проведені лише деякі систематичні остаточні оцінки цих проектів, але детальна оцінка витрат і вигод первісного проекту Гал Ойя (Gal Oya project) показали, що дисконтовані витрати перевищили поточний прибуток на 277 млн рупій (Харрісс 1984, стор. 318) (Harriss 1984, p. 318). Фактично зрошувана площа по ще одному великому проекту - Уда Валаве (Uda Walawe) - сягнула лише одної третини від того, що планувалося під час заснування проекту. Більша частина землі, з якої планувалося отримувати по два врожаї на рік, дає тільки один урожай на рік після того, як стала доступна передбачена проектом вода.

Одною з причин розчаровуючого ефекту на вирощування рису є розходження між проектними планами та їх втіленням з точки зору кількості води, яку фермери Шрі-Ланки реально отримали для своїх рисових земель. Щоб зрозуміти це протиріччя, необхідно вивчити зв'язок між кількістю використовуваної води та врожайністю рису-сирцю. Отримання високих врожаїв залежить від надійності отримання значної кількості води протягом усього вегетаційного сезону. Фермери мають сильну мотивацію для зрошення полів якомога частіше протягом вегетаційного періоду. Врожай більшості сортів рису-сирцю, на відміну від таких зернових, як пшениця, дуже чутливий до нестачі води і відносно нечутливий до надлишку води (Левін 1980, стор. 52-3) (Levin 1980, pp. 52-3). Тримання полів затопленими протягом тривалих періодів часу зменшує кількість непосильних прополювань, які фермер змушений робити. Фермер має всі підстави прийняти майже будь-яку кількість води, яка може бути отримана законними або незаконними шляхами, і дуже мало підстав для економії води взагалі. З іншого боку, вода є дефіцитним і дорогим фактором виробництва. Фермери рідко повинні платити повну вартість або навіть будь-які витрати взагалі за воду, яку вони отримують. Крім того, відведення води з територій, розташованих у верхній частині системи, коли її береться більше, ніж потрібно для отримання врожаю, для використання на нижчерозташованих землях, не призведе до зниження прибутковості вверх за течією. Такий перерозподіл значно збільшить врожайність рису в низинах. Таким чином, якщо фермери зможуть безперешкодно робити так, як вони хочуть, вони будуть застосовувати набагато більше води, ніж це економічно виправдано, для того, щоб зменшити свої особисті витрати праці (навіть у тих районах, де є достаток робочої сили), в результаті чого загальна врожайність сільськогосподарської системи буде істотно менше, ніж прогнози, зроблені інженерами-іригаторами на основі формули "оптимальні моделі використання води".

Реалістична оцінка фактичного використання води на основних територіях проекту в Шрі-Ланці - 12-15 футів на кожний гектар рисових полів: 5-6 футів в основний (maha) вегетаційний період, коли кількість опадів збільшує обсяг зрошення, та 7 -9 футів для другорядного (уala) вегетаційного періоду, коли практично немає опадів. Найбільш ефективне зафіксоване використання води було у невеликому пілотному проекті, який вів Департамент іригації (Irrigation Department), де застосовувався жорсткий контроль: загальне споживання води між 8,4 і 10,2 футами. В проектно-планувальній документації 1969 року Програми розвитку Махавелі (Mahaweli Development Programme) - найбільшій з усіх проектів Шрі-Ланки – оцінка кількості зрошуваних земель базувалася на презумпції того, що буде застосовуватись 8,3 фути води для отримання двох врожаїв рису-сирцю. Коли проект був знову розглянуто в 1977 році, проектувальники зробили переоцінку кількості зрошуваних земель за умови, що буде застосовуватися близько 7,5 футів на всій території охоплення проекту з отриманням двох урожаїв рису-сирцю (Харрісс 1984, стоp. 319) (Harriss 1984, p. 319). Таким чином, плани інженерів базувалися на припущенні, що вода буде розглядатися як обмежене благо, а строгі правила розподілу будуть виконуватись. Жодне з припущень не було доречним (Ашер та Хілі 1990; Лундквіст 1986) (Ascher and Healy 1990; Lundqvist 1986).

Для приведення водовикористання у відповідність з цифрами, використаними в рамках проектно-планувальної документації, був потрібен високий рівень самоорганізації самих фермерів для розподілу води в каналах, з яких обслуговувалися їхні поля, на умовах суворої самодисципліни. Зусилля центрального уряду задля досягнення такого рівня організації не змінили основні стимули учасників чи їхню поведінку. Домінуючі паттерни їхньої поведінки - взяти законно або незаконно стільки води, скільки здатні втримати їхні рисові поля, і утримуватися від активної участі в зусиллях, які вимагатимуть від них прийняти будь-які обмеження на використання водних ресурсів. Сучасна структура стимулів, з якими стикаються багато фермерів, посилює короткострокові, "індивідуалістичні" стратегії та перешкоджає зусиллям, спрямованим на довгострокові інвестиції в організаційну структуру, необхідну для досягнення колективних дій. У цій системі не тільки іригатори, розташовані вгору за течією, завдають серйозної шкоди іригаторам, розташованим вниз за течією, але і загальна відсутність надійних правил значно збільшує виробничі і транзакційні витрати для всіх водокористувачів.

Щоб проілюструвати цю проблему, я опишу паттерни стимулів і поведінки, які були виявлені в рамках проекту Kiрiндi Ойя (Kirindi Oya project), який був завершений в 1920 році, під час британського колоніального правління. Після опису деяких порочних кіл, які виявилися в рамках цього проекту, я згодом покажу, як аналогічні паттерни стимулів були отримані в низці інших проектів. Колективний добробут бідних фермерів в посушливій зоні залежить від отримання ними додаткових продуктів харчування і доходів, які в результаті розробки ефективного та виконуваного набору правил управління іригаційними системами підвищують їхню врожайність. Але фермери в цій системі дійсно спіймані системою, яка навряд чи буде сприяти створенню ними досконалої системи упорядкованих взаємовідносин без сторонньої допомоги. І посадові особи центрального уряду в рівній мірі спіймані в пастку - з урахуванням поточної ситуації, - і також не в змозі розірвати порочне коло, яке охоплює фермерів, яким вони повинні служити [5 Глава 10].

У 1876 році залишки дамби, які знаходяться в Eллагала (Еllagala), на лівому березі річки Кірінді Ойя, були відновлені, і нова територія була відкрита для заселення. Тридцять років потому, подібна схема була розроблена з метою відновлення дамб на правому березі річки, з використанням тих же робіт для наповнення танків, тим самим відкриваючи нові землі для переселення. Етап будівництва був завершений в 1920 році. Ця системи зрошення обслуговувала близько 2500 акрів. Більшість водокористувачів, що обслуговувалися цією системою, були бідними орендарями, які залежали від тих, хто володів великими ділянками землі в цьому районі. Багато великих землевласників жили в іншому місці і не залежали від місцевої підтримки (Фледбі 1983) (Fladby 1983).

Кількість опадів у посушливій зоні складає 50-75 дюймів на рік, що є значною кількістю порівняно з середнім показником по Валенсії, Іспанія, де він складає 10 дюймів, і по Лос-Анджелеській агломерації - 14 дюймів на рік. Тим не менше, в порівнянні з іншими тропічними районами, 50-75 дюймів – це замало. Більш того, опади в основному випадають в період з жовтня по грудень, і тоді коли сухі русла перетворюються у бурхливі річки. Але все знову пересихає через кілька днів (Гунасекера 1981) (Gunasekera 1981). Є незначний сезон дощів у квітні і травні. Зрошувальні системи, відновлені англійцями, були досить примітивними структурами, з невеликою кількістю регулюючих шлюзів або воріт. Коли сезон дощів закінчується, опади зберігаються завдяки дамбі. Кількість води, наявної в резервуарі, визначає кількість земель, які можуть бути безпечними для культивації для наступного сезону. Для невеликих резервуарів площа земель, покритих водою, приблизно дорівнювала площі потенційно зрошуваних земель.

Адміністративні структури, засновані британцями, були розроблені для роботи системи, пов'язаної з виділенням води з дрібних танків невеликими порціями після того, як ця вода була збережена під час одного з дощових сезонів. Вода знову накопичується за дамбою протягом наступного сезону дощів, і знову використовується. Фермери по всій системі мають бути готові використати воду протягом короткого періоду часу, бо в іншому випадку вони згають можливість посадити культур на цей сезон[5 Глава 11]. Під час британського правління Департамент іригації називав фіксовані дати скидання води; дати повинні були бути незмінними кожен рік, щоб забезпечити час для двох врожаїв та для роботи з технічного обслуговування дамб та каналів. Поняття фіксованої дати було пов'язане з "...загальною думкою британських посадовців-іригаторів щодо того, що схеми повинні діяти у відповідності зі стандартними програмами, з тим, щоби на них було якомога менше впливу від подій та особистостей" (Харрісс 1977, стор. 367) (Harriss 1977, p. 367).

З 1920 по 1958 рік системою Kiрінді Ойя керували дуальні виконавчі структури. У принципі, відповідальність за підтримання танків, головного каналу та розподілу води з танку від річки лежала на Департаменті іригації. Підлеглий співробітник відповідального директора по іригації був єдиною людиною з повноваженнями доручити наглядачу за системою зрошенняа випустити воду з танка в 10-кілометровий основний канал. Два "спостерігачі" або "водо-випускні робітники", були відповідальними за відкриття або закриття головних воріт, що складатися з простих дощок, в 11 основних підканалів, та за звітність про стан основних каналів. Всі ці посадові особи отримували фіксовану заробітну плату від Департамента іригації.

Різні сфери відповідальності розпочиналися на рівні фермерських полів. Там найнижчим чиновником був vel vidane. У колишні часи британського колоніального правління ця посада була знаковою та давала значні повноваження та престиж[5 Глава 12]. Оскільки багато землеробів були орендарями, вони не брали участі у відборі vel vidanes, які за своє призначення були зобов'язані в першу чергу великим землевласникам. Vel vidanes були відповідальними за звітність про прогрес, досягнутий у землеробстві, і могли застосовувати санкції відносно землеробів, які не користувалися водою відповідно до правил, узгодженими з землевласниками. Їхня плата складала частку врожаю землеробів. "У теорії vel vidanes були інструментом швидкого дисциплінування, уповноваженим забезпечувати збереження водних ресурсів шляхом застосування кодексу,в якому було закладене автоматичне покарання за будь-яку діяльність, яка призводила до марнотратства води, таку, як погане вирівнювання полів" (Харрісс 1977, стор. 369) (Harriss 1977, p. 369). Тим не менше, практика мінялася від однієї системи до іншої. Деякі були "… під впливом великих земельних контролерів, так що виконання ними своїх обов'язків часто було млявим, з урахуванням можливого зміщення" (Харрісс 1977, стор. 369) (Harriss 1977, p. 369). А деякі vel vidanes були відомі за свої енергійні зусилля з метою накласти суворі і справедливі покарання. Хоча вони і обиралися на місцевому рівні, vel vidanes були відповідальними перед асистуючим агентом уряду ( assistant government agent - AGA), який працвав на Податковий Департамент. Інформація про стан посівів повідомлялася “нагору” від vel vidanes - до AGA.

Брак води траплявся досить часто. Значні конфлікт був породжений між Податковим Департаментом, який хотів врятувати посіви, та Департаментом іригації, який хотів регулярного графіка і встановленого часу для технічного обслуговування дамби та каналів. AGA з Податкового Департамента регулярно вимагали затримки в термінах подачі води з метою запобігти загибелі першого врожаю, яка прзвела б до зниження податкових надходжень з цієї землі. Наслідком таких затримок була відсутність другого врожаю в значну кількість років та кумуляційне погіршення технічного обслуговування системи. Крім того, конфліктом між двома установами могли маніпулювати великі землевласники, які грали на заклопотаності AGAS землеробством швидше, ніж обслуговуванням, і на трохи більш широкій зацікавленості Податкового Департаменту.

Джон Харрісс повідомляє, що можна було зробити цю систему працюючою, коли сильний AGA вважав землеробство пріоритетом. Один з AGA на початку 1920-х років був досить успішним:

Він був здатен протистояти тиску великих землевласників і здійснював свої повноваження нещадно з оглядом на затримки у землеробстві, але також маніпулював системою Vel Vidane для забезпечення оптимального використання наявних водних ресурсів, пропонував позитивні стимули для своєчасної землеобробки. Оскільки системою була передбачена організація такого собі моніторингу всього процесу.

(Харрісс 1977, стор. 369)(Harriss 1977, p. 369). [5 Глава 13]

Vel vidanes отримували в якості платні визначену частку зібраного врожаю, а не фіксовану суму. Таким чином, якщо координація процесу супроводжувалася передбачуваностю постачання води, то були вагомі мотиви для забезпечення дисципліни серед фермерів, що гарантувало б доведення до успішного збору двох врожаїв на рік.

Британська система залишалася суттєво незмінною протягом першого десятиліття незалежності. У 1958 році система була змінена національним урядом, який намагався зробити її більш демократичною. З Податкового Департаменту було знято будь-яку відповідальність за землеробство, і в кінцевому підсумку його функції перебрав на себе Аграрний Департамент (Department of Agrarian Services), який не наглядав безпосередньо за іригаційним менеджментом у великих проектах, хоча і був відповідальним за контроль і надання допомоги малим проектам. Vel vidanes були замінені адміністративними секретарями (govimandala sewakas) у новостворених Комітетах Землеробства. Спочатку у "водних зустрічах", які проводилися на кожному каналі, взяли участь всі зареєстровані землероби, а не лише власники земельних ділянок, та обрали Комітет Землеробів строком на три роки. Кожен Комітет Землеробства проводив окремі зустрічі для встановлення своїх власних агрономічних дат для кожного сезону року[5 Глава 14]. Такий порядок значно підвищив гнучкість системи, але знизив рівень координації між іригаційними каналами, яка була можлива, коли Податковий Департамент ніс відповідальність за питання землеробства в рамках всієї системи в цілому. Через неізольованість більшості каналів часта подача води впродовж тривалого сезону, на відміну від кількох коротких періодів, призведе до більшого обсягу втрат води.

Адміністративний секретар був відповідальним за забезпечення дотримання правил використання водних ресурсів, але він мав менше повноважень, ніж були у vel vidanes. Адміністративний секретар отримував платню з фіксованих грошових сум, які стягувалися за кожен акр землі кожного каналу, незалежно від того, чи оброблялися ці землі. Таким чином, стимули адміністративного секретаря відрізнялися від стимулів vel vidanes: адміністративний секретар вже не був формально зобов'язаним звоєю посадою невеликій групі великих землевласників; він мав менше повноважень, ніж мав vel vidanes, і він отримував певну суму незалежно від того, наскільки неефективно розподілялася та використовувалася вода. З іншого боку, він залежав від того, чи були задоволені фермери в зоні його відповідальності, тому що його могли і не переобрати. Крім того, він вже не був безпосередньо підпорядкований зовнішнім агентствам за свою трудову діяльність чи за надання інформації про стан сільськогосподарських культур або стан іригаційних робіт.

Великі землевласники часто захоплювала основні посади в деяких Комітетах Землеробів в Kiрiндi Ойя і отримували особливі привілеї, пов'язані з розподілом води, за рахунок внутрішнього впливу або шляхом пошуку зовнішнього політичного втручання. В Департаменті Іригації один технічний асистент став відповідальним розвиток і правої, і лівої частин Kiрiндi Ойя. Він мав у підпорядкуванні одного наглядача за обладнанням та двох працівників для подачі води – це навряд чи достатня робоча сила для того, щоб контролювати 11 основних точок, багато дрібних, та зрошувальну діяльність на більш ніж 2500 акрах землі (Харрісс 1977, стор. 371) (Harriss 1977, p. 371)

По суті, на рівні каналів система повинна була працювати без послуг координаторів. Від працівників з подачі води очікувалося лише те, що вони тільки відкриватимуть і закриватимуть ворота та доповідатимуть про пошкодження. У будь-якому випадку, вони не могли фізично обмежувати кількість води, яку отримувала будь-яка група фермерів. Фермери легко блокували канали і примусово спрямовували воду на свої поля. Спори між іригаторами іноді вирішувалися із застосуванням насильства. Фермери, які отримували користь через несанкціоновані блокування каналів, не отримували протидії з боку своїх сусідів, які від цього страждали (Харрісс 1977, стор. 374) (Harriss 1977, p. 374).

З 1973 по 1977 рік члени Комітету Землеробства призначалися міністром сільського господарства, а це означало, що місцевий депутат ефективно контролював призначення (Фледбі 1983; Н.T. Апхофф, особисте спілкування) (Fladby 1983; N. T. Uphoff, personal communication). До середини 1970-х років контроль за крадіжками води був "практично відсутній". Хоча було надано 200 доповідей щодо водного браконьєрства, ніхто не зазнав офіційних переслідувань. У нижній частині системи "...близько 80 акрів рисових полів зрошуються за допомогою неофіційного каналу, який безсовісно “врізається” в основний канал та розбалансовує землеробство в останньому іригаційному йайа (каналі).... Це триває близько п'ятнадцяти років "(Харрісс 1977, стор. 372) (Harriss 1977, p. 372). Для тих іригаторів, які знаходилися в самому кінці цієї системи, як і в багатьох системах, постачання було найбільш ненадійним[5 Глава 15].

Кілька адміністративних секретарів вказали в інтерв'ю, що вони не вживали офіційних заходів проти іригаторів за водне браконьєрство, хоча вони "регулярно порушували справи у разі несплати податків з площ, від яких залежала їхня винагорода" (Харрісс 1977, стор. 372-3) (Harriss 1977, pp. 372-3). Поливні норми не оцінювалися з 1958 року. Головний інженер системи дійшов висновку, що "зараз не існує законів" (Харрісс 1977, стор. 373) (Harriss 1977, p. 373).

Комітети Землеробів були повністю ліквідовані у 1977 році, і їх функції були передані службовцям із землеробства, які призначалися; таким чином було замінено систему, яка мала принаймні деякі комунальні риси, і впроваджено повністю централізовану систему. Незначні зміни відбулися в 1980 році, коли було запроваджено виборну посаду лідера каналу (yaya nayakaya), але ця посада є доволі незвичною. Хоча вона є виборною і оплачується фермерами, лідери каналів повинні виконувати накази службовців із землеробства. У результаті, ніхто, крім самих фермерів, не може розподіляти воду або намагатися координувати дії, принаймні в деяких селах (Фледбі 1983, стор. 102, 191-5) (Fladby 1983, pp. 102, 191-5).

Жоден з учасників проекту Kiрiндi Ойя не мотивований робити щось інше, крім слідування домінуючій стратегії. Для окремих фермерів єдиною розумною стратегією в рамках системи, в якій інші безкарно крадуть воду (і використовують її для боротьби з бур'янами) - є заливати свої власні поля якнайсильніше, використовуючи для цього будь-які необхідні засоби[5 Глава 16]. Для великих землевласників одним із способів забезпечення деякого захисту такої незаконної практики є активні політичні контакти з національними лідерами. Політики, у свою чергу, заважають іригаційним процедурам з метою забезпечення "мародерства" для тих, хто їх підтримує[5 Глава 17].

Через загальну структуру штату державних чиновників Шрі-Ланки, а особливо інженерів-іригаторів – існує дуже мало стимулів для співробітників Департаменту іригації присвячувати багато часу та енергії спробам підвищення ефективності функціонування і підтримки системи каналів, таких, як проект Kiрiндi Ойя. Набір службовців грунтується головним чином на освітній кваліфікації та на оцінках, отриманих на іспитах. Заохочення і просування по службі базуються майже виключно на стажі роботи, з незначним перетином між неслужбовими і службовими рангами. Інженери-іригатори в значній мірі ототожнюють себе з професією цивільних інженерів, в якій повага заслуговується швидше проектуванням та будівництвом, ніж експлуатаційними та технічними роботами. Інженери зробляють більше грошей, якщо вони задіяні в будівельних проектах, ніж коли вони займаються експлуатацію та технічним обслуговуванням.

Детально проаналізувавши цю штатну систему, Майкл Мур зробив висновок, що вона перешкоджає ефективному управлінню водними ресурсами по декільком напрямкам: (1) Рекрутингові схеми "заважають ефективній соціальній взаємодії між державними службовцями та землеробами", а також "внутрішній комунікації та робочим відносинам, що є особливо важливим для управління водними ресурсами ". (2) Вдале складання письмових іспитів не пов'язано з хорошими показниками в роботі. (3) "В цілому, є мало стимулів для хорошої продуктивності роботи." (4) Бюрократичні організаційні форми "послідовно, хоча і мимоволі призводять до зниження ефективності" (М. Мур 1979, стор. 103) (M. Moore 1979, p. 103). Ці фактори призводять "до зниження продуктивності праці в цілому" і, зокрема, до відсутності "хороших показників в експлуатації та технічному обслуговуванні системи каналів" (М. Мур 1979, стор. 103) (M. Moore 1979, p. 103). На додаток до всього цього, чиновники Департаменту іригації перевантажені роботою, і їм мало платять.

На жаль, здається, що від аналогічних проблем страждають і деякі інші проекти, що здійснюються в Шрі-Ланці, а також в інших частинах Азії і Третього Світу[5 Глава 18]. Нещодавно проведені іригаційні заходи в Шрі-Ланці, як і раніше, характеризуються довгими розподільчими каналами та обмаллю структур управління. Вимірювання об'єму води, яка відводиться до різних каналів, є настільки ж складним, наскільки просто подати воду в дальні кінці зрошувальних каналів (М. Мур 1980, стор. 3-4) (M. Moore 1980, pp. 3-4). Крім того, декілька існуючих структур контролю легко корумпувати. Після оцінки недавніх нововведень Харрісс (Harriss 1984, стор. 322) вказує, що "ворота відсутні, структури пошкоджені, в канали “врізається” хто завгодно." Коли двох молодих технічних асистентів запитали, чому вони не перешкодили деяким з найбільш кричущих злочинів, вони відповіли, "що вони боялися зазнати нападу" (Харрісс 1984, стор. 322) (Harriss 1984, p. 322). Навіть хоробрий технічний асистент повинен відчувати, що такі дії є безперспективними, враховуючи низьку ймовірність дійсно покарати правопорушника:

Переслідування порушників повинне здійснюватися поліцією, яка, як правило, ставиться до таких порушень як до незначних і не має для відповідного поводження з “водними” порушниками таких стимулів, як в інших випадках. Крім того, затягнутий судовий розгляд і дуже легкі штрафи, які накладаються на тих, хто був визнаний винним і іригаційних злочинах, зробили правові санкції неефективними.

(Харрісс 1984, стор. 322) (Harriss 1984, p. 322)

Iригатори з відповідними зв'язками серед партійних функціонерів взагалі ніколи не піддаються переслідуванням.

Багато населених пунктів є гетерогенними, там проживають особи, що подходять з різних регіонів, каст, родинних угруповань; всі вони є бідними і залежать від іригаційних проектів для житлового будівництва, отримання початкового доходу та забезпечення соціальних послуг. Те, як саме поселенці були відібрані та завербовані, також посилює проблеми фермерської організації. Основними критеріями відбору були (1) безземельність (2) наявність великої сім'ї як робочої сили (Харрісс 1984, стор. 325) (Harriss 1984, p. 325). У той же час, земельні ділянки, виділені новим поселенцям, повинні (за законом), передаватись неподільними від одного покоління до іншого. Хоча можна зрозуміти, що то була спроба уникнути дроблення земельних ділянок, результатом стало загострення суперництва серед братів в сім'ї та заохочення молодих людей шукати можливості в інших місцях. В деяких проектах частка молодих людей, які залишалися працювати на сімейній фермі, впала аж до 10% - 15% (Харрісс 1984, стор. 328) (Harriss 1984, p. 328). Вирощування рису завжди було трудомістким бізнесом. З огляду на нестачу сімейної праці, використання води для боротьби з бур'янами для скорочення попиту на землеробську працю виглядає таким, що має значний економічний сенс для окремих сімей, хоча субсидована вода насправді дорожче, ніж граничні витрати на недопрацьовуючу робочу силу. Навряд чи має економічний сенс для країн, що розвиваються, та яким бракує трудових ресурсів - субсидувати дорогу воду для зрошення і розподіляти її таким способом.

Нездатність фермерів Kiрiндi Ойя розробити ефективний набір правил для організації своєї іригаційної системи не є незвичайною для великомасштабних іригаційних систем, що фінансуються донорами, в умовах країн Третього світу. Відсутність потенціалу для досягнення самоврядування виглядає пов'язаною з внутрішніми факторами, які, в свою чергу, пов'язані зі становищем фермерів та зовнішніми факторами, які пов'язані зі структурою режиму, при якому вони живуть. До внутрішніх факторів я б включила наступні:

1 дуже велика кількість задіяних фермерських господарств,

2 той факти, що більшість фермерів є бідними поселенцями, які нещодавно були залучені до проекту і мало пов'язані зі своєю землею і один з одним,

3 надзвичайна різноманітність етнічних і культурних традицій,

4 можливість для багатших фермерів контролювати воду шляхом незаконних або сумнівних стратегій (потенційні лідери, таким чином, в змозі піклуватися про себе, уникаючи того, щоб здійснювати керівництво для вирішення великих спільних проблем), і

5 відсутність фізичної структури контролю в самій іригаційній системі.

Ці проблеми є важкоподоланими. Вони поглиблюються поганою політикою центрального режиму, який не бажає забезпечувати неупереджене дотримання правил, безвідносно того, що це за правила. Ті присвоювачі, які хочуть уникнути необхідності дотримуватись правил, мають значні можливості і засоби для отримання допомоги у цьому від центральних органів, підриваючи тим самим будь-які спроби постачання нових місцевих інституцій.

Ситуація, з якою стикаються присвоювачі в таких системах, є невблаганною трагедією. Чи це дійсно так? И дійсно фермери великих Шрі-Ланкійських іригаційних поселень (або аналогічних проектів в інших місцях) приречені на вічні конфлікти і відсутність співпраці? При відсутності серйозних змін в місцевих інституціях, тверде “да” є єдиною відповіддю. Але тоді ключовим питанням є те, чи можливо змінити місцеві інституції і, таким чином, стимули і поведінку фермерів. Останній експеримент по розробці нових організацій для залучення до співпраці фермерів-водокористувачів в одній з Шрі-Ланкійських іригаційних систем (Міжнародний інститут менеджменту іригації 1986; де Сільва 1981)(International Irrigation Management Institute 1986; de Silva 1981) змушує мене дати обгрунтовану ствердну відповідь на це друге питання. Ситуація сумна, але не безнадійна.

Драматична поворотна історія сталася на лівому березі іригаційного проекту Гал Ойя (Перера 1986; Апхофф 1985а-с) (Perera 1986; Uphoff 1985a-c). Система іригації Гал Ойя є найбільшим іригаційним проектом-поселенням в Шрі-Ланці. Систему було завершено в 1950 році. Система складається з трьох основних частин: річкової, правобережної та лівобережної. Лівобережна частина призначена для зрошення близько 65000 акрів землі і складається з "...майже 32 миль магістральних каналів, 150 миль основнихрозподільчих каналів, і близько 600 миль польових каналів" (Перера 1986, p. 88)(Perera 1986, p. 88). В кінці 1970-х років Норман Апхофф описував лівобережну частину Гал Ойя - ЛЧГО (Gal Oya left bank - GOLB) як "гідрологічний кошмар" (Перера 1986, p. 88) (Perera 1986, p. 88). Канали були некерованими, а їхні береги були занедбані та замулені. Керуючі структури були зруйновані, і система забезпечувала водою набагато менші території, ніж колись планувалося. Крім того, довіра серед фермерів та між фермерами і посадовими особами Департаменту іригації (Irrigation Department - ID) була відсутня з самого початку:

Співпраця між фермерами було мінімальною. Соціальні відносини між поселенцями, які приїхали з різних районів країни, часто були напруженими.... Відносини між фермерами та чиновниками Департаменту іригації відрізнялися недовірою і взаємними звинуваченнями. Фермери не мали ніякої впевненості в компетентності або надійності персоналу Департаменту іригації.... Багато чиновників на місцях ... були сумновідомі своєю корупцією і бандитизмом. Головною перешкодою на шляху ефективного управління водними ресурсами, з точки зору фермерів, були місцеві посадові особи, які відчували на своєму боці політичну та бюрократичну владну підтримку.

З іншого боку, посадові особи Департаменту іригації, а особливо інженери-іригатори, вважали, що фермери нездатні використовувати воду відповідально і ретельно. Таким чином, вони стверджували, що необхідно організувати, навчити та дисциплінувати фермерів для того, аби вони робили те, що від них вимагав Департамент іригації. Таким чином, фермери розглядалися як частина проблеми, в той час як насправді були її рішенням.

(Перера 1986, стор. 89-91) (Perera 1986, pp. 89-91) [5 Глава 19]

Ситуація в цілому стала ще більш важкою і напруженою, тому що "...більшість землеробів в “хвостовій” частині були тамілами, переселеними з сусідніх прибережних районів, у той час як більшість вищерозташованих землеробів були сингальськими переселенцями" (Апхофф 1986a, стор. 202) (Uphoff 1986a, p. 202).

Початковий дизайн проекту мав на меті регламентацію дій фермерів і підвищення міри примусу щодо дотримання правових норм. Такий підхід був до деякої міри змінений в остаточній пропозиції, в якій містився заклик до організації фермерів по всій ЛЧГО для того, аби фермери добровільно вкладалися своєю працею у відновлення та наступне збереження каналів, які обслуговували їхні поля, з метою підвищення ефективності використання води. Остаточним проектом передбачалися певні кошти і відповідальність Аграрного інституту досліджень і навчання – АІДН (Agrarian Research and Training Institute - ARTI) за організацію фермерів. AІДН допомагав Комітет розвитку сільських районів Корнельського Університета.

Команда AIДН та Корнельського Університету, розглянувши проект плану розробки і випробувань єдиної моделі "фермерської організації" для всіх 19000 фермерів, які обслуговувалися ЛЧГО протягом чотирирічного періоду, відхилили сформульовану в ньому мету. Замість цього, команда вирішила запровадити "каталізатори” в ситуації взаємної недовіри і непередбачуваності - інституційні організатори (ІО), як вони їх назвали. ІО могли бути випускниками вузів, тому що Шрі-Ланка має один з найвищих рівнів освіти серед менш розвинених країн (МРК), і багато випускників коледжів були безробітними. Як випускники коледжів, вони були здатні швидко зрозуміти принципи організації швидко і мати статус, необхідний для ефективної взаємодії з чиновниками ІД. Для того, щоб ІО також могли працювати з фермерами, рекрутували осіб фермерського походження, і якщо це було можливо - з великих населених пунктів, таких, як Гал Ойя. ІО також повинні були бути готові жити у віддалених місцевостях, задіяних в проекті[5 Глава 20]. Команда AIДН та Корнельського Університету почала розвитоку ІО в 5000-акровій пілотній зоні в “голові” системи, де реабілітація мала відбуватися в першу чергу. Вона була розширена до 25000 акрів, але все ще не охоплювала всієї системи.

ІО отримали біля шести тижнів тренінгу щодо того, як знайти підхід до фермерів та мотивувати їх, та щодо технічних питань, пов'язаних із сільським господарством та іригацією. Вони були розділені на невеликі групи по чотири або п'ять осіб; кожна група відповідала за територію, яка обслуговувалася одним розподільчим каналом. Кожна команда розділила свою територію на дрібніші зони, використоіуючи польові канали як первинну базу для розділення. Кожна група ІО мала зустрічі щотижня для того, аби обмінюватись досвідом та підтримувати бойовий дух у разі потреби. ІО також підміняли один одного в разі хвороби або відсутності.

Від IO очікувалося, по-перше, що вони зустрінуться з кожним з фермерів, які спільно використовували воду з польових каналів, для обговорення тих сільськогосподарських та іригаційних проблем, з якими вони стикаються, та підготують детальний інформаційний звіт щодо відповідної території[5 Глава 21]. Після знайомства з фермерами та з їхніми проблеми, від IO очікувалося проведення неофіційної зустрічі з невеликими групами фермерів, які спільно використовували воду з польових каналів, для планування стратегій самодопомоги. Замість створення заздалегідь визначених організацій, IO намагалися сформувати робочий комітет для вирішення конкретних проблем, таких, як ремонт зламаних контрольних воріт чи розчищення польового каналу. Крім того, ІО виявляли проблеми, які не могли бути вирішені спільними зусиллями фермерів - проблеми, які повинні були бути сформульовані для посадових осіб ІД та інших чиновників. Як тільки фермери звикли працювати разом і отримали переваги від групових дій, IO допомогали їм сформувати місцеві організації і вибрати фермера-представника на основі консенсусу. Цей представник міг артикулювати інтереси інших фермерів свого полбового каналу на великих нарадах та інформувати інших, про те, що відбулося на ширших територіях.

Команда AIДН та Корнельського Університету намагалася сформувати низові організації на місцях до початку фізичної реабілітації території, для того, щоб забезпечити майданчик для дискусій між фермерами та інженерами щодо локальних планів реабілітації. У ході обговорень з чиновниками ІД команда AIДН та Корнельського Університету скористалася тим, що від фермерів очікувалося інвестування значної кількості робочої сили у відновлення та технічне обслуговування, для того, щоб переконати інженерів, що високий рівень трудових внесків буде набагато більш ймовірним, якщо з фермерами будуть проведені консультації ще на етапах планування реабілітації. На той час етап проектування було розпочато, фермери вже почали працювати разом і мали гарні ідеї щодо того, як реабілітувати їхні польові канали. У результаті, іригаційні чиновники почали змінювати своє фундаментальне ставлення на користь фермерів.

"Організації польових каналів" (ОПК) ("field channel organization" - FCO) стали основними організаційними “цеглинами” проекту Гал Ойя. ОПК були зазвичай маленькими, від 12 до 15 фермерів. ОПК були структурами для вирішення проблем, які діяли найчастіше без регулярних засідань, порядку денного чи письмових протоколів. Другий рівень організації був побудований на основі ОПК на рівні розподільчих каналів - "організації розподільчих каналів" (ОРК) ("distributory channel organization"- DCO), та охоплював від 200 до 800 акрів і від 100 до 300 фермерів. Кожен фермер, таким чином, був членом і ОПК, і ОРК. Кожна ОРК розробила свої власні організаційні механізми, які зазвичай передбачали участь в Генеральній Асамблеї, що охоплювала всіх фермерів шляхом представництва ОПК. Посадові особи обиралися на основі консенсусу і були безпартійними[5 Глава 22].

Третій рівень організації, в масштабах відгалуження каналу або цілої території, був створений та пов'язаний з ОПК та ОРК[5 Глава 23]. ЛЧГО складалася з чотирьох основних територій, і кожна, зрештою, була представлена “територіальною радою”. Всі фермери-представники в межах території, яка обслуговувалася відгалуженням каналу, мали право бути присутніми на загальних зборах ради території. Четвертий рівень організації – комітет на рівні проекту - був ініційований фермерами-представниками та ІО. Проектний Комітет забезпечував форум, на якому фермери могли безпосередньо брати участь у політичних дискусіях. Фермери побачили реальні зміни у відношенні і поведінці іригаційних чиновників по відношенню до них, та в політиці, що проводилася ІД[5 Глава 24].

Поведінка фермерів помітно змінилася з розвитком нових інституцій для колективних дій. На тих територіях, де були створені ОПК та ОРК, зазвичай практикується система водної ротації.

У ході недавнього опитування, 98% осіб на місцях "вважають, що водна ротація призводить до справедливості в розподілі води, та 79 відсотків фермерів вважають, що вони самі впевнені в отриманні належної кількості воді при ротації" (Kaсьянатан 1986; Перера 1986, стоp. 103) (Kasyanathan 1986; Perera 1986, p. 103). Ротації часто передбачають добровільні зусилля тих, хто розташований в системі вище, заради того, щоб зробити воду доступною для розташованих в “хвості”. Це все тим більше заслуговує на увагу, що в “голові”, як правило, знаходяться сингальці, а в “хвості” - як правило, таміли. На одному розподільчому каналі, наприклад, який обслуговує і сингальські, і тамільські теритиорії, обслуговування каналу було мінімальним протягом багатьох років. Постачання води було вкрай ненадійними, і фермери говорили про вбивства в минулому на грунті водних суперечок (Апхофф 1986a, стор. 207)(Uphoff 1986a, p. 207). Через кілька місяців після створення ОПК сингальські та тамільські фермери почали роботи з очищення каналів. Апхофф (1986a, стор. 207-8) (Uphoff, 1986a, pp. 207-8) так описує зміни:

У ході мого візиту в січні 1983 року я помітив п'ятнадцять тамільських і дванадцять сингальських фермерів, які закінчували очищення [каналу]. Товщина кореня дерева, яке проросло крізь канал і яке фермери вирубували вручну, була німим свідченням того, що вода не досягала хвоста каналу близько двадцяти років. Фермери працювали разом протягом трьох днів, щоб встигнути розчистити канал якраз до прибуття першої черги води в сезоні.

Результатом цих зусиль стали додаткові 1000 акрів, повернутих для землеробства, що принесло вигоди 300 сімей, які зібрали два врожаї рису того року (Апхофф 1986a, стор. 208). Фермери регулярно брали участь у групових проектах, організованих їхньою ОПК, щоб очистити свої польові канали, і навіть іноді очищали розподільчі канали, які не чистилися чиновниками через відсутність фінансування. У той час як 80% фермерів відзначили, що досягнення в очищення каналів були незначними до створення ОПК, тільки 6% вказали, що ці досягнення незначні - в 1986 році (Kaсьянатан 1986; Перера 1986, стор. 104) (Kasyanathan 1986; Perera 1986, p. 104).

Рівень конфліктності між фермерами також знизився. "Тепер, з гарантованими поставками води і наявністю форуму, тобто OПК, для обговорення і врегулювання спорів на рівні [ОПК], частота і серйозність конфліктів значно скоротилася на територіях ОПК" (Перера 1986, стор. 104) (Perera 1986, p. 104). У 1985 році 77% фермерів повідомили, що жодного конфлікту не сталося на їхніх польових каналах щодо розподілу води (Kaсьянатан 1986; Перера 1986, стор. 104) (Kasyanathan 1986; Perera 1986, p. 104). Через позапартійний характер організацій та їхню дію в обхід тих, хто був елітою, багато впливових фермерів цієї території спочатку убли налаштовані проти організації фермерів ЛЧГО. До 1983 року опозиція з боку таких груп зникла, і деякі політики публічно висловлювалися на користь позапартійності ОПК та ОРК. Хоча спочатку організаціям виявилося важко залишатись позапартійми, не було незвичайним бачити фермерів з різних партій, які утримували офіси ОПК та ОРК і добре працювали разом.

Ставлення фермерів до посадових осіб Департаменту іригації змінилася, так само як і ставлення чиновників до фермерів. Посадові особи сприймалися як набагато більш чуйно реагуючі на потреби фермерів, і фермери могли зазначити конкретні інциденти, в яких політика була змінена у відповідь на запити, зроблені фермерськими групами. Понад 70% посадових осіб ЛЧГО вважали, що відносини між офіційними особами та фермерами покращилися і що ОПК сприяли кращому спілкуванню, взаєморозумінню та взаємній довірі (Kaсьянатан 1986; Перера 1986, стор. 103) (Kasyanathan 1986; Perera 1986, p. 103). Підвищення довіри перекреслило етнічні ознаки. Ступінь взаємної поваги було продемонстровано в 1981 році, коли насильство спалахнуло на комунальних землях. Тоді банди сингальських молодиків палили магазини тамілів на ринку: реакція представників сингальських фермерів була йти в будинки тамілів – чиновників Департаменту іригації, з метою захисту їх від насильства (Апхофф 1986a, стор. 206) (Uphoff 1986a, p. 206).

Основним недоліком організації програми Гал Ойя було те, що від фермерів очікувалося проведення робіт на рівні польових каналів на безоплатній основі. Роботи були завершені десь на 30% - 60% польових каналів (N.T. Апхофф, особисте спілкування) (N. T. Uphoff, personal communication). Це, ймовірно, було нереально з боку планувальників сподіватися, що фермери виконуватимуть важку фізичну роботу за невелику негайну оплату, спираючись на дух спільноти, який лише зароджувався, в той час як приватні підрядники отримували суттєві, а часто – дуже суттєві прибутки за здійснення такого ж виду робіт. Департамент іригації сам був не в змозі дотримуватись запланованого графіка, ще більше ускладнюючи завдання з мотивування фермерів виконати задачі у встановлені терміни.

Ніхто не буде сперечатися, а найменше за всіх - команда AIДН та Корнельського Університету - що проект Гал Ойя здійснювався без дрібних проблем, а іноді - з серйозними проблеми. Вони зіткнулися з високою плинністю кадрів (95%) серед ІО, які залишали свої тимчасові робочі місця, коли отримували постійну роботу в Міністерстві освіти або в інших місцях. Деякі ІО були направлені “в поле” з недостатньою підготовкою. Нагляд в програмі на “польовому” рівні був незначний. Деякі посадові особи Департаменту іригації та деякі фермери не настільки швидко відкликалися, як інші. Але, в цілому, скромний кошторис програми був більш ніж достатньо компенсований підвищенням врожайності в результаті успішного впровадження процедур водної ротації (Перера 1986, стор. 105) (Perera 1986, p. 105).

У цілому, проект Гал Ойя продемонстрував значні зміни в системі, в якій колись було мало надії на досягнення фермерського співробітництва при використанні води та підтриманні польових каналів. Крім досягнення скоординованих зусиль, необхідних для підтримки польових каналів і справедливого розподілу води, що дозволило підвищити ефективність системи, проект залишив по собі організації, які можуть продовжувати розвивати нові навички і нові здібності у вирішенні проблем.

Враховуючи порочні стимули, які оточували всіх учасників в Гал Ойя до початку проекту, здається малоймовірним, що фермери і чиновники самі по собі подолали б структуру ситуацій, з якими вони стикалися, без зовнішнього втручання. Тип втручання, прийнятий в проекті Гал Ойя, однак, не був таким, при якому центральне агентство регламентувало б діяльність фермерів шляхом примусового застосування норм, розроблених іншими, хоча це була саме та концепція втручання, яка була у первинних документах проекту. Команда AIДН та Корнельського Університету свідомо відхилила цю модель зовнішньої регламентації. Замість цього вони обрали шлях посилення здібностей місцевих фермерів та посадових осіб до вирішення проблем через залучення "людських каталізаторів", які повинні були працювати безпосередньо з фермерами та посадовими особами на рівні польових каналів, намагаючись вирішувати проблеми. Тільки після деяких початкових успіхів в залученні фермерів до проведення колективних дій, які вимагали деякої спільної роботи, було зроблено якісь рухи у бік більш формальної організації, і навіть при цьому польові організації бли свідомо створені простими та орієнтованими на вирішення проблем. Представники фермерів обиралися на основі консенсусу, замість "лідерів", обраних більшістю голосів. Консенсус був домінуючим правилом, яке використовувалося в процесі прийняття рішень на всіх рівнях. Враховуючи зіпсованість систем, які розвивалися в Шрі-Ланці, той факт, що щоденне вирішення проблем щодо іригації та сільського господарства могло бути виключене з політизованих каналів - був надзвичайно важливим кроком.

Взаємна довіра і взаємодія стали результатом того, що фермери спершу організовувалися на низовому рівні, і лише потім - в більші групи. На рівні розподільчих каналів формальні організації не створювалися фермерами по єдиній, зовнішньо авторизованій моделі. Врешті-решт, фермери організувалися на чотирьох взаємодоповнюючих рівнях і отримали визнання і підтримку. Найголовнішим є те, що фермери побачили, що вперше до їхніх власних пропозиції було серйозне ставлення з боку іригаційних чиновників, і вони побачили певні результати.

Проект Гал Ойя демонструє, як зовнішні агенти можуть допомогти присвоювачам подолати порочні стимули, які призводять до субоптимальних результатів, навіть якщо традиції взаємної недовіри та ворожнечі відтворювалися протягом кількох поколінь. Такі проблеми можуть бути нерозв'язуваними "зсередини" ситуації, якщо основні учасники, які стоять на протилежних позиціях, не зможуть одночасно побачити необхідність серйозних змін у структурі стимулів, що стоять перед всіма ними[5 Глава 25]. Розмір зовнішнього втручання не повинен бути ані великим, ані дорогим. Також не є необхідним тримати велику кількість каталізаторів у полі протягом тривалого часу. Для того, аби такі програми, як ця, були успішними, необхідно, щоби як фермери, так і чиновники-іригатори визнали створені фермерські організації легітимними і постійними інструментами для боротьби з довгостроковими проблемами, пов'язаними з керуванням та менеджментом будь-якої складної іригаційної системи [5 Глава 26].

HEСТАБІЛЬНІСТЬ ПРИБЕРЕЖНОГО РИБАЛЬСТВА НОВОЇ ШОТЛАНДІЇ

Приклади, які обговорювалися раніше, проілюстрували деякі з проблем, які утруднюють для присвоювачів СР розробку ефективних правил для обмеження доступу до ресурсу та його використання. Тепер я хотіла би звернутися до іншого типу проблеми – проблеми нестабільних інституцій СР. Деякі нестабільні інституції, розроблені присвоювачами СР, все ще використовуються та є ефективними. Ці установи існують, однак, у більш широкому оточенні, що робить сумнівним їх подальше використання та ефективність.

Східне узбережжя Канади всіяне маленькими рибальськими селищами, де рибальство було основним видом економічної діяльності протягом поколінь. Рибалки в багатьох з цих селищ, а особливо ті, які розташовані в Новій Шотландії і Ньюфаундленді, розробили свої власні правила, що регулюють використання прилеглих рибальських угідь. Ці локальні системи правил контролюють, хто може займатись рибальством та як місцеві рибальські угіддя розподіляються між рибалками з використанням різних технологій. У деяких випадках рибалки створили системи лотереї для розподілу кращих місць для установки пасток або сіток[5 Глава 27]. Місцеві правила, які були розроблені для одного з селищ Новій Шотландії, описані досить докладно Ентоні Девісом (Anthony Davis, 1984) для селища, яке він називає "Порт Ламерон Харбор" ("Port Lameron Harbour").

Майже всі з 99 рибалок, які в даний час використовують Порт Ламерон Харбор, є нащадками рибалок, які оселилися в цьому районі в останні десятиліття вісімнадцятого століття. Вони всі рибалять з відносно невеликих човнів, хоча 10 з 52 човнів рибалять у відкритому морі. Більшість прибережних човнів вартістю менше $ 30.000, в той час як морські човни, як правило, коштують близько $ 50.000. Середній розмір екіпажу прибережних човнів складає 1,8, а морських човнів - 2,5 осіб (А. Девіс 1984, стор. 135) (A. Davis 1984, p. 135).

Рибалки, що займаються морським промислом, знаходяться на воді протягом усього року, ремонтуючи свої човни час від часу по мірі необхідності. Прибережне рибальство здійснюється з кінця березня по грудень, коли човни витягають на берег для ремонту та переобладнання. Обидва типи екіпажів використовувати різноманітні рибальські технології і ловлять різні види (тріска, палтус, оселедець, скумбрія, омари), в залежності від пори року. Є різниця в ціні, розмірі і технологіях між прибережними і морськими риболовними суднами, але вона не настільки значна, як різниця між різними типами рибалок в Бодрумі і затоці Ізмір, описаних раніше.

Більшість рибацьких селищ уздовж південно-західного узбережжя Нової Шотландії в цілому визначені як зони риболовлі[5 Глава 28]. Зона прибережного рибальства Порт Ламерон Харбор поширюється на 25 кілометрів у відкрите море, а вздовж узбережжя - на 20 кілометрів. Морські човна використовують зовнішню частину зони риболовлі, а також виходять в море значно далі. Територія, яка в основному використовується рибалками Порт Ламерона, розділена на декілька підзон, кожна з яких присвячена певному типу технології. Сітки на оселедця та скумбрію встановлюються у прямокутній зоні за межами гавані, але близько від берега. Якщо ставити їх ближче до берега, вони б обмежили вихід з гавані, і якщо ставити далі в море, їх могли б знищити сильні течії. Аналогічні зони відведені для здобичі лобстерів під час відповідного сезону, а також для різних потенційно конфліктуючих технологій, що використовуються для лову тріски та палтуса.

В основному, рибалки Порт Лемерону розділили своїю територію з прагматичних спонукань: які мікро-зони найкраще підходять для яких технології в певні пори року. Ці моделі використання "відображають практичні та неофіційні ресурсні стратегії, розроблені спільнотою рибалок як результат багаторічного досвіду" (А. Девіс 1984, стор. 145) (A. Davis 1984, p. 145). Не всі технології є взаємно сумісними в цьому середовищі. Четверо з капітанів морських суден, наприклад, придбали морські донні сітки в 1975 році, коли для цих цілей були запропоновані істотні федеральні субсидії. Їх використання, однак, суттєво заважає діяльності інших прибережних і морських суден. У результаті внутрішньогаванної опозиції проти використання цих сіток всі четверо капітанів позбулися цього обладнання до 1980 року[5 Глава 29]. Поділ території на зони для використання рибалками, які застосовують певні технології, не лише нівелює зовнішні фактори, які виникають внаслідок одночасного використання різних технологій, але й впроваджує недорогу систему для розподілу прийнятного доходу серед всіх учасників. Витрати на моніторинг системи розподілу, заснованої на факторах, за якими легко спостерігати, а саме - яку технологію використовує човен -є набагато нижими, ніж вартість моніторингу, заснованого на кількості здобутої риби.

Права рибалок Порт Ламерону на використання їхніх промислових угідь базуються на довгостроковості користування: з покоління в покоління вони та їх сім'ї рибалили тут і спільно керували цим ресурсом. Як зазначив місцевий рибалка,

Я ловив тут усе своє життя. Так само, як мій батько та його батько. Чоловіки в моїй родині рибалили тут протягом тривалого часу. Якщо хтось і отримав право ловити тут рибу, то це я, і я нічим не відрізняюсь від більшості хлопців, які рибалять тут.

(А. Девіс 1984, стор. 145) (A. Davis 1984, p. 145)

Вони бачать себе такими, що мають ексклюзивні права на місця лову омара, який може дати до 40% від річного доходу рибалки. Крім того, вони здійснюють право першого доступу (і право відмовити в доступі в роки дефіциту) для інших зон. Хоча риболовля сусідніми рибалками толерується в хороші роки, лінії кордонів проводяться жорстко, коли риби мало. Роки дефіциту, звичайно ж, є саме тими роками, коли може спалахнути конфлікт через території. Захист кордонів - це те, чим займаються всі рибалки. Тягар силового захисту кордонів повинні нести місцеві рибалки, оскільки вони не можуть звернутись до зовнішньої влади для примусового дотримання їхніх місцевих правил доступу. Девіс ілюструє, як відбувається цей силовий захист:

Наприклад, рибалка з Порт Ламерон Харбору, після встановлення його довгомірного знаряддя лову, бачить рибалку з сусідньої гавані, який встановлює своє знаряддя близько до його, чи, в окремих випадках, поперек його знаряддю. Після цього рибалка з Порт Ламерон Харбору зв'язується з "порушником" по місцевому радіо та скаржиться на таку поведінку. Інші рибалки Порт Ламерону, які теж були в цей час в ефірі і все чули, демонструють підтримку своїх односельців, додаючи свої коментарі після закінчення основної розмови. Вага цієї підтримки, в поєднанні з непрямою загрозою дії, тобто обіцянки “перерізати сітки” порушника, змушує заблукалих рибалок запропонувати свої вибачення.

(А. Девіс 1984, стор. 147) (A. Davis 1984, p. 147)

Це система правил є нестійкою, тому що не визнається федеральними органами влади в Канаді, зокрема, Міністерством рибальства та океанів (МРО) (Department of Fisheries and Oceans - DFO). Політика щодо рибальства в Канаді зазнавала істотних змін протягом багатьох років. В минулі роки провінції відігравали більш важливу роль у регулюванні прибережного рибальство. Це було особливо справедливо для Ньюфаундленда, який не був частиною конфедерації до 1949 року. Регуляторна позиція, зайнята владою Ньюфаундленда, була спрямована на створення майданчиків, на яких конфлікти між рибалками, які використовують різні території і різні технології, могли бути вирішені. Ньюфаундлендські правові норми щодо рибальства в основному закріпляли законодавчо ті правила рибальства, які були розроблені в місцевих умовах (К. Мартін 1979) (K. Martin 1979).

Позиція ж федеральних органів по відношенню до місцевих правил була діаметрально протилежною. Поточна канадська політика має "...мало довіри до здатності місцевого звичаєвого правила адекватно регулювати рибальство" (Mетьюз 1988, стоp. 6) (Matthews 1988, p. 6). Федеральні чиновники вважають, що все східне узбережжя є рибальськими угіддями з відкритим доступом[5 Глава 30]. Вони сприйняли домінуючою політичною стратегією те, що описане в Главі 1, а саме - що існують тільки два варіанти: право приватної власності та державне регулювання. Виключення приватної власності призводить до такої офіційної регуляторної політики федерального уряду:

Федеральний уряд ... несе юрисдикційну відповідальність за збереження рибних ресурсів ... і за розподіл цих ресурсів між конкуруючими користувачами. Оскільки встановлення права приватної власності на рибні ресурси є практично нездійсненним в переважній більшості випадків, відповідальність держави за збереження та розподіл ресурсів не може бути делегована.

(Уряд Канади 1976 року, стор. 20) (Government of Canada 1976, p. 20)

Глибоководний промисел біля східного узбережжя вже давно перебуває у відкритому доступі, як і більшість угідь для прибережного рибальства. Конкуренція з боку іноземних суден на цих продуктивних рибопромислових угіддях призвела до серйозного виснаження ресурсів у багатьох випадках вже до 1976 року, коли Канада заявила про розширення своєї юрисдикції до 200-мильної зони від берегової лінії згідно з "Законом про Морську Конвенцію". Це розширення дало канадській владі повноваження почати розбиратись з характером відкритого доступу до більш віддалених морських рибальських угідь. Це розширення повноважень також привело канадських планувальників рибальства до переконання, що вони були тоді "...в стані “раціоналізації” всіх аспектів рибної промисловості, включаючи прибережне рибальство і переробну галузь". (Mетьюз 1988, стор. 8) (Matthews 1988, p. 8).

Багато перших кроків уряду були пов'язані із зусиллями щодо ліцензування риболовних суден, а також промислової діяльності різних видів. Враховуючи, що багато рибалок, які рибалили як повний, так і неповний робочий день, побоювалися, що ліцензування є тільки початком діяльності зі скорочення кількості рибалок у галузі в цілому, багато осіб, які на той час не займалися риболовлею, про всяк випадок отримали комерційні ліцензії на вилов риби з метою збереження своїх прав, якщо обмеження будуть пізніше введені. Крім того, враховуючи різноманітність технологій риболовлі, які використовуються рибалками Порт Ламерона, негайна реакція товариства рибалок проявилася в тому, що його члени отримали ліцензії на технології, які вони не використовували, на той випадок, якщо вони знадобдяться в майбутньому. Подібне практикувалося і в інших регіонах. Парзіваль Коупс (1983, стор. 16-17) (Parzival Copes 1983, pp. 16-17) повідомляв, що кількість рибалок, зареєстрованих в Ньюфаундленді, збільшилася з 15351 у 1974 році до 35080 у 1980 році, і, за його оцінками, лише 21297 осіб дійсно займалися риболовлею.

Важливість таких "захисних" практик ліцензування була доведена тими рибалками Порт Ламерона, які не отримали ліцензії на використання сіток на оселедця для приманки. Коли федеральні чиновники встановили граничну кількість доступних ліцензій без попереднього повідомлення, і пригрозили санкціями тим, хто використовуватиме такі сітки незаконно, в громаді вибухнув конфлікт:

Кілька рибалок гнівно відреагували, коли їм повідомили, що вони не можуть отримати ліцензію, якщо її у них немає в даний час, і що офіційні особи будуть конфісковувати неліцензійні сітки. Одна людина вигукнула: "Якщо вони доторкнуться до моєї сітки, на них чекатиме сюрприз!"

(А. Девіс 1984, стор. 157) (A. Davis 1984, p. 157)

Мітинги протесту пройшли вздовж усього узбережжя, змусивши федеральних чиновників відступити досить далеко та дозволити рибалкам отримати ліцензії на лов оселедця незалежно від того, чи збиралися вони його продавати. Весь досвід посилив відчуття на місцях, що федеральні чиновники схильні діяти довільно, без консультацій, та розробляти правила, які не дуже добре узгождуються з місцевими умовами:

Що вони знають про те, що ми робимо? Чиновники від рибальства тільки час від часу з'являються тут. Звідки вони знають, що є кращим для нас? Ми ловили тут протягом тривалого часу, і ми знаємо, що краще для нашої землі. Ми знаємо, що для цього потрібно.

(А. Девіс 1984, стор. 156) (A. Davis 1984, p. 156)

Замість того, щоб знайти засоби для зміцнення системи правил та моделей, яка розроблялася на місцях для контролю і забезпечення доступу та використання ресурсів на тих територіях, де ефективні системи правил вже були розроблені та відповідали місцевим екологічним і технологічним умовам, канадські політики поклалися на розробку одного стандартного набору правил для всього узбережжя. Якщо майбутня канадська політика викликатиме ще більш контрпродуктивну реакцію з боку рибалок, вони можуть не отримати контроль над угіддями для глибоководного рибальства з відкритим доступом та втратити контроль над деякими прибережними рибальськими угіддями, які раніше були предметом контролю доступу.

Важко точно сказати, яке майбутнє у морських рибних господарств, таких, як Порт Ламерон Харбор. Якщо національна політика зміниться, і чиновники спробують розробити набір вкладених правил, які допоможуть дотриманню місцевих правил, що розроблялися протягом років, в той же час зосередивши більшість своїх нормотворчих зусиль на віддаленому морському рибальстві, яке дійсно має відкритий доступ, то ця нестійка система правил може вижити, адаптуватись, і дозволить рибалкам ефективно використовувати цей місцевий ресурс безкінечно довго і в майбутньому[5 Глава 31]. Однак, якщо канадська влада продовжить намагатися розвивати єдину політику для всіх промислів уздовж всього східного узбережжя, то здається ймовірним можливе погіршення системи, яка локально розвивалася. Крім того, сумнівно, що будь-яке національне агентство зможе колись отримати достатньо повну актуальну інформацію для того, аби адаптувати набір правил під ситуації на місцях.

Федеральні чиновники в Канаді - не єдині посадовці, які презюмують відсутність місцевих інституцій для регулювання СР і вчиняють дії, які загрожують чи навіть знищують існуючі інституції. Корделл і Маккін (Cordell and McKean 1986) описують форму володіння морськими угіддями, розроблений бідними чорними рибалками, які ловлять з плотів та проживають уздовж узбережжя штату Байя в Бразилії - володіння, яке не визнається національними, регіональними та місцевими органами влади в Бразилії. Крім того, офіційною політикою бразильського уряду є відкритий доступ, а не з обмежений доступ по системі рибалок з плотів. Бразильський національний кодекс риболовлі визначає всі бразильські територіальні води як публічні води, відкриті для будь-якого бразильського човна, зареєстрованого в бразильських портах.

Деякі вчені задокументували, що сталося, коли уряд Непалу прийняв "Закон про ннаціоналізацію приватних лісів” (Арнольд і Кемпбелл 1986; Бромлі і Чапагейн 1984; Чапагейн 1984; Мессершмідт 1986) (Arnold and Campbell 1986; Bromley and Chapagain 1984; Chapagain 1984; Messerschmidt 1986). У той час як закон офіційно проголошував "захист, управління та збереження лісів в інтересах всієї країни," насправді він порушував раніше встановлений общинний контроль над місцевими лісами. Мессершмідтт (1986, стор. 458) доповідає, що сталося одразу після набуття законом чинності:

Непальські селяни почали “безбілетництво” - систематично надмірно експлуатували лісові ресурси у великих масштабах. Звичайні пояснення цього “безбілетництва” в тому, що жителі вважають, що вони втратили контроль над своїми лісами, і вони не довіряють державному контролю і національній ресурсній політиці.

У 1978 році уряд Непалу кардинально змінив свою політику і почав заохочувати передачу лісових земель назад під контроль селян, з дуже обнадійливими результатами щодо зусиль по лісорозведенню (Арнольд і Кемпбелл 1986) (Arnold and Campbell 1986). Подібні історії руйнування нестабільних ситуацій СР, коли чиновники центрального уряду презюмували відсутність місцевих інституцій, можна розповісти про багато інших частин світу.


УРОКИ, ОТРИМАНІ ВІД ПОРІВНЯННЯ ПРИКЛАДІВ, НАВЕДЕНИХ В ЦЬОМУ ДОСЛІДЖЕННІ

Метою презентації цих прикладів успіху, невдачі та нестабільності є визначити, що ці випадки мають спільного. Тепер, коли ці приклади описані, я використаю їх для двох типів аналізу. По-перше, я буду порівнювати існуючі установи, які використовують принципи проектування, описані в Главі 3: які з принципів дизайну, що випливають з надійних інституцій, описаних в Главі 3, характеризують інші випадки? Якщо приклади інституційних невдач і нестабільностей характеризуються принципами дизайну, схожими з прикладами надійних інституцій, то, можливо, ці принципи повинні бути відхилені як такі, які не допомагають розрізняти надійні, нестабільні та невдалі інституції. По-друге, я буду аналізувати ситуації та режимні характеристики, які, по всій видимості, впливають на можливості людей змінити свої інституції (як описано в Главі 4, а для прикладів з більш ранніх часів – в Главі 3), а також фактори, які, по всій видимості, обмежують потенціал окремих осіб щодо зміни своїх інституцій (або щодо запобігання зовнішнім змінам, які їм нав'язуються), як описано в цій Главі. Перший аналіз є темою цієї заключної частини. Другий аналіз розглядається в Главі 6.

В якості першого кроку до оцінки правильності запропонованих принципів дизайну, я звела всі приклади, які розглядаються в даній роботі, в таблиці 5.2. Для кожного прикладу я вказала, який з принципів дізайну чітко застосовується, який застосовується в слабкій формі, і який - чітко не застосовуються. Довготривалі приклади, представлені в Главі 3, очевидно характеризуються цими принципами, тому що ці принципи були розроблені для узагальнення факторів, спільних для цих прикладів. Інституції, розроблені в басейні Реймонд, в Західнму та Центральному басейні, щоб запобігти їх знищенню, також характеризуються цими принципами дизайну. Ці інституції вже показали, що здатні вижити протягом 30 або 40 років. Я готова припустити, вони є надійними.

Ці принципи також дають чітку діфференціацію між успішними прикладами та невдачами. Звертаючись до прикладів невдач, жоден з принципів не характеризує два турецьких рибальських угіддя (затоки Ізмір та Бодрум), де не вдається подолати серйозні проблеми розпорошення ренти. Тільки один з принципів характеризує іригаційний проект Kiрінді Ойя в Шрі-Ланці (чіткі кордони), два - характеризують рибальство в Maвельe після 1938 року, коли розпорошення ренти стало серйозною проблемою (конгруентні правила та моніторинг), два - характеризують басейни Реймонд, Західний та Центральний до інституційних змін, ініційованих там (механізми врегулювання конфліктів і визнані права на організацію), три – характеризують приклад Мохаве (майданчик колективного вибору, механізми врегулювання конфліктів та визнання право на організацію). Таким чином, не більше трьох принципів дизайну характеризують будь-який з випадків, в яких присвоювачі СР виявилися очевидно неспроможними вирішити проблеми, з якими вони стикнулися.

У цій главі я охарактеризувала інституції СР в Порт Ламероні, Канада - як нестійкі. Я також вважаю інституції, розроблена в Аланії, Туреччина, хоча і геніальними, але – нестійкими, так само, як і ті, які були розроблені для проекту Гал Ойя в Шрі-Ланці. Дозвольте мені пояснити, чому. Хоча норми, сформульовані в Аланії, забезпечують елегантний спосіб вирішення проблеми розподілу місць для лову, вони не вирішують проблеми обмеження доступу до місцевого промислу. В даний час кількість осіб, які бажають рибалити в Аланії, не загрожує життєздатності рибальства. Але якщо більше людей захочуть отримати доступ до рибальства, проблема розпорошення ренти, яка характерна для Maвель, цілком може виникнути і в Аланії. У минулому колективні вибори робилися частково зусиллями місцевого кооперативу і частково – шляхом дискусій у місцевому кафе. Без постійного майданчика для колективного вибору рибалкам Аланії буде важко скоригувати свої правила в майбутньому, якщо умови зміняться.

Стосовно Гал Ойя, кордони та членство були чітко визначені, конгруентні правила були розроблені та моніторилися, майданчики для колективного вибору були створені. Але до того, як права фермерів будуть чітко визнані та гарантуватимуться, а механізми врегулювання конфліктів матимуть місці, я б не хотіла стверджувати, що це надійні інституції. З огляду на довгу історію контролю з центру, було б важко для фермерів Гал Ойя продовжувати свої організаційні зусилля, якщо головною зміною в Департаменті іригації будуть інженери, які припускатимуть, що місцеві фермери мало що можуть запропонувати. Нестійкі приклади виступають як проміжні випадки в плані принципів дизайну. Принципів, що вже використовуються, достатньо, аби дозволити присвоювачам вирішити деякі з їхніх нагальних проблем СР, але є вагання з тим, щоб передрікати інституційну стійкість, якщо не відбудеться подальший інституційний розвиток, і установки не наблизяться до повного набору принципів дизайну.

Приклади, які обговорювалися в цій роботі, становлять обмежений набір. Необхідна подальша емпірична і теоретична робота, перш ніж з'явиться високий ступінь впевненості в тому, що цей набір принципів дизайну - це кращий спосіб розрізняти надійний, нестабільні та невдалі інституції. Деякі колеги і я в даний час збираємо інформацію щодо великого набору емпіричних прикладів для визначення того, чи реплікуються структури відносин, показаних в Таблиці 5,2. Первісне пояснення того, чому ці принципи дизайну можуть бути пов'язані з надійними інституціями, було представлене в Главі 3. Достатня підтримка для тих початкових теоретичних припущень представлена в Таблиці 5.2, тобто, подальший теоретичний та емпіричний аналіз здається виправданим.

Taблиця 5.2. Принципи дизайну та інституційна ефективність
Місце Чітко визначені кордони та членство Конгруентні правила Майданчики для колективного вибору Moніторинг Градуйовані санкції Механізми вирішення конфліктів Визнання права на організацію Вкладені юніти Iнституційна ефективність
Tьорбель, Швейцарія так так так так так так так НП a надійна
Японські гірські селища так так так так так так так НП надійна
Валенсія, Mурсія та Oрiуела, Іспанія так так так так так так так yes надійна
Басейни Реймонд, Західний та Центральний (зараз) так так так так так так так так надійна
Aліканте, Іспанія так так так так так так Так б так надійна
Бакарра-Вінтар, Філліпіни так так так так так так так так надійна
Aланія, Tурція ні так слабо так так слабо слабо НП нестійка
Гал Oйя, Щрі Ланка так так так так в слабо слабо так нестійка
Порт Ламерон, Канада так так слабо так так так ні ні нестійка
Заливи Iзмір та Бодрум, Tурція ні ні ні ні ні ні слабо ні невдала
Maвель, Шрі Ланка ні так ні так так ні ні ні невдала
Kiрінді Oйя, Шрі Ланка так ні ні ні ні ні ні ні невдала
Басейни Реймонд, Західний та Центральний (раніше) ні ні ні ні ні так так ні невдала
Підземні басейни Moхаве ні ні так ні ні так так ні невдала

a НП = не потрібні.

б З двома основними винятками - з1739 по 1840 рік та з 1930 по 1950 рік.

в Інформація відсутня.

Основи аналізу самоорганізації та самокерування СР

В Главі 1, я обговорювала три моделі, які використовуються для виправдання політичних рекомендацій щодо того, що зовнішні державні органи повинні нав'язувати рішення особам, які спільно використовують СР: трагедія спільного Хардіна, гра “дилема в'язня” та логіка колективних дій Манкура Олсона. Всі три моделі призводять до передбачення, що ті, хто використовує такі ресурси, не будуть співпрацювати з метою досягнення колективної вигоди. Крім того, люди сприймаються як спіймані в статичній ситуації та неспроможні змінити правила,які впливають на їхні стимули.

Приклади, представлені в цьому дослідженні - з величезної кількості відносно невеликих за розмірами СР (найбільший включає в себе близько 15 000 присвоювачів), кожен з яких розташований у межах однієї країни. Економічна віддача для присвоювачів в цих випадках багато в чому залежить від потоку дефіцитних ресурсних одиниць. Ці приклади показують, що деякі, але не всі, присвоювачі в цих умовах вирішують, як вважається, дилеми другого порядку для постачання своїх інституцій. Для досягнення цих результатів розроблені різні інституційні механізми. Ринкові права на потік ресурсних одиниць ресурсу були розроблені в Аліканте і в трьох прикладах Каліфорнійських підземних вод, але ресурсні системи самі по собі не стали приватною власністю. Громадські активи також були використані в прикладах з підземними водами Каліфорнії та в декількох інших прикладах, але жоден з успішних прикладів не не мав прямого регулювання через централізовану владу.

Більшість інституційних механізмів, використовуваних в успішних прикладах, були міцною сумішшю державних і приватних активік. Якщо це дослідження не зробить нічого більше, крім як зруйнує переконання багатьох політичних аналітиків в тому, що єдиним шляхом вирішення проблем СР для зовнішньої влади є запровадити повноправну приватну власність і централізоване регулювання, все одно воно досягне однієї великої мети. У той же час, немає претензії на те, що інституційні механізми, які постачаються присвоювачами, а не зовнішніми органами, досягнуть оптимальних рішень. Приклад Мохаве чітко ілюструє цю точку зору. Але виживання протягом тривалих періодів часу тих ресурсів, які описані в Главах 3 і 4, а також інституцій для управління цими ресурсами, є свідченням досягнення принаймні мінімального рівня "рішення".

Це дослідження має і іншу мету, крім оспорювання презумпції того, що універсальні інституційні панацеї повинні бути нав'язані зовнішньою владою для вирішення менш масштабних, але все одно складних, невизначених та важких проблем. Спостереження, що світ є складнішим, ніж це представлено в цих моделях - очевидне, та не є корисним саме по собі. Потрібні подальші теоретичні розробки, які можуть допомогти визначити змінні, які повинні бути включені в будь-які спроби пояснити і передбачити, коли присвоювачі, які використовують СР невеликого розміру, більш імовірно будуть спроможні самоорганізуватись та ефективно керувати власними СР, а коли вони з більшою ймовірністю приречені на провал. Така теоретична розробка не тільки повинна запропонувати більш корисні моделі, але і, що більш важливо, повинна дати нам загальні рамки, які зможуть допомогти спрямувати увагу аналітиків на важливі змінні, які слід буде приймати до уваги в емпіричних і теоретичних роботах.

Моделі, описані в Главі 1, не є неправильними. Коли умови в світі є наближеними до умов, передбачених в моделях, то поведінка, яка спостерігається, і очікувані результати будуть наближеними до передбачених поведінки і результатів. Якщо особи, які мають високу дисконтну ставку і мало взаємної довіри - діють самостійно, без можливості спілкуватися, укладати обов'язкові до виконання угоди, і організувати моніторинг та механізми примусового викоанння забов'язань, вони навряд чи оберуть взаємокорисні стратегії, якщо, звісно, такі стратегії не виявляться для них домінуючими. Крах промислу тихоокеанської сардини (МакХ'ю 1972) (McHugh 1972) та крах Антарктичного промислу синіх китів (Clark 1977) (Clark 1977) є трагічним свідченням можливостей цих моделей для прогнозування результатів в емпіричних ситуаціях, наближених до теоретичних умов.

Ці моделі не є неправильними, вони є особливими моделями, які використовують екстремальні припущення, а не загальні теорії. Ці моделі можуть успішно прогнозувати стратегії та результати в фіксованих ситуаціях, наближених до початкових умов моделі, але вони не можуть передбачити результати за межами цього діапазону. Вони є корисними для прогнозування поведінки у великих СР, в яких ніхто не спілкується, кожен діє самостійно, не звертається уваги на наслідки власних дій, і витрати на спроби змінити структуру ситуації є високими. Вони є набагато менш корисними для характеристики поведінки присвоювачів в невеликих за розмірами СР, що знаходяться в центрі уваги цього дослідження. В таких ситуаціях люди регулярно спілкуються і взаємодіють один з одним у локалізованих фізичних установках. Таким чином, цілком можливо, що вони можуть дізнатися, кому варто довіряти, який ефект їхні дії будуть мати один на одного і на СР, і як організувати себе, щоб отримати переваги та уникнути шкоди. Коли люди прожили в таких ситуаціях значний проміжок часу і розробили загальні взаємні норми і зразки поведінки, вони отримують соціальний капітал, з якими вони можуть створити інституційні механізми для вирішення дилеми СР.

Коли моделі, які не передбачають ніякої комунікації та здатності змінювати правила, застосовуються для СР невеликого розміру, вони застосовуються поза межами їх діапазону. Застосування моделей поза межами їх діапазону може принести більше шкоди, ніж користі. Суспільна політика, заснована на тому, що всі присвоювачі СР безпорадні і повинні мати правила, нав'язані їм, може зруйнувати інституційний капітал, накопичений за роки досвіду роботи в конкретних місцях, про що свідчать приклади щодо рибальства в Новій Шотландії.

Ці моделі, якщо вони використовуються метафорично щодо широкої різноманітності ситуацій, а не щодо обмеженого набору умов, не повинні тотально засуджуватись політичними аналітиками і державними чиновниками. Примхи та моди притаманні науковим колам так само, як і будь-яким іншим. Багато вчених надає серйозну перевагу жорстким аналітичним моделям, що дають чіткі прогнози. Щоб зробити модель такою, що легко піддається обробці, теоретики повинні спрощувати припущення. Багато з цих припущень еквівалентні встановленню параметрів (наприклад, обсяг інформації, доступної для учасників, або ступінь комунікації), які дорівнюють константі (наприклад, повна інформація, чи відсутність комунікації). Оскільки в результаті модель виявляється відносно простою, з лише декількома "рухомими частинами", вона може бути розцінена деякими як загальна, а не спеціальна модель, якою вона насправді є. Видимі простота та загальність, однак, не є еквівалентними. Налаштування змінних, які дорівнюють константам, зазвичай звужує, а не розширює, межі застосування моделі.

Крім того, установки, засновані на моделях, які представляють структури ситуацій, як незмінні або екзогенно зафіксовані, навіть якщо вони є повторюваними, призводять до політичних рекомендацій щодо того, що хтось ззовні по відношенню до ситуації повинен змінити структуру. Аналітик, намагаючись зробити чіткий прогноз щодо рівноваги, повинен під час вивчення наслідків обмеженого числа ендогенних змінних, задуманих як такі, що перебувають під контролем тих, хто знаходиться всередині ситуації, тримати деякі змінні постійними (і, таким чином, екзогенними). Ці моделі демонструють, що саме люди робитимуть, знаходячись в ситуації, яку вони не можуть змінити. Ми не дізнаємося з цих моделей, що люди робитимуть, якщо вони матимуть автономію виробити свої власні інституції і зможуть взаємно впливати на норми і передбачувані вигоди. Ми також не дізнаємось, як потенціал інноваторів у створенні інституцій, які можуть привести їх швідше до кращихо, ніж до гірших результатів для себе і для інших - може бути підвищений або знижений структурами інституційних механізмів оточуючого політичного режиму. Було б, звичайно, можливо розробити моделі, щоб описати, як люди можуть змінити структуру ситуації, з якою вони стикаються з плином часу, проте в даний час політична аналітика базується на статичних моделях,які обговорюються в Главі 1.

Грунтовний аналіз досліджених прикладів може підвищити оцінку майстерності людей у формуванні та переналаштуванні тих ситуаціях, в яких люди повинні приймати рішення і нести відповідальність за наслідки щоденних дій. Присвоювачі в Аланії, Tьорбелі, в японські гірських селищах, Валенсії, Льокос Норте, в басейнах підземних вод Каліфорнії, і навіть в Maвель – всі трансформували структури, з якими вони стикалися, рухаючись від структури, в якій багато неорганізованих окремих осіб самостійно приймали рішення про використання СР, що приносило мізерні ресурсні юніти, до структури, в якій багато організованих осіб приймали рішення послідовно, в залежності від обставин, або на регулярній основі. Фермери Шрі-Ланки, що живуть в великих поселеннях, були не в змозі трансформувати структуру стимулів, з якими вони стикалися, поки зовнішні агенти не ініціювали дрібні зміни, які в кінцевому підсумку були використані в якості основи для крупних інституційних змін. Рибалки заток Бодрум та Ізмір продовжують страждати від розпорошення ренти та демонструють неспроможність змінити структуру ситуації, з якою вони стикаються. Мешканці пустелі Мохаве можуть спустошити свої підземні басейни, хоча вони намагалися вирішити проблеми присвоювання та постачання шляхом розробки нових, але невідповідних, інституцій.

ПРОБЛЕМИ ПОСТАЧАННЯ, ДОТРИМАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ТА ВЗАЄМНОГО MOНІТОРИНГУ

Чому так відбувається, що деякі присвоювачі можуть забезпечити себе новими правилами, домогтися квазі-добровільного дотримання цих правил і моніторити дотримання одне одним цих правил, в той час як інші - не можуть? Як вже обговорювалося в Главі 2, інституційне постачання, дотримання зобов'язань та взаємний моніторинг важко пояснити за допомогою існуючих інституційних теорій. В Главі 3 я запропонувала первісне пояснення щодо дотримання зобов'язань і взаємного моніторингу, в якому правила СР відповідають набору принципів дизайну. Пояснення також багато в чому грунтується на припущеннях, зроблених в Главі 2 щодо схильних до помилок осіб, які адаптують правила – вони застосовують контингентні стратегії в складних і невизначених умовах. Від таких люди очікується, що вони в залежності від обставин дотримуватимуться правил, які

• визначають коло присвоювачів, яким дозволено використання CP (принцип дизайну 1),

• пов'язані з конкретними ознаками СР та спільноти присвоювачів, які використовують CP (принцип дизайну 2),

• розроблені, принаймні частково, мвсцевими присвоювачами (принцип дизайну 3),

• моніторяться особами, підзвітними місцевим присвоювачам (принцип дизайну 4), та

• санкціонують використання градуйованих санкцій (принцип дизайну 5).

Коли людям презентуються правила, які відповідають цим критеріям, тоді дотримуватись зобов'язань є безпечним, вигідним і надійним. Зобов'язання дотримуватися правил діє до тих пір, поки (1) більшість осіб, які знаходяться в аналогічному становищі, також дотримуються правил, і (2) довгострокові очікування щодо чистої вигоди завдяки дотримання цієї стратегії є більшими, ніж довгострокові очікування чистої вигоди для осіб від використання короткочасних, домінуючих стратегій.

Це вигідна стратегія, тому що, якщо більшість людей слідуватиме їй, то їм буде краще, ніж якщо вони слідуватимуть короткостроковим, домінуючим стратегіям. Можна з упевненістю сказати, що особи, які дотримуються такої стратегії, не будуть довго використовуватись, іншими, які порушують свої зобов'язання. Якщо спостерігається більший, ніж мінімальний рівень порушення правил, будь-яка людина, яка дотримується контингентної стратегії, може регулювати свій рівень дотримуваності правил, доки рівень дотримуваності правил іншими не повернеться до прийнятного рівня. Самопроголошення наміру слідувати такій стратегії - "я буду, якщо і ви будете" - я надійним, якщо наявний моніторинг, оскільки кожна особа знає, що неспровоковані порушення можуть бути виявлені. Коли порушення особою правил виявляються, збільшується ймовірність, що інші особи знизять свій рівень дотримуваності правил на шкоду цій особі.

Оскільки санкції є градуйованими, особи, які взяли на себе зобов'язання дотримуватись контингентної стратегії, також знають, що, якщо відбудеться щось надзвичайне, і при цьому дотримання правил буде мати катастрофічні наслідки, то випадкові порушення будуть каратися лише невеликим штрафом або іншим видом покарання. Так само на людину, яка зробить випадкову помилку, очікуватимуть помірні санкції. Введення деяких санкцій переконує порушника правил, що порушення інших також можуть бути виявлені. Спосіб, яким забезпечується дотримуваність правил, полягає у вибаченні випадкових порушень або помилок і дозволяє присвоювачам уникати високих витрат, які можуть виникнути в результаті жорсткого застосування єдиних правил в умовах мінливого і невизначеного середовища. Продовження порушення правил, однак, призводитиме до збільшення тяжкості санкцій.

Якщо випадкове порушення правил не виявлене, порушник поводиться навіть краще в короткостроковій перспективі. Однак, якщо хтось порушує правила кілька разів, і це проходить непоміченим, він може переглянути свою оцінку ефективності діючої системою моніторингу в стримуванні інших від подібних порушень. Це може привести випадкового правопорушника до більш високого рівня правопорушень. Очевидно, що, якщо непомічені порушення правил стають все частішими, а умови СР стають гіршими, то зростає ймовірність того, що інші люди посилять свою протиправну поведінку. Якщо зусилля з моніторингу не зростуть, аби переламати цю тенденцію, дотримуваність правил різко зменшиться. Таким чином, моніторинг та градуйовані санкції необхідні для того, аби тримати рівень дотримуваності правил достатньо високим, щоб уникнути запуску процесу, в якому збільшення кількості правопорушень є живильним середовищем для подальшого збільшення рівня правопорушень.

Контингентне дотримання правил вимагає, аби особи отримували інформацію щодо рівня дотримуваності правил, прийнятого іншими особами. В іншому випадку, людина не може розумно дотримуватись цієї контингентної стратегії. Один зі способів отримати цю інформацію — особисто займатись моніторингом час від часу. Коли діючі правила відповідають принципам дизайну, які обговорюються в Главі 3 ( дати особам можливість розробити правила, які триматимуть витрати на моніторинг на низькому рівні) і особи обирають контингентні стратегії, то люди також мотивовані контролювати один одного, щоб отримати інформацію, необхідну для слідування цій контингентній стратегії. Аналогічним чином, якщо люди починають моніторинг інших і дізнаються, що інші більшу частину часу дотримуються правил, вони з більшою ймовірністю будуть готові прийняти і/або продовжувати дотримуватись контингентних стратегій.

Прийняття контингентних стратегій збільшує ймовірність моніторингу. Моніторинг підвищує ймовірність прийняття контингентних стратегій. Додавання можливостей використання диференційованих санкцій початково - за їх інформаційну цінність, і в кінцевому підсумку – зі стримувальною метою, можна почати розуміти, як складна конфігурація правил, що використовується особами-стратегами, допомагає вирішити як проблеми виконання зобов'язань, так і проблеми взаємного моніторингу. Вага цього пояснення припадає не лише на єдину змінну. Там, де особи дотримуються правил і здійснюють взаємний моніторинг, тенденції зміцнення інституційних механізмів та індивідуальні стратегії підсилюють одне одного таким чином, аби підтримувати паттерни послідовної, але не ідеальної, поведінки щодо дотримання правил.

Залишається нез'ясованим, як деякі присвоювачі подолали, а інші - не подолали проблеми, пов'язані з колективним постачанням ретельно спроектованих інституцій, що створюють ситуації, в яких люди знаходять вигідним, надійним і безпечним дотримуватись контингентного слідування правилам та взаємного моніторингу. Початкові аспекти пояснення інституційного постачання були представлені в кінці Глави 4, де були проаналізовані в контексті стимулюючого політичного режиму зростаюча, послідовна та само-перетворювана природа інституційного постачання. Більшість невдалих прикладів, представлених в Главі 5, показали іншу картину, в якій люди не змогли, через внутрішні та зовнішніх змінні, подолати проблеми колективного створення нових правил. Недавні спроби змінити теорію колективних дій, щоб пояснити досягнення колективних вигод окремих осіб, що діють незалежно, були зосереджені майже виключно на змінних, які є внутрішніми для ситуації. Одна або декілька з наступних змінних послідовно показані такими, що впливають на результати:

1 загальна кількість осіб, які приймають рішення,

2 мінімально необхідна кількість учасників для досягнення колективних переваг,

3 діюча дісконтна ставка,

4 схожість інтересів, і

5 наявність учасників з сильними лідерськими якостями або інших активів.

Ці ж самі змінні мають відношення до пояснення постачання інституцій, тому що це однозначно є проблемою колективної дії. Деякі випадки можна пояснити, використовуючи поодинці цей набір змінних. У Аланії відносно невелике число рибалок (100), які планують жити і рибалити в Аланії протягом багатьох років (низька дисконтна ставка), і які мають дуже схожі інтереси (всі використовують однакові технології) спромоглися самоорганізуватись і розробити нові правила, хоча ніхто з них не мав суттєвих активів. В Бодрумі та в затоці Ізмір більша кількість рибалок (400 та 1700), деякі з яких є місцевими мешканцями, а деякі - приїжджають здалеку, аби там порибалити (неспівставима дисконтна ставка), і які мають різнорідні інтереси (багато різних типів використовуваних технологій та від чотирьох до шести підгруп кожного типу) - виявилися не в змозі самоорганізуватись і розробити нові правила, хоча деякі з них мали значні активи.

Але існує декілька аномалій [6 Глава 1]. Кількість присвоювачів у двох успішних басейнах підземних вод була досить велика (700 і 750), невідповідність інтересів була істотною, і дисконтні ставки були відносно високими, враховуючи всі альтернативні можливості, доступні для підприємців. Кількість іригаторів в іспанських huertas була ще більше (2400, 4800, 13300 та 13500), і системи були досить великими, і відмінності між вищерозташованими та нижчерозташованими ділянками були суттєвими. Хоча кількість великих виробників підземних вод, які разом могли б створити істотну різницю умов щодо підземних вод, було менше, ніж загальна кількість відкачувачів, подібні відносини не склалися в іспанських huertas. З іншого боку, кількість рибалок в Maвель була трохи більше 200, і всі мали схожі інтереси і низькі дисконтні ставки. Ані лідерство, ані тип виробничої функції не допомагає пояснити відмінності в результатах.

Найбільш часто використовувані теорії колективних дій занадто мізерні і надто важко інтерпретуються для того, аби бути повністю задовільними в якості основи для ефективного аналізу політики в галузі інституційних змін. Під "занадто мізерними" я маю на увазі, що ключові внутрішні і зовнішні змінні, необхідні для пояснення самоорганізації, не беруться до уваги. Під "важкістю інтерпретації" я маю на увазі те, що ці теорії не надають точних висновків для підготовки рекомендацій щодо державної політики. Які політичні наслідки будуть отримані, наприклад, від того знання, що з розміром групи збільшуються труднощі в організації колективних дій? Чи слід просто презюмувати, що невеликі групи зможуть подбати про себе, і що зовнішня влада повинна керувати і управляти СР, які використовуються великими групами? Аномальні випадки показують, що це є недоречним висновком.

Давайте ще раз поглянемо на більші СР (в межах розглянутих прикладів) і на те, як саме ті з них, які досягли успіхів у вирішенні проблем колективних дій, спрмоглися на це. Всі вони характеризуються восьмим принципом дизайну: використання вкладених структур. Більші організаційні одиниці в цих системах побудовані на попередньо організованих менших одиницях. В іспанських huertas фундаментальними організаційними підрозділами є третинні канали. Витрати на організацію групи фермерів, що живуть поруч один з одним і присвоюють безпосередньо з одного і того ж каналу є значно меншими, ніж витрати на організацію великої групи фермерів, багато з яких ніколи не вступають в безпосередній контакт один з одним. Але коли менші одиниці організовані, гранична вартість побудови структури на цій організаційній базі є істотно меншою, ніж вартість побудови без такої бази. Деякі з іспанських huertas мають три- або чотирирівневі структури.

У філіппінській федерації zanjeras найменшею одиницею є робоча група від 5 до 10 членів. Кожне з окремих zanjeras, що включає від 20 до 75 членів, організоване незалежно. Тільки після того, як були сформовані ці підрозділи, вони федерлізувалися в більшу одиницю. У дуже великих сільськогосподарських поселеннях у Шрі-Ланці зусилля з організації фермерів були марними, поки команда AIДН та Корнельського Університету не почала організувати невеликі групи фермерів-сусідів для вирішення невеличких проблем, які могли бути ефективно вирішені шляхом безпосереднього співробітництва. Тільки після цих перших успішних спроб організації маленьких беспосередніх груп вони перейшли до створення формальної організації фермерів, які спільно користувалися польовими каналами. У кінцевому підсумку система, яка розвинулася в Гал Ойя, склала структуру з чотирьох рівнів.

В басейнах Реймонд, Західному та Центральному - першим кроком було створення малих, приватних добровільних асоціацій, що дозволило виробникам отримати і поширити достовірну інформацію про стан їхніх ресурсів. На базі цих структур були створені ще кілька підприємств, кожне з яких спиралося на підструктури, які вже були створені. Відкачувачі могли використовувати публічні можливості - суди, департамент природних ресурсів штату, законодавчі органи, тематичні референдуми - для отримання інформацію та для того, щоб брати участь у конституційному процесі прийняття рішень, які вважатимуться законними і підлягатимуть виконанню. В Мохаве, навпаки, було вирішено організувати дуже велику структуру та спробувати привласнити одночасно права на воду 15-ти різних басейнів і підземної річкової системи.

Успіх у заснуванні початкових дрібних організацій дозволяє групі осіб спиратися на соціальний капітал, який створюється таким чином, для вирішення великих проблем з більшими та складнішими інституційними механізмами. Сучасні теорії колективних дій не наголошують на процесі нарощування інституційного капіталу. Таким чином, одна з проблем їхнього використання як основи для політичного аналізу в тому, що вони не фокусуються на зростаючих само-перетвореннях, які часто задіяні в процесі постачання інституцій. Навчання є додатковим, само-трансформуючим процесом.

Якщо подивитися тепер на менші системи, в яких присвоювачі виявилися не в змозі організуватись, ми отримаємо другий урок. В Maвель невелика група з 200 осіб виявилася неспроможною ані забезпечити виконання своїх власних правил щодо доступу до СР на засадах сімейного членства, ані спонукати державних посадових осіб забезпеченити дотримання національного законодавства для виключення нових учасників. Невелика група присвоювачів змогла вплинути на національних чиновників, щоб уникнути примусового дотримання формальних правил. Те, як діяльність і політика зовнішніх політичних режимів може вплинути на рівень і тип самоорганізації для досягнення колективних вигод, не є однією з п'яти змінних (див. наведений вище перелік), включених в існуючі теоретичні пояснення колективних дій. У Ньюфаундленді невеликим групам місцевих рибалок вдалося розробити і підтримувати свої власні правила, але їхні інституції СР виявилися слабкими, коли національна влада відмовилася визнати їх існування.

На основі досліджень прикладів я могла б стверджувати, що діяльність зовнішніх політичних режимів була позитивними факторами, допомагаючи більшості з виробників підземних вод у південній Каліфорнії самоорганізуватись, але така діяльність стала негативним чинником, через який припинилася подальша самоорганізація в Maвель та є загроза цього в Ньюфаундленді. Теорії самоорганізації та самоврядування більш дрібних одиниць в рамках більш великих політичних систем безумовно повинні приймати до уваги діяльність оточуючих політичних систем при поясненні поведінки і результатів. Щоб розрізняти успішні та невдалі випадки самоорганізації при вирішенні проблем СР, треба враховувати, як ці стратегії зовнішніх учасників впливають на витрати і вигоди присвоювачів СР.

Третя проблема з сучасними теоріями пов'язаний з тим, що інформаційні та транзакційні витрати не враховуються. Щоб вважати, що повна інформація знаходиться у вільному доступі і що транзакційні витрати можуть бути проігноровані не створює теоретичні пояснення, які можуть бути використані в умовах, коли інформація недостатня, потенційно упереджена, її одержання дорого коштує, і де більшість транзакцій дорого коштують[6 Глава 2]. Виходячи з припущення про повну інформаціїю, важко пояснити, чому люди моніторять дотримання одне одним правил.

Підводячи підсумок вищевикладеного: є три проблеми з поточними теоріями колективних дій, які знижують їх корисність при забезпеченні основи для політичного аналізу інституційних змін в СР невеликого розміру. Сучасні теорії не беруть до уваги

1 необхідність відображати додаткову, самотрансформуючу природу інституційних змін,

2 важливість характеристик зовнішніх політичних режимів в аналізі того, як внутрішні змінні впливають на рівень колективного встановлення правил, і

3 необхідність враховувати інформаційні і транзакційні витрати.

Визнавши ці проблеми, ми можемо тепер запитати, як розпочати подолання розриву між поточними теорії колективних дій та емпіричними прикладами колективних дій у ситуаціях СР для того, щоб рухатися в напрямку розробки більш відповідних теорій інституційних змін для політичного аналізу.

Що необхідно при розробці корисних теорії для аналізу ситуації СР, як і багатьох інших важливих політичних питань - це трохи інша орієнтація теоретичних зусиль, пов'язаних з аналізом політики. Прозорі аналітичні моделі забезпечують важливу частину теоретичної основи для якісного політичного аналізу, але не всю основу. Для отримання конкретних результатів від моделі, деякі змінні не беруться до уваги або свідомо чи несвідомо залишаються константами. Моделі пропонують аналітику ймовірні види поведінки і результатів у ситуації з конкретною структурою. Вони не підказують аналітику, як визначити структуру ситуації з метою проведення аналізу. Моделі, які використовують такі припущення, як наявність повної інформації, незалежних дій, ідеальна симетрія, відсутність людських помилок, відсутнісь норм прийнятної поведінки, нульові витрати на моніторинг та забезпечення дотримання правил, нездатність до зміни структури самої ситуації - допомогають аналітикам отримувати точні прогнози.

Моделі, в яких робляться такі припущення, проте, не звертають увагу політичного аналітика на деякі проблематичні змінні ситуації, які впливають на стимули і поведінку людей. Припущення наявності повної інформацію щодо поведінки учасника не підштовхує аналітика вивчати, як особи в польових умовах отримують інформацію, яку саме і хто має цю інформацію, і чи не є та інформація упередженою. Припущення щодо наявністі незалежних дій не підштовхує аналітика ставити питання, чи беруть люди до уваги наслідки своїх дій для виборів, які робляться іншими. Припущення щодо нульової вартості моніторингу не підштовхує аналітика до вивчення ефективності різних правил моніторингу та відповідних витрат. Припущення щодо фіксованої структури не спонукає аналітика вивчати питання, чи змінюють люди свої власні правила, як вони це роблять, і як оточуючий політичний режим посилює чи гальмує інституційні зміни.

Рамки, які пов'язують цілі сімейства моделей разом, також забезпечують важливу частину теоретичної основи для аналізу політики, оскільки вони вказують на безліч змінних і типи зв'язків між змінними, які повинні бути розглянуті при проведенні будь-яких теоретичних чи емпіричних досліджень щодо конкретного типу явища. З рамок неможливо отримати точні прогнози. З рамок виводяться питання, які слід поставити для уточнення структури ситуації і стимулів, з якими стикаються особи. Після того, як стимули уточнені, теоретик може аналізувати ситуацію і прогнозувати ймовірну поведінку з точки зору вибору стратегії і можливих наслідків.

Отже, замість того, щоб створювати конкретні моделі інституційного постачання, я буду розвивати рамки для узагальнення уроків, які можна засвоїти при вивченні успішних та невдалих спроб присвоювачів СР по зміні їхні інституцій. Рамки визначають набір змінних, які, швидше за все, впливатимуть на рішення щодо продовження дії або зміни правил. Рамки можуть бути використані теоретиками при розробці більш точних теорій та моделей теорій інституційного вибору. Вони також можуть бути використані для організації подальших емпіричних досліджень для генерування даних про відносну важливість окремих змінних в контексті інших конфігурацій змінних.

РАМКИ ДЛЯ AНАЛІЗУ IНСТИТУЦІЙНОГО ВИБОРУ

Ситуації інституційного вибору, як конституційнго, так і колективного вибору ситуацій, як вони визначені в Главі 2, впливають на правила, які використовуються в оперативних ситуаціях. Рішення, що приймаються в ситуаціях колективного вибору, безпосередньо впливають на оперативні ситуації. Рішення, що приймаються в ситуаціях конституційного вибору, опосередковано впливають на оперативні ситуації шляхом створення та обмеження повноважень, що може бути здійснено в рамках механізмів колективного вибору (створення законодавчих та судових органів, захист прав на свободу слова і майно, і т.д.), та шляхом впливу на рішення щодо представництва та обсягу повноважень при прийнятті рішень колективного вибору. Замість окремого вивчення процесів конституційного та колективного виборів, я звертаюсь до обидвох, коли використовую термін "ситуація інституційного вибору." Для аналізу ситуації інституційного вибору потрібно побачити його з точки зору осіб, які роблять вибір щодо майбутніх оперативних правил. Особи, які роблять інституційні вибори, також роблять оперативні вибори. Коли перед людьми постає питання про збереження або зміну статус-кво правил, ситуація змінюється, але люди залишаються тими ж самими. Таким чином, слід використовувати аналогічну концепцію індивідуума, думаючи про оперативні та інституційні вибори. В Главі 2 я використовую загальну концепцію раціональних дій, в якій задіяні чотири внутрішні змінні - очікувані вигоди, очікувані витрати, внутрішні норми та дисконтні ставки дисконтування, які впливають на індивідуальні вибори стратегій в будь-якій ситуації. Особи сприймаються як такі, що співміряють очікувані вигоди і витрати при прийнятті рішень, на які впливають внутрішні норми і дисконтні ставки. Використовуючи цю концепцію раціональної дії, можна прогнозувати, що люди зможуть вибрати стратегії, очікувані вигоди від яких перевищать очікувані витрати. Без знання ситуаційних змінних, які впливають на вигоди і витрати, таке передбачення зробити неможливо. Ця загальна концепція раціональних дій надає основну пояснювальну вагу ситуативним змінним, а не припущенням щодо процесу внутрішніх розрахунків[6 Глава 3].

В ситуації інституційного вибору, як показано на малюнку 6.1, основні альтернативи, наявні у окремих осіб, такі: (1) підтримувати продовження дії статус-кво правил або (2) підтримувати зміни одного або кількох з статус-кво правил . Хоча одночасно може бути наявна більше, ніж одна альтернатива, остаточне рішення може бути лише між альтернативним набором правил і набором статус-кво правил[6 Глава 4]. Стратегії, доступні індивіду, є швидше стратегіями "підтримати", ніж "вибрати", оскільки жодна людина не робить одноосібні інституційні вибори ніде, крім як в повністю монократичній системі. Те, чи будуть змінені правила, буде залежати від рівня підтримки цих змін та правила агрегації, яке використовується в ситуації інституційного вибору.

Файл:Ostorm 6 1.JPG

Малюнок 6.1. Набір змінних, які впливають на iнституційний вибір.

Те, як індивід оцінює очікувані вигоди в ситуації інституційного вибору, залежить від інформації, наявної у нього щодо вигод (або шкоди), які