Містерія капіталу

Матеріал з Рабкрін
Перейти до: навігація, пошук

Зміст

Розділ 1. П’ять таємниць капіталу

Головна проблема ― з’ясувати, чому той сектор суспільства, який я без зайвих вагань назвав би капіталістичним, існував немовби під скляним ковпаком, ізольовано від інших? Чому він був нездатний розширитися та поглинути/завоювати усе суспільство?..

[Як вийшло], що свого часу помітне накопичення капіталу відбувалося лише в окремих секторах, не зачіпаючи усе ринкове господарство тих часів?

― Фернан Бродель, «Колеса комерції»

(* Фернан Бродель ― видатний французький історик ХХ ст.)

Час найбільшого тріумфу капіталізму одночасно виявляється часом його кризи. З падінням Берлінської стіни завершилося більш ніж вікове протистояння між капіталізмом і комунізмом. Капіталізм виявився єдиним придатним способом раціональної організації сучасної економіки. У цей історичний момент усі відповідальні нації змушені були визнати, що вибору немає. У результаті країни третього світу та посткомуністичні держави були змушені, з більшим чи меншим ентузіазмом, піти на збалансування бюджету, скорочення субсидій, зниження тарифних бар’єрів та створення сприятливого режиму для іноземних інвестицій.

Невдовзі всі їхні зусилля обернулися болісним розчаруванням. Від Росії до Венесуели останні п’ять років XX ст. були періодом економічного занепаду, падіння доходів, невпевненості та народного обурення або, за влучним висловом прем’єр-міністра Малайзії Махатхіра Мохамеда, часом «голоду, бунтів та грабіжництва». Наприкінці 2000 р. у редакційній статті «New York Times» зазначалося: «Привабливість ринкової системи, що підносилася Заходом як головний фактор перемоги у холодній війні, для значної частини світу принесла відчуття жорстокості ринків, недовіру до капіталізму та страх перед нестабільністю». Тріумф капіталізму лише у країнах Заходу може призвести до економічної та політичної катастрофи.

Американцям, що весь цей час насолоджувалися миром та добробутом, було дуже просто не помічати безлад, який панував повсюдно. Що може загрожувати капіталізму, коли індекс Доу-Джонса (* Показник динаміки курсу акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі.) росте як на дріжджах? Американці дивляться на інші нації і всюди знаходять прогрес, навіть якщо він повільний та нерівномірний. Справді, сьогодні ви можете скуштувати бігмак у Москві, взяти напрокат відео у Шанхаї та вийти в Інтернет у Каракасі.

Але навіть у Сполучених Штатах лихі передчуття не залишають людей. Американці бачать, як Колумбія стоїть на порозі повномасштабної громадянської війни між повстанцями-наркоторговцями та репресивним воєнним режимом, як на півдні Мексиці набуває розмаху незрозуміле повстання, як потужне економічне зростання у країнах Азії захлинається у корупції та хаосі. Суттєво зменшується прихильність до вільних ринків і в Латинській Америці: приватизацію зараз підтримують лише 36 % її мешканців проти з 46 % у травні 2000 р. Та найгірше те, що в посткомуністичних країнах капіталізм сприймається як непридатна система, і до влади повертаються люди, пов’язані з колишніми режимами. Деякі американці зрозуміли, що головна причина тривалого економічного буму в їхній країні ― це привабливість американських акцій та облігацій для міжнародного капіталу на фоні зростання ризиків в інших частинах світу.

У бізнесових колах Заходу зростає стурбованість, що невдала спроба впровадження капіталізму у решті країн світу призведе, зрештою, до спаду їхніх власних економік. Мільйони інвесторів на власному гіркому досвіді вже встигли відчути, що глобалізація ― це вулиця з двостороннім рухом: країни третього світу та колишнього соцтабору відчувають вплив Заходу, проте й сам Захід не може вийти з-під їхнього впливу. До того ж, у багатих країнах також зростає негативне ставлення до капіталізму. Яскравим прикладом невдоволення глобальним поширенням капіталізму стали вуличні протести у грудні 1999 р. у Сієтлі, де в той час проходив форум Світової організації торгівлі, та кількома місяцями пізніше у Вашингтоні під час форуму Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Багато хто почав цитувати історика економіки Карла Поланьї (* Карл Поланьї (1886―1964) ― англо-американський суспільствознавець, автор інституційної концепції, що критикує уявлення про універсальний характер ринкових відносин), який попереджав, що вільні ринки можуть увійти у протиріччя з інтересами суспільства та призвести до фашизму.

У час, коли пишуться ці рядки, Японія бореться з економічною кризою, найдовшою в історії після Великої депресії (* Так на Заході прийнято називати світову економічну кризу 1929―1933 рр.), а виборці у Західній Європі голосують за політиків, які обіцяють їм «ретій шлях» що дасть змогу уникнути жахіть економічної нестабільності ― того, що бестселер француженки Вівіан Форрестер влучно називає "економічним горором".

До цього часу всі ці тривожні сигнали про небезпеку спонукали лідерів Америки та Європи лише до повторення вже остогидлих усьому світові повчань: стабілізуйте валюту, затягніть паски, ігноруйте голодні бунти й терпляче чекайте на повернення іноземних інвесторів.

Іноземні інвестиції ― то, звісно ж, річ добра. Чим їх більше, тим краще. Стабільна валюта ― це теж добре, як і вільна торгівля, прозорість банківської системи, приватизація державних підприємств та решта засобів із арсеналу західної економічної фармакопеї. Однак ми забуваємо при цьому, що спроби утвердити капіталізм у загальносвітовому масштабі робилися і раніше. У Латинській Америці, наприклад, реформи, спрямовані на формування капіталістичної системи, проводилися якнайменше чотири рази після набуття країнами регіону незалежності від Іспанії у 1820-х рр. І щоразу після початкової ейфорії латиноамериканці відходили від капіталізму та ринкової економічної політики. Отож, усі ці рецепти не є точними. Більше того, їхні рекомендації настільки недієві, що можуть вважатися марними.

Щоразу після провалу чергової спроби капіталістичних реформ люди Заходу найчастіше реагують на це не осмисленням того, чи є адекватними використаних засобів, а звинуваченням народів третього світу у тому, що їм бракує духу підприємництва чи ринкової орієнтації. Мовляв, якщо ці народи не досягли успіху попри всі наші прекрасні рекомендації, то, очевидно, з ними щось не те: чи то вони проґавили протестантську реформацію, чи то над ними тяжіє важке колоніальне минуле, або ж їхнє пересічне IQ занадто низьке.

Але припущення, що тільки культурою можна пояснити успіх настільки відмінних між собою Японії, Швейцарії та Каліфорнії (штат США) і що саме в ній полягає причина відносної бідності настільки ж культурно розрізнених Китаю, Естонії та Байя Каліфорнії (штат Мексики), не тільки негуманне, але й непереконливе. Розрив у багатстві на Заході та в решті країн світу завелика, щоб її можна було пояснити виключно культурними відмінностями. Більшість людей настільки полюбляють плоди капіталу, що багато з них ― від дітей Санчеса (* Санчо Санчес ― видатний нікарагуанський комуніст, обраний наприкінці 1960-х рр. першим секретарем партії) до сина Хрущова ― линуть на Захід.

Міста країн третього світу та колишніх соціалістичних країн просто-таки переповнені підприємцями. Ви не зможете побувати на ринковій площі на Близькому Сході, у латиноамериканському селі чи впіймати таксі у Москві без того, щоб хтось не запропонував вам угоду. Мешканці цих країн мають необхідні талант, ентузіазм та виняткову здібність видобувати прибуток практично з нічого. Вони легко опановують сучасні технології та ефективно застосовують їх. В інакшому разі американські підприємці не боролися б за дотримання патентного законодавства у бідних країнах, а уряд США не виявляв би такої турботи про те, щоб позбавити третій світ доступу до сучасних технологій виробництва зброї. Ринки ― це давня і поширена всюди традиція: Христос вигнав торговців із храму дві тисячі років тому, а мексиканці продавали свої вироби на ринках задовго до того, як Христофор Колумб відкрив Америку.

Та якщо люди у країнах, що намагаються перейти до капіталізму, не є жалюгідними жебраками, безвольними жертвами антипідприємницьких культур чи безпомічними заручниками застарілих ідей, то що ж тоді заважає капіталізму принести їм той же добробут, що й країнам Заходу? Чому капіталізм процвітає лише на Заході?

У цій книзі я хочу показати, що головна перешкода, яка заважає решті країн світу отримати користь від капіталізму, ― це їхня непроможність створювати капітал. Саме капітал є чинником, що підвищує продуктивність праці і створює багатство народів. Це кровоносна система капіталізму, фундамент прогресу та єдина річ, яку бідні країни світу неспроможні створити для себе, причому незважаючи на те, як енергійно їхні народи включаються у всі інші процеси, характерні для капіталістичної економіки.

Я також покажу, спираючись на факти та дані, зібрані мною та моїми помічниками, що більшість найбідніших країн Азії, Африки, Близького Сходу та Латинської Америки вже володіють ресурсами й активами, необхідними для успіху капіталізму. Навіть у найбідніших країнах бідняки мають заощадження. Загальний обсяг цих заощаджень у масштабах світу вражає ― він у 40 разів перевищує суму іноземної допомоги бідним країнам, що надавалася у світі з 1945 р.

Наприклад, у Єгипті накопичені бідняками заощадження у 55 разів перевищують суму прямих іноземних інвестицій, будь-коли зареєстрованих у країні, включно з вкладеннями у будівництво Суецького каналу та Асуанської греблі. На Гаїті, найбіднішій країні Латинської Америки, загальна вартість активів бідноти більш ніж у 150 разів перевищує суму прямих іноземних інвестицій, отриманих у 1804 р., коли країна здобула незалежність від Франції. Якби Сполучені Штати підвищили свій бюджет допомоги бідним країнам до рекомендованого ООН рівня — 0,7 % від національного доходу, — то найбагатшій країні світу не стало б і 150 років для того, щоб передати бідним країнам стільки ж ресурсів, скільки вони мають зараз.

Але всі ці величезні ресурси неповноцінні: будинки збудовані на землі, права власності на яку не зафіксовані належним способом; зобов’язання підприємств не визначені, а самі вони не інкорпоровані; промислові підприємства розташовані поза зоною контролю фінансистів та інвесторів. Оскільки права власності на ці активи не задокументовані належним чином, їх не можна продати нікому, крім вузького кола місцевих, які знайомі між собою і довіряють один одному, їх не можна використати як кредитне забезпечення чи запропонувати інвесторам для участі на паях. Інакше кажучи, їх неможливо перетворити у капітал.

На Заході, навпаки, кожна земельна ділянка, кожна будівля, кожна одиниця виробничого обладнання репрезентовані у належному майновому документі, який є наочним відображенням величезного прихованого процесу, що пов’язує усі ці активи з рештою економіки. Завдяки цьому активи живуть у двох паралельних світах: матеріальному і правовому. Їх можна використати як забезпечення по кредиту. У Сполучених Штатах найважливішим джерелом початкового капіталу для нових підприємств є кредит, отриманий під заставу житла підприємця. Ті самі активи допомагають встановити кредитну історію їх власників, вони слугують реальною адресою для збору податків та стягнення боргів, на їхній основі створюються надійні та універсальні системи комунального господарства, вони ж забезпечують випуск цінних паперів (наприклад, облігацій, забезпечених житловою заставою), які згодом можна реалізувати на вторинних ринках. Завдяки всьому цьому Захід вдихає життя в свої активи і перетворює їх на джерело нового капіталу.

У країнах третього світу та посткомуністичних країнах такі процеси не діють. Тому більшість з них недокапіталізовані, у тому ж сенсі, у якому недокапіталізованою є фірма, яка випустила цінних паперів на меншу суму, ніж дозволяють її активи та доходи. Підприємства бідних країн схожі на корпорації, які не можуть випускати акції чи облігації для залучення нових інвестицій. Без адекватного документального оформлення їхні активи ― це мертвий капітал.

Бідняки, що населяють ці країни ― п’ять шостих усього людства ― володіють майном/речами, але не володіють процесом його репрезентації і створення з нього капіталу. Вони мають житло та збирають урожай, але не мають задокументованих прав власності на будинок і землю; вони створюють підприємства, але не реєструють їх. Відсутність правового оформлення ― головна причина того, що народи, здатні засвоїти усі західні винаходи від канцелярської скоби до ядерного реактора, не здатні створити достатню кількість капіталу для функціонування їхнього власного капіталізму.

Це і є таємниця капіталу. Для її розгадки потрібно зрозуміти, як саме на Заході належне оформлення прав власності перетворює активи на джерело капіталу.

Найважче оперувати тим, що не можна побачити і відчути. Наприклад, час є цілком реальним, але управляти ним можна лише за допомогою годинників чи календарів. Протягом своєї історії людство вигадало багато систем для фіксації нематеріальних подій: писемність, нотна грамота, подвійна бухгалтерія. Таким же чином усі великі діячі капіталізму — від творців всеосяжної системи прав власності та корпоративних акцій аж до «короля сміттєвих облігацій» Майкла Мілкена (* Американський ділок, який нажив собі багатомільйонні статки, фактично створивши у 1980-х рр. ринок т. зв. «сміттєвих облігацій» (облігацій компаній, що перебувають у дуже скрутному фінансовому становищі, а через це готових платити високі проценти за своїми ненадійними облігаціями).) — були здатні побачити та здобути капітал там, де інші бачили тільки непотріб. І все це лише завдяки умінню надійним і відчутним чином фіксувати прихований потенціал накопиченого нами майна.

У цю саму мить нас оточують хвилі українського, китайського та бразильського телебачення, яки ми не можемо побачити. Проте таким же чином ми оточені й активами, які містять у собі капітал, який ми теж не можемо побачити. Подібно тому, як хвилі українського телебачення за допомогою телевізора можуть бути декодовані у форму, яку можна побачити і почути, капітал може бути отриманий з активів. Але тільки західні країни володіють процесом, необхідним для цього перетворення. Це і є та принципова розбіжність, яка пояснює, чому країни Заходу можуть створювати капітал, а країни третього світу та посткомуністичні — ні.

Відсутність цього процесу у бідних регіонах світу, в яких мешкають дві третини людства, не є наслідком монополістичної змови країн Заходу. Просто мешканці західних країн настільки звикли до існування механізму створення капіталу, що навіть не уявляють собі його відсутність. Незважаючи на його масштаби, ніхто не помічає його, включно з американцями, європейцями та японцями, які завдячують йому усім своїм багатством. Йдеться про юридичну/правову інфраструктуру, глибоко приховану у системі прав власності, з яких власність/володіння є тільки верхівкою айсбергу. Решта айсбергу ― це заплутана справа рук людських, що перетворює активи та працю у капітал. Цей процес не був створений за готовим рецептом, він не описаний у рекламній брошурі. Його джерела і важливість приховані глибоко у економічній підсвідомості капіталістичних країн Заходу.

Як така важлива річ могла оминути нашу увагу? Часто-густо ми знаємо, як користуватися тою чи іншою річчю, але не знаємо, яким чином вона працює. Мореплавці користувалися магнітним компасом задовго до виникнення теорії магнетизму, а тваринники вміли виводити нові породи задовго до того, як Грегор Мендель (* Австрійський природознавець XIX ст., який заклав основи наукової теорії спадковості) пояснив закони генетики. Чи розуміють самі західні нації, звідки береться капітал, якому вони завдячують своїм процвітанням? Якщо ні, то існує небезпека, що Захід може зруйнувати джерело власної сили. Чітке розуміння природи капіталу дасть Заходу можливість захистити себе та решту світу від нової кризи, яка обов’язково прийде на зміну теперішньому процвітанню. Тоді знову постане звичайне для всесвітніх криз питання: за чий рахунок ми вирішуватимемо проблему?

До цього моменту західні країни не помічали існування системи створення капіталу та не фіксували її історію. Цю історію слід відновити, і книга, яку ви тримаєте у руках, ― це спроба дослідити джерела капіталу і пояснити, як можна виправити економічні невдачі бідних країн. Ці невдачі ніяк не пов’язані з культурними чи генетичними чинниками. Чи можна серйозно розглядати твердження про якусь культурну схожість росіян та латиноамериканців? Між тим, коли у останньому десятиріччі обидва регіони спробували побудувати не забезпечений капіталом капіталізм, вони зіштовхнулися з тими самими політичними, економічними та соціальними проблемами: вражаюча майнова нерівність, тіньова економіка, всюдисуща мафія, політична нестабільність, втеча капіталу, кричуща неповага до закону. Ці проблеми годі шукати у православних монастирів чи на дорогах, прокладених інками.

Більше того, від цих явищ постраждали не тільки країни третього світу та посткомуністичні країни. Вони були актуальні й для Сполучених Штатів у 1783 р., коли президент Джордж Вашингтон скаржився на «бандитів, що... привласнюють в обхід багатьох найбільш ласі шматки країни». Цими «бандитами» були скватери (* Фермери, які самовільно захоплювали незайняті землі на Північному Заході США.) та дрібні нелегальні підприємці, які захоплювали землі, що їм не належали. Упродовж наступних ста років скватери та старателі змагалися за юридичні права на ці земельні ділянки, бо у різних містах та селищах діяли різні закони про власності. У молодих Сполучених Штатах захист прав власності спричинив такий клубок соціального невдоволення та протистояння, що у 1820 р. тодішній головний суддя Верховного суду США Джозеф Сторі висловив сумніви у тому, що юристи коли-небудь впораються з їх розв’язанням.

Скватери, бандити, кричуща неповага до закону ― усе це вам нічого не нагадує? Американці та європейці радять іншим країнам світу: «Потрібно діяти, як ми». Але фактично інші країни і так дуже схожі на Сполучені Штати, якими вони були сто років тому, коли вони були лише країною, що розвивається.

Політики Заходу у той час доводилося вирішувати надважкі проблеми, з якими сьогодні мають справу лідери країн третього світу і посткомуністичних країн. Але їхні нащадки забули про ті часи, коли піонери, які освоювали американський Дикий Захід, були недокапіталізовані/страждали від нестачі капіталу, бо не мали надійних прав власності на свої ділянки та інше майно; коли Адам Сміт (* Видатний економіст кінця XVIII ст., автор англійської класичної школи політичної економії) здійснював свої покупки на чорному ринку; коли лондонські волоцюги рилися у багнистих берегах Темзи, відкопуючи кинуті туди туристами монети; коли "технократи" уряду Жан-Батіста Кольбера (* Французький державний діяч XVII ст., який зосередив у своїх руках за Людовика XIV майже всі громадські сфери управління) стратили 16 тис. дрібних підприємців тільки за те, що ті виробляли та імпортували бавовняну тканину, порушуючи цим французьке промислове законодавство.

Це минуле західних країн є сьогоденням для інших країн світу. Країни Заходу настільки успішно інтегрували свою бідноту у економічну систему/ загальногосподарський процес, що вже й давно забули, як це було зроблено, як почалося створення капіталу у ті дні, про які американський історик Гордон Вуд написав: «У суспільстві й культурі відбувалося щось дуже важливе, щось таке, що вивільнило прагнення та енергію простих людей так, як це ще ніколи не траплялося в американській історії». Це «щось важливе» полягало у тому, що американці та європейці почали закладати єдині формалізовані закони про власність та відкривали складову частини цієї системи ― процес, який давав можливість перетворювати цю власність у капітал.

Це й був момент, коли Захід перейшов Рубікон на шляху до успішного/повноцінного капіталізму, який перетворився із закритого клубу для обраних на основу масової культури. Саме тоді огидливі «бандити», про яких писав Джордж Вашингтон, перетворилися на славетних/доблесних піонерів, яких так шанує сучасна американська культура.

Отже, ми ясно бачимо тривожний парадокс: капітал, найважливіший компонент економічного успіху Заходу, отримав найменше уваги істориків. Це нехтування призвело до того, що капітал оточений таємницею, а точніше, одразу п’ятьма таємницями.


Таємниця недостатньої інформації

Благодійні організації настільки популяризували недолю та безпорадність бідних районів світу, що ніхто навіть не спробував реально оцінити можливості цих районів накопичувати активи. П’ять років тому я та ще сотня моїх колег з шести країн закрили книги, відкрили очі та вирушили на вулиці міст та у села чотирьох континентів, щоб підрахувати, скільки ж заощаджено найбіднішими прошарками суспільства. Суми виявилися величезними. Проте здебільшого усі ці активи є мертвим капіталом.

Таємниця капіталу

Це головна таємниця та центральна тема цієї книги. Капітал є темою, яка хвилювала мислителів протягом трьох сторіч. Маркс казав, що для того, щоб доторкнутися до «курки, яка несе золоті яйця», потрібно вийти за закони фізики; Адам Сміт вважав, що для цього треба «прокласти щось на зразок залізниці в повітрі». Але ніхто так і не пояснив, де ховається сама курка. Що таке капітал? Як він створюється і як співвідноситься з грошима?

Таємниця політичної обізнаності

Якщо у світі так багато бідних людей, які володіють такою кількістю мертвого капіталу, то чому ж уряди бідних країн не намагаються дістатися до цього потенціального багатства? Тільки тому, що переконливі для них факти з’явилися тільки протягом останніх 40 років, коли мільярди людей у всьому світі перебралися із сіл у міста. Масова міграція у міста швидко призвела до розподілу праці і спричинила у бідних країнах справжню індустріально/промислово-торгову революцію, що змінила життя найбідніших країн світу, проте, як не дивно, була практично усіма проігнорована.

Забуті уроки історії США

Те, що відбувається зараз у країнах третього світу та посткомуністичних країнах, вже відбувалося колись у Європі та Північній Америці. На жаль, ми були настільки загіпнотизовані невдалими спробами багатьох націй перейти до капіталізму, що забули, як саме це зробили ті нації, що нині процвітають. Я вже багато років час від часу зустрічаюся з політиками та економістами-практиками різних розвинутих країн, від Аляски до Токіо, але ніхто з них про це не знав. Це було таємницею. Потім я знайшов відповідь — в історії їх власних країн, насамперед в історії США.

Таємниця закону: чому закони про права власності працюють тільки на Заході?

Починаючи з XIX ст. багато країн світу намагаються копіювати закони західних країн, щоб дати своїм громадянам правові умови для накопичення багатства. Копіювання законів триває і досі, і очевидно, що це анітрохи не допомагає. Більшість громадян все ще не можуть скористатися законами для створення капіталу зі своїх заощаджень. Чому так трапляється і що потрібно зробити, щоб закони запрацювали, залишається таємницею/загадкою.

Розкриттю кожної з п’яти таємниць/загадок присвячено окремий розділ цієї книги.


Настав слушний момент відповісти на запитання, чому капіталізм тріумфує на Заході, але практично не працює у всіх інших країнах. Оскільки всі мислимі альтернативи капіталізму остаточно дискредитовано, ми нарешті можемо ретельно й неупереджено дослідити капітал.

Розділ 2. Таємниця відсутньої інформації

Економічна теорія з роками ставала все більш абстрактною та відірваною від подій реального життя. Економісти, переважно, не вивчають роботу конкретних економічних систем. Вони обмежуються лише теоретизуванням. За словами англійського економіста Елая/Елі Девонса, «якби економісти захотіли вивчити коня, то не пішли би дивитися на коней. Вони б залишилися у своїх кабінетах і зайнялися відповіддю на питання: «Що б я робив, якби був конем?»

Роналд Г. Коуз. «Завдання суспільства»

(* Коуз Роналд ― англо-американський економіст, лауреат премії пам’яті А. Нобеля з економіки (правильна назва премії, яку частіше називають Нобелівською премією з економіки; заснована Шведським банком в 1968 р. на честь 300-літньої річниці свого заснування))

Уявіть країну, в якій неможливо визначити, хто чим володіє; де непросто підтвердити справжність адреси; де людей неможливо примусити до сплати боргів; ресурси важко перевести в гроші, а власність ― розділити на частки чи акції; де описи майна не стандартизовано, і тому їх важко порівнювати, а закони про власність різні не лише в різних районах, а навіть на різних вулицях. Уявили? Тим самим ви занурилися в життя країни, що розвивається, або посткомуністичної країни. Точніше кажучи, ви уявили життя 80 % її населення, а відмінність між ним і життям еліти, побудованої за взірцем Заходу, є ще більшою, ніж життя білих та чорних південноафриканців у часи апартеїду.

Ці 80 % населення не живуть у жорстоких злиднях, як помилково вважають на Заході. Хоча вони, без сумніву, бідні, але навіть ті, хто живе у найбільш нерівних умовах, створених владою, мають набагато більше власності, ніж можна уявити. Але майно, яким вони володіють, не є таким, з якого можна створити додаткову вартість. За порогом готелю «Найл Хілтон» не закінчується високотехнологічний світ факсових апаратів, машин для приготування льоду, телебачення й антибіотиків. Люди в Каїрі мають доступ до всього цього.

Насправді в цьому світі не вистачає забезпечених законом правочинів щодо прав власності. Іпотеки/закладні або легальне майно, з яким можна було б створити додатковий дохід, недоступні навіть для тих мешканців Каїру, які б здалися вам доволі заможними. За межами Каїру найбідніші з бідних живуть серед старих гробниць, які називають «місто мертвих». Проте майже весь Каїр є «містом мертвих» — містом мертвого капіталу і майна, які не можна використати на повну. Тут не існують правові інститути, що дають життя капіталу, дозволяючи захищати інтереси третіх сторін роботою і майном.

Щоб зрозуміти, як це взагалі можливо, слід звернутися до історії Сполучених Штатів у ХІХ ст., до періоду, коли це суспільство звільнялося від пут власної дикості. США успадкували від Британії не тільки фантастично складну систему земельного права, але й розгалужену систему землевідводів, що перекривають один одного. Той самий гектар землі міг належати одній людині, яка отримала його як частину великого землевідводу від британського монарха, другій людині, яка заявляла, що купила землю в індіанського племені, і третій, яка прийняла ділянку в якості плати за послуги, надані законодавчим зборам штату — і жоден із цих трьох насправді міг ніколи не бачити її. Тим часом країну наповнювали іммігранти, які встановлювали межі, орали поля, будували житло, продавали ділянки і брали під них кредити задовго до того, як уряд надав їм будь-яке право вчиняти такі операції. Це були епоха піонерів і «Дикого Заходу». Однією з причин його «дикості» було якраз те, що ці піонери у своїй більшості просто захоплювали землю і «наполягали на тому, що саме їхня праця, а не формальні документи на право власності або довільно визначені межі надають землі цінність і узаконюють власність»1. Вони були переконані, що якщо вони першими захопили/зайняли землю і покращили її домами та фермами, то вона стала їхньою. Федеральний уряд та уряди штатів вважали інакше. Влада посилала війська спалювати ферми і знищувати будинки. Поселенці відчайдушно оборонялися. А коли солдати йшли, вони відбудовували свої ферми і продовжували боротьбу за життя. Ось таке минуле є сьогоденням країн третього світу.

Несподівана революція

До 1950 р. більшість країн третього світу були сільськогосподарськими суспільствами, упорядкованими таким чином, що європеєць ХVIII ст. відчув би себе там як удома. Більшість людей працювали на землі, якою володіли дуже невелика кількість великих землевласників — спадкових туземних олігархів або колоніальних плантаторів. Міста були невеликими і виконували роль ринків і портів, а не індустріальних центрів. Ними заправляли малі комерційні еліти, які захищали власні інтереси великою купою норм та правил.

Після 1950 р. у третьому світі розпочалася економічна революція, подібна до соціальних і економічних заворушень в Європі 1800-х рр. Нові машини зменшували попит на працю селян/господарських робітників, а нові ліки та нові методи охорони здоров’я забезпечили скорочення/падіння рівня дитячої смертності і зростання тривалості життя. Незабаром сотні тисяч людей котили візки новозбудованими автострадами у міста, які так принадно описувалися в нових радіопрограмах.

Населення міст почало швидко зростати. Лише в Китаї з 1979 р. з сіл у міста переїхало більше 100 млн осіб. Населення столиці Гаїті Порт-о-Пренса зросло у 1950—1988 рр. із 140 до 1550 тис осіб. У 1998 воно наближалося до 2 млн. Майже дві третини цих людей живуть у халупах. Експерти були у відчаї щодо такого напливу нових мешканців міста ще у 1973 році, задовго до того, як надійшла найбільша хвиля міграції. «Усе відбувається так, ніби місто просто почало розвалюватися на шматки, — писав один урбаніст. — Будівництво неконтрольоване: хто як хоче і де хоче. Каналізація не в змозі відводити дощову воду та нечистоти і забивається щодня. Населення концентрується у певних районах, де взагалі немає санітарної інфраструктури... Тротуари авеню Десалін буквально окупували дрібні торговці... У містах стало нестерпно жити» [2].

Мало хто передбачав ці грандіозні зміни в образі життя та організації праці. Модні теорії того часу «розвитку» хотіли принести сучасність у сільське життя. Ніхто не очікував, що в пошуках XX ст. селяни підуть/ринутся у міста. Але десятки мільйонів, попри зростання ворожості жителів міст, все одно прийшли. Вони постали перед нездоланною стіною правил та законів, які забороняли для них законні форми соціальної та економічної діяльності. Новим жителям міста було надзвичайно важко законно знайти собі житло, відкрити нормальний бізнес або знайти легальну роботу.

Перепони на шляху до легальності

Щоб зрозуміти, яким складним було життя мігранта, ми з групою дослідників вирішили відкрити невелике ательє з пошиву одягу/швальню на окраїнах Ліми (столиця Перу). Нашою метою було зареєструвати нове і абсолютно легальне підприємство. Щоб отримати всі дозволи на ведення малого бізнесу, згідно з буквою перуанського закону, група почала заповнювати документи, стояти в чергах та мотатися на автобусах у центр Ліми, в мерію. Вони витрачали на це по шість годин на тиждень і врешті-решт зареєстрували бізнес — 289 днів потому. Хоча в ательє мав працювати тільки один робітник, вартість його офіційної реєстрації становила 1231 дол. — в 31 раз більше офіційної мінімальної заробітної плати за місяць. Щоб отримати дозвіл на будівництво приватного будинку на землі, яка належала державі, пішло шість років і одинадцять місяців. Для цього нам довелося зробити 207 адміністративних кроків у 52 державних установах (див. мал. 2.1). Для отримання законного права на використання цієї ділянки знадобилося 728 адміністративних кроків. Також ми дізналися, що водій автобуса, маршрутки або таксі для отримання офіційного дозволу на обслуговування свого маршруту мав витратити 26 місяців на бюрократичну тяганину.

Моя дослідницька група за підтримки місцевих партнерів повторила подібні експерименти в інших країнах. Перепони на шляху до легалізації бізнесу були не менш значними, ніж у Перу, а подекуди ще більш страхітливими. На Філіппінах для реєстрації помешкання, вже збудованого у місті на державній або приватній землі, необхідно створити об’єднання мешканців, щоб подати заявку на участь у державній програмі фінансування житлового будівництва. Весь процес може зайняти 168 кроків, включаючи 53 установи публічного та приватного сектору, на що піде від 13 до 35 років. (див. мал. 2.2). Досягти успіху можна лише у тому випадку, якщо в державній програмі фінансування житлового будівництва є необхідні фонди. Якщо ж помешкання збудовано на землі, яка за призначенням все ще є сільськогосподарською, забудовнику знадобиться для зміни її статусу пройти 45 додаткових бюрократичних процедур у 13 адміністративних установах, на що піде ще два роки життя.

В Єгипті особа, яка хотіла б придбати і легально зареєструвати ділянку землі в пустелі, яка перебуває в державній власності, має пройти щонайменше 77 бюрократичних процедур в 31 установі публічного та приватного сектора (див. мал. 2.3). На це може піти від 5 до 14 років. Щоб побудувати законне помешкання на землі, виведеній із сільськогосподарського призначення, потрібно від 6 до 11 років бюрократичних суперечок, а то й більше. Саме тому 4,7 млн єгиптян вирішили побудувати свої помешкання нелегально/позалегально (*рос. ВНЕЛЕГАЛЬНО). Якщо після будівництва такого будинку законослухняний єгиптянин вирішить набути права на/узаконити своє житло, він ризикує тим, що будинок буде знищено, а сам він змушений буде сплатити великий штраф і провести у в’язниці до 10 років.

На Гаїті пересічний громадянин, щоб легально поселитися на державній землі, спочатку має взяти її в оренду в держави на 5 років, а лише потім може викупити її. Співпрацюючи з партнерами на Гаїті, наші дослідники з’ясували, що для отримання такої оренди треба пройти 65 бюрократичних процедур, на які піде трохи більше 2 років ― і все це лише заради п’ятирічної оренди. Щоб після закінчення 5 років викупити землю, знадобиться подолати ще 111 бюрократичних перепон і 12 років (див. мал. 2.4). Загальний час для законного отримання землі на Гаїті становить 19 років, проте навіть таке довге випробування не гарантує покупцю, що його власність буде визнано законною, тобто стане юридично повноцінною. <мал. 2.4>

Насправді в кожній дослідженій нами країні ми з’ясували, що залишатися легальним так само важко, як і стати легальним. Абсолютно зрозуміло, що не стільки самі мігранти порушують закон, скільки останній їх ламає ― і неминуче вони виходять із легальної правової системи. У 1976 р. дві третини тих, хто був зайнятий у народному господарстві Венесуели, працювали на законно створених підприємствах; сьогодні їх ― менше половини. У Бразилії тридцять років тому більше двох третин нового житла будувалося для здачі в оренду. Сьогодні лише 3 % нового житла офіційно зареєстровані для здачі в оренду. То куди ж подівся цей ринок? У ті райони бразильських міст, які називають фавелами і діють поза легальною економікою та живуть відповідно до попиту та пропозиції. У фавелах не діють закони про граничну величину орендної плати; тут за оренду платять доларами США, а неплатників швидко виганяють.

Як тільки прибульці до міст виходять у тіньовий сектор, вони стають «позазаконними». Їхня єдина альтернатива ― жити і працювати, використовуючи власні неформальні домовленості для захисту і мобілізації своїх активів, які перебувають поза межами легальної правової системи. Ці домовленості випливають з комбінації правил, вибірково запозичених з офіційної системи права, звичаїв, привезених переселенцями у місто з рідного села, та зімпровізованих правил. Це все утримується разом за допомогою соціального договору, який підтримується всією громадою в цілому і захищається обраним громадою органом влади. Цей позазаконний соціальний договір створив достатньо енергійний, але недокапіталізований сектор господарства, центр світу бідноти.

Недокапіталізований сектор

Хоча мігранти втекли від закону, вони не поринули у ледарство. У країнах третього світу та посткомуністичних країнах недокапіталізовані сектори господарства киплять від важкої праці і винахідництва. Дрібне кустарне виробництво виникло всюди, виготовляючи що завгодно ― від одягу та взуття до підробних годинників Cartier і сумочок Vuitton. У місцевих майстернях збирають будують та ремонтують що завгодно ― техніку, машини, навіть автобуси. Нова міська біднота створила цілі галузі промисловості і поселення, що діють на таємних підключеннях до електрики і води. Там працюють навіть дантисти, які ставлять пломби, не маючи медичної ліцензії.

Це не просто розповідь про те, як біднота допомагає бідноті. Ці нові підприємці також заповнюють прогалини легальної економіки. У багатьох країнах, що розвиваються, більшість міських перевезень здійснюють автобуси, маршрутки і таксі без відповідних ліцензій. В інших частинах третього світу торговці з халуп продають більшість їжі, що є на ринку — чи то з візків на вулиці, чи то з прилавків у побудованих власноруч будинках.

У 1995/1993 р. Мексиканська торговельна палата встановила, що кількість вуличних торговців у федеральному окрузі Мехіко-сіті становить приблизно 150 тис., а ще 293 тис. існують у 43 інших центрах Мексики. Середня ширина цих маленьких кіосків лише 1,5 м. Якщо продавців Мехіко-Сіті з їхніми лотками вишикувати в ряд на одній вулиці без проміжків, довжина такої вулиці становитиме 210 км. У позазаконному секторі працюють тисячі тисяч людей ― на вулицях, вдома, в не зареєстрованих належним чином крамницях, офісах та фабриках. Інститут національної статистики Мексики у 1994 р. спробував підрахувати кількість неформальних «мікробізнесів» по всій країні і отримав результат — 2,65 млн осіб.

Це все реальні приклади економічного життя недокапіталізованого сектора суспільства. У посткомуністичних країнах можна побачити іще більш складну діяльність поза обліком — від збирання комп’ютерів та написання програмного забезпечення до виробництва реактивних винищувачів на експорт.

Історія Росії, звісно, кардинально відрізняється від історії таких країн третього світу, як Гаїті та Філіппіни. Проте після падіння комунізму пострадянські країни занурилися/зісковзнули в ті самі моделі неформального володіння/позазаконних прав власності. У 1995 р. тижневик «Business Week» повідомляв, що через чотири роки після кінця комунізму в Росії лише «280 тис. селян з приблизно 10 млн мали права власності на землю». Інший репортаж змальовує картину, знайому по країнах третього світу: «[У колишньому Радянському Союзі] право на приватне володіння, користування і розпорядження землею визначені неадекватно і не забезпечуються захистом закону... Механізми, які використовуються у ринкових економіках/країнах з ринковим господарством для захисту прав власності на землю, все ще у зародковому стані... Держава сама продовжує обмежувати використання прав власності на землю, яка їй не належить» [3]. Згідно з оцінками споживання електроенергії, у 1989—1994 рр. неофіційна господарська діяльність у пострадянських країнах зросла з 12 до 27/37 % загального обсягу виробництва. За іншими оцінками, зростання було ще більш значним.

Це все не буде новиною для тих, хто живе не на Заході. Варто лише відчинити вікно чи взяти таксі від аеропорту до свого готелю, і ви побачите околиці міста, заповнені домами, армії лоточників на вулицях, спалахи метушливих майстерень за гаражними дверима і переповнені автобуси, що перетинають брудні вулиці. Позазаконність часто вважається «маргінальним» явищем, щось на зразок чорних ринків розвинених країн, бідності чи безробіття. Позалегальний світ зазвичай вважається місцем, де ходять гангстери, зловісні персонажі, якими цікавиться тільки поліція, антропологи та місіонери.

Насправді, це саме законність стала маргінальною, а позазаконність стала нормою. Бідняки вже встановили контроль над обширними житловими районами і цілими галузями національного господарства. Міжнародні агенції, які відправляють консультантів на реактивних літаках до блискучих скляних веж у елегантних кварталах міста, щоб познайомитися з місцевим «приватним сектором», мають справу лише з крихітною частиною підприємницького світу. У країнах третього світу та посткомуністичних країнах зростає економічна могутність таких секторів, як збирання сміття, виробництво предметів домашнього побуту/вжитку і нелегальне будівництво. Єдиний реальний вибір для урядів цих країн ― або відкрити для цих людей можливість продуктивно діяти в межах закону і порядку, або залишити їх у стані анархії.

Скільки ж мертвого капіталу? Наскільки капітал мертвий?

За останнє десятиріччя мої дослідники за допомогою добре обізнаних місцевих професіоналів вивчили досвід п’яти міст країн третього світу — Каїру, Ліми, Маніли, Мехіко-Сіті і Порт-о-Пренса, щоб виміряти сумарну вартість майна тих прошарків суспільства, які були виключені з капіталізованої економіки внаслідок дії дискримінаційних законів. (Результати дивіться у Додатку, [с. 251–254 ― ??].) Для надійності результатів ми сфокусували увагу на нерухомості, яку найлегше фіксувати і оцінювати.

На відміну від продажу одягу або взуття, ремонту автомобілів або виробництва підробних годинників Cartier, тобто діяльності, яку важко обрахувати і ще важче оцінити, будівлю/будівництво не можна приховати. Оцінити вартість будинку можна просто подивившись на вартість будівельних матеріалів і порівнявши з ринковою вартістю подібних споруд. Ми провели тисячі днів за підрахунком будинків ― квартал за кварталом. Коли ми мали відповідний дозвіл, то публікували отримані результати по кожній країні, щоб їх можна було відкрито обговорювати і критикувати. За допомогою місцевих експертів ми перевіряли і повторно перевіряли наші методи та результати.

Ми з’ясували, що в недокапіталізованому секторі стільки ж форм будівництва, скільки існує законних перепон для цієї діяльності. Найбільш наочна форма ― це халупи, побудовані на державній землі. Але наші дослідники відкрили більш витончені способи обійти закони про нерухомість. Наприклад, у Перу люди створювали сільськогосподарські кооперативи, щоб викупати землю у колишніх власників і перетворювали її на житлові або промислові містечка. Оскільки легких способів легально змінити призначення землі не існує, фермери у державних кооперативах незаконно ділили землю на менші ділянки, які брали у приватне утримання/продавали їх забудовникам. У результаті лише деякі особи (якщо такі взагалі були) мали документи на право власності на землю. У Порт-о-Пренсі навіть досить дорога власність переходить із рук в руки, ніхто не турбується про те, щоб повідомити управління реєстру, записи в якому все одно безнадійно застаріли. У Манілі активне житлове будівництво йде в зонах, призначених лише для промислової забудови. У Каїрі мешканці старих чотириповерхівок, створених за проектом масового забезпечення житлом, незаконно надбудовують три поверхи над своїми будинками і продають квартири родичам та іншим клієнтам. Також у Каїрі законні володільці/квартиронаймачі помешкань, орендну плату яких було заморожено на початку 1950-х рр. і яка становить зараз менше одного долара на рік, дроблять свої квартири на кілька менших і здають в оренду за ринковими цінами.

Деякі з цих помешкань позазаконні з першого дня, оскільки збудовані з порушенням усіх можливих законів. Інші будівлі ― будинки у Порт-о-Пренсі, суборендовані квартири в Каїрі ― спочатку були в правовій системі, але потім випали з неї, бо відповідати закону було занадто дорого та складно. Так чи інакше, але майже кожне помешкання у містах, які ми вивчали, виходило за межі законів — причому тих самих законів, які і мають допомагати власникам житла перетворювати його на капітал. Можливо, хтось іще має інформацію про операції з цією нерухомістю, але реальний статус власності цього майна вислизнув з системи офіційної реєстрації, а кадастри і реєстри лишилися застарілими.

У результаті більша частина ресурсів, що перебувають у приватній власності, з комерційного та фінансового поглядів невидимі. Ніхто насправді не знає, хто, чим і де володіє, хто відповідальний за виконання зобов’язань, хто несе ризик за збитки та шахрайство, які існують механізми забезпечення оплати за надані товари чи послуги. Як наслідок, більшість потенціальних активів цих країн не встановлені і не реалізовані; обсяг вільного/доступного капіталу незначний, а економіка обміну/господарська діяльність є обмеженою і пасивною.

Ця картина недокапіталізованого сектору суттєво/разюче відрізняється від загальноприйнятого уявлення про світ, який розвивається/країни третього світу. Але саме так живе більшість населення Землі. У цьому світі важко визначити приналежність майна, важко підтвердити власність, оскільки законні правила відсутні або не діють; тут потенційно корисні економічні властивості майна не описані і не упорядковані; їх не можна використати для отримання додаткової вартості шляхом складного ланцюга операцій, оскільки їхня невизначеність і незафіксованість відкриває великий простір для непорозумінь, помилок і розірваних угод. Коротше кажучи, тут більшість майна є мертвим капіталом.

Скільки коштує мертвий капітал? Яка вартість мертвого капіталу?

Віртуальні гори мертвого капіталу окреслюють вулиці кожної країни, яка розвивається, та посткомуністичних країн. За нашими підрахунками, на Філіппінах 57 % мешканців міста і 67 % людей у селі живуть у помешканнях, які є мертвим капіталом. У Перу 53 % мешканців міста і 81 % людей у селі проживають у житлі, що не має легального статусу.

На Гаїті та в Єгипті ситуація ще гірша. Згідно з нашими дослідженнями, на Гаїті 68 % мешканців міст і 97 % сільських жителів живуть у помешканнях, на які ніхто не має документів на право власності. Для Єгипту відповідні показники становлять 92 % (місто) і 83 % (село).

Більшість цього житла за західними мірками коштує недорого. Халупа у Порт-о-Пренсі може обійтися у 500 дол., хатинка біля засміченого водоканалу в Манілі ― лише 2700 дол., досить солідний будиночок у селищі поблизу Каїру — лише 5000 дол., а респектабельне бунгало на пагорбах поблизу Ліми з гаражем і краєвидом — лише 20 000 дол. Але таких помешкань дуже багато, і їхня сукупна вартість істотно перевищує загальну вартість активів, що належать багатіям.

На Гаїті сукупна вартість невизнаних законом об’єктів нерухомості в містах та селах становить близько 5,2 млрд дол. Чи це багато? Це в 4 рази більше, ніж сукупні активи усіх компаній, що легально діють на Гаїті, у 9 разів перевищує вартість усього державного майна, і у 158 разів ― вартість усіх прямих іноземних інвестицій за всю історію Гаїті до 1995 р. Можливо, Гаїті — лише виняток? Частина франкомовної Африки, яка помилково опинилася поблизу берегів Америки? Країна, в якій режим Дювальє відклав виникнення систематизованої правової системи? Можливо.

Але погляньмо на Перу, країну з іспанськими та індоамериканським корінням та культурними традиціями, яка має зовсім інакший етнічний склад. Тут загальна вартість позазаконної сільської та міської нерухомості становить приблизно 7,4 млрд дол. Це вп’ятеро перевищує сукупний обсяг цінних паперів, що були в обігу на фондовому ринку Ліми до кризи 1998 р.; в 11 разів більше, ніж вартість державних підприємств, які можуть підлягати приватизації; і в 14 разів більше, ніж вартість усіх прямих іноземних інвестицій за всю історію країни. Чи станете ви вважати, що розвиток легального сектора економіки Перу також був обмежений традиціями давньої імперії інків, корумпуючим впливом іспанського колоніалізму та нещодавньою війною з маоїстськими партизанами із руху «Сяючий шлях» (Sendero Luminoso)?

Гаразд, звернімося тоді до Філіппін, колишнього протекторату Сполучених Штатів у Південно-Східній Азії. Вартість не оформленої у законному порядку нерухомості становить 153 млн дол., тобто в 4 рази перевищує капіталізацію 216 вітчизняних компаній, зареєстрованих на філіппінському фондовому ринку, у 7 разів перевищує загальну суму депозитів у комерційних банках країни, у 9 разів перевищує сукупний капітал державних підприємств і в 14 разів — суму прямих іноземних інвестицій.

Можливо, і Філіппіни є аномалією — на кшталт того, як християнство/католицтво насаджувалося іспанцями у своїх колоніях. Якщо так, погляньмо на Єгипет. Вартість мертвого капіталу в єгипетській нерухомості становить, за оцінками, зробленими спільно з єгипетськими колегами, 240 млрд дол. Це в 30 разів перевищує вартість усіх акцій на фондовій біржі Каїра, і, як уже зазначалося, у 55 разів перевищує вартість усіх прямих іноземних інвестицій у цю країну.

У кожній країні, яку ми дослідили, підприємницька винахідливість бідноти створила багатство в широкому масштабі ― багатство, яке також складає чи не найбільше джерело потенційного капіталу для розвитку цих країн. Вартість цих активів не тільки перевищує активи держави/уряду, місцевих фондових ринків і прямих іноземних інвестицій; вони також набагато більші, ніж уся допомога від розвинених країн і усі кредити, які видає Світовий банк.

Якщо взяти дані з чотирьох країн, які ми досліджували, і спроектувати на увесь третій світ і посткомуністичні країни в цілому, результати вражають ще сильніше. Можна приблизно визначити, що 85 % земельних ділянок у містах і від 40 до 53 % у селі знаходяться у такому володінні, яке не дає можливості використовувати їх для створення капіталу. Оцінка вартості усього цього майна неминуче буде дуже приблизною. Але ми прагнули бути якомога акуратними і обережними в оцінках.

За нашими підрахунками, загальна вартість нерухомості, яку використовує біднота країн третього світу та посткомуністичних країн, але яка не є її законною власністю, становить щонайменше 9,3 трлн дол. (див. табл. 2.1).

Над цим числом варто поміркувати. 9,3 трлн дол. — це майже вдвічі більше за загальну кількість валюти США, яка циркулює в господарському обігу всього світу. Це майже дорівнює загальній вартості усіх компаній, виставлених на 20 найбільших фондових ринках світу: біржах Нью-Йорка, Токіо, Лондона, Франкфурта, Торонто, Парижа, Мілана, у системі NASDAQ (*) та ін. Це у понад 20 разів перевищує суму прямих іноземних інвестицій в усі країни третього світу і посткомуністичні країни за період 1989―1999 рр., у 46 разів ― суму кредитів Світового банку за три останні десятиріччя, і в 93 рази ― суму економічної допомоги, наданої розвиненими країнами третьому світу за той самий період.

Гектари діамантів

Слова «міжнародна бідність» занадто легко викликають у пам’яті образи злиденних волоцюг, які сплять на тротуарах у Калькутті, і голодних африканських дітей, що вмирають від голоду в пісках. Ці картини, безперечно, є реальними, і мільйони людей в усьому світі потребують нашої допомоги. Проте ці найпохмуріші уявлення про життя третього світу не є зовсім точними. Більше того, вони відвертають увагу від старанних/блискучих досягнень тих малих/дрібних підприємців, яким вдалося перебороти усі можливі перепони та створити більшу частину [національного] багатства свого суспільства. На більш реалістичній картинці слід було б зобразити чоловіка і жінку, які доклали неймовірних зусиль, щоб накопичити кошти на побудову житла для себе і своїх дітей, які створюють підприємства там, де ніхто не міг навіть уявити. Мене обурюють заяви, що ці героїчні підприємці посилюють проблеми світової бідності.

Вони не є проблемою. Вони ― її вирішення.

Невдовзі після закінчення Громадянської війни викладач на ім’я Расселл Конуелл/Конвелл їздив Америкою і розносив послання, яке збудило мільйони людей. Він розповідав історію про індійського купця, якому пророк напророчив, що той скоро безмежно розбагатіє за умови, що знайде заповітний скарб. Купець мандрував світом і повернувся додому постарілий, сумний і переможений. Увійшовши у покинутий дім, він відчув спрагу, але з’ясувалося, що колодязь на його землі пересох. Утомлений, він знайшов лопату і почав копати новий і тієї ж миті натрапив на Голконду ― найбільшу алмазну шахту/родовище у світі.

Ця історія дуже повчальна. Лідерам країн третього світу і посткомуністичних країн немає потреби оббивати пороги міністерств закордонних справ та міжнародних фінансових установ у пошуках допомоги. У найбідніших районах цих країн, прямо в трущобах/нетрях приховані якщо не гектари діамантів, то трильйони доларів. Ці величезні гроші готові до використання, варто лише відкрити таємницю перетворення приватної нерухомості на живий капітал.

Розділ 3. Загадка Капіталу


Сенс світу повинен бути поза світом. У світі усе так, як воно є, і відбувається, як відбувається. У ньому немає нічого цінного, а якби й з’явилося, то не мало б у собі жодної цінності. Якщо цінність має якусь цінність, то вона повинна бути поза усіма подіями і існуванням. Оскільки усе, що відбувається і що є, - несуттєве. Те, що надає суть існуванню, не може бути в межах світу, інакше воно все одно стане несуттєвим. Воно повинне бути поза світом. Людвіг Відгенштайн, Tractatus Logico Philosophicus (“Логіко-філософський трактат”)

(* Вітгенштейн Людвіг — австрійський, згодом англійський філософ першої половини XX ст.)

Мандруючи дорогами Середнього Сходу, колишнього Радянського Союзу чи Латинської Америки, можна багато чого побачити: домівки людей, зорану і засіяну землю, збирання урожаю, купівлю-продаж товарів. У країнах, що розвиваються, і країнах колишнього СРСР активи зазвичай слугують для задоволення цих матеріальних потреб. Однак на Заході ті самі активи паралельно існують як капітал поза матеріальним світом. Їх можна використовувати для збільшення виробництва як інструмент захисту інтересів інших сторін: наприклад, як заставу під іпотечний кредит; або використовувати для створення інших видів кредитування.

Чому в інших частинах світу нерухомість і земля не можуть вести таке ж паралельне життя? Чому величезні ресурси, про які ми згадували в розділі 2 ― 9,3 трлн дол. мертвого капіталу, ― не можуть приносити жодної користі поза межами прямого господарського використання? Моя відповідь така: мертвий капітал існує, бо ми забули (або ніколи й не усвідомлювали), що перетворення матеріальних активів на виробничий капітал (наприклад, використання будинку як застави для отримання кредиту на фінансування якого-небудь бізнесу) ― це дуже складний процес. Це можна порівняти з тим, чому нас навчив Ейнштейн, показуючи, як єдина цеглинка може вивільнити неймовірну кількість енергії у вигляді атомного вибуху. За аналогією, капітал є результатом виявлення і вивільнення енергії з трильйонів цеглинок в будинках бідняків.

Проте існує істотна відмінність між отриманням енергії з цеглини і отриманням капіталу з цегляного будинку. Незважаючи на те, що людство (принаймні, група науковців) опанувало процес отримання енергії з матерії, ми, здається, забули про процес, що дає нам змогу добувати капітал з активів. У результаті 80 % населення світу має недостатньо капіталу: ці люди не мають змоги скористатися економічним потенціалом своїх будинків, чи іншої власності, і перетворити його в капітал. Ще гірше те, що розвинені держави не можуть їх навчити цьому. Загадка полягає в тому, чому власність може давати великий капітал на Заході і зовсім мізерний в інших частинах світу.

Підказки з минулого (від Сміта до Маркса)

Щоб розгадати загадку капіталу, слід повернутися до початкового значення цього слова. У середньовічній латині слово «capital» позначало голову великої рогатої та іншої худоби, яка завжди була джерелом статку, поряд з основними продуктами, що вона давала. Худоба ― це мала власність (low-maintenance); вона рухома і її можна легко відвести від небезпеки. Її також легко рахувати й оцінювати. Але найважливіше, що від худоби ти можеш отримати додаткові статки, інакше кажучи додану вартість (surplus value), налагодивши інше виробництво, включаючи молоко, шкіру, вовну, м’ясо і пальне. Худоба також має корисну властивість розмножуватися. Так, термін «capital» починає виконувати одночасно дві функції, охоплюючи фізичне поняття власності (худоби) і її потенціал виробляти додаткову вартість. Один крок — і з хліву поняття потрапляє на робочий стіл винахідників економічної теорії, які загалом визначали «капітал» як частину активів країни, яка сприяє додатковому виробництву і збільшує продуктивність.

Видатні класики економічної науки Адам Сміт і Карл Маркс вважали капітал двигуном ринкової економіки. Капітал розглядався як найважливіша складова економічного цілого ― визначальний фактор (погляньмо лише на похідні значення «капіталу» в таких словосполученнях, як capital importance (надзвичайна важливість), capital punishment (смертна кара, найвища міра покарання), the capital city of a country (столиця, столичне місто країни). Сміт і Маркс хотіли зрозуміти, що таке капітал, як його виробляти і накопичувати. Згодні ви з класиками економічної науки чи ні, або, можливо, вважаєте їх теорії недоречними (Сміт, можливо, ніколи і не усвідомлював, що у нього під носом вирувала промислова революція, а трудова теорія цінності/вартості Маркса ніколи не мала практичного застосування), але немає жодного сумніву, що ці мислителі заклали підвалини думки, на якій зараз ґрунтуються наші намагання з’ясувати, що таке капітал, що його породжує, і чому за межами Заходу народи виробляють його так мало.

На думку Сміта, економічна/виробнича спеціалізація ― система розподілу праці і подальшого обміну продуктами праці на ринку ― була джерелом збільшення продуктивності і, відповідно, „багатства народів”. І цю спеціалізацію, і обмін уможливив саме капітал, який Сміт визначив як сукупність майна (активів), накопиченого для виробничих цілей. Підприємці можуть використовувати свої накопичені ресурси для підтримки спеціалізованих підприємств доти, доки мають можливість обміняти свою продукцію на інші потрібні їм речі. Чим більше накопичено капіталу, тим ширші можливості спеціалізації і тим вищою є продуктивність праці суспільства. Маркс погоджувався з цим; для нього багатство, яке дає капіталізм, ― це величезна купа споживчих товарів.

Сміт вважав, що феномен капіталу був наслідком природного прогресу людства від суспільства мисливців, вівчарів і землеробів до суспільства комерційного/торгового, в якому, завдяки зростанню взаємопов’язаності, спеціалізації праці і торгівлі, відбувається безпрецедентне зростання продуктивності. Капітал повинен був бути чарівним засобом, який би підвищував продуктивність і створював додаткову вартість. „Масштаб певної галузі, — писав Сміт, — не тільки зростає паралельно із збільшенням запасу матеріалів [капіталу], що в ній використовуються: таке зростання також вимагає збільшення трудового ресурсу”1.

Сміт підкреслював один момент, який лежить в основі загадки, яку ми намагаємося розгадати: щоб перетворити накопичені активи в активний капітал і мати додаткове виробництво, їх потрібно реалізувати і зафіксувати в якомусь конкретному об’єкті, який „існуватиме принаймні протягом якогось часу, поки роботу буде закінчено. Насправді це певна кількість накопиченої, заготовленої роботи, яка за необхідності буде використана за будь-якої іншої можливості”2. Сміт попереджав, що якщо праця, вкладена у вироблення активів, не буде відповідним чином закріплена, вона безслідно зникне і не матиме жодної цінності. Можна довго сперечатися про те, що насправді мав на увазі Сміт. Одначе завдяки йому я зрозумів, що капітал ― це не накопичений запас активів, а потенціал для розгортання нового виробництва. Цей потенціал, без сумніву, є абстракцією. Його можна реалізувати лише після відповідного оброблення і закріплення в адекватній матеріальній формі — так само, як у випадку з потенційною ядерною енергією в цеглині Ейнштейна. Без процесу перетворення, тобто вивільнення і фіксування потенціальної енергії з цеглини, не буде ніякого вибуху. Цеглина залишиться просто цеглиною. Створення капіталу також потребує процесу перетворення.

Ідею, що капітал є спочатку абстрактним поняттям і почне працювати, лише отримавши фіксовану матеріальну форму, поділяли й інші економісти-класики. Сімонд де Сісмонді (Simonde de Sismondi), швейцарський економіст ХІХ ст., писав, що капітал ― це «незмінна цінність, яка не вичерпується, а збільшується... Коли вона сама відділяється від продукту, який її створив, то стає метафізичною і нематеріальною величиною, яка завжди належить тому, хто її створив, і за його бажанням може бути зафіксованою в різноманітних формах”3. Великий французький економіст Жан Батист Сей (Jean Baptiste Say) вважав, що капітал за своєю природою завжди нематеріальний, оскільки капітал породжує не матерія, а її цінність”4. Маркс погоджується з ним. Він стверджував, що виготовлений з дерева стіл «залишається деревом, але як тільки він стає товаром, він перетворюється на щось докорінно інше. Він не просто стоїть на землі на своїх ніжках, а, порівняно з іншими товарами, стоїть на голові і породжує в ній фантастичні ідеї, ще більш неймовірні, ніж якби він почав сам обертатися навколо себе”5.

З часом таке принципове розуміння капіталу забули. Зараз капітал плутають з грошима, які є всього лише однією з форм, в яких він втілюється. Завжди простіше запам’ятати складне поняття в одному з його матеріальних проявів, ніж його суть. Мозку простіше збагнути поняття «гроші», ніж поняття «капітал». Одначе думка про те, що саме гроші є кінцевим втіленням капіталу, є абсолютно помилковою. Адам Сміт наголошував, що гроші — «це величезний обіговий механізм, але це не сам капітал, оскільки цінність «не може породжуватися металевими монетами»6. Іншими словами, гроші полегшують процес купівлі і продажу товарів, але самі вони не є основою додаткового виробництва. Сміт також наполягав, що «золоті і срібні гроші, які перебувають в обігу будь-якої країни, цілком можна порівняти з шосейною дорогою, яка забезпечує розповсюдження всього сіна і зерна країни, сама ж по собі не дає й жмені цього збіжжя»7.

Загадка капіталу стає яснішою, якщо ви не вважатимете «капітал» синонімом «заощаджених і вкладених у справу грошей». Помилкове переконання, начебто саме гроші є капіталом, виникло, на мою думку, через те, що в сучасному бізнесі вартість капіталу вимірюють у грошах. Справді, досить важко визначити повну вартість настільки різних активів, як машинне обладнання, нерухомість, земля, якщо не виражати їхню цінність у грошах. Врешті-решт, саме для цього і винайшли гроші — вони є стандартною одиницею вимірювання цінності чого завгодно, що полегшує обмін різнорідними активами. Та якими б гроші не були корисними, вони самі по собі не мають корисних властивостей жодного з активів, які є необхідними для створення капіталу. Країни третього світу та посткомуністичні країни мають дурну славу через те, що накачують свою економіку грошима, але при цьому залишаються нездатними до створення капіталу.

Потенційна сила активів

Що може виступати в ролі носія потенціальної здатності активу запускати рух виробництва? За допомогою чого ми можемо відділити і зафіксувати цінність простого будинку, щоб потім обернути її на капітал?

Провівши аналогію з енергією, ми зробимо перший крок до розв’язання. Уявіть собі гірське озеро. Можна сприймати його в безпосередньому фізичному стані і використовувати за прямим призначенням — скажімо, плавати на каное чи ловити рибу. Але якщо ми поглянемо на це озеро очима інженера, зацікавленого в його здатності виробляти електричну енергію, яка дає додаткову цінність, окрім його природного стану як водного простору, то одразу побачимо потенціал, який воно має завдяки місцезнаходженню над рівнем моря. Завдання інженера ― знайти спосіб створити процес, який дасть йому змогу перетворити і втілити потенціал у формі, що уможливлює додаткову роботу. Для озера цей процес означатиме зведення гідроелектростанції, яка за допомогою гравітаційної сили стимулюватиме рух води, перетворюючи таким чином потенціал спокійного озера на кінетичну енергію рухомої води. Отримана кінетична енергія рухає турбіни, створюючи механічну енергію, та уводить в рух електромагніти ― з’являється електроенергія. Тепер потенційна енергія спокійного озера має форму електроенергії, яку по дротах можна передавати у віддалені місця для розгортання нової виробничої діяльності.

Таким чином, здавалося б спокійне озеро можна використати для освітлення вашої кімнати чи живлення устаткування на заводах. Людству потрібно було лише навчитися визначати потенційну енергію рухомої води і перетворювати її в електроенергію, за допомогою якої потім можна отримати додану вартість (surplus value). Додаткова цінність (additional value), яку ми отримуємо від озера, не є цінністю самого озера (як коштовна руда, що лежить безпосередньо в землі, є цінністю самої землі). Вона, швидше, є результатом штучного процесу, здійсненого над озером ззовні. Саме цей процес дає нам змогу перетворювати озеро з місця для риболовлі і плавання в джерело електроенергії.

Капітал, як і енергія, є бездіяльною/прихованою цінністю. Щоб увести її в дію, нам необхідно припинити розглядати активи такими, як вони є, і натомість почати міркувати над тим, якими вони могли б бути. Для цього треба втілити економічний потенціал активу в такій формі, яка б допускала його використання для організації додаткового виробництва. На відміну від добре відомого процесу перетворення потенційної енергії води на електричну енергію, процес добування економічної енергії активів невідомий. Словом, ми знаємо, що саме турбіни, генератори, трансформатори і дроти гідроелектричної енергетичної системи перетворюють потенційну енергію озера і фіксують у відповідній формі, але ми не можемо знайти ключовий процес, який перетворює економічний потенціал будинку в капітал.

А все тому, що цей ключовий процес був задуманий, передусім, не для створення капіталу, а з більш приземленою метою ― захистити право власності на майно. По мірі того, як формувалися системи власності в країнах Заходу, в них непомітно формувалися і різноманітні механізми, що давали змогу продукувати капітал в небаченій до того кількості. Ми повсякчас використовуємо ці механізми, не усвідомлюючи, що вони виконують функції створення капіталу, адже на них немає цього ярлика. Ми звикли розглядати їх як складові системи захисту власності, а не як взаємопов’язані механізми надання активам економічного потенціалу, який би давав змогу перетворити ці активи в капітал. Іншими словами, створення капіталу на Заході ― це невидимий процес, що криється в заплутаних системах формалізованої власності.

Прихований процес створення капіталу на Заході

Можливо, це звучить надто просто чи, навпаки, надто складно. Але поміркуйте: хіба можуть активи бути використані продуктивно, якщо вони нікому не належать? Чи могли ми бути впевненими в існуванні активів і операцій, що їх трансформують і підвищують їхню продуктивність, якби не система формалізованої власності? Де б ми фіксували економічні особливості активів, якщо не в юридичних документах про права власності? Чим би ми могли керуватися у процесі використання і передачі активів, якби не система формалізованої власності? Саме система формалізованої власності визначає процес, форми і правила, що дають змогу перетворити активи на активний капітал.

На Заході в контексті такої системи власності перетворення активів в капітал починається з опису і впорядкування найбільш економічно і соціально корисних властивостей цих активів; далі така інформація заноситься і зберігається в реєстрах ― наприклад, в бухгалтерських книгах – і в подальшому втілюється в документах права власності. Цей процес регулює низка детальних і точних правових норм. Записи, що фіксують право приватної власності, відображають те, що є економічно важливим і значущим у наших активах. Вони містять і впорядковують всю інформацію, необхідну для визначення потенціалу активів і, таким чином, дозволяють здійснювати контроль над цими активами. Власність – це царина, в якій ми розпізнаємо і досліджуємо активи, комбінуємо їх і зіставляємо з іншими активами. Система формалізованої власності ― це гідроелектростанція капіталу, місце, де він народжується.

Будь-який актив, економічні і соціальні аспекти/властивості якого не зафіксовані в системі формалізованої власності, надзвичайно важко просувати на ринку. Як в умовах сучасної ринкової економіки можна контролювати величезну кількість активів, що переходить з одних рук до інших, як не через систему формалізованої власності? Без такої системи будь-який продаж активу, скажімо, частини нерухомого майна, вимагатиме надзвичайних зусиль тільки для того, щоб визначити засади такої угоди: ― чи насправді продавець є власником майна і має право передавати/продавати його? ― чи може він використати його як заставу? ― чи вúзнають відповідальні за дотримання прав власності чиновники права нового власника майна? ― як унеможливити претензії інших претендентів на це майно? У країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах на ці питання важко знайти відповідь. Для більшості товарів/активів не існує єдиного місця/центру, яке/який би вміщувало всю цю інформацію. Саме тому купівля чи оренда будинку можуть потягнути за собою довгі та обтяжливі процедури узгодження угоди з усіма сусідами. Часто це єдиний спосіб перевірити, що будинок справді належить власнику і на нього більше ніхто не претендує. Ось чому більшість операцій з активами/нерухомістю в таких країнах відбувається в межах вузького кола місцевих ділових партнерів.

Як це показано в попередньому розділі, головна проблема цих країн не в дефіциті підприємництва: за останні 40 років бідняки стали власниками нерухомого майна на трильйони доларів. Але вони не мають легкого доступу до правовстановлюючих механізмів, які могли б законним чином зафіксувати економічний потенціал їхніх активів так, щоб їх можна було використовувати для забезпечення додаткового прибутку на ширшому ринку. На Заході кожен актив ― кожний клаптик землі, кожен будинок, кожна одиниця рухомого майна ― юридично зафіксований у регулярно поновлюваних реєстрах, які регулюються згідно норм системи власності. Кожен приріст виробництва, кожна нова будівля чи споруда, продукт чи комерційно цінна річ є чиєюсь формалізованою власністю. Навіть якщо активи належать корпорації, все ж реальні люди, хоч і не безпосередньо, але володіють ними як „акціонери” цієї корпорації.

Як і електричну енергію, капітал не можна отримати, якщо не буде встановлений ключовий механізм, який надає активам форму. Так само як озеру потрібна гідроелектростанція, щоб виробляти енергію, так і активам, щоб давати додаткову цінність, необхідна система формалізованої власності. Без формалізації власності для реалізації їх економічного потенціалу і втілення його в придатній для контролю і транспортування формі, активи країн, що розвиваються/третього світу, а також посткомуністичних країн нагадують воду високогірного озера в Андах ― невикористаний запас потенційної енергії.

Чому походження капіталу стало такою таємницею? Чому заможні народи світу, такі спритні на поради, не можуть пояснити, що для створення капіталу необхідною передумовою є формалізація власності? А справа в тому, що в контексті системи формалізованої власності процес перетворення активів на капітал дуже складно візуалізувати/зробити видимим. Він прихований у тисячах сторінок законодавства, угод, правил, інструкцій і установ, якими регулюється ця система. Будь-кому, хто потрапив в таку законодавчу пастку, було б надзвичайно складно з’ясувати, як, власне, цей процес відбувається. Побачити його можна тільки перебуваючи поза системою, з нелегального сектора, тобто перебуваючи саме в секторі, в якому працюю я з моїми колегами.

Вже протягом тривалого часу я аналізую закон з нелегального погляду, аби краще зрозуміти, як він функціонує і який дає ефект. Це не так безглуздо, як видається. Французький філософ Мішель Фуко переконував, що для розуміння значення багатьох речей необхідно подивитися на них з протилежного боку. „Щоб збагнути, що наше суспільство розуміє під здоровим глуздом, ― пише Фуко, ― слід поглянути на те, що для нас є безумством. А для розуміння законності, очевидно, варто дослідити сферу беззаконня”8. Окрім того, як і енергія, власність є поняттям: її не можна сприйняти безпосередньо. Ніхто ніколи не бачив і не відчував енергію в чистому вигляді. Людина може сприймати хіба що її прояви. Так само і з власністю.

З позиції нелегального сектора я побачив шість ефектів формалізації власності в західних країнах, які дають змогу громадянам створювати капітал. Нездатність нарощувати капітал в інших частинах світу пояснюється тим, що більшість населення країн третього світу і посткомуністичних країн не мають таких можливостей.

Ефект формалізації власності № 1: Закріплення економічного потенціалу за активами.

Потенційну цінність будинку можна виявити і перетворити на активний капітал таким же чином, як у гірському озері виявляють потенційну енергію і потім перетворюють її на справжню/корисну. В обох випадках перехід від одного стану до іншого потребує того, щоб ми перемістили фізичний об’єкт у створений людиною простір символічних відображень, де ми можемо вивільнити ресурс з обтяжливих матеріальних тенет і зосередитися на його потенціалі.

Капітал виникає шляхом його відображення в письмовому вигляді – в правовстановлюючих документах, в цінних паперах, в текстах контрактів та в інших подібних документах, що - в противагу візуальним аспектам - фіксують найбільш економічно і соціально корисні якості активів. Саме на цій стадії вперше відбувається опис і реєстрація потенційної цінності активів. Тієї миті, коли ви зосереджуєте увагу, наприклад, на праві власності на будинок, а не на самому будинку, ви автоматично переходите з матеріального світу в концептуальну площину, в якій і перебуває капітал. Ви читаєте документ, який концентрує вашу увагу на економічному потенціалі будинку, відкидаючи усі неважливі для справи фізичні аспекти будинку. Формальне право власності змушує вас розглядати будинок як економічне і соціальне поняття, тобто, змушує дивитися на будинок не як на звичайне помешкання (читай: мертвий капітал), а як на живий капітал.

Те, що власність є абстрактним поняттям, підтверджується відсутністю змін в матеріальному світі при переході будинку до іншого власника. Погляд на будинок не дасть вам відповіді, кому він належить. Ваш будинок виглядає сьогодні точно так само, як учора, коли він був моїм будинком. Він завжди однаковий, незалежно від того, чи він належить мені, чи я взяв його в оренду, чи продав вам. Власність ― це не сам будинок, а економічне поняття стосовно будинку, втілене в юридичних документах. Звідси випливає, що формально виражене право власності стоїть відокремлено від самого активу. В чому ж секрет того, що формалізація власності уможливлює наділення активів додатковими функціями? Хіба формалізація не є просто документальним відображенням активів? Ні. Повторюю: формалізоване право власності, наприклад, право власності на будинок, ― це не репродукція будинку - якою, скажімо, є його фотографія - а відображення наших понять про будинок. Зокрема, формально підтверджене право власності відображає невидиму здатність будинку створювати додаткову цінність. І це не безпосередня фізична властивість самого будинку, а його економічно і соціально значуща якість, яку ми йому надали (наприклад, можливість його використання у якості застави при отриманні кредиту, при укладенні договорів сервітуту та в інших угодах).

У розвинутих країнах система формального підтвердження активів слугує для забезпечення інтересів іншої сторони угоди та гарантує відповідальність, надаючи всю інформацію, довідки, правила і механізми, що забезпечують дотримання цих норм і правил. На Заході, наприклад, більшу частину нерухомого майна можна легко використати як майнову заставу для позики, як інвестицію, як адресу для збирання боргів, відсотків, податків, як адресу для встановлення особи з комерційною, судовою чи суспільною метою, як термінал для отримання комунальних послуг типу електроенергії, водопостачання, телефонного зв’язку чи кабельного телебачення. У той час, як будівлі в розвинених країнах виконують свою початкову роль ― помешкання чи робочих місць, їхнє формальне відображення має паралельне життя, виконуючи різноманітні додаткові функції для забезпечення/гарантування інтересів інших сторін.

Таким чином, формалізація власності дала Заходу інструменти для вироблення додаткової вартості понад існуючі матеріальні активи. Формалізація дала змогу людям сприймати активи не тільки через призму їхніх фізичних властивостей, але й через опис їхніх латентних економічних і соціальних якостей. Було це заплановано чи ні, але система формалізованої власності стала тим шляхом, що вивів ці народи із матеріального світу активів в концептуальний світ капіталу, де виробничий потенціал активів розкривається повною мірою.

Для народів розвинутих країн система формалізованої власності стала ключем до сучасного розвитку; тепер їх громадяни знають способи того, як можна – легко і на постійній основі - виявляти потенційно найбільш продуктивні якості своїх ресурсів. Ще 2300 років тому Аристотель відкрив, що можливості використання різних речей безперервно зростають, якщо ми зосереджуємо наші думки на їхньому прихованому потенціалі. Тим, що громадяни західних країн навчились закріплювати через формальні реєстри економічний потенціал за своїми активами, вони створили можливість прискореного аналізу найбільш продуктивних якостей свого майна. Система формалізованої власності стала сходами до концептуального світу, де можна виявляти економічний потенціал речей і де, власне, і народжується капітал.

Ефект формалізації власності № 2: Зведення розпорошеної інформації в одну систему

Як ми побачили у попередньому розділі, більшість людей у країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах не можуть, як би вони не намагалися, скористатися формальною системою власності як такою. Оскільки вони не можуть включити свої активи в формальну систему власності, то обмежуються їхнім напівлегальним володінням. Причина того, що капіталізм тріумфував на Заході і програв в інших частинах світу, полягає в тому, що більшість активів в західних країнах були включені в єдину формальну репрезентативну систему.

Не можна сказати, що процес створення такої системи відбувався спонтанно. У ХІХ ст. політичні діячі, законодавці і судді десятиліттями збирали факти і правила, що регулюють відносини власності в містах, селах, на заводах і фермах, об’єднуючи їх в одну систему. Внаслідок цього «об’єднання» документів про права власності - що стало революційним моментом в історії розвинених країн - вся інформація і правила, якими регулюється володіння набутими матеріальними цінностями, були зведені в єдину інформативну базу. До цього моменту інформація про активи була набагато менш доступною. Кожна ферма чи селище інформацію про активи і правила управління ними фіксували в елементарних книгах обліку, у вигляді символів чи у формі усних показань свідків. При цьому інформація була розпорошеною і недоступною для окремо взятої людини в потрібний їй момент. Зараз ми добре знаємо, що велика кількість даних ще не означає вичерпність інформації. Аби така інформація була функціональною, розвиненим країнам довелося звести усі розосереджені окремі дані про власність в єдину всеохоплюючу систему.

У країнах, що розвиваються, і в посткомуністичних країнах цього зроблено не було. У жодній з країн, в яких ми проводили своє дослідження, я не знайшов єдиної формальної системи, а натомість побачив десятки, а то й сотні різних систем, створених різноманітними організаціями (частина з яких діяла на законних підставах, інші – не зовсім), починаючи від маленьких підприємницьких груп – і аж до організацій житлового будівництва. Як наслідок, можливості використання майна в цих країнах обмежені уявою власників і їхніми зв’язками. У країнах Заходу, де інформація є стандартизованою та легкодоступною, можливості власників зростають завдяки колективним ідеям великої кількості учасників системи.

Західного читача може здивувати те, що об’єднання в єдину законну систему отих напівлегальних угод про власність – це те, що у більшості країн світу ще тільки попереду. Для населення Заходу існує один єдиний закон – це офіційний закон. Проте інтегрована система власності на Заході – це явище, якому не більше 200 років. До того ж в більшості країн Заходу інтегровані системи власності з’явилися тільки 100, а в Японії ― 50 років тому. Як ми побачимо нижче, неформалізована власність колись була нормою для кожної країни. Правовий плюралізм був стандартом у країнах континентальної Європи, поки в XIV ст. знову не відкрили римське право і уряди країн не зібрали усі закони в єдину скоординовану систему* (* Так зване римське право, яке склалося у Давньому Римі, містило детальну розробку правовідносин майнового обороту в умовах приватної власності. Впровадження римського права в країнах Західної Європи (рецепція римського права) почалося в XII ст. і досягло кульмінації у XV—XVI ст.).

У Каліфорнії наслідком золотої лихоманки 1849 р. стало близько 800 відокремлених юрисдикцій власності, кожна із своїми власними нормами і правилами, затвердженими місцевою громадою. По всіх Сполучених Штатах, від Каліфорнії до Флориди, земельні спілки / асоціації претендентів на нерухомість затверджували свої власні правила і обирали власних чиновників. Пройшло понад 100 років, перш ніж наприкінці ХІХ ст. американському уряду вдалося затвердити спеціальний законодавчий акт, згідно якого американські активи було зведено до одного реєстру й формалізовано. Прийнявши більше 35 законодавчих актів, що регулюють переважне право купівлі землі і розробку надр, Конгресу поступово вдалося об’єднати в єдину систему неофіційні правила власності, створені мільйонами іммігрантів і поселенців. У результаті виник єдиний ринок нерухомості, який став підґрунтям для швидкого економічного зростання країни.

Причина того, чому так складно дослідити історію об’єднання розрізнених систем власності / управління нерухомістю, полягає в тому, що цей процес відбувався протягом тривалого часу. У Німеччині, наприклад, реєстри формалізованої власності почали з’являтися приблизно в XII ст., але не були остаточно об’єднані до 1896 р., поки система реєстрації земельних угод Grundbuch* (* Grundbuch (нім.) — Земельна книга.) не почала функціонувати в загальнонаціональному масштабі. В Японії кампанія з формалізації власності фермерів розпочалася ще наприкінці ХІХ ст., а завершилася тільки в кінці 1940-х рр. Надзвичайні зусилля Швейцарії зібрати до купи розрізнені системи, якими регулювалися право власності і угоди на зламі ХХ ст., не досліджені належним чином навіть самими швейцарцям.

Завдяки інтеграції систем реєстрації, громадянам розвинутих країн немає необхідності бачити сам актив, щоб отримати інформацію про економічні і соціальні переваги/характеристики будь-якого доступного активу. Більше немає потреби їздити усією країною, щоб відвідати кожного власника і його сусідів. Система формалізованої власності містить відомості про наявні/доступні активи, а також можливості створення додаткової цінності. Отже, стало простіше оцінити потенціал активу, обміняти його, збільшуючи обсяги капіталу.

Ефект формалізації власності № 3: Підзвітність власників

Зведення усіх систем власності в єдиний закон про формалізацію власності вивело легітимність прав власників із заполітизованого контексту місцевої влади в царину єдиного закону. Те, що власність вивели зі сфери місцевих порядків і інтегрували її в більш широку правову систему, сприяло встановленню підзвітності самих власників.

Формалізація власності дала змогу перетворити людей з майновими інтересами у підзвітних осіб. Люди більше не залежали від сусідських стосунків чи необхідності укладання місцевих угод для захисту своїх прав власності. Звільнені від примітивної економічної діяльності і обтяжливих місцевих обмежень, тепер вони могли вивчати способи вилучення додаткової вартості зі своїх активів. Але за все треба платити: через появу системи формалізованої власності власники втратили свою анонімність. Через нерозривний зв’язок з майном і бізнесом, місцезнаходження яких тепер було легко визначити, люди втратили можливість ховатися серед натовпу. На Заході така анонімність практично зникла, натомість істотно зросла індивідуальна підзвітність. Тепер було легко виявити людей, які не платять за товари чи послуги, щоб накласти на них штраф, покарати, конфіскувати майно чи позбавити кредиту. Влада може легко отримати інформацію про правопорушення чи невиконання угод; вона може призупинити надання послуг, накласти арешт на майно чи позбавити всіх або частини прав на власність.

В країнах Заходу повага до прав власності і взятих зобов’язань навряд чи закладена в ДНК громадян. Скоріше за все, це результат існування надійної системи формалізованої власності. Той факт, що роль системи формалізованої власності полягає не тільки в захисті прав власності, а й забезпеченні виконання угод, заохочує громадян країн Заходу поважати права власності, договори і підкорюватися закону. Нечесні дії громадянина фіксуються в системі, що лишає слід на його репутації в очах сусідів, комунальних служб, банків, телефонних компаній, страхових агенцій і решти учасників мережі, з якою його пов’язує система власності.

Проте у західної системи формалізованої власності є й інша сторона медалі. Не дивлячись на те, що завдяки їй сотні мільйонів людей отримали свою частку в капіталістичній грі, втім, те, що робило цю частку значущою – це те, що її можна було легко втратити. Значна частина потенційної вартості формалізованої власності визначається можливістю її конфіскації. А отже ефективність системи полягає у підзвітності, яку вона створює, у обмеженнях, які вона накладає, у правилах, які вона породжує, і у санкціях, які вона може застосувати. Давши людям змогу бачити економічний і соціальний потенціал активів, формалізована власність змінила в розвинутих країнах сприйняття не тільки потенціального зиску від користування активами, але також і потенціальних ризиків. Формалізація власності накладала певні зобов’язання на власників.

Таким чином, зважаючи на ситуацію з неформалізованою власністю, можна пояснити, чому громадяни країн третього світу і колишніх комуністичних країн не можуть укладати вигідні контракти з незнайомцями, не можуть взяти кредит, оформити страхування чи користуватися комунальними послугами. Вони не мають власності, яку можна втратити. Оскільки вони не мають власності, яку можна конфіскувати, як надійну сторону угоди їх можуть сприймати тільки їхні родичі чи сусіди. Люди, котрим нема чого втрачати, - це люди, загнані у пастку докапіталістичного світу.

На відміну від них, громадяни розвинених країн можуть укладати практично будь-які договори, які того варті, але платою за це є прийняття ними певних зобов’язань. І такі зобов’язання краще усвідомлюються, коли власність слугує заставою під іпотеку чи інший вид позики, тобто, в перспективі може бути відібрана з метою забезпечення законних інтересів іншої сторони угоди.

Ефект формалізації власності № 4: Взаємозамінність активів

Одна з найважливіших функцій, які виконує система формалізованої власності, ― це те, що недоступні активи вона робить доступними, а отже й такими, що можуть виконувати додаткову роботу. На відміну від самих фізичних активів їхні документальні відтворення легко поєднувати, ділити, мобілізувати і використовувати для укладення ділових угод. Відокремлюючи економічний потенціал активу від фізичної форми, документальне відтворення активу робить його „взаємозамінним”, тобто придатним для здійснення будь-яких ділових операцій.

Описуючи активи в стандартних категоріях, інтегрована система формалізованої власності дає змогу порівняти дві різні в архітектурному відношенні будівлі, збудовані з однією метою. Це дає змогу швидко і дешево визначати спільні та відмінні властивості активів, не вдаючись до аналізу кожного окремо.

На Заході стандартизація описів полегшує комбінування активів. Формалізовані правила опису власності дають можливість підкреслити як унікальні особливості кожного об’єкта, так і їх схожість, що сприяє пошуку можливих комбінацій. Користуючись стандартизованими реєстрами, можна визначити (з огляду на зонування - ким є сусіди, чим вони займаються, площу будівель у квадратних футах/метрах, чи можна їх добудовувати/з’єднати тощо), як можна експлуатувати якусь частину нерухомого майна з найбільшим прибутком – віддати її під офіс, готель або ж побудувати книжкову крамницю, спортмайданчик чи сауну.

Документальне відтворення активу дає змогу ділити його, не порушуючи фізичну цілісність. Незважаючи на те, що певний актив, наприклад завод, може бути неподільною одиницею в реальному світі, в концептуальному світі формалізованої власності його можна поділити на будь-яку кількість частин. Громадяни розвинених країн можуть розділити свої активи на частини [або паї], кожною з яких володітимуть різні люди, з різними правами, і які виконуватимуть різні функції. Дякувати системі формалізованої власності один завод може перебувати у власності безлічі інвесторів, причому кожен з них може продати свою частку – і це не порушить фізичної цілісності активу.

Так само в розвиненій країні син фермера, який вирішив продовжити справу батька, може викупити частки у своїх «комерційно-налаштованих» братів і зберегти цілісність ферми. У багатьох країнах, що розвиваються, фермери не мають такої можливості і повинні щораз ділити свою землю на частини для своїх спадкоємців, поки частини не стануть настільки малими, що не даватимуть прибутку від фермерства, залишаючи нащадкам два шляхи: голодувати або красти.

Формалізоване документальне відтворення власності може також слугувати рухомим стимулятором фізичних активів, даючи змогу власникам і підприємцям моделювати гіпотетичні ситуації, аби вивчити інші вигідні способи використання їхніх активів — приблизно так само, як військові планують стратегію, пересуваючи по мапі позначки своїх військ і зброї. Варто лишень задуматися про це - і ви зрозумієте, що саме формалізоване документальне відтворення власності дає змогу підприємцям моделювати ділові стратегії, розвивати їхні компанії і створювати капітал.

До того ж, усі стандартні документи на власність оформляються таким чином, щоб, дивлячись на них, можна було легко визначити габарити активу. Якби стандартні описи активів не були завжди доступні, той, хто забажав купити, орендувати чи дати кредит під заставу активу, повинен був би використати величезні ресурси для оцінювання і порівняння їх з іншими активами, які також позбавлені стандартного опису. Запровадивши стандарти, західні системи формалізованої власності істотно зменшили операційні витрати на залучення і користування активів.

Якщо активи зареєстровані у системі формалізованої власності, вони дають своїм власникам величезні переваги, бо тепер у власників щодо розділення чи об’єднання активів є більше способів, ніж комбінацій у наборі конструктора. Громадяни країн Заходу можуть підлаштовувати свої активи до будь-яких економічних умов, аби формувати все більш і більш прибуткові комбінації, тоді як громадяни країн, що розвиваються, залишаються в світі фізичних, незамінних/неліквідних форм.

Ефект формалізації власності № 5: Мережева взаємодія між людьми

Роблячи активи взаємозамінними, закріплюючи власників за активами, активи за адресами, права власності за правовими нормами, роблячи інформацію про активи і власників легкодоступною, системи формалізованої власності перетворили громадян західних держав на мережу відповідальних ділових агентів, особи яких можна легко встановити. Завдяки функціонуванню системи формалізованої власності утворилася ціла інфраструктура поєднаних між собою механізмів, які, подібно до залізничних маневрових парків, дають змогу активам (потягам) успішно пересуватися між людьми (станціями). Важливість системи формалізованої власності для людства полягає не в захисті власності: скватери, житлові кооперативи, мафія і навіть примітивні племена можуть досить ефективно захищати свою власність. Головне досягнення, обумовлене формалізацією, - це те, що було докорінно вдосконалено процес обміну інформацією щодо активів і їх потенціалу. Водночас підвищився статус власників активів - вони стали економічно значущими агентами, бо отримали можливість використовувати свої активи в більш широкій мережі.

Формалізація власності сприяє тому, щоб постачальники електроенергії та води вкладали кошти в розбудову об’єктів та комунікацій, через які вони надають свої послуги. Шляхом внесення у відкритий реєстр будинків – власникам яких надаватимуться комунальні послуги, за які власники муситимуть платити, - система формалізованої власності зменшує ризик несплати за послуги, тобто – ризик розкрадання електроенергії і води. Це також зменшує фінансові витрати на збір платежів з людей, місце проживання яких важко визначити, а також зменшує технічні втрати, що можуть виникнути через невірну оцінку потреб в електроенергії в районах, де підприємства і мешканці залишаються «невидимими» для комунальників.

Не знаючи, хто і на що має право, і без інтегрованої системи власності - в контексті якої держава забезпечує дотримання зобов’язань одержувачами послуг перед комунальними підприємствами - діяльність останніх було б важко зробити прибутковою. Інакше як би ще комунальники змогли встановити особи платників, підписати контракти на надання послуг, чи отримати доступ до будинку чи ділянки землі? Як би ще вони змогли налагодити систему виставлення рахунків, вимірювання кількості спожитого, отримання оплати і контролю втрат? Як за відсутності усіх цих механізмів можна було б запобігти шахрайству, притягнути до відповідальності за невиконання зобов’язань і застосувати такі механізми покарання, як відключення від постачання?

Для комунального підприємства будь-який будинок - це термінал. Саме формалізація власності робить такі термінали підзвітними і відповідальними. Той, хто має сумніви щодо цього, має поглянути на ситуацію з системами комунального господарства поза Заходом, де технічні і фінансові втрати плюс розкрадання ресурсів становлять від 30 до 50 % усього обсягу надаваних послуг.

Західна система формалізованої власності надає фірмам інформацію про активи і їх власників, їхні точні адреси і про об’єктивну цінність власності, що служить фундаментом для кредиту. Ця інформація і правова база дають змогу керувати ризиком завдяки різним типам страхування.

Мало хто звернув увагу на те, що система формалізованої власності передових країн є центром складної комунікативної мережі, яка дає можливість простим громадянам встановлювати зв’язок з державним і приватним секторами і відповідно отримувати додаткові товари та послуги.Без інструментів формалізованої власності важко зрозуміти, як використовуються активи для досягнення всього того, чого досягнули західні країни. Як би ще фінансові організації змогли визначити надійність мільйонів потенційних позичальників? Як би ще матеріальний об’єкт, наприклад, стройовий ліс, що росте у штаті Орегон, міг забезпечувати інвестиції у промислове підприємство в Чикаго? Як би ще страхові компанії змогли знайти надійних клієнтів, які б регулярно робили страхові внески? Як би ще можна було зробити послуги інформаційного маклерства дешевими? Як би працювала система збирання податків?

Саме формальна система власності вивільняє абстрактний потенціал нерухомості і втілює його в документах, завдяки яким ми можемо вийти за межі пасивного використання будівель тільки за прямим призначенням — як помешкань, щоб сховатися від непогоди. Багато систем власності в країнах, що розвиваються, не здатні породжувати капітал, оскільки вони не визнають, що власність має відношення до чого-небудь, окрім права власності. Ці системи функціонують просто як інвентарна відомість про права власності і відображають активи без урахування додаткових механізмів, необхідних для створення мережі, яка б давала змогу активам вести паралельне життя у формі капіталу. Формалізацію системи власності не треба сприймати як масивну систему інвентаризації типу англійської «Книги Страшного суду» (English Domesday Book) (* Domesday Book — свод всеобщей поземельной переписи в Англии, проведенной в 1086 г. Свод отражал данные о пахотных землях, плуговых упряжках, пастбищах, лесах, мельницах, годовых доходах вотчин и другие сведения.), що існувала дев’ятсот років тому, або як процедури реєстрації багажу в міжнародних аеропортах. Правильно організована система приватної власності виробляє мережу/зв’язки, завдяки якій люди можуть використати свої активи в більш цінних і прибуткових комбінаціях.

Ефект формалізації власності № 6: Захист угод

Важливою причиною того, що західні системи формалізованої власності працюють як мережа, є те, що всі реєстраційні записи (документи на власність/свідоцтва про власність, документальне підтвердження операцій, цінні папери і контракти, тобто документи, які описують економічно вигідні аспекти активів) постійно відслідковуються і захищаються в ході їхньої «подорожі» в часі і просторі. Їхня перша зупинка ― це державні агенції, які є завідувачами в тому, що стосується документальних відтворень активів. Такі державні агенції займаються адмініструванням досьє, що містять економічно важливу інформацію про активи, будь то земля, нерухомість, власність, судна, промислове виробництво, шахти чи літаки. В цих досьє наводиться вся інформація про речі, які зменшують або збільшують цінність активу, – інформація про заставу такого активу, про додаткові права (на проїзд чи на прокладку комунікацій) про наявність заборгованості чи банкрутство. Агенції також забезпечують те, щоб активи були відтворені у доступних форматах, дані в яких можна легко оновлювати.

Окрім системи державних реєстрів виникло багато приватних фірм, що допомагають сторонам угод в укладанні, переданні і відстеженні документальних відтворень активів, що сприяє отриманню додаткової вартості. Йдеться про приватні установи з обліку угод; організації умовного депонування; оцінювачів майна; фірми, що займаються титульним і гарантійним страхуванням; іпотечних брокерів; трастові компанії та приватні документальні депозитарії. Більше того, наприклад, у Сполучених Штатах компанії, що займаються титульним страхуванням, сприяють мобілізації документальних відтворень власності тим, що страхують сторони угод від таких дефектів титулів, як відсутність позовної сили відносно іпотеки чи унеможливлення продажу власності. Згідно закону усі ці установи повинні здійснювати операції за чіткими стандартами, що регулюють фізичне зберігання і переміщення документів, а також регулюють питання підбору персоналу.

Хоч ці стандарти встановлені для захисту прав власності і гарантування виконання укладених угод, очевидно, що західні системи віддають перевагу останнім. Саме можливість гарантування захисту укладених угод підштовхує людей до надання їхнім активам паралельного життя у формі капіталу.

У більшості країн, що розвиваються, навпаки, закон і державні організації/органи перебувають у полоні раннього колоніалізму і римського права, що схиляються до першої функції — до захисту прав власності. Вони перетворилися на охоронців мертвих традицій. Саме цим можна пояснити, чому на Заході перетворення власності на капітал відбувається так легко, і чому країни, що розвиваються, і посткомуністичні країни знехтували формалізацією в ході мобілізації активів.

Акцент Заходу на захисті угод дає змогу громадянам обертати велику кількість активів, укладаючи мінімум угод. Як ще можна пояснити той факт, що в країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах селяни і досі самі везуть свиней на базар і там поштучно їх продають, як і тисячу років тому? Тоді як на Заході біржові брокери йдуть на ринок з документальними відтвореннями своїх прав на свиней. Так, наприклад, брокери на Чиказькій товарній біржі здійснюють операції посередництвом документальних відтворень, що дають більш детальну інформацію про свиней, якими вони торгують, аніж можна було б отримати шляхом огляду кожної тварини. Тож брокери можуть торгувати великими партіями свиней, не переймаючись гарантіями забезпечення укладених угод.

Капітал і гроші

Шість ефектів формалізації власності означають те, що будинки на Заході служать не тільки для захисту від дощу та холоду. Будучи занесеними у відкриті реєстри, тобто маючи документальне відтворення, ці будинки тепер можуть вести паралельне життя, створюючи економічні ефекти, неможливі у минулому. Добре організована система формалізованої власності, по суті, виконує дві функції. По-перше, вона відчутно зменшує витрати на отримання інформації про економічні якості активів, представляючи їх так, щоб наш розум міг швидко їх осягнути. По-друге, вона спрощує процес досягнення згоди про те, як використовувати активи, щоб створити додаткове виробництво і поглибити поділ робочої сили. Геній Заходу повинен був створити систему, що давала б людям змогу керувати цінностями, які вони ніколи не бачили, і маніпулювати речами, яких вони ніколи не торкалися руками.

Кілька століть тому вчені вважали, що ми використовуємо слово «капітал» (лат. «голова»), тому що в ній ми тримаємо всі інструменти, за допомогою яких ми створюємо капітал. У цьому полягає причина того, чому навколо капіталу завжди існує загадка, бо його, як і енергію, можна виявити і керувати ним тільки розумом. Єдиний спосіб відчути капітал ― зафіксувати в документах системи формалізованої власності його економічні властивості і закріпити їх за окремим місцем і власником.

Таким чином, власність ― це не просто клаптик паперу, а посередницький механізм, який фіксує і зберігає більшість матеріалу, необхідного для дії ринкової економіки. Приватна власність лежить в основі всієї системи, бо вона виховує відповідальність у людей, робить активи взаємозамінними, допомагає відслідковувати угоди, і, таким чином, забезпечує кредитно-банківську та інвестиційну системи всіма механізмами, необхідними для їхнього функціонування. Саме інститут приватної власність створює зв’язок між капіталом і грошима.

В наш час саме формалізація власності і угод надає органам, що регулюють обіг грошей, підстави для додаткової емісії законних платіжних засобів. Про це писали в 1976 р. науковці Джордж А. Міллер і Філіп Н. Джонсон-Лерд (George A. Miller, Philip N. Johnson-Laird): «Паперовим грошам передували боргові розписки. [Тому] гроші... передбачають інститут приватної власності”9. Саме в результаті формалізації власності за активами закріплюються їхні економічні властивості, що дозволяє використовувати ці активи для забезпечення комерційних і фінансових угод, а також створює підстави для емісії грошей центральними банками. Те, чого людям не вистачає для отримання кредиту і можливості робити інвестиції – це не самі фізичні активи, а радше їхні документальні відтворення – тобто, зареєстровані права власності чи акції – регулювання яких здійснювалося б за загальнодержавними законами. Гроші самі по собі не роблять грошей. Щоб заробити гроші необхідно отримати право власності. Якщо ви даєте гроші в борг, то єдиний спосіб заробити на цьому ― це дати їх в борг чи інвестувати під заставу правовстановлюючого документа на майно, що забезпечить ваше право на капітальну суму боргу і проценти. Повторюю: власність завжди передує грошам.

Як підкреслюють видатні німецькі економісти Гуннар Гейнсон і Отто Стайгер (Gunnar Heinsohn, Otto Steiger): «Гроші ніколи не з’являються з нічого з точки зору власності, яка завжди повинна передувати появі грошам»10. Помітивши, що ми працюємо у досить близьких напрямах, вони привернули мою увагу до неопублікованої чернетки однієї статі, в якій йдеться, що «поняття процентів і грошей неможливо збагнути без інституту приватної власності»11. Як вони вважають, розумінню цієї залежності заважає загальне помилкове уявлення про те, що центральні банки емітують гроші і, таким чином, підтримують здатність комерційних банків здійснювати виплати. На думку Гейнсона і Стайгера, неозброєним оком неможливо побачити, що «у здоровій банківській системі всі кредити видаються під заставу цінних паперів»12 або, висловлюючись моїми термінами, - під заставу документів на формалізовану власність. Вони погоджуються з думкою Гарольда Демсеца (Harold Demsetz) (* Американський економіст другої половини XX ст., один із авторів економічної теорії прав власності) про те, що прав власності, як підвалини капіталізму, вже давно сприймаються на Заході як належне, і зауважують, що Йозеф Шумпетер (Joseph Schumpeter) (* Видатний австрійський, згодом американський економіст і соціолог першої половини XX ст.) натякав на те, що саме права власності забезпечують створення грошей. Як справедливо стверджує Том Бетелл (Tom Bethell) у своїй незвичайній книзі Найвидатніший тріумф (The Noblest Triumph), «більшість переваг системи приватної власності ніколи не аналізувалося як слід»13.

Капітал, як я говорив вище, створюється не грошима, а людьми, системи власності яких дають їм можливість співпрацювати і міркувати над тим, як можна використати накопичені ними активи для додаткового виробництва. Значне збільшення капіталу на Заході за останні два століття ― результат поступового покращення систем власності, що дало змогу економічно активному населенню виявляти і використовувати потенціал своїх активів і, таким чином, виробляти гроші, що не підвладні інфляції, і за допомогою яких фінансувалося і створювалося додаткове виробництво.

Тобто ми не просто як ті білочки, що запасаються харчами на зиму й займаються відкладеним споживанням. Ми знаємо, що завдяки розумному використанню інститутів приватної власності можна дати паралельне життя нашому майну. Об’єднавши всю відому інформацію і правила про активи і створивши системи власності, які відслідковують економічні зміни цих активів, розвинені країни зібрали в єдине ціле увесь процес, який супроводжує створення капіталу. Якби капіталізм був наділений свідомістю, то він посів би місце в системі формалізованої власності. Але якраз в тому, що стосується свідомості, сучасний «капіталізм» оперує на рівні підсвідомого.

Чому класики економічної науки, які розуміли, що капітал абстрактний і потребує фіксації, не встановили зв’язків між капіталом і власністю? Це можна пояснити тим, що за часів Адама Сміта і навіть Маркса система власності була досить обмеженою і нерозвиненою і її значення було складно оцінити. Можливо, важливішим було те, що боротьба за майбутнє капіталізму вийшла за межі робочих кабінетів теоретиків й перейшла в поле діяльності підприємців, фінансистів, політичних діячів і юристів. З кожним днем, з кожним фіскальним роком, увага всього світу зміщувалася з теорій на реальні справи.

З моменту, коли величезна машина капіталізму запрацювала, а її машиністи поринули з головою в процес створення багатства, питання про те, як все це виникло, втратило свою актуальність. Подібно до людей, які живуть у багатій і родючій дельті великої ріки, прибічники капіталізму не мають ніякої потреби досліджувати витоки цієї «ріки», що є джерелом їхнього процвітання. Навіщо завдавати собі клопоту? Однак після закінчення холодної війни капіталізм став єдиним прийнятним варіантом розвитку. Тоді увесь світ звернувся до Заходу за допомогою і дістав пораду наслідувати умови життя в дельті: стабільна валюта, відкритий ринок, приватне підприємництво, цілі так званих макроекономічних і структурних реформ коригування. Всі забули, що причини багатства дельти лежать в недосліджених витоках річки. Легкодоступні системи формалізованої власності ― це саме те, що уможливлює розквіт сучасного капіталу.

Це одна з основних причин того, чому макроекономічні реформи не спрацьовують. Простої імітації капіталізму на рівні дельти посередництвом імпорту МакДональдзу і тому подібних франчайзингових «хітів» недостатньо для створення багатства. Що для цього потрібно – так це капітал. Однак, це вимагає наявності складної і дієздатної системи формалізованої власності, яку ми всі звикли сприймали як належне.

Скляний ковпак Броделя

Основна причина маргіналізації бідних в посткомуністичних країнах і країнах, що розвиваються, полягає в їх неспроможності вигідно скористатися шістьома позитивними ефектами власності. Завдання цих країн полягає не в тому, щоб надрукувати додаткові гроші чи отримати їх у борг, а в тому, щоб збагнути природу правових інституцій і мобілізувати всю політичну волю, необхідну для побудови такої системи власності, до якої мали б доступ бідні верстви населення.

Французький історик Фернан Бродель (Fernand Braudel) вважав великою загадкою те, що на початку свого розвитку капіталізм на Заході, як і зараз у деяких куточках світу, слугував інтересам тільки привілейованої меншості:

Головна проблема ― з’ясувати, чому та верства суспільства, яку я без зайвих вагань назвав би капіталістами, існувала немовби під скляним ковпаком, ізольовано від інших? Чому вона не поглинула усе суспільство?.. Як так вийшло, що значною мірою створення капіталу відбувалося лише в окремих, а не в усіх секторах ринку тих часів? Це може прозвучати занадто парадоксально, втім, було багато речей, яких для цього бракувало, але точно не грошей... Це був час, коли скуповувалися землі бідняків, будувалися розкішні заміські маєтки, створювалися величні пам’ятники і оплачувалися культурні витребеньки... Як же стерти протиріччя... між послабленим економічним кліматом і блиском та пишнотою Флоренції часів Лоренцо Прекрасного?14

Я вважаю, що відповідь на питання Броделя лежить в обмеженому доступі до формалізованої власності як в країнах Заходу в минулому, так і в країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах у наш час. Місцеві та іноземні інвестори справді мають капітал; їхні активи більш-менш об’єднані, взаємозамінні, працюють в мережі і захищені системами формалізованої власності. Але вони являють собою незначну меншість, яка в змозі оплатити послуги досвідчених адвокатів, має внутрішні зв’язки і терпіння, аби здолати бюрократизм їхньої системи власності. Переважна більшість людей, які не мають доступу до системи формалізованої власності, живуть поза скляним ковпаком Броделя.

Скляний ковпак перетворив капіталізм на приватний клуб, відкритий тільки для привілейованої меншості, який розлючує мільярди тих, що знаходяться поза ним. Ця система капіталістичного апартеїду триватиме доти, поки ми не виправимо суттєві недоліки в юридичних і політичних системах багатьох країн, котрі перешкоджають більшості населення цих країн скористатися перевагами системи формалізованої власності.

Саме час з’ясувати, чому більшість держав не спромоглися створити відкриту систему формалізованої власності. Сьогодні, коли країни третього світу і посткомуністичні країни роблять відчайдушні спроби перейти до капіталізму, настав час підняти «скляний ковпак».

Але перш ніж ми дамо відповідь на це питання, ми повинні розгадати іншу частину загадки - чому уряди країн так мляво йшли до усвідомлення того, що скляний ковпак існує.

Розділ 4. Містерія політичної обізнаності / Загадка політичного нерозуміння

(*Чуєш, чуєш! Брешуть собаки - до міста йдуть жебраки-небораки: одні в лахмітті, інші в дранті, а хтось і в шовковім платті. Англійський дитячий лімерик)

В усіх країнах, що розвиваються, протягом останніх сорока років, а в колишніх комуністичних країнах протягом останніх десяти, заселення території з порушенням закону стало очевидною тенденцією. Від початку запровадження у 1979 р. економічних реформ Дена Сяопіна 100 мільйонів китайців залишили свої офіційні місця проживання і вирушили в міста у пошуках роботи, яку можна вважати напівлегальною. Три мільйони нелегальних переселенців із села, що приїхали до Пекіну, перетворили його передмістя на хаотичну промзону із безлічі нелегальних майстерень. Таким же чином населення Порт-о-Пренса зросло у 15 разів, Гуаякіля ― в 11, а Каїра ― в 4 рази. Сьогодні обороти на тіньовому ринку Російської Федерації і України прирівнюються до 50 % ВВП цих країн, а в Грузії навіть перевищують 62 %. Міжнародна організація праці повідомляє, що з 1990 р. 85 % робочих місць у Латинській Америці і країнах Карибського Басейну було створено у тіньовому секторі. У Замбії лише 10 % із числа працюючих працює легально.

Що ж роблять ці країни з цією проблемою? Досить багато. Вони закатали свої рукави і почали вирішувати кожну з цих проблем окремо. У серпні 1999 р., наприклад, влада Бангладешу зруйнувала 50 тис. халуп у столичному місті Дака. Там, де зруйнувати уже неможливо, уряди будують школи і тротуари для мільйонів поселенців, що самочинно захопили громадські і приватні землі. Водночас уряди в усьому світі запроваджують програми мікрофінансування на підтримку отих потогінних цехів та майстерень, що перетворюють місця проживання населення на індустріальні зони. Уряди намагаються покращувати ситуацію з розташуванням прилавків вуличних торговців, що заполоняють вулиці міст, вони намагаються прибрати скопища волоцюг із міських майданів й натомість розмістити там квітники, намагаються зробити жорсткішими вимоги до будівництва, щоб запобігти масовому руйнуванню будинків, як то сталося в Туреччині в 1999 р під час землетрусу. Уряди намагаються змусити власників нелегальних маршруток та пошарпаних таксівок, що створюють затори на дорогах, відповідати мінімальним стандартам безпеки; вони намагаються боротися з розкраданням води та електроенергії, намагаються домогтися виконання вимог патентного права і поваги до авторських прав. Вони заарештували і засудили стільки гангстерів і наркоторговців, скільки було можливо (принаймні, найвідоміших із них) та засадили їх до в’язниці (хоча б на певний час); вони зробили суворішими заходи безпеки з тим, щоб контролювати вплив екстремістських політичних угрупувань на великі маси соціально незахищених людей, що були змушені мігрувати в міста.

Вивченням кожної з цих проблем займаються спеціалісти, і для вирішення кожної з них існує окрема політична і адміністративна програма. І тільки одиниці, здається, розуміють, що те, з чим ми тут маємо справу ― одна величезна загальносвітова індустріальна революція: колосальний рух від життя, що будується в маленькому масштабі, до життя — у великому. На щастя чи на лихо, люди поза межами Заходу почуваються самодостатніми і ізольованими спільнотами, що намагаються підвищити стандарти власного життя шляхом переходу на більші ринки, будучи взаємозалежними об’єктами господарювання.

Ще рідше усвідомлюється факт, що країни третього світу і колишні комуністичні країни переживають майже таку саму індустріальну революцію, через яку країни Заходу пройшли понад два сторіччя тому. Відмінність лише в тому, що сучасна революція просувається значно швидше і перевертає з ніг на голову життя значно більшої кількості людей. Коли Британія 250 років тому почала свій прискорювальний рух від ферми до портативного комп’ютера, її населення становило лише 8 млн осіб. А Індонезія з населенням 200 млн осіб здійснює аналогічний перехід всього за 40 років. Не дивно, що її владні структури не зовсім встигають адаптуватися до такого темпу. Проте вони неодмінно мають адаптуватися. Людство сьогодні рухається від ізольованих спільнот і родинних господарств, щоб брати участь у коловороті економічного і інтелектуального обміну, що постійно розширює свій розмах. Саме цей процес перетворив Джакарту, Мехіко, Сан-Паулу, Найробі, Бомбей, Шанхай і Манілу на мегаполіси з населенням 10, 20, 30 млн осіб і розтрощив їхні політичні і правові інституції.

Неспроможність правових інститутів дати раду цьому вражаючому економічному і соціальному перевороту змусила нових мігрантів винаходити нелегальні замінники для існуючого правопорядку. У той час, як у розвинутих країнах є широко розповсюдженими різні форми анонімних ділових угод, мігранти у країнах, що розвиваються, можуть мати справу тільки з тими, кого вони добре знають і кому довіряють. Такі неформальні, випадкові бізнесові домовленості дають не надто надійні результати. Як відзначав Адам Сміт, чим ширшим є ринок, тим детальнішою є система розподілу праці і ефективнішою економіка, швидше зростають заробітки і вартість капіталу. Слабкість правових інститутів не дає можливості підприємцям домовлятися із чужаками, а це унеможливлює розподіл праці і затискає потенційних підприємців в тисках низької продуктивності та орієнтації на вузьку аудиторію клієнтів.

Процвітання підприємництва на Заході пояснюється тим, що закон всім надає доступ до єдиної системи власності, забезпечуючи таким чином засоби до співпраці та можливість створювати більші обсяги доданої вартості на розширеному ринку. Економічний поступ Заходу був можливим – ще до нинішнього етапу експоненціального зростання телекомунікаційних і електронних інформаційних технологій - тільки через те, що системи прав власності, необхідні для того, щоб цей розвиток відбувся, тоді вже існували. В процесі інтеграції систем прав власності були зруйновані більшість закритих груп, тим не менше, цей процес сприяв створенню ширшої мережі, в межах якої потенціал створення капіталу істотно збільшився. У цьому сенсі власність підкоряється Закону Меткальфа (названий на честь Боба Меткальфа, винахідника стандарту організації локальних мереж Ethernet, що використовується, як правило, для об’єднання в мережу персональних комп’ютерів), згідно з яким:

Цінність мережі, що визначається її корисністю для населення, є приблизно пропорціональною квадрату кількості користувачів. Прикладом є телефонна мережа. Так, один телефон є непотрібним — кому телефонувати? Два телефони ― вже краще, але не набагато. Тільки тоді, коли більшість населення має телефони, потужність мережі виходить на той рівень, коли вона може змінити суспільство1.

Так само, як і комп’ютерні мережі, що існували не один рік до того, як хтось додумався їх з’єднати, системи власності стають неймовірно сильними, коли вони об’єднані у більші мережі. Тільки тоді потенціал конкретного майнового права не буде обмежуватися уявленням його власника, сусідів цього власника, його знайомих, а підлягатиме набагато ширшій мережі уявлень. Тільки тоді люди вважатимуть за необхідне дотримуватися букви закону, коли вони усвідомлять, що без цього їхнє процвітання припиниться. І тільки тоді зможе уряд почати адміністрування розвитку, замість героїчного поспішного затикання дірок. Сучасні уряди і ринкова економіка є недієздатними без інтегрованої системи формалізованої власності. Значна кількість проблем “незахідних” ринків сьогодні спричинена фрагментарністю їхніх механізмів забезпечення права власності і відсутністю стандартних норм, що надавали б змогу взаємодіяти власникам капіталу і суб’єктам економічної діяльності, а також надавали б можливість урядам у їх діяльності спиратися на закон.

Коли мігранти прибувають із країн, що розвиваються, а також посткомуністичних країн, до більш розвинутих країн, добре сформовані інституції втягують їх у розгалужену систему власності, що дає їм змогу створювати додаткову вартість. Люди, які мігрують в межах своєї власної країни, не потрапляють в такі умови, принаймні не досить швидко. В бідних країнах відсутні інституції, які мали б інтегрувати мігрантів в офіційний сектор, формально закріпити за ними їхні активи, зробити власників цього капіталу відповідальними суб’єктами економічних відносин і забезпечити їх засобами зв’язку і інвестування, що дало б їм змогу ефективно співпрацювати і генерувати капітал на широкому легальному ринку. Тому мігранти, порушуючи таким чином закон, винаходять безліч позаправових схем, необхідних для взаємодії на розширеному ринку, і якими замінюються діючі правові норми і структури.

Політична сліпота, отже, полягає в неспроможності усвідомити, що зростання нелегального сектору і розвал існуючого правового порядку спричинений виключно глобальним переходом від життя, що будується в межах локального масштабу, до такого, що існує в великому контексті. Національні лідери не розуміють того, що люди спонтанно самоорганізовуються у відокремлені нелегальні групи, допоки держава не зможе забезпечити їх єдиною системою правових механізмів захисту прав власності.

Фундаментальною проблемою незахідних країн є не те, що люди переїздять до міських центрів, що накопичується сміття, що інфраструктура є недостатньо розвинутою, і навіть не те, що сільська місцевість залишається покинутою мешканцями. Не є також проблемою і просто урбанізація. У ХХ ст. Лос-Анджелес зростав швидше за Калькутту, а Токіо нині втричі більше за Делі. Проблема в першу чергу полягає в нездатності усвідомити те, що безлад, який існує поза Заходом, є результатом революційного руху, що сповнений радше перспективами, ніж проблемами. Як тільки потенціал руху буде скеровано в потрібне русло, легше буде вирішити значну кількість проблем, які він спричиняє. Посткомуністичні країни і країни, що розвиваються, мусять зробити вибір: чи то створити системи, які дали б змогу їх владним органам пристосовуватися до постійних змін у революційному розподілі праці, чи продовжувати існувати в позаправовому хаосі; хоча, чесно кажучи, вибір тут лише один.

Чому всі випускають з виду цю справжню причину? Тому що існують дві білі плями. По-перше, більшість з нас не бачить того, що розростання нелегальних поселень в усьому світі за останні сорок років породило новий клас підприємців з їхніми власними механізмами правового регулювання відносин. Влада ж вбачає в цьому лишень масовий притік людей і нелегальних працівників, а також загрозу поширення інфекцій і підвищення рівня злочинності. Отже, в той час як міністерство з житлових питань вирішує власні справи, міністерства охорони здоров’я і юстиції фокусуються на своїх, ніхто не помічає, що причина безладу не в населенні чи урбанізації, і навіть не в бідних меншинах, а в тому, що система права власності застаріла.

Більшість з нас, як ті шість сліпців навколо слона: один хапає хобот тварини і думає, що це змія; інший знаходить хвіст і вирішує, що слон ― це мотузка; третій стоїть зачарований величезним вухом і думає, що це вітрило; інший обіймає слонячу ногу і доходить висновку, що це ― дерево. Жоден не бачить слона в усій його цілісності, в наслідок чого ніхто не може розробити стратегію вирішення проблеми в цілому. Як ми бачимо, населення, що живе за межею бідності в країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах складає дві третини населення світу ― і в них немає іншої альтернативи, як жити поза законом. Також ми бачимо, що люди, котрі живуть за межею бідності мають багато речей, проте їх майнові права не визначені жодним законом. Мільйони людей, які займаються підприємницькою діяльністю, - а це ті, що надають 85% всіх нових робочих місць у Латинській Америці, ті 3 мільйони китайців, які тримають незаконні фабрики на околицях Пекіну, і ті росіяни, які виробляють 50% національного ВВП, - роблять це, спираючись на нелегальні схеми. В більшості випадків ці “самостворені” механізми регулювання майнових прав відкрито суперечать офіційному, писаному закону.

Я не вважаю виникнення маленьких анклавів процвітаючих секторів економіки на фоні величезних недорозвинутих або тіньових секторів символом шорсткуватого, проте неминучого переходу до капіталістичної системи. Існування процвітаючих анклавів серед моря бідності скоріш за все свідчить про абсолютну неспроможність багатьох країн створити, поважати і зробити придатними для застосування більшістю своїх громадян юридичні механізми захисту майнових прав.

Другою білою плямою є те, що тільки деякі визнають, що проблеми, з якими вони стикаються, не є новими. Міграція і тіньова діяльність, що переповнює міста в посткомуністичних країнах і країнах, що розвиваються, дуже схожа на те, через що пройшли розвинуті країни Заходу під час своєї індустріальної революції. Вони також займалися вирішенням проблем окремо одна від одної. Урок Заходу полягає в тому, що часткових і тимчасових рішень недостатньо для зменшення бідності і сприяння розподілу праці. Маючи можливість підвищити продуктивність за допомогою переваг інтегрованої системи власності, звичайні люди отримали можливість спеціалізуватися на ринках, що постійно розширюються, і збільшувати обсяги створюваного ними капіталу.

Біла пляма I: Життя поза скляним ковпаком сьогодні

Чому ми не бачимо, що насувається нова індустріальна революція? Ще у вісімдесятому році, коли я зі своїми колегам почав своє дослідження в Перу, більшість можновладців була впевнена, що наша частина світу здебільшого керована законом. Для Латинської Америки притаманна давня, добре відпрацьована правова традиція. Щоб бути точним, варто зауважити, що тут є бідні люди, які працюють і володіють власністю в тіні, проте цей тіньовий сектор вважався незначним, майже дріб’язковим. В розвинених країнах – свої бідняки, безробіття і чорні ринки, у нас - свої. Цими питаннями займалася переважно поліція і пригоршня науковців-соціологів, які присвятили свою кар’єру вивченню доморощеної екзотики. В кращому випадку бідняки ставали хорошим матеріалом для статті в журналі «National Geographic» або програми на каналі «Discovery».

Проте ніхто не володів точними даними з цього приводу. Ніхто навіть не знав, чим точно займається бідне населення країни, чи яким саме майном володіють бідняки. Таким чином мої колеги і я вирішили відкласти свої книжки і наукові журнали, не згадувати про стоси офіційної статистики та відвідати справжніх експертів з цієї проблеми – власне, самих бідняків. Відколи ми вийшли на вулиці і почали озиратися довкола та прислухатися до людей, ми почали стикатися із несподіваними фактами. Наприклад: будівельна галузь Перу переживала спад. Будівництво в країні згорталося, робітників звільняли. Тим не менше, на диво, касові апарати в точках продажу будівельних матеріалів все ж активно наповнювалися готівкою. Насправді, обсяги продажу цементу зросли. Власне, мішків цементу. Після подальшого розслідування нам вдалося з’ясувати, що бідняки більше ніж будь-коли купували цемент для реалізації своїх будівельних проектів ― домівок, будівель, майстерень, що не були зареєстровані, а отже на них і не було оформлене право власності, і тому вони ніколи не відображалися на екранах урядових економістів і статистиків. У нас виникло відчуття живої, незалежної, офіційно невидимої економічної діяльності, яка вирувала в містах країн, що розвиваються. У Бразилії, наприклад, у 1995р. було зареєстровано зростання в будівельній галузі менше, ніж на 0,1%; при цьому обсяги продажу цементу за перші шість місяців 1996 р. стрімко зросли на 20%. Причина такої очевидної аномалії, згідно з аналізом Deutsche Morgan Grenfell, полягала в тому, що 60-70% обсягів регіонального будівництва ніколи офіційно не реєструється.2

Таким чином, ми усвідомили, що тіньовий сектор економіки — це не дріб’язок, а величезне за своїми обсягами явище.

Розростання міст

Починаючи з 1960-х років в більшості країн, що розвиваються, а в Китаї - з 1980-х, посилилася міграція до міст, і згодом це явище набуло грандіозних масштабів. З різних причин представники самодостатніх сільських спільнот почали шукати нового життя в містах. Починаючи з 1980-х років, мільйони китайських селян настільки компактно заселяють околиці міст, що в офіційній газеті Beijing Youth Daily з’являється стаття про те, що “управління міграційними потоками населення вийшло з-під контролю”.3

Цей феномен також знайомий і країнам Середземноморського регіону. Так, Генрі Болдрік засвідчує те, що після Другої світової війни мігранти з сільської місцевості Туреччини вирушили до міст, будуючи власні домівки на державній землі. В цих самовільних поселеннях, відомих як gecekondus, проживає щонайменше половина міського населення Туреччини. Незважаючи на те, що деяким gecekondus було надано законний статус, в наслідок чого вони отримали доступ до певних комунальних послуг, більшість з них все ще залишаються незаконними.4

На Філіппінах газета Business World закликала уряд “зупинити людський потік, що переповнює наше місто до межі вибуху... Ви бачите баронг-баронги, збудовані з бетону й пустотілих блоків, - і у вас виникає маса запитань. Що уряд робить із зростаючою проблемою бездомності, із самовільним захопленням землі й споруд в нашому місті?”5

Деякі спостерігачі (включаючи і мене самого) вважають, що Південну Африку ось-ось накриє друга хвиля незаконних забудов. У 1998 р. тижневик Newsweek повідомив, що “все збільшується і збільшується кількість осіб [чорношкірих південно-африканців], що мешкають в стихійних поселеннях і барачних кварталах, які оточують кожне велике місто Південної Африки. За часів апартеїду расистський закон про паспортизацію «прив’язав» багатьох чорношкірих до сільської місцевості. Сьогодні вони вільно пересуваються, проте, навряд чи їм від того комфортно.”6 Журнал Economist підтвердив існування тенденції: “Незважаючи на те, що політичний гвалт проти білих ніколи насправді не доходив до реальних дій, кінець расової сегрегації спростив міграцію бідного чорного населення в багаті білі регіони.”7

Здається, інтелектуали і технократи в Єгипті з недавніх пір усвідомили цю проблему. Згідно даних одного звіту, “між 1947 і 1989 роками загальна кількість міського населення... зросла... з 6.2 мільйонів до 23,64 мільйонів осіб.”8 Дані, зведені Жерардом Бартелемі, свідчать, що кількість населення в межах мегаполісів Порт-о-Пренс (Гаїті) зросла з 140000 (1950р.) до 1550000 (1988р.) і на сьогодні наближається до двох мільйонів. За приблизною оцінкою Бартелемі, близько двох третин з цих людей живуть у халупах, чи як їх називають гаїтянці “bidonvilles”.9

В Мексиці представників приватного сектору все більше непокоїть проблема незаконних забудов, і вони намагаються щось із цим робити. Згідно з одним повідомленням в ЗМІ:

За даними дослідження, проведеного Центром Економічних Досліджень в Приватному Секторі (CPSES) в 1987 р., обсяги виробництва в тіньовому секторі економіки сягають приблизно 28% - 39% ВВП Мексики, а дослідження, проведене у 1993р., свідчить, що ... число осіб, задіяних у тіньовому секторі, приблизно дорівнює 8 мільйонам, тоді як загальна кількість працездатного населення Мексики становить 23 мільйони...“. На один офіційний бізнес припадає 2 нелегальних”, — каже Антоніо Монтіель Гуерреро, президент Палати Торгівлі і Малого Бізнесу м. Мехіко (CACOPE), що представляє інтереси 167 тисяч офіційно зареєстрованих малих підприємств. “У Федеральному окрузі (м. Мехіко) функціонує 350 000 нелегальних малих підприємств, при загальній кількості населення у вісім мільйонів”. Не важко здогадатися, у що це виливається для двадцятимільйонного мегаполіса Мехіко, особливо беручи до уваги той факт, що зона незаконного, і в той же час інтенсивного, будівництва бараків починається зразу за центральною частиною міста”.10

Що характерно для нелегально забудованих зон у країнах, що розвиваються, - так це бідні будиночки, тісно скупчені по периметру міст, з міріадами майстерень, що їх розміщують прямо посеред таких будинків, армії вуличних торгівців, які вивалюють свій крам прямо на вулиці, незліченні череди мікроавтобусів, що перетинаються на кожному перехресті. Все це, здається, виникло нізвідки. Ряди вуличних майстрів зі своїм власним інструментом розширили спектр діяльності, що провадиться у місті. Пристосування, винайдені місцевим населенням, дозволяють виготовляти речі повсякденного вжитку й надавати послуги – фактор, котрий кардинально трансформує певні галузі виробництва, роздрібної торгівлі, будівництва і транспортних послуг. На голих ландшафтах, що колись оточували міста третього світу, з’явилися барачні квартали-продовження цих мегаполісів; в характері міст, що були побудовані на європейський лад, тепер переважає більш галасливий, місцевий, строкатий характер з домішками невдалої імітації американських бутікових пасажів.

Справжній розмір цих міст створює свої власні можливості. Підприємці нового покоління, на відміну від своїх попередників, мають досить-таки скромне походження. Модель споживання і ексклюзивна розкіш, характерні для старої міської спільноти, було заміщено новими, що розраховані на більш широку публіку.

Марш в напрямку міст

Міграція, звичайно, є основною причиною росту міст в більшості посткомуністичних країн і країн, що розвиваються. Разом із цим, її причини дуже важко визначити. Коментатори у кожній країні пропонують різноманітні пояснення цього явища: війна, програма аграрної реформи, іноземне ембарго на міжнародну торгівлю, відкриття ринку міжнародної торгівлі, тероризм і партизани, моральний розпад, провал капіталізму, провал соціалізму, ба, навіть, поганий смак (В селі так гарно, чому б селянам там не залишитись?). Останнім часом, щоправда, серед безлічі варіантів виокремилося декілька основних причин. Найбільш очевидним поясненням хвилі міграції в усьому Третьому світі є те, що дороги стали кращими. Будівництво доріг і мостів, реконструкція непов’язаних між собою шляхів на швидкісні автотраси дало можливість сільському населенню подорожувати і воно рушило до міст. Нові засоби комунікації також послугували стимулом. Так, радіо породило сподівання на краще життя, більші заробітки. За тисячі миль воно віщало про можливості, принади і зручності міського життя. Сучасність здавалася досяжною для кожного, в кого вистачає сміливості відправитися за нею в путь.

Багато хто погоджується з тим, що криза сільського господарства в багатьох країнах також стала одним з основних факторів, що спричинив “хворобу”. Модернізація сільського господарства, непевне становище на ринку деяких зернових культур після Другої Світової війни сприяло масовим звільненням працівників, що були задіяні в традиційному господарстві, які, в результаті, втратили зв’язок із сільською місцевістю, не маючи можливості заробити там на життя і були готовими до пошуку нових горизонтів.

Також у сільській місцевості існувала проблема недосконалості механізмів захисту майнових прав. Тривалий, складний процес аграрної реформи тільки поглибив ― і зрештою вкрай ускладнив ― проблему надбання землі, придатної для ведення сільського господарства. Не маючи можливості володіти землею або знайти роботу на селі, велика кількість людей мігрувала до міст.

Іншою привабливою рисою міст був нижчий рівень смертності серед неповнолітніх порівняно із сільською місцевістю. Ця відмінність стала ще більш очевидною з удосконаленням медичних послуг у містах після Другої світової війни. Більший розмір зарплатні у містах також був вагомим фактором. Наприклад, у Латинські Америці ще до 1970 селяни, яким вдавалося влаштуватися у столичних містах різноробочими, могли подвоїти, а то і потроїти свій місячний прибуток. Постійна оплачувана робота давала їм можливість збільшити прибуток вчетверо, а особи із вищою освітою або ж працюючі за технічними спеціальностями могли заробити у шість разів більше. Мігрант, який був безробітним протягом року, міг компенсувати втрачений за цей час прибуток протягом двох із половиною місяців роботи в місті. Життя у далеких містах здавалося кращим, і воно справді було кращим.

Навіть розростання державних бюрократичних структур стало стимулом для міграції. Централізація влади в руках уряду означала, що більшість чиновників, що є вповноваженими надавати консультації, відповідати на запити, видавати дозволи або ж надавати роботу перебували у містах. І будь-який мігрант, який прагнув кращого життя для своїх дітей, прекрасно усвідомлював, що його діти матимуть значно більше шансів отримати добру освіту, якщо житимуть у місті. Для селян, які перебивалися від заробітку до заробітку, і не мали жодних істотних ресурсів, окрім власної винахідливості, освіта ставала все більш цінною і продуктивною інвестицією. Більшість випускників середніх шкіл, відвідувачів різноманітних курсів, технікумів, інститутів, університетських абітурієнтів і тих щасливчиків, яким поталанило вступити в університети проживала в містах.

Враховуючи все вище викладене, навряд чи можна назвати міграцію ірраціональним вчинком. Ця тенденція не має нічого спільного із “стадним інстинктом”. Це скоріше результат прорахованої, раціональної оцінки селянами ситуації, в якій вони опинилися, результат оцінки співвідношення її із можливостями, що відкриваються в іншому місці. Правильно то було чи помилково, але вони вважали, що міграція на більший ринок буде їм на користь. Втім, переїзд був нелегкою справою.

Бідняки, йдіть собі додому

Мігранти до міст зіткнулися зі світом, що був вороже налаштований по відношенню до них. Вони швидко усвідомили, що хоча міщани й мали романтичне, інколи навіть трохи сентиментальне уявлення про фермерів, і з готовністю визнавали, що всі громадяни мають право на щастя, вони б радше воліли, щоб селяни добивалися свого щастя вдома. Селяни, на їхню думку, не повинні були приїздити у пошуках сучасності. В решті решт, кожна з тих країн, що розвиваються, або ж посткомуністичних країн підтримує програми розвитку, що мають на меті впровадження сучасності на селі.

Найбільш неприязно мігрантів зустріла правова система. На початку система могла легко їх інтегрувати або ж ігнорувати, оскільки невеличкі групи, що прибули, навряд чи могли порушити status quo. По мірі зростання кількості мігрантів, аж допоки їх неможливо було ігнорувати, новоприбульці були відрізані від доступу до законної господарської чи соціальної діяльності. Для них було практично неможливим отримання житлового приміщення, легальне ведення бізнесу чи отримання легальної роботи. Правові установи у більшості країн Третього світу розвивалися протягом років, щоб слугувати певним групам міського населення; селяни у сільській місцевості були окремою справою. Допоки більшість селян жили собі в своїх селах, прихована юридична дискримінація не давалася взнаки. Але коли почалася їхня міграція до міст, вони відчули на собі отой апартеїд офіційного закону. Раптово скляний ковпак став видимим і відчутним.

Перед країнами колишнього Радянського Союзу також стоїть проблема безладу в системі гарантії майнових прав, хоча еліти, принаймні, в деяких з цих країн усвідомлюють економічні вигоди наведення порядку в цій сфері. Як про це було сказано в одному огляді від 1996 року:

Механізми... захисту права власності на землю... у Росії знаходяться у зародковому стані... У багатьох регіонах реєстрація землі відбувається в одних установах, а реєстрація будівель ― зовсім в інших. Більше того, залишається незрозумілим який саме юридичний захист забезпечує така реєстрація… Процедури і практики захисту і користування правом на землю мають розроблятися з нуля... Земля є, певно, одним з найцінніших ресурсів Росії, тим ресурсом, на який може спиратися вся економіка країни і демократичне суспільство, що розвивається.11

Ми з’ясували, що в усіх країнах третього світу нелегальна діяльність розквітає рясним цвітом тоді, коли правова система накладає правила, що суперечать інтересам тих, кого вона ігнорує. Як було проілюстровано у другому розділі, у випадку багатьох країн на шляху до вступу у законне володіння земельною ділянкою люди зіштовхуються з безліччю перешкод, котрі забирають настільки багато часу і грошей, що мало хто зважається на те, щоб повністю пройти всю ту бюрократичну тяганину. Наприклад, до набуття законного права на куплену ділянку землі в Єгипті така тяганина займає 14 років, складається із 77-ми бюрократичних кроків, робить необхіним похід в 31-ну державну й приватну установу; в Гаїті ― 19 років і складається з 176-ти бюрократичних кроків.

Якщо у одних вистачає грошей на те, щоб узаконитися, то у інших мають бути гроші на те, щоб залишатися в тіні. Нам вдалося з’ясувати, що тіньова діяльність є на диво дуже дорогим задоволенням. В Перу, наприклад, ведення тіньового бізнесу передбачає, що 10–15 % прибутку від нього, власник такого бізнесу мусить виплачувати в якості хабарів різноманітним комісіям і представникам влади. Додайте до суми таких виплат вартість уникнення сплати штрафів,вартість виконання розрахунків в обхід легальних каналів, потім труднощі роботи в непевних місцях, відсутність можливості отримати кредит - і життя підприємця-тіньовика виявиться набагато дорожчим і тяжчим, ніж життя бізнесмена, що веде свою діяльність на законних засадах.

Можливо, головною причиною таких витрат є відсутність установ, які б заохочували громадян використовувати економічні і соціальні можливості для того, щоб набути спеціалізацію на ринку. Ми з’ясували, що люди, яким не вдається діяти у правовому полі, не можуть захистити свої майнові права, не мають можливості через суд примусити своїх контрагентів виконати договірні зобов’язання; звісно, що наряду із цим їм не доступні такі механізми зниження ризику підприємницької діяльності як захист через системи обмеженої відповідальності, страховка або створення акціонерних компаній із метою залучення додаткового капіталу і розподілу ризику. Не маючи можливості залучати інвестиції, підприємці-тіньовики не можуть добитися економії за рахунок розширення виробництва чи захисту власних інновацій посередництвом роялті та патентів.

Бідняки, яким закрито шлях в середину скляного ковпака, не мають ніякого доступу до юридичних механізмів захисту майнових прав, необхідних для створення капіталу. Згубний економічний вплив такого апартеїду проявляється, перш за все, у неможливості набуття формального права на нерухомість. В кожній країні, охопленій нашим дослідженням, 80% земельних ділянок не були захищені необхідною реєстрацією, або були зайняті юридично непідзвітними людьми. З огляду на це обмін такою незареєстрованою власністю міг відбуватися лише між представниками вузького кола партнерів по торгівлі, що, власне, й не дозволяло цим незаконним власникам вийти з такими активами на розширений ринок.

Таким чином, власники тіньової нерухомості не мають змоги отримати кредит, що дозволило б їм розширити свою діяльність, а це -те, що у розвинутих країнах є важливим кроком для початку або ж розширення бізнесу. В США, наприклад, 70% кредитів, що їх залучають нові підприємства, надаються під заставу нерухомого майна. Перебування поза правовим полем також означає відсутність стимулів для інвестування, забезпечених правом власності.

Виходить, що мігранти перебувають поза правовою системою, а тому єдине, що може гарантувати їм достаток ― це їхні власні руки. Таким чином, вони мусять змагатися не тільки з конкурентами, але й з правовою системою. Якщо правова система їхніх власних країн не приймає їх, їм не лишається нічого іншого, окрім як взяти й встановити свої власні системи, тобто - тіньові системи. На мою думку, в історії країн, що розвиваються, з моменту здобуття ними незалежності, та в колишніх комуністичних країнах з моменту розвалу Радянського Союзу поява таких тіньових систем є найбільш значним повстанням проти існуючого стану справ (status quo).

Зростаюча тінь

Чисельність населення основних міст Третього світу збільшилася щонайменше вчетверо за останні чотири десятиріччя. До 2015р. більш як 50 міст у країнах, що розвиваються, налічуватимуть 5 мільйонів або більше мешканців,(12) більшість з яких житиме і працюватиме в тіні. Тіньовий сектор є всюдисущим у країнах, що розвиваються, і в посткомуністичних країнах. Нові сфери діяльності виникли і замінили собою традиційні. Пройдіться вулицями і ви не уникнете того, щоб натикнутися на нелегальні крамниці, обміни валют, транспортні та інші послуги. Навіть більшість книг, що виставляються на продаж, були надруковані нелегально.

Цілі райони придбалися нелегальними переселенцями і підприємствами, розвивалися і будувалися на межі закону, чи відверто всупереч положенням закону. На кожну сотню будинків, побудованих у Перу, приходиться тільки тридцять, право власності на які юридично оформлене, 70 будуються нелегально. Нам вдалося з’ясувати, що у Латинській Америці шість з восьми будинків були побудовані на непризначених для забудови територіях, і що 80% всієї нерухомості перебуває в тіні. Переважна більшість експертів вважає, що у тіньовому секторі економіки задіяні від 50 до 70 відсотків робочої сили, котра виробляє від одної п’ятої до двох третин загального обсягу продукції в країнах Третього світу.

Візьмемо для прикладу Бразилію: тридцять років тому більш як дві третини житлового фонду здавалися в оренду; сьогодні орендні приміщення складають тільки три відсотки приміщень, що будуються у Бразилії. Переважна частина ринку змістилася у неформальні частини міст Бразилії ― favelas. Дональд Стюард вважає, що

Люди не усвідомлюють того, які обсяги господарської діяльності здійснюються саме у бразильських хрущобах. Ці тіньові господарства були породжені підприємницькими пориваннями селян із Північного Сходу Бразилії, котрі переїхали до великих міст. Вони діють поза межами чітко врегульованої офіційної економіки і функціонують відповідно до законів попиту і пропозиції. Незважаючи на очевидну нестачу ресурсів, ці неофіційні господарства ефективно функціонують. Відносини оренди у хрущобах Бразилії є неконтрольовані, рента сплачується у доларах США і орендарі, які її не платять, дуже швидко опиняються на вулиці. Прибутковість інвестицій тут є зовсім непоганою, в результаті спостерігається високий рівень пропозиції житлової нерухомості в цих районах.(13)

Журнал Wall Street Journal повідомив у 1997р., що згідно із даними Групи “Друзі Землі” лише 10% земельних ділянок, що зайняті під поселення у Бразильських джунглях Амазонки, є належним чином оформлені у власність(14). В інших країнах тіньовий сектор на підйомі.

На відміну від ситуації, яка склалася у розвинутих країнах, де “бідні прошарки суспільства” є маргінальною меншістю, в країнах, що розвиваються, люди, котрі живуть і працюють в тіні завжди складали більшість. Наприклад, згідно із результатами нашого дослідження, тільки вартість нелегальної нерухомості в багато разів переважає загальну суму вартості збережень і депозитів у комерційних банках, вартість компаній зареєстрованих на місцевих біржах і всіх приватизованих державних підприємств разом узятих. Якщо серйозно над цим замислитися, то це й не дивно. Нерухомість складає близько 50% національного статку в розвинутих країнах; у країнах, що розвиваються, ця цифра досягає двох третин. Незаконна забудова, часто є єдиним об'єктом для інвестицій у посткомуністичних країнах, та країнах, що розвиваються, а тому така забудова в даному контексті є питомим засобом заощаджень і процесу формування капіталу. Більше того, зростаючий внесок міст до валового внутрішнього продукту певних країн наштовхує на думку, що саме в містах акумулюється значна частина потенційного капіталу і технічних ноу-хау.

Нелегали прийшли, аби лишитися назавжди

Те, що Третім Світом шириться явище незаконної діяльності, а це і великі самовільні поселення в сільській місцевості, і незаконна забудова в містах – тобто, зведення бараків або «pueblos jóvenes», як їх називають в Перу, «favelas» в Бразилії, «ranchos» у Венесуелі, «barrios marginales» в Мексиці, «bidonvilles» в колишніх французьких колоніях та «shantytowns» в колишніх британських – це більше, ніж хвиля міграції, бідності, чи навіть незаконності. Ця хвиля нелегалів, що розбивається об «скляний ковпак» законних привілеїв, може бути найістотнішим фактором, котрий змусить можновладців прихильно ставитися до тієї індустріальної та комерційної революції, що насувається.

В більшості випадків уряди таких країн просто не в змозі конкурувати з нелегалами. Якщо брати в суто фізичному вираженні, то нелегальні підприємства вже давно займаються тим, чого обіцяють уряди таких країн – будують житло для мігрантів і бідняків. Наприклад, в Перу аж до кінця 1980-х обсяг коштів, які уряд вкладав в будівництво житла економ-класу, становив лише 2% порівняно із тим, скільки вклали нелегальні забудовники. На Гаїті в 1995р. вартість нелегально зведених будинків була майже в десять разів більшою за вартість всіх капітальних активів уряду Гаїті.

Отой нелегальний сектор – це величезна сіра зона навколо легального «скляного ковпака», територія, на яку люди втікають, коли ціна життя за законами не дозволяє їм отримувати прибуток від своєї діяльності. Мігранти стають нелегалами, аби вижити: вони переступають межі закону, бо їм не дозволяють діяти в межах цього закону. Аби вижити, займатися торгівлею, виробництвом, перевезеннями чи навіть просто споживати товари та послуги, мігранти змушені робити це нелегально.

Тіньові схеми, напрацьовані нелегалами, - це певні зобов’язання між певними членами їхньої спільноти, якими забезпечується захист їхнього майна й господарської діяльності. Власне, це – комбінації правил, що були вибірково запозичені із офіційного законодавства, в купі із правилами, що були зімпровізовані під конкретні випадки, і традиціями; все це тримається на суспільному договорі, котрий підтримується спільнотою і впроваджується «владою», котру обирає собі така спільнота. Недоліком таких тіньових схем є те, що вони діють поза системою формалізованої власності і, як наслідок, не можуть бути пристосованими під більшість правочинів чи бути з ними взаємозамінними; такі схеми відрізані від сфери фінансово-інвестиційних операцій; задіяні в цих схемах люди не є підзвітними владі поза їхнім суспільним договором.

В тіньових схемах задіяна велика кількість різноманітних організацій, до яких можна віднести асоціації міських забудовників, фермерські об’єднання, спілки дрібних торговців, об’єднання дрібних підприємців, об’єднання перевізників, об’єднання шахтарів, вигодонабувачів аграрних реформ, кооперативи з приватної забудови, об’єднання переселенців, правління житлових будинків, громадські комітети, комітети вигодонабувачів при впровадженні програм будівництва житла за державний кошт, місцеві громади та сільські товариства. Перераховані організації також займаються відведенням ділянок під забудову на незаселеній місцевості, на землях сільськогосподарського призначення, в історичних районах міст; також дані організації можуть бути задіяні при розділі державного житлового фонду, при зведенні поселень за приватними контрактами чи на державне замовлення, при будівництві за державний кошт житла з невизначеним правом власності на нього, при укладанні договорів оренди, що засвідчуються у нотаріуса, але не реєструються у відповідній державній установі, при зведенні будівель, що можуть бути зареєстровані в реєстрах постачальника основних комунальних послуг та в податковій інспекції, але при цьому не бути зареєстрованими в бюро інвентаризації. Наміри у людей при створенні тіньових схем рідко бувають антисоціальними. «Злочини», до яких вдаються тіньові елементи, робляться заради досягнення таких тривіальних цілей, як зведення будинку, надання послуг, чи створення бізнесу. Аж ніяк не будучи причиною безладу, дана система тіньових законів є єдиним способом, посередництвом якого мігранти можуть впорядковувати своє життя і правочини, котрі вони укладають в своєму середовищі. Як наслідок, ніщо не може бути таким життєво необхідним в контексті життя і діяльності бідняків, як ця система. Не дивлячись на те, що тіньові «закони» діють поза офіційним законом, вони за великим рахунком є єдиною зручною для бідняків системою. Це соціальний договір, згідно з яким вони живуть і працюють.

Нелегальні поселення, в яких мешкають мігранти, можуть виглядати як бідняцькі бараки чи халупи, але все ж таки вони відрізняються від тих халуп, що можна побачити в містах розвинених країн. Різниця полягає в тому, що останні колись були пристойними будинками, що розвалилися через злиденність та занедбаність. В країнах, що розвиваються, бідняки схильні до того, щоб поступово поліпшувати свої житлові умови, тобто розбудовувати свої будинки, а тому з роками росте і вартість таких будинків. В той час, як на Заході вартість будинків, в яких мешкають бідні верстви населення, - навпаки - зменшується.

Понад усе поселенці-нелегали, всупереч своєму позазаконному образу, поділяють бажання громадянського суспільства вести спокійний і продуктивний спосіб життя. Як написав Сімон Фасс у промовистому висновку до своєї книги про економіку Гаїті,

Цих звичайних людей можна вважати незвичайними лише в одному відношенні. Їхні статки настільки мізерні, що одна помилкова оцінка ситуації може загрожувати виживанню всієї сім’ї. Але незвичайною тут є не сама по собі бідність, а здатність цих людей виживати попри неї... В процесі виживання вони роблять лише те, що може стати продуктивним вкладом в подальше виживання та ріст, і оте їхнє нехитре знаряддя має конкретні функції, будучи фактором витрат в процесі виробництва.15

По мірі того, як види господарської діяльності напівлегальних організацій розширювалися та урізноманітнювалися, такі організації почали відігравати роль уряду. В різній мірі вони почали нести відповідальність за забезпечення таких основних елементів інфраструктури, як побудова доріг, водопостачання, розбудова каналізаційних систем, електропостачання, зведення ринків, надання послуг перевізника і навіть судочинство та забезпечення громадського порядку.

Перед лицем поступу нелегалів уряди ретирувалися. Але урядовці схильні розцінювати кожну поступку, як тимчасову, тобто «до моменту, поки не закінчиться криза». В дійсності ж така стратегія – це лише спосіб відстрочення неминучої поразки. В деяких випадках уряди зробили виняток для деяких напівлегальних підприємств, тобто, дозволили явно нелегальним організаціям працювати без того, щоб їх за це переслідували. Такий стан речей дозволяє уникнути відкритого протистояння і може розцінюватися, як перехідний тип угоди про правове перемир’я. В Єгипті, наприклад, фахівці вже винайшли такий термін для позначення подібних явищ, як «напівформалізована будівля»:

За рахунок таких будівель не лише збільшується житловий фонд та забезпечується відносно дешеве житло в країні, але також створюється можливість для міського населення інвестувати свої заощадження. Так, така забудова має в собі елемент незаконності. Проектування таких будинків відбувається без дотримання встановлених законом процедур, а ті, хто їх будує, роблять це в обхід державних проектних бюро. Як правило, такі будинки зводять на сільськогосподарських угіддях, котрі приватні забудовники незаконно «розпайовують» між собою на окремі ділянки....

Зазвичай так виходить, що уряд має стосунок до відведення землі під напівзаконну забудову. В районах такої напівзаконної забудови, де ми проводили своє дослідження, розбудова відбувалася саме з ініціативи урядових установ, що в подальшому потурало приватним забудовникам до незаконного «розпаювання» землі на окремі ділянки. Таким чином, при негласному сприянні уряду змінювалося призначення землі: сільськогосподарські угіддя ставали землею під забудову. Ті, хто тепер мешкають на ній, отримували її у власність шляхом неофіційного поділу на ділянки, шляхом незаконної її комерціалізації. Найкращими тому прикладами в місті Александрія (Єгипет) є такі райони, як Hager El Mawatayah, Exbet Abou Soliman і Ezbet Nadi El Sid. 16

Навіть в країнах, де подібні заяви можуть видаватися чимось малоймовірним, політики визнають непристосованість державних правових інституцій до економічних умов сьогодення. Так, в 1992 році інформагентство Reuters повідомило про те, що лівійський лідер Му’аммар Гадафі наказав спалити усі існуючі правовстановлюючі документи на землю в Лівії. На засіданні міністерства юстиції Гадафі пояснив це тим, що "всі записи і документи в старій земельній книзі мали бути спалені, бо створювалися вони шляхом експлуатації, підробки і грабунку"17.

В деяких країнах тіньовий сектор економіки відіграє роль підґрунтя соціальної системи. Скажімо, вихідці із Туби (Сенегал), розкладки товару котрих можна інколи побачити на вулицях Нью-Йорку та інших великих міст США, часто-густо належать до ісламсько-африканської секти, котра переправляє мільйони доларів додому в Тубу. Видання «Newsweek» називає Тубу державою в державі, вільною від законів Сенегалу,... [і] містом країни, що найшвидше розвивається. Сюди повністю переїхали мешканці навколишніх сіл, будуючи собі із підручних засобів халупи поміж обнесених кам’яними огорожами садиб заможних людей... Будучи безмитною зоною, Туба є центром діяльності сенегальських транспортних компаній, агентств нерухомості, а також центром торгівлі арахісом, що є головним джерелом надходження іноземної валюти в цій країні18.

Побоювання нелегалів втратити своє майно можуть призвести до відкритої конфронтації із владою. Мова про Індонезію, чиї проблеми в даній сфері часто висвітлюються в новинах останнім часом. Ще шість років тому видання «Economist» попереджало:

Бідні верстви населення бояться втратити свою власність, адже в процесі урбанізації та індустріалізації створюється попит на землю, а Індонезія – то така країна, де землеволодіння є дуже заплутаною справою. В Індонезії лише 7% землі закріплені за «чистим» власником.

Тут продають, як дійсні, так і підроблені правовстановлюючі документи на землю. Тож люди, що хочуть купити ділянку землі, інколи виявляють те, що у цієї ділянки вже є не один, а декілька власників. Саме через це банки з недовірою ставляться до тих, хто хоче взяти позику під заставу землі19.

Явище тіньової економіки загалом асоціюється із злиднями: "В Бомбеї... дві третини із десятимільйонного населення цього міста живуть в однокімнатних халупах або просто неба 20". І все ж нелегали в деяких країнах просуваються вгору по економічним сходинкам. Згідно даних Організації Технічної Оцінки Перу (Cuerpo Técnico de Tasaciones del Perú), вартість землі в формалізованому секторі Ліми в середньому становить 50 доларів США за квадратний метр, в той час як в районі Гамарра - відомому в Перу тим, що в ньому зосереджене тіньове виробництво, - вартість квадратного метру доходить до 3,000 доларів США. В Авіасьйоні – а це ще один центр тіньової економіки в Лімі – земля коштує 1,000 доларів США за квадратний метр. Для порівняння: в найпрестижніших районах Ліми Мірафлорес і Сан-Ізідро вартість формалізованої землі, тобто тієї, на яку існують законно видані правовстановлюючі документи, коливається від 500 до 1,000 доларів США за квадратний метр21.

Все це колись уже було

Як тільки урядовці зрозуміють, що великий масив нерухомості та виробничих об’єктів контролюється бідними верствами населення, вони збагнуть і те, що проблеми, котрі вони намагаються вирішити, є результатом того, що писаний закон не узгоджується із неписаним, за яким фактично живе країна. Зрозуміло, що коли писаний закон конфліктує із тим, за яким фактично живуть громадяни, то наслідком такого стану речей буде невдоволення громадськості, корупція, бідність і безчинства. В такій ситуації залишається лише одне питання: як скоро уряд почне легітимізувати оті тіньові активи, виводячи їх із тіні в правове поле. Інакше й надалі матиме місце правова анархія, за якої тіньова система конфліктуватиме із офіційною системою прав власності. Якщо політики в таких країнах нарешті почнуть створювати єдину правову систему, їм доведеться пристосовувати офіційний закон під об’єктивну реальність, в якій велика кількість тіньових елементів прагне легітимізувати свою власність.

Хороша новина: подібні реформ – це далеко не крок у прірву. Хоч воно і вкрай важке завдання, тим не менше, в багатьох країнах реформатори з ним успішно впоралися. З подібним завданням – що наразі стоїть перед країнами, котрі розвиваються, та перед колишніми комуністичними країнами - розвинуті країни мали справу в період між вісімнадцятим століттям та Другою Світовою Війною. Величезний тіньовий сектор економіки – це далеко не нове явище в історії. Це те, що завжди має місце, коли уряд країни не може привести існуючі закони у відповідність із тим, як насправді живуть і працюють люди.

Коли в Європі почалася Індустріальна Революція, перед урядами європейських країн теж стояла проблема неконтрольованої міграції, проблема відходу економіки в тінь, проблема злиденності та суспільних заворушень. З самого початку ці країни теж намагалися вирішити вказані проблеми окремо одна від одної.

Біла пляма II: Життя поза вчорашнім скляним ковпаком

Міграція до міста

Початок індустріально-комерційної революції в Європі більшість вчених пов’язують із масовою міграцією сільського населення до міст, демографічним ростом, котрий відбувався внаслідок спаду захворюваності на епідемічні хвороби, та зі зменшенням статків сільського населення порівняно статків міського22. В XVII – XVIII ст. робітники в містах, задіяні в будівництві, що відбувалося на замовлення правлячого класу, почали отримувати платню за розміром більшу, аніж статки селян. Тож більш амбітні селяни, спокушені перспективою кращого заробітку, мігрували до міст.

В Англії перша хвиля міграції почалася в кінці XVII ст. Збентежені зростаючою чисельністю мігрантів та заворушеннями, що виникали внаслідок такої міграції, можновладці намагалися підтримувати громадський спокій, вдаючись до тимчасових заходів, таких як роздача хліба біднякам. Також влада постійно намагалася переконати мігрантів-селян повернутися додому. Згідно із рядом законів, ухвалених в 1662, 1685 та 1693 рр., повернення громадянина до місця його народження, чи то попереднього місця проживання, було умовою для отримання допомоги від держави. Законодавці таким чином намагалися відвернути сім’ї та найманих працівників із села від переїзду до міста заради працевлаштування. В 1697р. був ухвалений закон, котрий дозволяв такий переїзд, але лише за умови отримання дозволу на поселення від мерії за новим місцем проживання. Не зважаючи на те, що такі закони знеохочували сім’ї та нерішучих селян, тим не менше, сильні, амбітні й неодружені чоловіки в той чи інший спосіб ухитрялися повернутися до міста. Слід зауважити, що саме ця категорія мігрантів згодом ставали успішними підприємцями, або ж затятими революціонерами.

Більшості мігрантів не вдавалося знайти роботу, на яку вони розраховували. Обмежувальні закони - власне, ті, що створювали перепони в отриманні офіційними підприємствами дозволу на розширення чи диверсифікацію видів їхньої діяльності, - обмежували можливості таких підприємств щодо розростання та взяття на роботу нових працівників. Деяким мігрантам вдавалося знайти тимчасову роботу або найнятися прислугою до заможних міщан23. Однак, більшість, в очікуванні прийняття до гільдії чи роботи в офіційно зареєстрованому підприємстві, була змушена селитися на околицях міст, в тодішніх самовільних поселеннях.

Соціальні заворушення були неминучими, оскільки політичні кола були неспроможні ухвалювати рішення адекватні швидкоплинним змінам в об’єктивній реальності. Суворість торгових законів не дозволяла мігрантам повністю реалізувати свій економічний потенціал. Перенаселення міст, хвороби, неминучі труднощі пристосування сільських жителів до умов життя в місті – все це лише загострювало соціальний конфлікт. Згідно розвідки Д.С. Коулмана ще в XVIст. англійські парламентарі почали скаржитися на "натовпи жебраків" в містах та наплив "пройдисвітів, дармоїдів та злодіїв"24.

Замість того, щоб звикнутися із новими урбаністичними реаліями, уряди ухвалювали все більше законів та постанов з метою викорінення згаданих явищ. Втім, чим більше ухвалювалося законів, тим більше було порушень, однак політики продовжували приймати нові закони з тією метою, аби покарати людей за порушення старих. Зайве говорити, що кількість судових справ стрімко росла. Все більш поширеним ставало заняття контрабандою та підробка товарів. Уряди відповідали на це жорстокими репресіями.

Виникнення тіньової економіки

З часом мігранти в європейських країнах, котрим не вдавалося знайти легальну роботу, почали створювати нелегальні цехи у своїх домівках. Вони займалися "безпосередньою обробкою, використовуючи при цьому примітивне устаткування"25. Корінні міщани зневажали роботу, виконану поза межами гільдій та офіційної промислової системи.

Певна річ, у мігрантів не було особливого вибору, адже нелегальна робота була їхнім єдиним джерелом статків. Таким чином, тіньовий сектор економіки почав стрімко розширюватися. Елі Хекшер з цього приводу цитує коментар Олівера Голдсміта від 1762р.: "Навряд чи знайдеться такий англієць, який би не порушував кожного дня якийсь із законів"26. Також Хекшер згадує два закони прийняті у Франції (в 1687р. і в 1693р.), в яких зазначається причина того, чому робітники не дотримувалися виробничих стандартів: вони були неписьменні - ще більш неписьменні, аніж в наш час робітники в країнах, що розвиваються, - а тому навіть не могли дотриматися такої елементарної офіційної вимоги до текстильників, як зазначення на виробах своїх прізвищ. І все ж таки мігранти-тіньовики були здібними робітниками. Як відзначив свого часу Адам Сміт: "Якщо вам треба, щоб робота була виконана якісно, то треба їхати в передмістя, де робітники, не маючи ніяких особливих привілеїв, привертають замовників виключно своєю добропорядністю, після чого вам доведеться перевозити товар до міста контрабандою"27.

Такого враження, як на Адама Сміта, на владу й на гільдії нелегали не справляли. В Англії протягом десятиліть після відновлення монархії в 1660р. традиціоналісти скаржилися на зростаючу кількість дрібних торговців та лоточників, на конфлікти, які виникали між такими торговцями та власниками магазинів; так само традиціоналісти скаржилися на появу в більшості невеликих міст нових крамниць. Офіційно зареєстровані торговці марно намагалися позбутися новоприбульців. В Парижі правова війна між кравцями та торговцями секонд-хендом тривала більше, ніж три століття, і лише Французька Революція поклала тому край.

В преамбулах до законів та декретів тієї епохи часто-густо йшлося про невиконання попередніх законів та декретів. Згідно Хекшеру, в 1700р. в Англії було прийнято закон, який забороняв імпорт набивного ситцю із Індії з тим, щоб захистити вовняну промисловість Англії. Заповзятливі англійські виробники - завжди вміючи знайти винятки для себе, чи то знайти «лазівку» в законі, - виробляли свій власний набивний ситець. Заборона на вироби із індійської вибійної бавовни примушувала купляти бархан, тобто англійський набивний ситець. В Іспанії теж переслідували та карали своїх нелегалів, тобто тіньових підприємців: в 1549р. імператор Карл V видав близько двадцяти п’яти законів, спрямованих на боротьбу із нелегальним бізнесом. Один із таких законів змушував контрольні органи «забраковувати» зразки виробів шляхом відрізання окрайку зі знаком виробника для того, щоб покупці знали, що це – нелегальний товар. Цей закон був спрямований на те, щоб принизити дистрибуторів.

В тогочасній Європі була ціла купа законів, спрямованих на придушення нелегального, тобто – тіньового, бізнесу, й були вони вельми суворими, а у Франції – ще й передбачали смертну кару. В середині XVIII ст. законами, що забороняли французам виготовляти, ввозити та продавати вироби із бавовни, передбачалося не тільки тюремне ув’язнення чи взяття у рабство, а й смертна кара. Втім, це не дуже стримувало тіньових підприємців. Згідно Хекшеру протягом одного десятиліття в XVIIIст. за незаконне виробництво та ввіз набивного ситцю у Франції було страчено більше, ніж 16 000 контрабандистів та тіньових виробників. Ще більше число засуджених було відправлено на галери або ж покарано в інший спосіб. В самій лише Валенсії 77 тіньових виробників було повішено, 58 - колесовано, 631 - відправлено на галери. За весь той період влада змилувалася та відпустила лише одного такого нелегала.

Згідно Роберту Екелунду та Роберту Толлісону причиною, через яку влада так жорстоко переслідувала нелегалів, полягала не тільки в тому, що влада хотіла захистити вже існуючу промисловість, але й в тому, що ситуація з набивним ситцем ускладнювала процес збору податків 28. Якщо виробника однотонного виробу було легко встановити та перевірити, чи сплатив він усі податки, то у випадку з ситцем, котрий дякуючи новій технології робили багатокольоровим, походження виробу було дуже важко встановити. В цьому відношенні держава покладалася на гільдії, чиєю основною функцією був контроль доступу до легального підприємництва, іншими словами – допомога державі у встановленні порушників закону. Але шляхом ухвалення з кожним разом все суворіших законів - замість того, щоб пристосувати їх до реальності та легалізувати тіньових виробників, - влада витісняла останніх в передмістя. Коли Законом Англії щодо Майстрів та Підмайстрів в 1563р. було зафіксовано тарифні ставки по зарплаті робітників та встановлена вимога щодо щорічної корекції ставок відносно цін на товари широкого вжитку, багато хто з перших нелегалів переніс свій бізнес в передмістя або ж до віддалених містечок, де нагляд з боку держави був не таким суворим, а місцеві правила - більш поблажливими, якщо такі взагалі застосовувалися. Відхід нелегалів в передмістя також дозволяв їм уникнути нагляду з боку гільдій, чия сфера повноважень не виходила за межі міст.

Зрештою через посилену конкуренцію з боку нелегалів склалося таке становище, коли у власників офіційного бізнесу вже не було іншого вибору, окрім як передовірити певний обсяг виробництва нелегальним цехам в передмісті, внаслідок чого скоротилася база оподаткування, що згодом стало причиною підвищення податків. Коло замкнулося: підвищення податків лише погіршило ситуацію – збільшилося число безробітних та почастішали випадки суспільних заворушень; в результаті – ще більше людей виїхали до передмістя і збільшився обсяг виробництва, що його передоручали нелегальним виробникам. У декого з нелегалів справи йшли так добре, що вони навіть отримали право офіційного ведення бізнесу - звісно ж, відбувалося це не без дачі хабарів та підкупу політиків.

Реакція з боку гільдій не забарилася. За правління Тюдорів було прийнято купу законів, котрі забороняли діяльність нелегальних цехів. Втім, нелегалів було так багато, і при цьому вони так добре навчилися приховувати свою діяльність, що всі ті законодавчі потуги виявилися марними. Одною з найбільших таких невдач була кампанія гільдій проти нелегалів у Норвічі. Кампанія тривала доволі довго і набула широкого розголосу, але гільдіям так і не вдалося захистити своє ексклюзивне право на виготовлення капелюхів і ковдр та усунути конкурентів-нелегалів29. Занепад гільдій Коулман пов’язує із «збільшенням трудових ресурсів, зміною характеру попиту, розвитком торгівлі, а також із перенесенням істотного обсягу виробництва в сільську місцевість, що відбувалося за принципом, коли замовник забезпечує виробника ресурсами і отримує готову продукцію за відрядну платню» 30.

Руйнація старого порядку

Так само, як нинішні уряди в колишніх комуністичних країнах та країнах, що розвиваються, уряди тодішніх європейських країн зрештою були змушені поступитися нелегалам. Так, наприклад, шведський король Густав Адольф, будучу не в змозі зупинити виникнення нелегальних поселень, був змушений навідуватися та благословляти кожне таке поселення для того, щоб в подальшому в ньому можна було запровадити урядовий контроль. В Англії уряд був вимушений визнати те, що нові підприємства створювалися головним чином в місцях, де не було гільдій та законодавчих обмежень. Воно справді так і було – нелегали розбудовували передмістя та містечка якраз для того, аби уникнути контролю з боку держави та гільдій. Крім того, нелегальні підприємства були більш ефективними та успішними. Згодом більшість фахівців вказуватимуть на те, що бавовняна промисловість бурхливо розвивалась саме через те, що вона так жорстко не регулювалася, як вовняна. Люди з часом почали помічати, що в нелегальних поселеннях виробляються більш якісні товари та послуги, аніж у їхніх легальних конкурентів в межах скляного ковпака. Так, в 1588 році в доповіді лорду Сесілу, міністру королеви Єлизавети I, про мешканців Галіфаксу, на той час – нового нелегального поселення, писали наступне:

Не зважаючи на суворість і дикість того краю, в якому вони живуть, вони перевершують інших своєю винахідливістю, манерою використання наявних ресурсів та ведення торгівлі, примножуючи свої статки дякуючи своїй мудрості. Вони запросто відмовляються від старих методів, якщо дізнаються про більш практичні, а отже й ефективніші новації... Їм притаманне природне заповзяття та винахідливість31.

Нелегали також почали будувати і в самих містах. Як вказує на те один історик, в Німеччині, де для зведення будівлі необхідно було пройти певну процедуру, аби отримати офіційний дозвіл, «з’являлися цілі райони, де в жодного із власників новобудов не було дозволу на забудову»32.

Число нелегалів постійно росло і їхня економічна успішність почала підривати засади меркантилістського порядку. Щоправда, якою б не була їхня успішність, але досягли вони її наперекір державі, оскільки владу нелегали вимушено сприймали, як свого ворога. В країнах, де нелегалів переслідували і карали замість того, щоб пристосувати законодавство для легалізації їхньої діяльності, гальмування економічного розвитку супроводжувалося заворушеннями, котрі з часом призводили до переворотів і кровопролиття. Найяскравішими тому ілюстраціями є революція у Франції та Росії.

Ті країни, котрі зуміли швидко адаптуватися до змін в еконмічно-суспільному житті, перейшли до ринкової економіки відносно швидко. Державна підтримка діяльності гільдій згорнулася, як тільки урядовці в таких країнах зрозуміли, що легалізація продуктивного тіньового сектору – це соціально, політично та економічно кращий вибір, ніж зростання числа безробітних мігрантів. Як наслідок, все менше і менше людей в Англії подавали заявки на прийняття до гільдій, створюючи таким чином засади для докорінної зміни владою моделі ведення бізнесу.

Паралельно з руйнацією меркантилістського порядку відбувався й занепад інституту влади. Будь-яка система, на кшталт тої, що існувала в Англії до Індустріальної Революції, неодмінно була геть корумпованою. Так, в 1692р. в одній із постанов уряду йшлося про те, що податкові інспектори в багатьох графствах навідуються до цехів та фабрик лише для того, щоб забрати наперед узгоджену суму податку без того, щоб перевіряти те, яку кількість товару насправді має виробник на складі. Більшості контролерів, не залежно від того, чи були вони призначені гільдією, чи то державним органом, постійно закидали корупцію та нехтування обов’язками, - ситуація, яку пояснювали неповагою громадян до закону.

Навіть члени парламенту, які на кінець XVIIст. отримали право надання дозволу на створення підприємств, і ті брали хабарі за сприяння у вирішенні питань. Держслужбовці на місцях були ще гіршими. «Створіння, котрі за півдесятка курей звільнять від звинувачень за десятьма карними статтями» - таке визначення в 1601р. спікер Палати Общин дав англійським мировим суддям. Недієвість тодішніх законів часто пояснювалася не тим, що формулювання в них були заплутані чи двоякі, а тим, що ці закони просто-напросто не виконувалися. «Мій висновок такий: кращих законів годі й вигадувати, все що треба – це зробити так, щоб виконувалися уже існуючі» - говорилося в одному із памфлетів 1577 року. Джозеф Рід стверджує, що старий порядок зазнав краху через те, що корупція проникла в усі державні установи, розділяючи, таким чином, народ на тих, хто мав можливість «обійти» систему, і тих, у кого такої можливості не було. Рід також зазначав, що те, що судова система потурала одним – і вони порушували закон - а інших змушувала через це страждати, неминуче призводило до того, що і ті, й інші переставали поважати таку систему33. На той час не існувало нічого такого, щоб спонукало мирових суддів в передмісті забезпечувати дотримання законів, котрі приймалися в містах і були неприйнятними для жителів передмістя. На кінець XVIIIст. судова система була ослаблена, а в деяких країнах – повністю корумпована.

В час, коли уряд контролював усе, що тільки можна, народ покладав свої економічні сподівання на державу. І це дало поштовх до виникнення типової для до-капіталізму моделі: коли зарплати росли швидше за ціни на продукти харчування, торговці-оптовики вимагали від уряду зафіксувати максимальний рівень зарплати; коли ціни на харчі росли швидше, ніж зарплати, трудящі вимагали введення мінімального рівня оплати праці та фіксації максимально допустимої ціни продуктів харчування. Тож ціни, статки і зарплати фіксувалися посередництвом політичного тиску, тобто, виникла ситуація, котра аж ніяк не сприяла, а радше гальмувала розвиток промисловості і сільськогосподарського виробництва. За таких умов ані мінімальні, ані максимальні ціни не могли вирішити проблему дефіциту промислових товарів, нестачі продуктів харчування і безробіття. Як каже Чарльз Уілсон: «Це була епоха насилля, коли для досягнення економічного результату завжди необхідним було втручання з боку влади»34. Таким чином, прийшов час ідеологічної та партизанської боротьби, як в парламенті, так і на вулицях.

Уже в 1680р. через числені перепони, що стояли на заваді до розвитку власної справи, в народі виникає такий собі фаталізм: «Більшість бідних виробників переконані, що більше 10 фунтів їм ніхто ніколи не заплатить, а тому вони ніколи не працюватимуть чотири дні на тиждень, якщо на життям їм вистачає того, що вони заробляють за три дні»35.

Під час таких економічних криз та суспільних заворушень найсильніші і найбільш впевнені в собі люди зазвичай, або емігрують із країни, або ж приєднуються до революційного руху. В період між XVII – XIXст. сотні тисяч італійців, іспанців, французів та інших європейців в пошуках кращої долі емігрували до інших країн.

Зрештою через три століття

Зважаючи на те, що недосконале законодавство робило невигідним офіційне ведення бізнесу, - через що нелегали відверто зневажали закон, обурюючись тим, що їх витісняють в маргінес, - для політиків настав час відкрити очі на реальність. А вона була такою, що закони ставали жорсткішими по мірі того, як замикалося коло нелегальних поселень навколо міст; самі міста переповнилися всякого роду жебраками, дрібними торговцями та крадіями; ринок заполонили контрабандні товари та товари, що були виготовлені в нелегальних цехах; корупція в держустановах стала повальною. В більшості європейських країн пристосовувати законодавство під потреби простих людей та їхні сподівання щодо майнових прав почали лише в XIX – XXст. На той час європейці вже усвідомили, що управляти процесом Індустріальної Революції та величезним тіньовим сектором за допомогою окремих, несистемних перекроювань законодавства просто неможливо. Політики нарешті зрозуміли, що проблема полягала не в людях, а в законі, котрий знеохочував і перешкоджав тому, щоб діяльність людей була продуктивною.

Не дивлячись на подібність ситуацій в європейських країнах в докапіталістичний період, все ж таки наслідки в різних випадках були різними. В країнах, котрі спромоглися на законодавчому рівні вивести тіньовий сектор у формальну площину, економічний ріст відбувався більш стрімкими темпами, ніж в країнах, де законодавці чинили опір таким змінам. Шляхом відміни старих законів, урахування існуючого стану речей та надання нелегалам доступу до системи формалізованої власності політики європейських країн усунули протиріччя, котрі існували між законом та методами господарювання, і, таким чином, сприяли переходу на новий рівень Індустріальної Революції.

Минуле Європи дуже нагадує поточний стан речей в країнах, що розвиваються, та в колишніх комуністичних країнах. Фундаментальна проблема, котру цим країнам необхідно вирішити, полягає не в тому, що люди мігрують до міста, не в тому, що комунальні підприємства надають неякісні послуги, не в тому, що вулиці міст захаращені купами сміття, і навіть не в тому, що більшість населення не відчуває користі від програм макроекономічних реформ. Такі ж самі труднощі були і у Європи, і у США, і це те, з чим вони згодом впоралися. Насправді проблема полягає в тому, що ми ще й досі не розуміємо, що наявність усіх цих труднощів лише натякає на докорінні зміни, яких прагнуть люди: тим, що бідняки тисячами їдуть до міста і укладають там тіньові суспільні договори, вони прискорюють докорінний перерозподіл впливу суспільних верств на стан речей в країні. Як тільки політики в країнах, що розвиваються, та в колишніх комуністичних країнах зрозуміють це, у них з’явиться можливість спіймати хвилю, а не бути накритими нею.

Розділ 5. Змарновані уроки історії США

Ця земля благословенна, маючи долати тільки одну тиранію - статус кво.

- Мілтон і Роза Фрідман

Відколи Я СТАВ все більше цікавитися роллю офіційної системи власності в економічному розвиткові, я здійснив багато подорожей до розвинутих країн, щоб вияснити, як їхні експерти з права власності діятимуть в справі об’єднання національних позалегальних активів в одну легальну систему власності. Після тринадцяти років, тисяч миль і трохи більше посивілого волосся, я відвідав мало не кожну організацію провідної половини світу, пов’язану з справами власності – від моїх друзів з Земельного Реєстру Її Величності (Her Majesty's Land Registry) та Земельної Влади Аляски (Alaska Land Authority) до Японської Токі Бо (Japanese Toki Bo). Ніхто не мав відповіді. Всі експерти, яких я питав, всі професіонали, пов’язані з купою інституцій і агенцій з права власності, яких я відвідав, зізналися, що ніколи не думали над цим питанням.

Люди, що керують системою прав власності в передових країнах мають фундаментально інші підходи. Вони в найбільшій мірі переймаються справами, пов’язаними з правом власності. Моїм головним підходом, тим не менш, було не право власності, як таке, але “мета-права” – доступ чи право на права власності. Попри те, що в нас є багато речей в яких ми маємо спільний інтерес, таких як яким чином перебудувати реєстрову організацію, щоб інтегрувати інформацію зібрану з поля в одну базу даних чи як побудувати процедури переводу в цифровий формат меж на основних мапах, експерти з власності не могли сказати мені як включити народ, що утримує свої активи у позалегальному стані, до легальної системи власності. Як ви даєте народу права на офіційне право власності?

Було очевидним з тої короткої західної історії, яку я читав, що в якийсь період нашого минулого всі західні народи здійснили перехід від розрізненого, неформального стану до цілісної офіційної системи власності. Так чого ж я не прямую просто туди – в історію Заходу, щоб подивитись, як розвивалась їх система власності? Ті, що мене приймали, щиро погодилися і шанувальники історії з Земельного Реєстру Її Величності та Німецької Асоціації Офіційних Землевпорядників (German Association of Licensed Surveyors) відіслали мене до своїх найулюбленіших книжок.

Мною прочитане, тисячі сторінок старовини, вивели мене до фундаментального висновку, що перехід до цілісної офіційної системи власності мало пов’язаний з технологіями (хоч технології грають велику допоміжну роль, як буде можливо побачити в 6-му розділі). Вирішальна зміна стосувалася пристосування законодавства до соціальних і економічних потреб більшості населення. Поступово західні народи стали спроможні зрозуміти, що соціальні домовленості, народжені поза офіційним законом є джерелом легітимізації закону, і знайти шляхи прийняти ці домовленості. Закон був таким чином писаний, щоб обслуговувати найпоширеніші фінансові формації і економічне зростання. Це те, що дало теперішнім інституціям власності Заходу їх життєву силу. Більше того, ця революція власності була завжди політичною перемогою. В кожній країні це було результатом кількох освічених людей, які вирішували, що офіційний закон не має сенсу, якщо значна частина населення живе поза ним.

Різні історії власності в Західній Європі, Японії і Сполучених Штатах, всі мають дещо корисне висловити про теперішній стан розвитку і колишні комуністичні країни. В кожній країні, видиме беззаконня не було справжнім злочином, але колізією між правилами, що діють на нижньому рівні і правилами витвореними на горі. Революція в кожному випадку призводила до послідовного об’єднання обох систем.

Втім детальні історії всіх цих країн зайняли б надто багато місця в цій книзі. Я вирішив, відповідно, зосередитись на Сполучених Штатах, оскільки більш, як 150 років тому це була країна Третього Світу. Уряди і суди молодих штатів не були ще настільки офіційно об’єднані, коли намагались впоратись з законом і безладом мігрантів, поселенців, шукачів золота, озброєних гангстерів, нелегальних ділків і решти колоритних персонажів, що витворили життя Американського Заходу таким диким, і якщо дивитися з віддалі часу, таким романтичним. Уродженцю Третього Світу наподобу мене, ця картина минувшини “грінго” дивовижно близька. Хоч мої колеги і я зазнаємо проблем у зв’язку з показником Доу-Джонса на рівні 11000, ми почуваємося цілком як вдома серед скватерів Вірджінії Томаса Джеферсона чи в довгому возі поселенців Кентуккі Деніела Буна.

Як і владні інститути Третього Світу тепер, Американські уряди пробували стримати експоненціальне зростання кількості скватерів (самочинних поселенців) і неофіційних порядків, але на відміну від влади Третього Світу, вони зрештою погодились, за висловом одного конгресмена Сполучених штатів, що “земельна система фактично поламана… і замість писати закони для них, ми пишемо їх після них, женучись до Скелястих гір (Rocky Mountains) чи до Тихого океану”. Що політики США вкінці взнали, як подав Френсіс Філбрік (Francis Philbrick), що “сила, що міняє закон відмінним від найпростішого способу брехня поза ним.”1 Навіть святкований Акт Батьківщини 1862 року, який дав право поселенцям на 160 акрів вільної землі просто для дозволу жити на ній і обробляти її, був менше актом офіційних щедрот, а більше визнанням доконаного факту: американці заселили і обробляли землю неофіційно десятиліттями. Їхні політики поступово змінювали закон, щоб поєднати цю реальність з офіційною законною системою і виграти якісь політичні бали в цій оборудці. Приймаючи ці змінені закони для пристосування до існуючих неофіційних правил, влада Штатів залишила майно американських поселенців та шукачів основою для перетворення в капітал. Як в Сполучених Штатах у ХІХ столітті, проблема капіталізації бідноти в Третьому Світі і колишніх комуністичних країнах є основою політичної проблеми, яку необхідно розв’язати легальними інструментами.

Змальовуючи еволюцію власності в Сполучених Штатах, що я робитиму в цьому розділі, я не беру на себе сміливість писати історію Америки, як мій легендарний тезка, я просто використовую її. В процесі, як ви побачите, я знайшов багато прикладів, які нагадували мені країни, що розвиваються і колишні комуністичні країни тепер: масові міграції, вибухи нелегальної діяльності, політична нестабільність і головне незадоволеність застарілою офіційною системою, яка відмовляється розуміти, що її доктрини і формули мають малий зв’язок з реальним світом. Я також знайшов, як закон Сполучених Штатів поступово вбирав в себе неофіційні порядки, щоб встановити мирний лад – таким чином підтверджуючи переконання судді Холмса (Justice Holmes), що це “досвід”, який дає життя продемонстроване законом, як ми побачимо у наступному розділі, що закон має бути сумісний з тим, як люди реально впорядковують свої життя. Шлях закону, щоб залишатись живим – дотримувати близькість з соціальними угодами, зібраними разом з середовища реального народу на землі.

Паралель з історією Сполучених Штатів

Важко зроузміти, наскільки важливим в Сполучених Штатах був неофіційний тиск і політична чуйність, читаючи все підряд в розділі бібліотеки з історії США. Для політиків більш орієнтованих на реформи і технократів пізнати Американську історію також буде не просто. Історію, про яку вони мали б найбільше піклуватись, а саме ту, що відкриває зв’язок між легалізацією власності і створенням капіталу. Щоб бути соціально і політично корисною, історію потрібно зібрати, щоб висвітлити проблему зблизька. Загалом і зокрема, фахівці з власності не пишуть про перехід неофіційних прав до цілісної офіційної системи власності. Для цього може бути кілька причин.

По-перше, історичний процес ще не закінчився. Супроти популярних переконань, система власності відкрита для всіх громадян – відносно новітній феномен, якому не більше двох сотень років і повне впровадження змін вже проявляється. В більшості народів Заходу основна частина широких реформ власності закінчилася всього лиш століття тому. В Японії це сталося за менш як п’ятдесят років. Оскільки весь процес створення цілісної системи власності був більше результатом несвідомої еволюції ніж свідомо спланованим, не дивно, що знадобиться час, щоб всі корисні уроки по створенню власності розвинутих країн стали очевидними для народів, що розвиваються.

По-друге, власність традиційно розглядалася з точки зору розвинутих країн. Більшість зразків сучасної літератури про власність бере цей розвиток на Заході як доведений.

Третьою причиною, чому процес створення офіційної власності важкий для розуміння є те, що важко слідувати за ниткою історії. Повільне впровадження неофіційних практик, традицій і норм у офіційне законодавство затіняють інші історичні події. Надання офіційних прав власності поселенцям і скватерам в Сполучених Штатах, яке зрештою стало основою для накопичення капіталу і операцій на відкритих ринках, розглядається зазвичай, як політична стратегія захисту американських імперських амбіцій, допомога першовідкривачам експлуатувати багаті ресурси країни і послабити регіональну напруженість. Що ці самі кроки дозволяють Сполученим Штатам подолати конфлікт між офіційною системою і неофіційними традиціями скватерів і інших піонерів не займало головну увагу фахівців з власності.

Те, що я хочу викласти в цьому розділі, дозвольте мені підкреслити ще раз, не є переписуванням історії Сполучених Штатів, а перегрупування споріднених подій таким чином, який допоможе нам зрозуміти, що видимий хаос у країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах – це фактично пошук нового офіційного ладу. Отже погляньмо на перетворення неофіційних “законів” лісів і рівнин молодих Сполучених Штатів на її кодекси законів.

Відхід від старих Британських законів

XVI століття побачило початок небаченої міграції західноєвропейців до берегів Північної і Південної Америки, яку історик Бернард Бейлін (Bernard Bailyn) називав “однією з найвеличніших подій записаної історії.”2 У Британській Північній Америці, за Гофером (Hoffer), “замерзла, змучена, налякана юрба чоловіків і жінок… зібрана на західному березі Атлантики вглядалася у густі лісові хащі. Стискаючи мушкети і Біблії, дехто мав згадувати світ, який вони залишили.”3

Серед тих споминів були уявлення про те, як будувати і зберігати громаду, вести суперечки, обробляти землю і організовувати урядові інституції. Офіційна система відігравала головну роль у вирішенні конфліктів, що постійно виникали. Насправді закон “дістався всюди” в ранній Америці у вигляді “першого колоніального уряду на підставі офіційних документів – “хартій”… Колоніальна економіка функціонувала за законами, що регулювали ціни, ваги і якість товарів. Закон давав засіб для людей продавати чи заповідати землю іншим, передбачав для поселенців вияснення про порушення меж і заблукалу худобу і навіть вказував людям, як ходити до церкви, одружуватись, виховувати своїх дітей, ставитись до прислуги і сусідів.”4

Спочатку колоністи намагались впровадити англійську доктрину законодавства про власність для наведення ладу. Але англійські громадські закони не передбачали соціуму, що швидко виробляв нові форми доступу до власності, не врегульовані і переважно не прийняті головною системою. Англійські громадські закони, наприклад, не давали роз’яснень про те як поводитись в справах стосовно людей, що купили чи успадкували землю з сумнівним правом на неї. В результаті “відкриті судові процеси стосовно права на власність стали винятково необхідними. Всі зацікавлені сторони могли свідчити, і рішення суду стало відносно ефективною і публічною гарантією, коли жодної іншої не існує”.5

Більшість цих колоністів, тим не менш, мали слабке уявлення про технічні деталі англійського законодавства. Багато не знали й не переймались тим, які відмінності між судовою постановою, законом і правом справедливості й іншими тонкощами. Більш важливо, що англійське цивільне законодавство про власність було нерідко непридатне для роботи з проблемами, що постали перед колоністами. Величезні землі у Британській Північній Америці дали першим поселенцям можливості, які неможливо було уявити в Європі, яку вони покинули. Прибуваючи “на континент, де стільки землі було природно вільної чи звільненої від індіанців, англійці [та інші європейці] кинулись ділити своє нове джерело добробуту… Як результат, скрупульозне дотримання деталей було легко загублене. Допускалися помилки в розподілі землі і записах та малу увагу приділялося впорядкованому плануванню, якого бракувало [з боку колоніальної влади], яке мало послідувати.”6 Не всі землі були родючими, добре осушеними чи з легкодоступними багатими луками і сіножатями для худоби і коней поселенців.7 У своїх пошуках придатних земель американські колоністи часто з власної охоти розтікались поза межі, обробляли поля, будували хати, а потім покидали те все, щоб перебратись на кращі території.

Результатом для прав власності була велика проблема у різноманітності і неофіційності. У своєму аналізі офіційних змін в колоніальному Массачусетсі Девід Томас Коніг (David Thomas Konig) змалював бюрократичну і технічну неспроможність, що посилювало проблеми міграції. Нестача уніфікованої земельної системи, наприклад, зумовила порушення і безлад. Повсюди в Массачусетсі представники колоніальної влади часто сперечалися про те, як треба ділити землі. Тут “не було згоди, наприклад, відповідно вздовж прямої лінії чи відповідно до природних особливостей місцевості потрібно проводити межі земельних ділянок.” Один колоніст “мав переконання, що його три сотні акрів в Рідінгу (Reading) мають прямокутну форму, але з жахом дізнався, що багато його сусідів в сусідньому містечку встановили межі в формі “кола”, дуга якого вираховується з площі землі [колоніста].”8 Технічні недоліки в процесі поділу землі також породжували сумніви і плутанину. Коніг зауважував, що проблеми в поправках для різних меридіанів в Північній Америці часто викликали суперечки стосовно ділянок що заходять одна на одну, аж поки Джон Вінтроп IV видав таблицю поправок для вимірювання землі у 1763 році.9

В справі розв’язання загрозливої маси майнових суперечок, природа яких мала нечисельні чи не мала англійських прецедентів, колоніальні представники влади не могли легко слідувати англійській юриспруденції. Натомість “суди часто йшли назустріч місцевим міським жителям і перетворювались ними на новий орган закону, що міг впорядкувати земельні відносини.”10 В справах від місцевого політичного самоврядування до розподілу землі колоністи почали значно відходити від англійських законів, що мали мало спільного з реаліями колоніального життя. Як висловився Пітер Чарльз Гофер (Peter Charles Hoffer): Теоретично вони були частиною особистого королівського володіння [і суб’єктом всіх його законів], але дійсність відсунула теорію. Віддалені від Англії, рідко заселені, багаті на природні ресурси і зайняті чоловіками і жінками, які мали свій власний розум і хватку до бізнесу, колонії потихеньку рухались до самоврядування.”11

Рання американська традиція - скватерство

Хоч ранні мігранти були переважно британськими підданими і підлягали англійському закону, відколи вони переїхали до Америки, то потрапили в іншу реальність, і їх взаємовідносини почали змінюватись. В Англії, займати клаптик землі довгий час не маючи права – “скватерство” – було незаконним. В Сполучених Штатах, не зустрічаючи спочатку опору і маючи багато можливостей, скватерство на вільних землях швидко стало загальною практикою. Скватерство давніше від самої нації. Відповідно до американських студій Форда колоніальних прецедентів земельної системи США “до прибуття Массачусетської Портової Компанії (Massachusetts Bay Company) в Нову Англію там були поселенці без прав чи дозволів жити в різних місцях довкола затоки… Перші поселенці Конектікуту (Connecticut) були офіційно захоплювачами своєї території і могли основувати свої права тільки окупацією і купівлею її в індіанців”12 В перших роках Меріленду (Maryland) французи та інші неанглійські народи жили на землі, якої вони не могли бути власниками відповідно до дозвольних умов. В 1727 році юристи Пенсільванії (Pennsylvania) апелювали що “всілякі [хто] селяться часто в будь-якому місці вільної землі, яку можуть знайти.“ Ці американські скватери вже зайняли і обробляли 100 000 акрів землі без жодної, як сказав один історик, “тіні прав.”13

У Новій Англії заможні політики не були прихильні до діяльності скватерів, котрих вони вважали просто незаконними захоплювачами. Напочатку, як у 1634 році в Массачусетсі, Генеральний Суд (General Court) спробував обмежити скватерство наказом “що всі земельні дозволи вільним поселенцям будуть записуватись і їх копії повинні надсилатись до нього. Обмір землі повинен відбутись у кожному місті констеблем і чотирма іншими вільними поселенцями”14 Це не діяло взагалі. Широке поширення відмови тих, хто займав землю “послідувати наказам 1634 і 1635 років примусила Генеральний Суд в 1637 році вимагати ‘щоб було вжито якихось заходів, щоб змусити людей записати свої землі, а тих, що відмовляються, оштрафувати’”.15

Тим не менш, тут не було ефективних офіційних методів загасити числених конфліктів, що виникали. В результаті скватери вдалися до схеми, що de facto відкрила дорогу до легітимізації скватерства. Багато з найзапекліших конфліктів мали місце на величезних вільних окраїнних територіях, тепер відомих, як Вермонт (Vermont) і Мейн (Maine). До Американської Революції і Нью-Йорк (New York), і Нью-Гемпшир (New Hampshire) претендували на землі Вермонта.16 Щоб обійти Нью-Йоркські зазіхання, губернатор Нью-Гемпшира Бенін Вентворт (Benning Wentworth) “діючи відповідно до того, що право власності складає дев’ять десятих законів… давав безкоштовну землю, як громадянам Нью-Гемпшира, так і Массачусетса… [В результаті такої діяльності між 1764 і 1769 роками] на 131 ділянку вже претендувало більше, як шість тисяч… окремих громад.”17

Невдовзі потому скватери, що мали невелику повагу до будь-якого штату, опанували цю територію. Насправді, “скватери почали стікатися до Вермонту і селитися де тільки захочуть.”18 Скоро вони зрозуміли важливість діяти злагоджено і почали “писати спочатку в Нью-Гемпшир, а потім губернатору Нью-Йорка за дозволами на землю, на якій були їх поселення, або просити за постанову, що потверджувала би їх на їхній землі.”19 Навіть якщо б обидві колонії спробували протистояти скватерським сутичкам періодично висилаючи проти них команди для виселення, скватери настільки контролювали територію, що Етан Ален (Ethan Allen) і його “скватери послідовники”, повставши, відвоювали б незалежність Вермонту. Найголовнішим результатом цієї незвичайної перемоги “скватерської сили” було офіційне визнання їх звичаїв щодо власності.

Скватерство було часто підтримуване заможними політиками, що хотіли використати ресурси колоністів. В більшості колоній політики вірили, що розвиток земель можна забезпечити тільки завдяки еміграції. Щоб довершити цю справу колоніальні політики давали дозволи окремим особам і громадам заселяти незаймані землі, скріпляючи звичай права на зайняття і використання. У Вірджинії за Фордом “посісти ділянку означало збудувати будинок, засіяти один акр і прожити один рік. Якщо цього не було зроблено протягом трьох років, земля переходила у власність штату.”20 За Массачусетським законом обов’язки поселенця “включали зайняття відповідні ділянки і протягом трьох років зведення будинку визначеного розміру, як правило вісімнадцять чи двадцять квадратних футів та очищення від п’яти до восьми акрів для сіножатей і пашні.”21

В Меріленді у 1670-ті Лорд Балтимор (Lord Baltimore) використовував скватерів для заселення “деяких спірних територій на узбережжі східного берега і затоки Делавер (Delaware Bay).”22 У намаганні зберегти свої власні доходи від занепаду Піни (Penns) в Пенсильванії “надіслали вказівку, що люди, які поселились на будь-якій землі можуть купити її за ціну відповідну до часу поселення і відсотки з того часу за мінусом вартості спорудженого. Той, хто не спроможний це зробити буде примушений платити відсоток пропорційний до суми купівлі.”23 Як Піни скоро дізнались, попри все, такий наказ наразився на значні труднощі для виконання, коли скватери не бажали платити. Фактично “стало очевидно, що без влаштування якогось погодження сторін (modus vivendi) з цими рішучими, голодними до землі людьми, яких неможливо вивезти геть, величезні прибутки будуть втрачені… Відповідно, [Пенсильванський] земельний офіс потурав або дозволяв використання землі в багатьох випадках, яким не міг запобігти, через що поряд з стандартними писаними правами виникло багато особливих, місцевих різновидів права на землю.”24

Намагаючись захистити свої права за допомогою політики створення поселень, скватери часто доходили висновку, що офіційна система надто обтяжлива чи складна. Як писала також Амелія Форд (Amelia Ford), “ земельний офіс був надто далеко, справи надто кепськими, а методи надто застарілі, щоб годитись для практичних” скватерів.25 Британські закони ставали все більш відірваними від того, як багато людей жили і працювали.

Новий соцальний контракт: права Томагавка (“Tomahawk Rights”)

У хаосі довколишніх законів, земель і власності мігранти зрозуміли, що якщо вони збираються жити мирно одне з одним, то мусять виробити якусь подобу правил, навіть якщо вони будуть виходити за межі офіційних законів. Скватери почали вигадувати свої власні зразки неофіційних земельних прав, знані як “право томагавка” ("tomahawk rights"), “право загорожі” ("cabin rights") та “право врожаю” ("corn rights"). “Право томагавка” позначалось зрубуванням кількох дерев поблизу витоку джерела і зарубок на корі одного чи кількох дерев з ініціалами особи, що займала землю. Ще у 1660-ті роки скватери Меріленду виробили традицію відмічати дерева на землях, які вони хотіли посісти до того, як отримають дозвіл колоніального “генерал-землевпорядника” ("surveyor-general").26 Наприкінці Американської Революції практика мітити дерева в якості знака власності на землю стало таким поширеним, що один армійський чиновник писав військовому секретарю: “Ці люди на прикордонних територіях звикли займати кращі землі, для чого використовують право томагавка або поліпшення, як вони це називають, вважається, що це є достатніми підставами на право власності.”27

“Право загорожі” ("cabin rights") та “право врожаю” ("corn rights") передбачають позначення меж землі будуванням дерев’яної загорожі чи вирощенням врожаю. Показово, що ці неофіційні права купувались, продавались і передавались – зовсім як офіційні права на землю.28 І супроти таких загородних чи врожайних прав ніхто не міг легально посісти землю. Поза сумнівом, що такі неофіційні підтвердження права власності допомагали уникати сутичок, коли стали загальноприйнятими в американських прикордонних громадах і стали джерелом легального права в пізніші роки.

Попри неохочі поступки місцевих політиків у відношенні до неофіційних традицій, скватери й далі жили у ворожому світі. Вони постійно вступали в конфлікти з місцевим корінним населенням, вдираючись на їх землі. Але скватери були також загрозою для еліти, яка боялася втратити свої величезні володіння. Саме тому один з представників еліти – Джордж Вашингтон – сказав у 1783 році про “бандитів, що кидають виклик всілякій владі, допоки вони не платять податки й не утримують вершки країни грошима на витрати.”29

Полювання шерифів

Мігранти почали селитися, обробляти поля, будувати будинки, передавати землю і брати довгі кредити до того, як уряд надав їм право це робити. Зневажаючи їх ініціативність, тим не менш, багато представників влади залишались переконаними, що ці нові американці зухвало порушують закон і повинні бути покарані. Але це не легко було здійснити. Навіть коли Джордж Вашингтон, батько Сполучених Штатів, спробував виселити людей, що скватерували на його землях Вірджинії, його адвокат попередив, що “якщо він виграє в цій своїй тяжбі проти поселенців у своєму маєтку, вони ймовірно спалять його ферми і господарку”.30

Зв’язки між іншими штатами і місцевими скватерами теж почали накалятися. Навіть перед Революцією мігранти з Массачусетсу вже почали селитися в Мейні, території, на яку Массачусетс претендував ще з 1691 року. Спочатку масачусетські політики не заперечували проти швидкого зростання скватерства у віддаленому Мейні. Після Революції, одначе, зважаючи на банкрутство їх резерву і девальвацією грошей, масачусетські політики звернули погляд на безкраї землі Мейну, як на головне джерело нового бюджету.31 Неочікувано скватери Мейну стали перешкодою продажу великого шматка землі. У 1789 році губернатор видав об’яву яка забороняла скватерство в Мейні.32

Щоб запевнити потенційних покупців в Массачусетсі призначили комітет з розслідування і стягнення плати з незаконних “правопорушників”.33 Більшість скватерів, проте, просто відмовились виселятись чи платити за свою землю. Звісно, замість компромісу з скватерами уряд охочіше наказав шерифам провести офіційно виселення, підпалюючи порохову діжку, що призвело до, як висловився один історик, до “чогось на подобу відкритої війни”.

“Найвизначальнішою рисою в характері [скватерів] є запальність і непримиренна зневага до закону”, коментував один мейнський юрист у 1800 році. “Шерифа округу і його офіцерів вони прирекли стати жертвами, а ненависне слово виконання [яке пишеться в акті виселення] не лякає їх більше. Вони оголосили, що служителів закону потрібно викінчити, юристи мусять бути ліквідовані, а їх офіси стерті в порох”.34 І коли шериф був убитий при спробі виселити скватера, присяжні відмовились засудити звинуваченого в убивстві. Зокрема, в результаті політичного продовження ворожнечі з боку мейнських скватерів, Массачусетс визнав незалежність Мейну у 1820 році.35

Інші колонії також робили все можливе, щоб витіснити скватерів з громадських і приватних земель. В Пенсильванії шотландські і ірландські поселенці почали вдиратися на індіанські землі ще від 1730 років і корінні американці відповіли нападами. Колоніальна влада неодноразово застерігала поселенців “від пограбування земель індіанців і попутного паління їх житла”.36 Насправді з 1763 по 1768 рік Асамблея Пенсільванії намагалась налякати скватерів покаранням “на смерть”, поки губернатор Вільям Пен не наказав солдатам зігнати нелегальних поселенців.37 Не зважаючи на ці заходи кількість скватерів подвоїлась. У відповідь, згідно до одного історика того часу, “розгніваний губернатор тоді оголосив, що той, хто селитиметься на індіанській землі буде покараний смертю. Але для таких арештантів не могли знайти суддів, поступливих присяжних та надійних тюрем”.38

Офіційний прорив: "переважне право"

В країні, де кожен поселенець був або емігрантом, або його нащадком, скватери не могли не знайти співчуваючих в середовищі колоніальної влади, що швидко зрозуміли, як важко буде застосувати англійське цивільне законодавство до багатьох нових поселенців. За англійським законом, якщо хтось навіть помилково зайняв землю іншої особи і щось побудував чи засіяв, він не міг отримати відшкодування за те, що він створив. В колоніях, тим не менш, за наявного браку дієвого уряду і відповідної реєстрації та землевпорядників, влада мусила визнати, що роботи з поліпшення землі, сплачені податки і місцеві звичаї тут теж прийнятне джерело права на власність. Ще від 1642 року Вірджинська колонія визнала виплату компенсації незаконному поселенцю за всі здійснені ним покращення з боку законного власника. В статуті Вірджинії писалося, що “якщо якась особа чи особи коли-небудь посіли якусь плантацію чи землю, яка належала насправді іншій людині”…”відповідна компенсація повинна бути присуджена за судовим процесом з дванадцяти чоловік”.39 Більше того, якщо повноправний власник не бажає відшкодовувати скватеру за його роботи, скватер може викупити землю за ціною, встановленою місцевим судом присяжних.40 Цей статут був невдовзі наслідуваний іншими колоніями. Такі поправки демонстрували межі, до яких місцева еліта симпатизувала людям, що хотіли створювати додаткові прибутки зі своєї землі.

Ця офіційна новація дозволяла поселенцю купити землю, яку він обробив до того, як вона буде запропонована для публічного продажу, була знана, як “переважне право” – принцип, що зміг стати визначальним для інтеграції неофіційних традицій з прав власності в американське законодавство на наступні дві сотні років. Політики і юристи почали витлумачувати “покращення” такими способами, що сповна винагородили скватерів. В Північній Кароліні та Вірджинії право загорожі і право врожаю вважалися за докази.41 В Массачусетсі було додано право томагавка.42 Важливо, що включення таких місцевих неофіційних звичаїв в закони “було не тільки визнанням, що якась компенсація належиться першим поселенцям за понесені ними витрати і ризик, це було офіційним втіленням поширеного переконання… що скватер був реальним благодійником штату, а не землезахоплювачем”.43 В часи Американської Революції право врожаю кочових скватерів трансформувалося, за переконанням багатьох людей, у право займанщини відважних піонерів. Навіть Джордж Вашингтон, що кричав “бандити” на тих, хто вдерся на його власні землі, в іншому місці свого рідного штату Вірджинія вів іншу політику заохочення скватерів, захищаючи їх неофіційні права власності.

Для штатів з небагатими фінансами “переважне право” було також джерелом державних фінансів. Вони могли стягувати плату за вимірювання земель, які зайняті і оформлення на них офіційних дозволів. В результаті закони про “переважне право” поширювалися і до і після Революції. У 1777 році Північна Кароліна відкрила земельний офіс для західного округу, що дав дозволів поселенцям на 640 акрів, надаючи перевагу людям, що вже скватерували в тій місцевості.44 Два роки пізніше Вірджинія прийняла закон, що давав поселенцям, що скватерували на її західних кордонах “переважне право” на землі, які вони використовували.45

Більше офіційних перешкод – більше неофіційних правил

Отримавши багато перемог, американські скватери, тим не менш, були далекі від перемоги у війні. Протиріччя неофіційних правил існували все перше сторіччя існування Сполучених Штатів і ніде не було більше свідчень цього, як у новому федеральному уряді, який неочікувано став володарем таких величезних загальногромадських земель. Від 1784 до 1850 року Сполучені Штати набули майже 900 мільйонів акрів землі через завоювання і купівлю: купівля Луїзіани (1819) – 43 мільйона акрів, купівля Гудзону (1853) – 19 мільйонів акрів, війна з Мексикою (1848) – завоювання 334 мільйонів акрів.46 На додачу 1802 року федеральний уряд заволодів усіма західними територіями східних прибережних штатів.

Починаючи з 1784 року Конгрес новоствореної конфедерації (конституційне об’єднання ще не було втілене) штатів почав розробляти плани обмеження доступу і прав для національних громад. Найбільш вагомим рішенням стало те, що поселення північно-західних територій зможуть нарешті стати штатами з такими ж правами і привілеями, як і перші тринадцять.47 У 1785 році Конгрес розширив декрети попередніх років, впровадивши систему впорядкування і продажу громадських земель. Наслідуючи модель, вживану у колоніях Нової Англії, система землевпорядкування ділила землі в містах на квадрати зі стороною 6 миль з наступним поділом на 36 секцій в одну квадратну милю або 640 акрів. Коли територію було поділено, ці 640-акрові секції продавались за ціною $1 за акр.

Два роки пізніше, у 1787 році, Конгрес зібрав попередні декрети у Північно-Західний Указ (Northwest Ordinance), який визначав поділ північно-західних територій на кілька частин і планував три етапи процедури набуття територіями статусу штату. Зокрема, закон виписав концепцію “необмеженого права власності” - "fee simple ownership" (право власності є вічним і нічим не обмежується воля продати чи подарувати його комусь) і дав перші гарантії свободи підприємництва у Сполучених Штатах.48 Попри таке федеральне законодавство, що запровадило вишукану структуру офіційного закону для розподілу громадських земель - історики розглядають Північно-Західний Указ як перший успіх перед-конституційного уряду США – це не дозволяло ні контролювати, ні стримати зростання чисельності людей, що мігрували на околиці країни. Єдиною головною проблемою була надміру висока ціна на федеральну землю: $640 за ділянку землі - дуже великі гроші на той час. Така сума негайно відкидала тисячі американських поселенців за межі федерального ринку землі.49 Розробники Північно-Західного Указу передбачали, що багаті інвестори зможуть продавати ділянки малих розмірів, відкривати кредит чи даватимуть землю в оренду. Але в будь-якому випадку у піонерів не було необхідних коштів.50

Мігранти натомість “обирали непевність протизаконних поселень”51 і ці нові десятки тисяч американців ставали скватерами на основі неофіційних традицій. Майже негайно федеральний уряд запрацював над маргіналізацією і покаранням цих скватерів. Вони були гаряче атаковані в суперечках навколо прийняття Північно-Західного Указу. Вільям Батлер (William Butler) з Нью-Йорка писав: “Я припускаю, що Консул знає про злодійства людей цієї країни, що стікаються сюди з усіх боків, селяться і захоплюють не тільки землю Сполучених Штатів, але також і цього штату, багато сотень переправились через річки і щодня багато йдуть разом зі своїми сім’ями. Здоровий глузд Консула, сподіваюся, постане проти такого очевидного і зростаючого зла”.52

Під тиском таких настроїв члени Конгресу взялися до виселення скватерів, часто примусовим способом. У 1785 році Конгрес прийняв резолюцію, яка однозначно забороняла скватерство на громадських землях і надавала повноважень військовому секретарю виселяти незаконних поселенців з федеральних земель Північно-Західних територій. Ці правила запрацювали навесні 1785 року на землях, де зливаються річки Маскінгам (Muskingum) і Огайо (Ohio), де армія Сполучених Штатів виселила десять сімей, знищивши їх домівки і будуючи форт, щоб запобігти їх поверненню.53 Чотири роки пізніше президент Вашингтон наказав знищити хатинки і вивезти сім’ї, що оселились на прикордонних землях Пенсильванії, які належали корінним американцям.54

Втім, майже всі політики хотіли зберегти встановлені закони нового суверенного народу, деякі вже мали сумніви, що це можна буде досягти таким шляхом, що найкраще відповідатиме інтересам країни. Саме тому питання пріоритетів постало майже одразу.55 Під час самих перших сесій нового Конгресу у 1789 році один з конгресменів в’їдливо наголосив на виборі, що очікує скватерів:

На даний час є величезна кількість людей на землі, які бажають заволодіти нею, викупивши права на землю. Що подумають ці люди, що поселились на вільних землях, з тривогою чекаючи свого виселення урядом, виявивши свої пріоритетні права поглиненими покупкою мільйонів акрів? Чи чекатимуть вони, щоб стати жертвами цих людей?.. Вони зроблять одне з двох: або перейдуть на іспанську територію, куди їх всіх ніхто не запрошував, та стануть підживленням сил іншого народу, створюючи для нас небезпечний кордон, або оберуть інший напрямок і переїздитимуть на територію Сполучених Штатів і братимуть собі осідок без вашого дозволу. Що тоді стане проблемою? Вони не платитимуть вам грошей. Збільшуватимете війська, щоб їх виселяти? Це вже спробували, солдатів зібрали, відправили… щоб досягти цієї мети. Вони спалили хатки, поруйнували загорожі, понищили картопляні поля, але через три години після того, як солдати пішли, люди знову повернулись, полагодили поруйноване і тепер знову живуть на тій землі відверто кидаючи виклик Союзу.56

Типові протиріччя в Конгресі добре характеризуються поглядами комітету громадських земель (Public Lands Committee) палати представників. Порадивши у 1801 році Конгресу відмовити вимогам скватерів на пріоритетні права, комітет усвідомлював, що скватери “з великими стараннями і труднощами заселяли, обробляли і покращували певні землі … [і відповідно] не тільки збільшували цінність земель ними заселених, але й земель довкола на велику вигоду Сполучених Штатів”. Не зважаючи на це, комітет зауважував, що надання “прошеної індульгенції може бути витлумачене як заохочення до захоплення громадських земель і стати невиправданою пожертвою громадських інтересів”.57 Таким чином серед конгресменів переважала думка, що треба відмовити їм у будь-яких правах.

За два наступних десятиліття від свого заснування відповідно до першого розділу Конституції США, Конгрес твердо тримався вороже стосовно поселенців, що нелегально жили на громадських землях. У 1796 році він збільшив мінімальну ціну для громадських земель з $1 за акр, яка встановлювалась Земельним Указом від 1785 року, до $2 за акр.58 У 1807 році Конгрес затвердив заходи, що передбачали розшук і ув’язнення будь-якого скватера, що відмовляється виконувати проголошений закон і уповноважив військо виселяти поселенців в разі потреби.59 В документі Комітету з громадських земель 1812 року писалося: “Різноманітні недозволені поселення на громадських землях у багатьох відношеннях шкідливі для громадських інтересів”.60

Тим не менш, проблема була в тому, що Конгрес, як це є тепер в багатьох країнах, був далекий від реальності: він не мав уявлення про розмах тиску скватерів та не мав можливостей втілити в життя свої накази. Навіть головний Земельний офіс, створений у 1812 році для впорядкування, продажу і реєстрації громадських земель не міг виконувати свою роботу. Перевантажена підтвердженням земельних патентів, присланих з місцевих відділень, нова федеральна агенція також мала слідкувати за обліком купівель, зроблених в кредит. Законодавці сподівалися, що Земельний офіс зможе працювати, як інформаційний центр, обслуговуючий громадян, які потребують землі. Але всі ці завдання невдовзі захлиснули його невеличкий штат, що скоро не міг впоратись із головними своїми обов’язками.61 Як зауважила Патриція Нельсон Лімерік (Patricia Nelson Limerick), конгресмени самі сприяли проблемам Земельного офісу: “Від імені виборців конгресмени жалілися на повільність, з якою офіс працює, а від свого власного імені, конгресмени робили багато запитів інформації, що поглинали час клерків, а заради економії і скорочення конгресмени відмовились збільшити фінансування офіса”.62

На додачу, з перших днів Сполучені Штати мали обмежені фінансові ресурси і вдавалися до земельних дозволів, щоб розплатитись з цілими прошарками населення. Багато істориків переконані, що практикуючи випуск “земельних облігацій” ("land scrip"), що були названі “еквівалентом продовольчих карток вісімнадцятого століття”, паперів, що погашались у вигляді землі, уряд заохочував беззаконня і скватерство.63 Від 1780 до 1848 року Конгрес роздав 2 мільйони акрів землі солдатам, що воювали в Революцію, 5 мільйонів – для ветеранів війни 1812 року та 15 мільйонів – для тих, що воювали у війні з Мексикою. Між 1851 і 1860 роком Конгрес додав ще 44 мільйона акрів за службу у революційній війні, війну 1812 року, війни з індіанцями і мексикансько-американську війну.64 Коли вперше була придумана континентальним Конгресом, в часи війни за незалежність, політика земельних облігацій була цілком логічною в тому, що дозволила американському уряду заплатити офіцерам і солдатам за їх службу. Конгрес також боявся постійної військової загрози з боку корінного населення, чи з власної волі, чи як найманців Англії чи Франції, яку вони складали для нової республіки. Рішення заселити колишніми солдатами прикордонні землі розв’язувало обидві проблеми одночасно.

В середині вісімнадцятого століття, одначе, розквіт чорного ринку земельних облігацій виявив, що живить він і скватерство і спекуляції. На кожну сотню солдатів, що отримали земельні облігації, дев’яносто чотири продали свої права на чорному ринку – ситуація, яка не відрізняється від тої, яка склалася сьогодні в багатьох країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах, які надавали громадське житло для деяких категорій громадян.65 Як висловився один історик, “ніхто не очікував півмільйона вдовиць і похилого віку чоловіків, що отримали [облігації] для утворення бар’єра проти іноземного вторгнення”.66 Федеральний уряд також віддав мільйони акрів вільних земель під нові залізниці, що перетинали континент. Впродовж дев’ятнадцятого століття більше 518 мільйонів акрів – майже п’ята частина всіх федеральних земель – були роздані, чи безпосередньо приватним залізничним компаніям, чи штатам, які могли потім передавати землю під колії. Логічним поясненням цих грандіозних роздач було таким, що це дозволить організувати впорядковані поселення на прикордонні. Попри те, що більшість землі мала невелику цінність, великі ділянки мали поклади мінералів чи були придатні для землеробства.67 Левова пайка відійшла трансконтинентальній залізниці, яка отримала всілякі інші ділянки землі окрім їх доріг, створивши шахівницю з почергово державних і залізничних земель. Конгрес вірив, що залізниці зможуть продати непотрібні їм землі швидше і дешевше для заохочення поселень.68 Тепер знову реалії поселенських земель увійшли в конфлікт зі сподіваннями політиків. Розташування у вигляді шахівниці, відповідно до одного з дослідників, “затримувало заселення на мільйонах акрів найкращих земель і перешкодило їх освоєнню”.69 Іноді це навіть призводило до відкритої війни. Стефан Шварц (Stephen Schwartz) доповідає про конфлікт, що виник у 1880 році у долині Сан Хуакін (San Joaquin Valley) в Каліфорнії, в місцевості званій Рване Болото (Mussel Slough), коли фермери і скотарі, що влаштувались на землях залізниці запротестували проти змін в угоді продажу, коли настав час платити. Залізнична компанія вирішила, що ціна продажу повинна враховувати всі покращення, такі як будови і канали. Це призвело не тільки до судового розгляду, який не зміг розв’язати справу, але також до стрілянини з п’ятьма вбитими серед поселенців і кількох з тих, що виселяли,70 про яку винний маршал зізнав, що “не встановлено хто стріляв першим”. Пишучи про інцидент, Сан Франциско Кронікл (San Francisco Chronicle) звинуватила залізниці, стверджуючи, що “Якими б певними не були їх офіційні права, очевидно, що справедливість цілком на боці поселенців”. Військова перевага була також на боці поселенців. Чиновники підрахували, що для наступу на них знадобиться від 200 до 1000 добрих солдат.71

Намагання федеральних урядів збудувати впорядковану земельну систему не змогли придушити волю громад відстоювати своє право в своїх районах. Хтось виразно висловив аргумент скватера: “Я запевняю, що всі люди згідно з конституцією, прийнятою в Америці, мають необмежене право переїхати в будь-яке вільне місце і … Конгрес не владний їм це заборонити”.72 Протягом перших двох десятиліть дев’ятнадцятого століття, політики і скватери воювали за те, як право власності може бути надано. Серед політиків “постало питання: ‘Що з цими землями робити?’ Одні вимагали: ‘Віддати солдатам’. ‘Використати їх, щоб сплатити державні борги’ – казали інші. ‘Зберегти їх для майбутнього використання’ – вперто радили інші і, були тут такі, що стояли на тім, що кожен, хто забажає повинен мати право оселитися на них”.73

Беззаконня чи невідповідність офіційної системи?

На початку дев’ятнадцятого століття система власності Сполучених Штатів була в стані безладу. Наявні закони стосовно прав власності і протистояння законодавців тільки загострили кризу, що спіткала мігрантів країни. У своєму плідному вивченні скватерів і земельних законів у Вірджинії та Кентуккі Пол Гейтс (Paul Gates) переконує, що офіційний закон вимагав “постійного збільшення судових витрат для вияснення прав власності, виселення незаконних претендентів і захисту території від нападів і плюндрування”. У поєднанні “з платою за судовий розгляд і великими відсотками за позики”, неадекватність офіційного закону була “постійною загрозою безпеці розслідувань і залишала сторони в постійному протиборстві”.74

Як і слід було очікувати, мігранти, які посідали ці землі, переважно не мали офіційних прав на свою власність і як правило це закінчувалось суперечкою за право власності не з одним, а з двома власниками. А тоді, навіть якщо вони купили землю і щось на ній збудували, вони нерідко стикались з виконавцями виселення, насланими іншими власниками з пріоритетним правом на їх ділянку.75 Один колишній інспектор подорожуючи через Кентуккі у 1802 році писав, що в кожній хаті, де він зупинявся, господар переймався надійністю прав власності на довколишні землі.76 Між 1785 і 1890 роком Конгрес Сполучених Штатів видав більш як п’ять сотень різних законів по реформуванню системи власності, ніби заснованих на ідеалі Джеферсона про передачу власності в приватні руки громадян. Проте, складні процедури, пов’язані з цими законами, часто перешкоджали цій меті. Ще більш заплутуючи справи, окремі штати створювали свої власні правила для прав власності і продажу земель, які переважно були вигідні і захищали тільки їх власну багату еліту. В результаті спроби реформ системи власності тільки побільшили проблеми з громадськими землями і одночасно змушуючи мігрантів дуже перейматися втратою тих видимих прав власності, які вони мали. Коментуючи реформу в Кентуккі один сучасник підкреслював, що “багато мешканців організували охорону своїх володінь з-за цієї плутанини… [як наслідок] багато хто не наважився зголосити свої права, побоюючись бути зобов’язаним платити чималеньку компенсацію”.77 Протягом вісімнадцятого століття і на початку дев’ятнадцятого, “як вирішувалась стара проблема, то виникала нова. Були постійні труднощі з встановленням прав власності… [оскільки право власності стало] поняттям більш уявним ніж довгота, більш невизначене ніж три зарубки чи струмок. Право власності стало дратівливою і непокірною справою, як відмінений закон про феодальну власність”.78 Дуже легко офіційні інституції Сполучених Штатів здались в головному, щоб ефективно вести справи з буйно зростаючою міграцією.

На 1820 рік оригінальна система власності Сполучених Штатів була настільки невпорядкована, що суддя вищого суду Джозеф Сторі (Joseph Story) писав: “Ймовірно епоха перейде раніше, ніж винайдений судовий розгляд [в законах США з прав власності] скінчиться… Він назавжди лишиться загадковим кодом з особливим діалектом, щоб бути відкритим і досліджуваним, подібно до юриспруденції якоїсь давньої нації”.79 На думку судді Сторі, іронія полягала в тому, що Сполучені Штати були “не якимось старим консервативним суспільством, а новою країною на периферії [древньої] правової традиції”.80

Закони США стали такими незграбними, що стали головним каменем спотикання для поселенців, які хотіли захистити свої права на власність і покінчити зі статусом “скватерів”. Їм не залишилось нічого іншого, як формувати свої власні “закони”, особливо ті, що стосувалися власності, поєднуючи англійський закон і місцеві американські правові традиції зі своїм власним громадським глуздом. Результатом була “опозиція прав власності”81 у двох правових і економічних системах, одна покоїться кодифікована в книжках статутів, інша діє на землі. Таким чином Сполучені Штати стали жити в рамках плюралістичної правової системи, в якій багато прав і майнових відносин стали визначатися неофіційними законами.

Політичну еліту роздирали, з одного боку, відданість офіційному закону, а з іншого - симпатії до поселенців, яким не знаходилося місця в межах цього закону. Промова Томаса Джеферсона якнайкраще відображає роздвоєність політиків в почуттях стосовно неофіційних звичаїв. “Така різноманітність тут [цих звичаїв]… що не встановлені принципи закону чи справедливості можуть застосовуватись для їх встановлення. Багато з них були створені на основі мита і звичаїв, які народилися в цій країні, вироблені методом випробування особливо на собі і які увійшли в майже кожне володіння не можуть бути цілком проігноровані”.82

Зусилля штатів підняти питання

Американські політики мали три варіанти. Вони можуть продовжувати спроби заперечувати чи ігнорувати звичаї, неохоче робити поступки або стати захисниками неофіційних прав. Поширення законів землеволодіння – визнання права на землю на підставі зроблених на ній робіт – всюди в Сполучених Штатах в першій половині дев’ятнадцятого століття підказує, що політики все більше слідували останньому варіанту. Історія запровадження законів землеволодіння в Сполучених Штатах – це історія зростання “неофіційщини”, як політичної сили.

Поворотна подія сталася в новому штаті Кентуккі, чия система власності, як і в багатьох інших штатах, була зовсім розладнана. Його губернатор жалівся, що сумма земельних клопотань втричі перевищує площу самого штату. Історик Пол Гейтс пояснює: це сталося завдяки прийнятому політиками законодавству, яке догоджало виборцям між 1797 і 1820 роками. Ці дії сприяли “двом першорядним принципам справедливості в [американському] встановленому законі: право того, хто зайняв землю … на зроблені ним покращення і право поселенців на приватну власність землі, якщо протягом семи років воно неопротестоване і за яку сплачувались податки, щоб мати тверде і повне право на цю землю не залежно від того, які супротивні права на власність будуть заявлені”.83 Важливість законодавства Кентуккі, проте, полягає не в його внеску в офіційні принципи, а в його відображенні зростаючої політичної сили піонерів. Знаменно, що тиск, який ці незаконні поселенці чинили на виборних осіб, був таким, що міг би привести багато урядів штатів до відмови від рішень Верховного суду США, ворожих до багаточисельного позалегального населення країни.

У 1821 році Верховний суд оголосив закони займанщини Кентуккі неконституційними.84 Рішення було винесено у зв'язку зі справою спадкоємця великого землевласника, Джона Гріна (John Green), і Річарда Бідла (Richard Biddle), скватера, що нелегально поселився на землях Гріна. Спірна земля спочатку належала до Вірджинії, але тепер була частиною Кентуккі. В справі “Green v. Biddle” Верховний суд діяв проти законів займанщини Кентуккі, наголошуючи на “праві власності” відповідно до прецедентів англійського громадського законодавства.85

Вирок явно сподобався тільки тим людям, які мали офіційні права власності на землі, які вони посідали. Відповідно до вироку суду, закон Кентуккі “діє несправедливо і деспотично, оскільки законний власник примушений платити не тільки за наявну меліорацію землі, не тільки за збільшення її ціни, але компенсувати видатки займанця на уявні покращення незалежно від того чи вони корисні, чи уявні, і по суті є його смаком чи бажанням прикрашати, продиктовані виключно його дивацтвом і забаганками”."86 Після перегляду справи “Green v. Biddle” Верховний суд у 1823 році підтвердив свій попередній вирок, підкреслюючи, що закон займанщини забирає в “законного власника землі ренту і прибуток, отримані займанцем”.

Політики, що шукали підтримки своїх виборців-“нелегалів”, піддали жорсткій критиці ці рішення Верховного суду і назвали їх "найбільш руйнівними" і "небезпечними" для благоденства громадян Кентуккі.87 Верховний суд міг і не зважати на нову політичну і економічну реальність, що виявилась у швидкому розширенні американських кордонів, але західним політикам потрібно було тільки відкрити вікно, щоб побачити, як швидко міняється країна. В цей час, в перших десятиліттях дев’ятнадцятого століття, десятки тисяч сміливих мігрантів рушали на захід з початкових колоній через гори Апалачі, щоб оселитися на родючих, незайманих землях. Чисельність населення США подвоювалася кожних 20 років. У 1620 році у всій Британській Північній Америці було приблизно 5 000 поселенців. У 1860 році кількість населення перевищила 30 мільйонів. П’ятдесят відсотків населення мешкало на захід від Апалачів. Ці мешканці хотіли від судів визнання їх прав на власність, яку вони набули.88 Ця політична і юридична протидія рішенню Верховного суду в справі “Green v. Biddle” в Кентуккі стала великою перемогою “нелегалів” і вони швидко перейшли в наступ. В уявленнях багатьох політиків і місцевих редакторів газет ворогом тепер став Верховний суд США. Одна місцева газета писала про “зрадництво"”суддів, які погрожують “анулювати” права “непостійних мешканців і прибульців”.89 В розпал суперечок стосовно суддівської влади, впливовий житель Кентуккі Річард М. Джонсон (Richard M. Johnson) заявив у виступі перед Сенатом, що це рішення “може зруйнувати політику [Кентуккі] … і, якщо так продовжуватиметься, може спричинити майже катастрофічні наслідки, спровокувавши надто багато майнових тяжб, де під питання потраплять поселення, яким уже роки, і поставлять в усьому поважну земельну власність під велику небезпеку”.90 Інший мешканець Кентуккі, навіть більш поважний сенатор США, Генрі Клей (Henry Clay), давній противник ліберального поширення прав скватерів, визнав свою колишню неправоту: “Вони будують будинки, садять сади, огороджують поля, обробляють землю і обзаводяться родиною довкола. Між тим потік міграції охоплює їх, їх облаштовані ферми ростуть в ціні і за них питають. Вони продають їх новоприбулим з великим прибутком і вирушають далі на захід… Таким чином тисячі, десятки тисяч щодня облаштовують своє довкілля і покращують його устрій”.91 Обидва губернатори законодавчої влади Кентуккі також висловили свій протест проти рішення Вищого суду.92

Від свого заснування суд був найпершою ціллю політиків, що критикували владу купки еліти суддів, яких ніхто не обирав. Але справа набула незвичайного розвитку. Судді Кентуккі також відмовились визнати рішення Верховного суду. В подібній справі двома роками пізніше суд Кентуккі зауважив, що справа “Green v. Biddle” не може слугувати зразком, оскільки справа “була вирішена тільки трьома з семи суддів, які складали Верховний суд Сполучених Штатів, і будучи думкою меншості суддів не може бути визнана за конституційний принцип”.93 У 1827 році інший суддя Кентуккі відмовив Бідлу, виправдовуючись тим, що оскаржувані закони займанщини були конституційними у “справах надто чисельних, щоб бути перерахованими”.94

У колотнечі, що піднялася довкола справи “Green v. Biddle” західні політики і демократи з усієї країни стали бачити це зростання скватерського електорату під іншим кутом. Відтоді вони говорили не про брудних злодіїв, що знімають вершки з державної землі, а про “благородних піонерів”, що допомагають розбудові країни. Звичайно, вони були також потенційними виборцями.95 Симпатизуючі політики почали атакувати систему власності. Один конгресмен з Канзасу наголошував, що “повсюди в його штаті поселенці зайняли громадські землі, облаштували їх, платили податки, а тепер їм наказано забиратися з землі без компенсації за рішенням секретаря внутрішніх справ з тих чи інших причин”.96

Федеральні зусилля підняти питання

В розпал суперечки довкола справи “Green v. Biddle” Ендрю Джексон (Andrew Jackson), герой війни 1812 року проти Британії і голос підтримки піонерів, майже виграв президентські вибори. Через чотири роки Джексон зрештою став президентом. За час двох термінів свого правління, коли останні майнові обмеження для голосування і діяльності політичних установ зникли, коли поширились громадські школи, коли штати гуманізували карний кодекс і позакривали боргові в’язниці, симпатії до прав скватерів побільшали. Так спрацювала громадська ворожість до суддів і прокурорів, яких сприймали за активних помічників багатих і впливових.97

До 1830 року з 13-ти початкових штатів стало 24, включаючи 7 західних, чиї представники у Вашингтоні були ярими захисниками політики сприяння скватерам. Щоб здобути підтримку цього зростаючого у впливі блоку Північні і Південні штати наввипередки намагались показати, які вони прозахідні.98 Західні штати і скватери, що домінували на цих землях почали тренувати свої зростаючі політичні мускули і результат був вражаючим. Між 1834 і 1856 роками Міссурі, Алабама, Арканзас, Мічиган, Айова, Міссісіпі, Вісконсин, Мінесота, Орегон, Канзас і Каліфорнія прийняли закони займанщини подібні до законів Кентуккі, відкинуті Верховним судом у справі “Green v. Biddle”.99 Пол Гейтс (Paul Gates) доводив, що “жодна справа, розглянута Верховним судом, не опротестовувалась так законодавцями і судами штатів, неспроможністю федерального суду зробити справу прецедентом і, вкінці неспростованим актом Конгресу, що поширював сферу дії федерального суду на справи займанців, як “Green v. Biddle”.100

Нарешті і Вашингтон відчув зміну ситуації. В той час, як у 1806 році комітет громадських земель звинувачував скватерів у своїх власних труднощах, у 1828 році той самий комітет звітував до палати представників, що американський скватер виконав цінну громадську службу, за яку він заслужив компенсацію.101 Колись страшний скватер тепер хтось “хто завдяки своїй ініціативі і підприємливості створив для себе і своєї родини домівку посеред диких земель [і] повинен мати право на винагороду. Він створив зручності для продажу громадських земель і призвів до конкуренції землі, які в іншому випадку могли не мати цінності для володіння і на які могло б не виявитися покупців, допоки він не облаштував її”.102

Члени Конгресу почали проект законодавства, яке б полегшило шлях для поселенських звичаїв до втілення в офіційній правовій системі.103 В його основі був правовий виверт, що був спасінням скватерів в колоніальний період (і проти якого виступав Конгрес США) – переважне право на землю. У 1830 році коаліція західних і південних конгресменів прийняла загальну постанову про переважне право на землю, що стосувалася “кожного поселенця чи займанця громадських земель …, що тепер у володінні і оброблялась будь-яка їх частина у 1829 році”.104 Кожен скватер отримав право на купівлю 160 акрів землі, включаючи землю, яку він облаштував за ціною $1.25 за акр. Сплата повинна відбутись до того, як земля буде виставлена на публічний продаж, а передача чи продаж пріоритетного права суворо забороняється.

У 1832, 1838 та 1840 роках Конгрес змінював загальну постанову про переважне право 1830 року. Кожного разу це були спроби подальшого посилення прав дрібного скватера та намагання зменшити деякі обтяжливі аспекти принципу переважного права. Наприклад, акт 1832 року зменшив мінімальну площу землі, яку мав купувати скватер з 160 до 40 акрів.

До 1841 року принцип переважного права став настільки міцно організований, що Конгрес прийняв головний майбутній закон. В законі 1841 року йшлося не тільки про наявних скватерів, але про “будь-яку особу…, яка в майбутньому поселиться на громадських землях”.105 Заселена земля повинна бути проінспектована, але навіть це застереження було зрештою відкинуте.106

Неофіційні зусилля підняти питання

Часто географічно ізольовані від політичних і конституційних суперечок стосовно власності, багато скватерів робили все, що тільки могли для захисту земель, які вони займали. Деякі навіть платили двічі за якусь ділянку, тоді як інші платили адвокатам шалені гонорари, щоб вони допомогли їм офіційно оформити власність на землю.107 Багато не мали тих коштів, які вимагала офіційна система, отже вони укладали свої власні неофіційні домовленості, які відкрили новий шлях для посідання і утримання власності на американському прикордонні. Для всякого практичного вжитку вони взяли закон в свої руки і примусили офіційні організації слідувати їх ініціативі. Політикам знадобився деякий час, перш ніж вони усвідомили той факт, що поряд з офіційним законом, сформувались неофіційні соціальні домовленості стосовно власності і вони утворили значну частину системи прав власності країни. Щоб організувати всеохоплюючу правову систему, яка б могла діяти по всій країні, вони могли піти в спосіб, яким люди вже визначали, використовували і передавали права власності.

Два важливі приклади служать для ілюстрації появи неофіційних організацій для захисту неофіційно набутих прав власності: позовні асоціації, що поширилися по всьому американському середньому заходу в першій половині дев’ятнадцятого століття та гірняцькі спілки, що заполонили американський захід після знайдення золота в Каліфорнії. Для багатьох американських істориків позовні асоціації і гірняцькі спілки втілюють “демонстрацію спроможності людей прикордоння до демократичної діяльності”.108 Інші доводили, що ці організації діяли “як димова завіса для приховування розграбування землі від справжніх власників”.109 Це не моя суперечка. Мене цікавить у позовних асоціаціях і гірняцьких організаціях те, що вони показують, що неофіційні групи відігравали важливу роль у відстоюванні прав власності в Сполучених Штатах і в збільшенні вартості землі. Попри технічні порушення громадської території, ці скватери володіли, зі слів історика Дональда Пісані (Donald Pisani), “відчуттям законності вкоріненої у переконанні, що … ‘народ’ має більше право визначати і тлумачити правила ніж офіційні фахівці”.110 Зрештою, неофіційні організації виконували низку функцій від перемовин з урядом до реєстрації власності та прав, яких домагалися скватери.

Позовні асоціації

Позовні асоціації американського середнього заходу попервах організовувались скватерами поселенцями для захисту своїх прав від спекулянтів чи захоплювачів землі. Дві позовні асоціації в Айові, наприклад, зазначали в своїх статутах захищати ділянку кожного свого члена протягом двох років від часу продажу землі.111 Алан Богу (Allan Bogue) писав, що “скватери можуть сподіватися, що їх друзі в клубі прийдуть їм на допомогу, якщо захоплювачі землі влізуть на його займанщину і … його друзі можуть відлякати спекулянтів, які могли б перебити йому ціну на земельному аукціоні”.112 Один місцевий історик з Айови писав, що

коли якийсь справжній поселенець, один з тих, хто хотів землі для будинку і займанщини … оселявся на клаптику території [спілки], він негайно потрапляв під напад погромників, які вимагали від нього або покинути претензії на землю, або заплатити їм за те, що він захопив землю на яку вони прийшли раніше”. Якщо поселенець висловлює сумніви в тому, що вони перші заявили претензії на це місце, вони [позовна спілка] завжди мають напоготові одного чи більше свідків, що засвідчать правдивість їх претензій.113

Ці спілки впровадили свою власну вимогливу і примітивну справедливість. Місцевий чиновник якось спитався члена спілки, що станеться, якщо спекулянт таки перехопить їх ділянку. Скватер відповів – “Що ж, я його вб’ю. І згідно домовленості між поселенцями я буду захищений, а, якщо справа і дійде до суду, жоден присяжний не ризикне підтримати вирок проти мене”.114 Проте, більш типовим для позовної спілки було забезпечити мінімальну видимість належного процесу зібранням присяжних – товаришів скватерів – для розгляду справи займанця. В одному окрузі Айови, один претендент на землю, що спробував зайняти вільну другу ділянку одного з членів позовної спілки був “за годину” притягнений “юрбою серйозних, ображених чоловіків” на засідання поселенських присяжних.115

Але функції їх позовних спілок також поширювались до захисту проти третіх груп за всякий спосіб в межах офіційного закону. Наприклад, члени спілки “як правило скватери, що першими захопили землі в певній місцевості, домовлялись не діяти один проти одного на земельних аукціонах і заважати іншим діяти проти членів [спілки]”.116 Одного разу позовна спілка у вступі до статуту відверто визначала свою мету:

Оскільки ми, відповідно до дозволу уряду, стали поселенцями на цій землі і витрачали свій час і гроші на її облаштування, ми вважаємо справедливим наше право купити її за звичайною ціною. В той же час, можуть знайтися особи схильні сперечатися проти нашого права і цим створювати недовіру, хвилювання і паніку. Тому вирішено, що в нашій справі безпека тільки в спілці, і розв’язання проживання дружньо і без суперечок поміж нами в тому, щоб взаємно дотримуватись угоди і остерігатися всього, що може призвести до виникнення недовіри і колотнечі, щоб в усьому опікати членів комітету і захищати їх у виконанні обов’язків, на них покладених.117

Цей документ особливо прикметний в своїй подібності до “поселенських угод”, які групи скватерів укладають майже всюди у третьому світі сьогодні.

Кожна позовна спілка розробляла свій власний статут і внутрішні закони, обирала виконавчий комітет, встановлювала правила для вирішення суперечок та виробляла методи для реєстрації і супроводу позовів.118 Статут позовної спілки округу Джонсон в Айові, наприклад, передбачав президента, віце-президента, клерка, писаря, вибори сімох присяжних, будь-які п’ять з яких могли скласти суд чи розбирати поселенські суперечки, вибори двох маршалів, які мали слідкувати за дотриманням правил спілки, методи позначення прав власності на землю.119 Згідно з Аланом Богу (Allan Bogue), істориком цих “позовних клубів” Айови, більшість “правил передбачали розмір дозволених позовів, настанови з визначення, реєстрації і подачі позовів, міри, що мають застосовуватись, якщо член клубу претендує на якісь чужі права, коли члени загрожені землезахоплювачем і коли наближається дата земельного аукціону”.120

Поселенські угоди позовних спілок явно сприяли підвищенню ціни на землю, стосовно якої позивались скватери. В округах Айови Повешек, Джонсон і Вебстер позовні асоціації виробили особливі “правила, що передбачали ступінь до якого член повинен облаштувати свою позовну ділянку”.121 Спілка також встановила верхню і нижню межу розміру позовної землі, що підлягала захисту і переважно дозволяла членам продати їх позовні ділянки, щоб визначити ціну їх майна. Багато членів, проте, “не задовольнялися землями, які їм належались за законом, але претендували опротестовувати такі великі ділянки території, що в деяких випадках було важко купцеві знайти якийсь вільний лот”.122 Така практика діставала мовчазну підтримку з боку більшості членів спілки. Попри те, що члени позовної спілки звинувачували великих спекулянтів, вони самі були, як наголошує Богу, “спекулянтами малої руки”.123 Позовні спілки в американській історії були більше, ніж просто засіб для захисту обійстя, вони були також корисні для захисту торгівлі через позови.124

І ці позовні спілки допомогли створити “різновид громадського закону … створеного через згоду громади і на потребу громади”.125 Як підкреслював один з істориків скватерства “хоча позовний закон не є законом, встановленим Сполученими Штатами чи статутом території, тепер це все одно закон, вироблений і встановлений сувереном самостійно, і його дотримання обов’язкове”.126

Втім, поселенці не замінили офіційний закон цілком. Їх неофіційні звичаї служили тимчасовим притулком по дорозі до офіційного статусу.

Організації старателей

24 січня 1848 Джеймс Маршал (James Marshall) і група індіанців та мормонів знайшли золото при каліфорнійській американській річці. Хоча старателі й заприсяглися тримати таємницю, за чотири місяці звістка про їх відкриття дісталася до газет Сан Франциско. Це відкриття “спричинило, напевне, наймасштабнішу добровільну міграцію людства у світовій історії на той час в гонитві до Каліфорнії за золотом”.127 Негайний ефект був вражаючим: “Фермери лишали свої плуги на полях. Солдати і моряки втікали зі служби. Крамарі закидали свій бізнес. Сан Франциско став містом-примарою за ніч”.128 За один рік в Каліфорнії стало 100 000 старателей, за два роки – 300 000.

Коли ці повні надії старателі наводнили Каліфорнію здобувати своє багатство, вони “не виявили ні загорож, ні землемірних стовчиків”.129 Тим не менш, офіційно, вони були правопорушниками відколи більша частина землі, де вони проводили пошуки, мала сотні зацікавлених претендентів.130 В часи золотої лихоманки більшістю земель володів федеральний уряд, до 9 відсотків всієї території Каліфорнії покривали мексиканські займанщини, тоді як решта були пустелею, горами чи інші недоступні.151 Наперекір тому, що федеральний уряд наштампував сотні статутів, що регулювали використання землі, Сполучені Штати не мали закону, що регулював би продаж чи лізинг федеральних земель, що містили цінні мінерали.132 Більше того Конгрес явно виключив “землі, що містять мінеральні багатства” з загального закону 1841 року про першочергове право на покупку землі.

Вибухонебезпечна суміш утворена із наявності розподілених урядом Мексики наділів, фізичної відсутності їх власників, наявності безлічі бажаючих отримати ці землі скватерів і недієвість федерального закону потребувала негайного створення позалегальної системи землекористування. Історики, такі, як Пісані (Pisani) переконані, що поселенці не мали великого вибору. Якщо “вони живуть на землі, на яку претендує Мексика, сподіваючись, що претензії можуть не визнати, перед ними поставала перспектива втратити свої будови. А якщо куплять землю в претендента, межі ділянки якого в майбутньому можуть змінитися чи його заява буде відхилена, то можуть втратити вартість землі, так само, як і свої будівлі”.133 У той час як поселенці заводили свій порядок у сфері землекористування, уряд шукав рішення в рамках існуючого статутного права. Проблемою було те, що уряд був занадто повільним. У 1851 році Конгрес створив комісію для вироблення рішень стосовно законності мексиканських та іспанських земельних дозволів. Попри те, що офіційний термін закінчувався до 1856 року, суди і головний земельний офіс затягнули справу ще на кілька років. Результатом стало те, що поселенці були змушені все більше покладатися на позалегальне право, щоб утримати якесь відчуття порядку. Вони були змушені, тому що, за словами одного офіційного історика, “чим довше тягнувся процес підтвердження прав, тим більші шанси судових розборок і застосування сили”.134

Подібно до позовного клубу скватерів на середньому заході, старателі мали два прецеденти на свою користь: пріоритетне право і право займанця на його облаштування.135 Отже, вони сформували організації, що регламентували їх неофіційні права і обумовлювали гарантії, які мав окремий гірняк стосовно зайнятих земель. Ці поселенські угоди тут відомі, як “правила гірничого району”. Старателі знали, що коли виписуватимуть свої правила обережно, з якомога більшою можливою увагою до офіційного закону, рано чи пізно уряд може дійти згоди з ними.

Старателі все виконали з найбільшою скрупульозністю. Більшість гірняцьких правил переважно проходили вісім послідовних етапів. (1) Гірняки розсилали листи чи усно оголошували велике зібрання у добре відомому місці для формування нового району. (2) На зібранні, першим ділом гірняки визначали межі і повноваження району і обирали йому ім’я (як правило за якоюсь географічною прикметою території, за першим заявником чи на честь людей, що організовували округ). (3) Гірняки накладали обмеження на право володіння і купівлю перерахованих ділянок на цій території. В більшості гірняцьких районів відкривачу нової жили належалася подвійна ділянка, тоді як іншим тільки одна на особу. Тут, зазвичай не було обмежень на кількість куплених ділянок, передбачалася купівля здійснена “під чесне слово за вартісне відшкодування з випискою документів і сертифікатів власника, що виписуються писарем”.

(4) Гірняцький район встановлював правила членства і права для громадян США чи тих, хто мав за законом право стати громадянином. Мексиканці і азіати переважно виключались за расовими забобонами тих часів. Мексиканські і азійські старателі були навіть звинувачені, що не жертвують “нічого для блага людей, що важко здобувають добро, яке вони забирають собі” і складають небезпеку для моралі “[американських] юнаків … вуличними впливами”. (5) Правила встановлювали розміри самих гірняцьких ділянок від 150-500 футів в довжину - для великих ділянок, до довжини гірняцької лопати - для малих копалень. Зазвичай з кожного боку ділянки дозволялося робити тунелі і відвали, але так, щоб вони не залазили на суміжні ділянки. (6) Правила визначали, як гірняки можуть визначати межі своїх ділянок. Як правило, ділянка започатковувалась з відправки датованого листа-заявки з іменем землезаймача, району, округу.

(7) Правила встановлювали офіс писаря, де мали зберігатись офіційні записи округу і визначали як повинні вестись записи. Часто писарі обирались на рік. Навіть більш важливо, що правила вимагали від гірняків “реєструвати свої заявки в писаря протягом 5-30 днів з дня відправки заявки, а писар був зобов’язаний вести відповідно реєстр і також записувати передачі прав власності в межах району”. (8) Правила встановлювали вимоги до облаштування ділянок, регламентуючи “час, розмір і характер” робіт, які необхідно виконувати для збереження за собою ділянки. “Покаранням за невиконання було завжди можливість конфіскації”. Нарешті правила встановлювали систему для розв’язання суперечок.156

Зустрівшись з офіційним вакуумом у федеральному гірничому законодавстві, гірняки, з певною юридичною проникливістю, створили різновид діючого гірняцького законодавства. Торгуючи поміж собою, вони захищали свої права і збільшували вартість своєї власності, поки уряд зможе зробити крок для оцінки їх ділянок. Створення прав власності неофіційними методами було навряд чи рідкісним. Неофіційщина була – як це є сьогодні у третьому світі – повсякденністю. В перші роки після знайдення золота Каліфорнія мала біля восьми сотень окремих районів, кожен зі своїми окремими правилами.137 Кожен район набув своєї початкової легітимності і сили з консенсусу своїх членів. Історик Чарльз Говард Шин (Charles Howard Shinn) писав, що “не було алькальда [мера], не було міської ради, не було справедливості в світі колись присилуваної району якоюсь силою ззовні. Район був одиницею політичної організації у багатьох місцевостях ще довго по тому, як був створений штат і представники з прилеглих районів часто сходились на раду стосовно меж чи справ місцевого урядування і звітували перед своїми громадами надворі на зборах на схилі пагорба чи річковому плесі”.138

Більшість політиків стали підтримувати гірняцькі позови і суди продовжували підтверджувати їх неофіційні правила. У 1861 році Верховний суд Каліфорнії коментував легітимність гірняцьких правил в справі “Gore v. McBreyer”: Є достатнім, що гірняки погодились – чи на громадському зібранню чи письмово – про свої місцеві закони, і що це визнається як правила співжиття, допоки не виявиться якогось шахрайства чи якогось іншого звинувачення у порушенні законів”.139

Одною причиною для легкого прийняття правили гірняцьких районів було те, що вони часто вироблялися на основі принципів, ідей і методів, які не дуже відрізнялись від тих, що існували в офіційному законі. Лейсі (Lacy) підкреслює, що правила округу “відображали накопичену мудрість і звичаї … зборів олов'яних копалень (Stannary Convocations) добувачів олова Корнвела, практики району Високої Гори (High Peak District) та Гірничого суду Дербішира (Barmote Court of Derbyshire), організацію і діяльність бургомістерств Саксонії, іспанські колоніальні приписи віце-королів Нової Іспанії та Перу і деякі методи гірничих районів свинцевого пасма Місурі”.140 Наприклад, “коли гірняк відіслав заявку відповідно до гірничих правил і звичаїв, наявне зайняття частини ділянки з визначенням меж, дає йому право власності на всю ділянку. Це може виглядати дещо більшим, ніж застосування … [випадку] закону про зайняття власності”.141 Один адвокат гірняків доводив як їх закон дотримується і спрощує офіційну систему прав власності:

За законами гірняків, займанець є сам собі виконавчим службовцем, щоб посісти землю, отримати самостійно свідчення власності, обладнати межі і оголосити себе власником… Повідомлення є замінником писаної заявки, проведення меж відповідає призначенню землевпорядника, гірничі правила є угодою і запис відповідає місцевій службовій реєстрації. Єдиний службовець при обов’язку – це велика громада, яку гірники представляють і чиї закони непорушні.142

Цей сплав неофіційних і наявних офіційних зразків заповнили вакуум офіційних законів на американських просторих землях з корисними копалинами – так само, як скватерські організації діють сьогодні у третьому світі. Протягом 1850-х років Конгрес не докладав зусиль, щоб відібрати мінеральні ресурси Заходу. Історики припускають, що ймовірно досягнення гірняків в самоврядуванні пояснюються політичною психологією тих днів, або можливо народ був надто заклопотаний відміною рабства і загрозою відокремлення південних штатів.143 Можливо юристи серед законодавців США просто визнали вироблену законодавчу добротність, коли побачили правила. Одне тільки ясно: брак дій конгресу тільки збільшив довіру до соціального контракту, який гірняки самі не тільки винайшли, але й змусили працювати.144

Проте у 1860-х Громадянська війна, пов’язана з цим потреба в коштах і інвестиційні концерни в Каліфорнії, Неваді і Колорадо змусили Конгрес розглянути поєднання сотень гірняцьких законів в одну цілісну систему. Концерни інвесторів стосовно оформлення прав власності на землю відігравали вирішальну роль в цих обговореннях. Один сучасник писав, що з-за відсутності стандартної системи прав власності “капіталісти не бажають давати свої гроші на дорогі глибокі шахти і прохідні машини для них та будівлі, щоб розвідати жилу, яку за гірняцькими правилами можуть невідомо як поділити відповідно до її цінності”.145 Федеральний уряд почав серйозно розглядати шляхи, якими можна було б регулювати видобуток копалин на федеральних землях.146 Згідно Лейсі, одним з головних клопотань до Конгресу від Заходу була “вимога охорони прав власності і можливість купівлі земель з покладами мінералів за вмотивовану ціну”.147

У 1866 році Конгрес вперше оголосив землі з покладами мінералів офіційно відкритими для використання громадянами США – 18 років по тому, як сотні тисяч гірняків вперше почали розробку золота на федеральних землях Каліфорнії. В статуті 1866 року явно писалося, що всі пошуки мінералів повинні здійснюватись відповідно до “місцевих звичаїв та правил гірняцьких районів”, які не суперечать законам Сполучених Штатів.148 Призначення закону було не в тому, щоб позбавити прав, набутих неофіційно, а посилити їх “деякими корисними правилами стосовно способу їх утримання і роботи з ними, які не конфліктують з наявними гірняцькими законами, а просто додають узгодженості і стрункості цілій системі”.149 Іншим важливим аспектом цього першого гірничого закону було те, що “основу закону запозичили безпосередньо з правил добувачів свинцевих руд району долини Грас (Grass Valley Mining District) округу Невада, Каліфорнія … і гірничого району Золотої гори округу Стоурі (Storey), Невада”.150 На додачу до закону, Конгрес пішов настільки далеко, що хвалив американський геній за створення таких неофіційних звичаїв:

Це істотно, що ця велика система створена загалом народом і, за твердженнями найкращих фахівців, є свідченням особливого генію американського народу в створенні влади і порядку, повинна бути збережена і підтримана. Народна влада тут виявила себе у одному з своїх найвеличніших виглядів і просто запрошує нас не знищити, а покласти на ній печатку федеральної держави і легітимної влади.151

Таким чином законодавство 1866 року не тільки визнало законність соціальних контрактів, народжених поза офіційними законами, але також доповнило їх принципами і правами, що витікають з переважного права власності на зайняту і облаштовану ділянку землі. Закон також розширив патентні права на будь-яку особу чи спілку, які витратили $1000 на роботи і облаштування ділянки, розробленої чи ні. Це було остаточним визнанням, що вартість вкладена в активи, була чимось, що потребує підтримки і захисту з боку закону.

10 травня 1872 року Конгрес прийняв головний гірничий закон, створивши основу офіційної структури американського гірничого законодавства, що існує й по сьогодні. Цей закон зберіг два важливих принципи акту 1866 року: визнання законів гірників і право кожного, хто обладнав копальню придбати право власності в уряду за вмотивованою ціною.152 Всі позалегально створені права власності були легалізовані в новій офіційній системі упродовж наступних двадцяти років. Навіть Верховний суд, чия ворожість до неофіційних прав підняла проскватерські протести, підтвердив чинність федерального гірничого законодавства 1866 та 1872 років у справі “Jennison v. Kirk”. Згідно присуду два статути “дають урядовий дозвіл на право володіння, отримане відповідно до місцевих звичаїв, законів і вироків судів … [і] визнають гарантію уряду поважати приватні права, що випливають з їх мовчазної згоди і ухвали. Це не пропозиція нової системи, а санкціонована, перевірена і узгоджена вже існуюча система, до якої люди вже пристосовані”.153 Протягом 1880-х неофіційні правила гірничих районів і звичаї були інтегровані в одну гармонійну систему офіційного законодавства з прав власності.154

  • * *

На кінець XIX століття американські політики і юристи пройшли довгий шлях в царині законодавства з прав власності – і саме скватери були тими, хто привів їх до того. Також вірно і відносно поселень: у 1862 році, коли Конгрес видав знаменитий “Ділянковий акт” ("Homestead Act"), який давав 160 акрів безкоштовно будь-якому поселенцю, що живе на землі п’ять років і обробляє її, це було тільки дозволом того, що поселенці вже зробили самі.155 Всупереч легендарним уявленням про Ділянковий акт, більшість поселень відбулись до тог, як був прийнятий закон. “Між 1862 і 1890 роками населення США зросло до 32 мільйонів, але тільки 2 мільйони з них займали 372 649 ферм, заявлених відповідно до Ділянкового акту”.156

Допоки Конгрес таки це ухвалив, поселенці вже мали багато офіційних альтернатив для отримання прав власності на громадські землі.157 Тим не менш, історично Ділянковий акт мав величезне символічне значення, позначаючи кінець довгої, виснажливої і болючої боротьби між елітарним законом і новим ладом, народженим грандіозною міграцією і потребами відкритого і достойного суспільства. Зрештою, переймаючи багато неофіційних традицій поселенців, офіційний закон легітимізував себе самого, став правилом для більшості народу в Сполучених Штатах, а не виключенням.

Значимість для третього світу і колишніх комуністичних країн

Для країн, що розвиваються і колишніх комуністичних країн у спробі зробити свій власний перехід до капіталізму американський досвід надзвичайно важливий. Визнання та інтеграція неофіційних прав власності було ключовим елементом у перетворенні Сполучених Штатів на найпотужнішу в світі ринкову економіку і створювача капіталу. Як підкреслював Гордон Вуд (Gordon Wood), в той час “сталося щось суттєве в суспільстві і культурі, що звільнило дух і енергію простого народу, як ніколи раніше в американській історії”.158

Цим “щось суттєве” були революційні зміни в області легалізації прав власності. Американці, не завжди пристрасно чи усвідомлено, поволі легітимізували неофіційні норми і звичаї стосовно власності, вироблені найбіднішими американцями і об’єднані в закони землі. На початку XIX століття відомості про права власності і правила, що її обслуговували були роздрібнені, розпорошені і не зв’язані. Вони являли собою елементарні записи в реєстрах, особисті листи, неофіційні закони, місцеві правила чи неписані домовленості на кожній фермі, копальні чи містечку. Подібно як в країнах, що розвиваються, та колишніх комуністичних країнах сьогодні, переважна більшість цієї інформації пов’язана тільки з місцевою громадою і не доступна через жодну організовану мережу систематизованої інформації. Хоча американські представники влади ймовірно навіть не планували і не усвідомлювали цього, коли писали такі закони країни, як Пріоритетний і Гірничий акти, в яких вони створили форми відображення, які об’єднали всі ці загублені і відокремлені відомості про права власності у нову офіційну систему прав власності.

Це не було легким завданням чи скорим, як не обійшлося й без примусу. Але американський досвід дуже подібний до того, що діється тепер у третьому світі та колишніх комуністичних країнах: офіційний закон неспроможний дотримуватись народної ініціативи і уряд втратив контроль. В результаті їх народи живуть сьогодні у світі парадоксів подібних до описаного істориком Г. Едвардом Вайтом (G. Edward White): “Коли шахтар залишив свою мазанку і став до роботи, він впровадив останні з індустріальних технологій. Коли фермер вийшов зі своєї хати під очеретом, він часто використовував найсучаснішу сільгосптехніку”.159 Люди третього світу також живуть в мазанках і трущобах, маючи поряд телевізори і калькулятори. Вони також організовані в позовні клуби. І їх уряди також починають давати їм пріоритетні права.

Але те, чого вони досі не мають – це розумно визначеного офіційного права, щоб їх власність була інтегрована в офіційній законній системі, що дозволило б їм використати її для створення капіталу. Через займанщину, пріоритетність, присадибні ділянки, гірничі закони і подібне американці створили нову концепцію власності, “ту, що підкреслює її динамічну сторону, яка пов’язує її з економічним зростанням” і яка замінила концепцію, “яка підкреслювала її статичну характер, прив’язуючи її до захисту від надто різких змін”.160 Американське право власності змінилася від колишньої методики збереження старого економічного ладу до теперішньої, яка, замість цього, є потужним інструментом для створення ладу нового. Результатом були відкриті ринки і капітал потребував підживлювати вибух економічного зростання. Це було “суттєвою” зміною, яка дотепер стимулює економічне зростання США.

По суті, уроки переходу США до офіційності знайдуться не в технічних деталях, а в змінах політичних відносин і в загальному офіційному курсі. Приймаючи закони для інтеграції неофіційних поселень, американські політики висловили революційну ідею, що офіційні установи можуть врятуватись тільки якщо вони відповідатимуть соціальним потребам.161 Американська офіційна система дістала свою силу, тому що була збудована на досвіді пересічних американців і ними вироблених неофіційних традиціях, одночасно відмовляючись від доктрин англійського громадського законодавства, яке мало слабкий зв’язок з особливими проблемами Сполучених Штатів. Протягом тривалого і важкого процесу інтеграції неофіційних прав власності, американські законодавці і юристи створили нову систему, набагато сприятливішу для продуктивної і динамічної ринкової економіки. Цей процес узаконив революційне народження поза нормативними сподіваннями простого народу, яке уряд розбудував у систематизовану і професійну офіційну структуру.

Це не твердження, що країни, що розвиваються і колишні комуністичні країни мусять рабськи наслідувати шлях перетворень США. Є численні негативні результати в досвіді США, стосовно яких вони повинні бути обережними, щоб вберегтись від них. Але, як ми вже побачили, тут є багато чому варта повчитися. Найперший урок в тому, що прикидатись ніби немає неофіційних традицій чи пробувати відкинути їх, без стратегії для переведення їх в офіційну частину – це марна справа, особливо в світі країн, що розвиваються, де, як ми бачили в другому розділі, неофіційний сектор на сьогодні складає більшість мешканців цих країн і оперує трильйонами доларів ділового капіталу.

Зусилля розпочати революцію власності деінде в третьому світі і колишніх комуністичних країнах зіткнеться зі своїми власними потребами, перешкодами і можливостями. Ми мусимо рахуватися з іншими достигаючими революціями в комунікаціях, інформаційних технологіях і прискореній урбанізації. Але загалом ситуація так ж. Сьогодні в багатьох країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах, законодавство стосовно прав власності вже не відповідає тому, як більшість народу працює і живе. Як може офіційна система претендувати на легітимність, якщо вона відкидає 80% свого народу? Завданням є виправити цю офіційну неспроможність. Американський досвід показує, що це є потрійне завдання: ми мусимо виявити справжні соціальні домовленості щодо власності, інтегрувати їх в офіційне законодавство і вибудувати політичну стратегію, яка зробить реформу можливою. Як уряди можуть підходити до цих завдань – це предмет наступного розділу.

РОЗДІЛ 6. Загадка правового безсилля

Закони є породженням не логіки, але досвіду.
            (Олівер Венделл Холмс, суддя Верховного суду США)


Майже в кожній з країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країн є легальна система приватної власності на нерухомість. Проблема в тому, що вона недоступна для більшості громадян. Всі вони виявилися поза скляним ковпаком Фернана Броделя, і ця прозора для ока конструкція, що виникла в далекому історичному минулому Заходу, надійно захищає вхід в капіталізм, роблячи його надбанням меншості населення. Як ми бачили в главі 2, у більшості залишається єдиний вихід - знайти притулок у позалегальном секторі, де кожен може жити і займатися своєю справою, але без найменших шансів коли-небудь обернути своє майно в капітал.


Перш ніж ми візьмемося за методи усунення цього скляного ковпака, важливо усвідомити, що ми в цій справі не перші. Як ми побачимо в цьому розділі, уряди країн, що розвиваються протягом вже 180 років, намагаються зробити свої системи власності доступними для бідняків.


Чому вони зазнали невдачі? Причина в тому, що вони діяли під впливом п'яти фундаментальних помилок:

1) у позалегальном або тіньовому секторі господарства шукають притулку для того, аби не платити податки;

2) власність на об'єкти нерухомості позалегальна, тому що не були належним чином проведені землемірні роботи, планування та реєстрація;

3) достатньо добитися того, щоби власністю володіли по закону, а про витрати на законослухняність уряд може не турбуватися;

4) існуючі позалегальні норми або «суспільні договори», що направляють життя нелегалов, можна ігнорувати;

5) домогтися зміни настільки фундаментальних характеристик суспільства, як норми і звичаї, що регулюють як легальну, так і позалегальную власність, можна і при невисокому рівні політичного керівництва.


Пояснювати масштаб тіньової економіки, в якій годуються 50-80% населення, бажанням уникнути сплати податків - це щонайменше омана. Більшість людей тікає в позалегальний сектор не тому, що він дає укриття від податків, а тому, що чинні закони держави, хоч би якими витонченими були їхні формулювання, не відповідають потребам і прагненням людей. У Перу, де моя група розробила програму легалізації позалегальних дрібних підприємців, приблизно 276 тис. чоловік добровільно зареєстрували свій бізнес у нових, організованих нами реєстраційних бюро, без жодних перспектив на скорочення податків. У тіньовому періоді розвитку вони взагалі не платили жодних податків. Чотири роки по тому сума податкових зборів з колись позалегальних підприємств склала 1,2 млрд дол. Ми досягли успіху завдяки тому, що змінили закони про підприємство і про власність таким чином, щоб вони стали відповідати потребам підприємців, які звикли до норм і правил позалегального бізнесу. Крім того, ми радикально знизили витрати на бюрократичну тяганину, яка супроводжує реєстрацію нових підприємств. З цього зовсім не випливає, що людям байдужий розмір податків. Але позалегальні виробники і продавці, які звикли до мінімальної прибутковості, добре вміють рахувати. Від нас потрібно було зовсім небагато - дати гарантії, що сумарні витрати на легальне ведення бізнесу виявляться меншими, ніж на тіньовий оборот, полегшити процедури легалізації, як слід попрацювати над поясненням переваг нашої програми і потім радіти з того, як сотні тисяч позалегалів з почуттям полегшення залишають тіньової сектор.


Попри загальне переконання, життя тіньовиків ніяк не назвеш вільним від витрат. Податком для позалегального бізнесу є відсутність хороших законів про власність та потреба приховувати свою діяльність від влади. Не маючи можливості інкорпоруватись, тобто отримати права і обов'язки юридичної особи, позалегальні підприємці не здатні залучити інвесторів, аби продати їм частку у власності і в прибутку (акції); їм не дають законний кредит під низький відсоток, тому що у них немає навіть звичайної юридичної адреси. Вони не можуть для скорочення ризиків стати товариством з обмеженою відповідальністю або застрахувати свої операції. Їм доступна «страховка» тільки у вигляді хорошого ставлення сусідів і місцевих хуліганів або бандитів. Більше того, оскільки позалегальні підприємці живуть в постійному страху, що їх накриють і доведеться додатково платити корумпованим чиновникам, вони змушені дробити виробництво, розміщувати його в різних місцях, а це блокує зростання продуктивності праці і робить недоступною економію на масштабах виробництва. У Перу 15% валового доходу від виробництва товарів у тіньовому секторі господарства йде на різноманітні хабарі чиновникам - це й «безкоштовні зразки» продукції, та «подарунки нашому другові», і конверти з грошима. Живучи в постійному страху перед правоохоронними органами, тіньовики не мають можливості відкрито рекламувати свій бізнес для залучення нових клієнтів або для зниження витрат за оптовими поставками.


Дослідження, проведені нами в інших країнах, підтвердили, що можливість уникнути витрат і перешкод, що створюються внелегальним статусом, цілком компенсує необхідність сплати податків. Все одно, працюєте ви під покровом законів або в їхній тіні - податки неминучі. Тінь вигідна, тільки коли відносні витрати на легальність виявляються занадто високими.


Інша важлива помилка полягає в тому, що законна реєстрація нерухомості неможлива, поки з використанням новітньої техніки не проведені роботи з розмежування, вимірювання та реєстрації. У кращому випадку це вірно лише частково. Європейці і американці примудрялися реєструвати всю свою нерухомість ще багато десятиліть тому, коли не було ані комп'ютерів, ані геодезичних інформаційних систем. Як говорилося в попередньому розділі, у Сполучених Штатах землемірні роботи на багато-багато років відставали від процесу закріплення прав власності. У японському земельному архіві я з подивом виявив, що після Другої світової війни для реєстрації земельної власності використовували картки, що дісталися від епохи Едо *, (* Період 1603-1867 рр.., коли в Едо (нинішній Токіо) розміщувалася резиденція військово-феодальних правителів Японії (сьогунів), повалених революцією 1867 )складені за три або чотири століття до винаходу аерозйомки і точного встановлення координат за допомогою супутників. Це зовсім не заклик відмовитися від використання новітніх досягнень. Я тільки хочу підкреслити той факт, що навряд чи за межами західного світу головними причинами недостатньої капіталізації, незаконного використання землі та позалегального житлового будівництва є дефіцит сучасних інформаційних і картографічних технологій. Скляний ковпак Броделя зроблений не з податків, не з карт або комп'ютерів, але тільки із законів. Більшості громадян країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країн використовувати нерухомість для створення капіталу заважає неадекватна правова і адміністративна система. Під скляним ковпаком розташувалися привілейовані групи суспільства, що запозичують закони на Заході. За межами ковпака, де живе і працює більшість населення, використання і захист приватної власності забезпечується всілякими позалегальнимі установами, що є місцевими варіантами суспільного договору, джерелом якого є колективне уявлення про те, як можна стати власником нерухомості і якими мають бути відносини між власниками. Для досягнення загальнонаціональної згоди з питання про законні та ефективні форми організації власності потрібне розуміння соціальних та психологічних процесів - вірувань, прагнень, намірів, звичаїв і правил, що підпирають місцеві варіанти суспільного договору. Потім вже потрібно за допомогою професійних юристів скласти на їхній основі єдиний, що має законну силу загальнонаціональний суспільний договір з питання власності. Саме цього результату порівняно недавно досягли країни Заходу. Тут головне зрозуміти, що власність - це не якийсь об'єкт, який можна сфотографувати або нанести на карту. Власність не є первинною властивістю активів. Вона являє собою юридичне вираження економічно значущої згоди щодо активів. Закон - це інструмент визначення та реалізації капіталу. На Заході закон у меншій мірі поглинений відображенням фізичних властивостей будівель або земельних ділянок. Його головне завдання - забезпечити дієвість процесів або правил, що дозволяють суспільству витягувати з цих активів додаткову цінність, яка потенційно міститься в них. Власність - це не активи самі по собі, а порозуміння між людьми з приводу того, як слід цими активами володіти, як їх використовувати і як ними обмінюватися. Сьогодні завдання більшості незахідних країн полягає не в тому, щоб нанести на одну карту всі наявні будівлі та земельні ділянки (це, швидше за все, вже зроблено), а в тому, щоб поєднати в єдине ціле правові конвенції, які мають законну силу, і які використовуються під скляним ковпаком , з позалегальнимі нормами, що мають ходження за його межами. Ніякої розмах землемірних і картографічних робіт не допоможе досягти цього. Ніяка комп'ютерна мережа не додасть активам форму, що дозволяє вийти на загальнонаціональний ринок і перетворитися в капітал. Як ми бачили в главі 3, самі по собі активи не здійснюють вплив на соціальну поведінку: вони не створюють стимулів, не роблять людей відповідальними і не в силах забезпечити дотримання договорів. Від природи активи не мають здатності ділитися на частини або входити в нові комбінації, словом, приймати будь-яку форму, яка вимагається ринковими операціями. Всі ці якості надають активам сучасні закони про власність. Саме закон дозволяє виділити та зафіксувати економічний потенціал матеріальних активів і реалізувати його, зв'язати активи між собою і запустити рух інвестиційних та фінансових потоків. А саму можливість створювати на основі активів капітал дає відображення цінності активів у документах, що засвідчують право власності. Більше 60 років тому К. Рейнольд Нойес, видатний історик права, писав: Сьогодні в економічній грі роль фішок виконують не стільки матеріальні блага і дійсні послуги, про які, здебільшого, тільки й говорять підручники економіки, скільки правові відносини, які є їхнім доповненням і свого роду надбудовою, які називаються власністю ... Вивчення громадського розвитку призводить до розуміння соціальної дійсності як мережі нематеріальних зв'язків - сплетіння невидимих ниток, що оточують і зв'язують між собою всіх і кожного, а значить, організують суспільство. Осягнення дійсного світу, в якому ми всі живемо, полягає в об'єктивізації цих стосунків1.


Підняти скляний ковпак, який спотворює суспільне життя, можна тільки засобами права. Легальний правовий порядок повинен вступити у взаємодію з позалегальним з метою досягнення їхньої інтеграції, породити суспільний договір щодо власності і капіталу. Природно, що для такої інтеграції потрібні не тільки юристи: потрібні економісти, щоб вести вірні розрахунки; потрібні фахівці з планування міст і агрономи, щоб визначати пріоритетні завдання; потрібні топографи, картографи і комп'ютерники, щоб налагодити роботу інформаційних систем. Але успіх залежить в першу чергу від правильності законів. Все інше має підлеглий і допоміжний характер.

Чи означає це, що саме юристи мають очолити процес інтеграції? Ні. Забезпечити серйозні зміни у галузі права можуть тільки політики. Для цього є багато причин. Перш за все, саме закон захищає права власності. Але у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах реальна задача полягає не стільки в поліпшенні системи захисту вже існуючих прав власності, скільки в тому, щоб дати кожному доступ до права власності, тобто створити свого роду «метаправо». Дарування людям такого «метаправа», звільнення їх від поганого закону - це справа політиків. По-друге, узаконені інтереси дуже вузької, але могутньої групи населення, що їх захищають кращі юристи країни, як правило, протистоять будь-яким змінам, і такий стан речей дуже важко змінити. Щоб залучити до справи реформ людей, що мають багато зв'язків і багато грошей, потрібні зусилля не консультантів, а талановитих політиків, відданих інтересам своїх виборців. По-третє, створення інтегрованої системи приватної власності вимагає не стільки прийняття законів та указів, які добре виглядають на папері, скільки розробки органічних переконанням і культурі людей норм, яким би вони охоче слідували. Підтримувати зв'язки з реальним життям і з інтересами людей - це одне із завдань політиків. По-четверте, створення умов для легалізації тіньової економіки - це головне завдання політиків. Уряди повинні переконати найбідніші верстви свого населення, які не схильні довіряти владі і виживають за рахунок підтримки традиційного способу життя, а також мафіозні кола, які їм покровительствують, що добре і вигідно стати учасниками набагато більш вільної і масштабної гри. Крім того, уряди повинні переконати впливові ліві сили, які у багатьох країнах значні, що кращий спосіб допомогти своїм прихильникам - це дозволити їм участь у процесі створення капіталу. Уряд повинен переконати своїх громадян — як таких, що мають всю повноту прав, так і частково позбавлених їх - у тому, що перебудована, інтегрована система прав власності буде дешевше, ефективніше і сприятливіше для майбутнього країни, ніж існуючі роздроблені, що мають анархічний характер, норми. Не досягнувши успіху на цих політичному і юридичному фронтах, жодна країна не зможе подолати систему апартеїду, що відокремлює тих, хто може створювати капітал, від основної маси населення. Скільки б люди не накопичили чи як би старанно вони не працювали, без законно оформленої власності більшості населення в капіталістичному суспільстві не досягти процвітання. Вони так назавжди і залишаться поза увагою політиків, поза законної системи реєстрації, а це означає, що вони приречені залишатися невидимками для господарського процесу. Західні уряди досягли успіху у вирішенні цього завдання - в усуненні скляного ковпака, але це був процес несвідомого пошуку методом проб і помилок, що зайняв кілька століть. Я і мої колеги узагальнили ті елементи конструкції, які ми вважаємо вірними і необхідними, і створили формулу «процесу капіталізації» - її ми використовуємо при консультуванні урядів різних країн (див. мал. 6.1). Детальне пояснення цієї формули не входить в завдання даної книги, але зацікавлені читачі можуть звернутися за подробицями і коментарями до архіву Інституту свободи і демократії. Інша частина цієї глави присвячена двом найважливішим компонентам формули: правовим і політичним завданням.


Малюнок 6.1. Процес капіталізації: запуск в обіг омертвленого капіталу

А. СТРАТЕГІЯ ВІДКРИТТЯ

А.1 Здійсніть ідентифікацію, локалізацію та класифікацію позалегальних активів (омертвленого капіталу)

А.1.1 Залучіть людей, які забезпечили б проникнення у позалегальний сектор.

А.1.2 Визначте причини накопичення позалегальних активів, так, щоби стало можливим створити працездатну типологію.

А.1.3. Встановіть економічні сектори та географічні райони, що відрізняються найбільшою позалегальною активністю.

А.2 Дайте кількісну оцінку нинішньої та потенційної вартості позалегальних активів (омертвленого капіталу)

А.2.1. Розробіть методику оцінки величини позалегальних активів на основі наявної інформації та даних польових досліджень.

А.2.2 Розробіть критерії оцінки достовірності процедур збору та обробки інформації.

А.2.3 Оцініть значущість отриманих величин позалегальних активів.

А.З Проаналізуйте взаємозв'язок позалегального сектора господарства із суспільством в цілому

А.3.1 Дослідіть істотні зв'язки між урядом і позалегальнимі активами.

А.3.2 Дослідіть істотні зв'язки між законним бізнесом і позалегальними активами.

А.3.3 Виявіть процеси, в яких уряд вже успішно взаємодіє з позалегальними активами.

А.4 Виявіть позалегальні норми, які регулюють позалегальну власність

А.4.1 Встановіть і розшифруйте позалегальні норми, що визначають те, як володіють власністю і використовують її різні позалегальні групи і спільноти країни.

А.5 Визначте витрати країни на позалегальність

А.5.1 Витрати для позалегального сектора.

А.5.2 Витрати для законного бізнесу.

А.5.3 Витрати для уряду.


В. ПОЛІТИЧНА І ПРАВОВА СТРАТЕГІЯ

В.1 Заручіться гарантіями, що вище політичне керівництво країни прийме на себе відповідальність за капіталізацію майна бідних груп населення

В.2 Задійте установи, необхідні для забезпечення швидких змін

В.2.1 Виявити і зв'яжіть з процесом капіталізації різні установи, які в даний час керують правами власності або впливають на їх здатність породжувати додаткові цінності.

В.2.2 Заснуйте, узгодьте і запустіть в роботу установи, які забезпечать швидкі зміни різних процесів, що забезпечують капіталізацію, і, якщо можливо, створіть єдину організацію, що відповідатиме за капіталізацію активів, і розгорніть її відділення по всій країні.

В.2.3 Подбайте про те, щоби процес капіталізації відповідав політичним пріоритетам уряду і відповідав вкоріненим в культурі норм і цінностей, оскільки тільки це забезпечує реалізовуваність всього проекту.

В.3 Усуньте «вузькі місця» в адміністративній та правовій системі

В.3.1 Підрахуйте витрати на капіталізацію, включаючи:

В.3.1.1 Необхідність отримання дозволів в усіх адміністративних органах.

В.3.1.2 Загальну суму платежів за отримання цих дозволів.

В.3.1.3 Загальну кількість документів, які вимагають відповідні інстанції.

В.3.1.4 Вимоги, які практично не можуть бути задоволені.

В.3.1.5 Всі інші транзакційні витрати, включаючи затримки в часі.

В.3.2. Усуньте «вузькі місця» в адміністративній та правовій системі, для чого слід виявити і реформувати установи, що використовуються ними правила і процедури.

В.4 Забезпечте консенсус між легальним і позалегальним секторами

В.4.1 Визначте точки, в яких позалегальінорми збігаються з вимогами закону, щоб узаконити процедури легалізації позалегальної власності за підтримки позалегальної спільноти.

В.4.2 Важливо домогтися, щоб процедури легалізації позалегальної власності забезпечували останній такий же рівень правової стабільності, як і для власності, яка була законною з самого початку, щоб не похитнути довіру легального сектору до процесу реформ.

В.5 Розробіть правила і процедури, які робили б витрати на володіння легальними активами меншими, ніж на володіння позалегальними активами

В.5.1 Введіть у дію єдинообразні закони та процедури, потрібні для управління власністю в країні.

В.5.2 Розширте визначення титулів власності так, щоб вони відповідали новій правовій ситуації, і консолідуйте зведення законів і процедур, які керують процесом капіталізації;

В.5.3 З'єднайте роздроблені шматки законодавства в єдиний блок законів.

В.5.4. Створіть установи та процедури, які забезпечили б економічність процесу капіталізації;

В.5.5 Розробіть зручні та недорогі альтернативи незаконному заняттю земель та інших форм позалегального присвоєння власності; щоб забезпечити повагу до закону, розробіть систему позитивних і негативних стимулів, що заохочують легальні і відвертають від позалегальних операцій з нерухомістю.

В.5.6 Розробіть і впровадьте адміністративні або приватні процедури, що замінювали б судові розгляди, які стимулювали б вирішення конфліктів в рамках закону.

В.6 Розробіть механізми, які зменшують ризики, пов'язані з приватними інвестиціями, включаючи достовірність титулів на право власності, та механізми, що виключали б несплату за публічні послуги


C. ОПЕРАТИВНА СТРАТЕГІЯ C.1 Розробіть та впровадьте стратегію операцій "в полі", процедури, персонал, обладнання, офіси, професійну підготовку та посібники, які дозволять уряду визнавати і обробляти індивідуальні права власності в позалегальному секторі

С.1.1 Розробіть механізми для масового залучення членів незаконних поселень з метою скорочення вартості капіталізації.

C.1.2 Проводьте навчальні курси для груп, які займатимуться організацією капіталізації, для ознайомлення їх з типами позалегальності, з якими їм доведеться стикнутися.

C.1.3 Розробляйте посібники, в яких лідерам і людям з позалегальних поселень пояснюватиметься, яких саме чином вони зможуть збирати докази своїх прав власності.

C.1.4 Готуйтесь до капіталізації позалегальних громад.

C.1.4.1 Виявляйте та готуйте місцевих промоутерів в кожній громаді.

C.1.4.2 Проводьте місцеві рекламні кампанії в кожній громаді.

C.1.4.3 Навчайте кожну громаду, як саме слід доводити наявність прав власності.

C.1.4.4 Навчайте місцевих лідерів записувати інформацію про власність в типову реєстраційну форму.

C.1.4.5 Знаходьте та навчайте приватних контролерів, як підтверджувати інформацію, зібрану громадами.

C.1.5 Збирайте та обробляйте інформації про активи в натурі.

C.1.5.1 Отримуйте або виготовляйте карти із зазначенням меж окремих земельних ділянок (у разі необхідності підготуйте для запису інформації електронні носії).

C.1.5.2 Переконайтеся, що карти із зазначенням окремих ділянок відповідають цим ділянкам в натурі.

C.1.5.3 Вводьте карти в комп'ютерну систему.

C.1.6 Несіть відповідальність за процес збору інформації.

C.1.6.1 Збирайте інформацію про власників і записуйте її в реєстраційні форми.

C.1.6.2 Переконуйтеся, що права власності є дійсними згідно з новим законодавством.

C.1.6.3 Вводьте інформацію про власність в комп'ютерну систему.

C.1.6.4 Реєструйте права власності офіційно.

C.1.6.5 Роздавайте документи про право на власність під час публічної церемонії.

С.2 Реалізуйте комунікаційні стратегії з використанням відповідних засобів масової інформації - з метою активізації участі позалегального сектору, отримання підтримки в ділових колах і в державному секторі, та для отримання згоди осіб, які зацікавлені в збереженні статус-кво

C.2.1 Проводьте кампанію для кожного конкретного типу громади в позалегальному секторі з метою стимулювання їхньої участі в цьому процесі.

C.2.2 Створюйте механізми, які показуватимуть людям, які перебувають в процесі капіталізації, що їхнє майно і права перебувають під таким самим захистом, що і майно і права приватних інвесторів, як вітчизняних, так і закордонних. Це дасть їм підстави поважати договори, укладені в рамках формального правового порядку.

C.2.3 Проведіть кампанію для кожної спільноти, яка може почувати себе вразливою.

C.2.4 Роз'яснюйте переваги капіталізації, звертаючи особливу увагу на скорочення ризиків, ясно давайте зрозуміти, що капіталізація не буде ані порушувати існуючі майнові права, ані обмежувати права третіх осіб.

C.2.5 Проведіть кампанію для професіоналів, зацікавлених у формалізації власності, пояснивши їхню майбутню роль і більш широке залучення в рамках розширеного правового сектора після капіталізації.

С.3 Реорганізуйте організації, які ведуть облік та реєстрацію прав власності з тим, щоб вони могли зібрати воєдино всі економічно корисні дані про позалегальні активи, та інтегруйте їх в загальну едину базу даних / відомостей на основі комп'ютерної системи.

C.3.1 Структуруйте організаційні аспекти реєстрації, спростіть процес реєстрації, створіть специфікації для автоматизації інформації, проектування та впровадження систем контролю якості, підбирайте і навчайте персонал, а також встановіть процедури для забезпечення обробки всього масиву даних національної програми капіталізації.

С.3.2 Побудуйте на систему на основі ГІС для забезпечення просторової аналітики.

C.3.3 Створіть механізми контролю, аби гарантувати, що вартість заявки і реєстрації є досить економічо привабливою, аби не мотивувати людей знову повернутись у позалегальність.

C.3.4 Включіть опис особливостей позалегальної власності в зручну для користувачів комп'ютерну форму реєстрації, для зручності її диференціюванння.

C.3.5 Спростіть набір необхідних для реєстрації прав власності даних, які вводяться в комп'ютер, для зручності доступу, після того, як буде законодавчо затверджене спрощення існуючих процедур збору інформації.

C.3.6 Сприяйте оновленню комп'ютерної інформації стосовно майна шляхом розміщення вхідних даних, доступних для людей. Скоротіть транзакційні витрати на юридичну реєстрацію майна та майнових прав та на підтримку правового статусу.


D. КОМЕРЦІЙНА СТРАТЕГІЯ D.1 Здійснюйте інформаційну підтримку та забезпечення механізму, який дозволить надання/здійснення/втілення:

D.1.1 Банківських послуг/ Іпотек / Кредитів.

D.1.2 Комунальних послуг (енергопостачання, водопостачання, каналізація, телекомунікації).

D.1.3 Систем збору (кредитів, відсотків, податків).

D.1.4 Баз даних / Інформаційних служб.

D.1.5 Продуктів страхування (майна, збитків, страхування життя, страхування кредитів, застав, страхування титулів).

D.1.6 Національної системи ідентифікації.

D.1.7 Житлового будівництва та розвитку інфраструктури.

D.1.8 Національної безпеки.


Частина I: правові задачі

Якщо все піде, як зараз, то створення інтегрованої системи власності в незахідних країнах виявиться неможливим. Існують десятки, іноді навіть сотні спільнот зі своїми нормами у сфері приватної власності; відомості про права в яких та інша інформація відома тільки “своїм” і сусідам. У країнах третього світу і колишнього соцтабору всі розрізнені характеристики норм, що регулюють володіння нерухомістю, слід звести в єдину систему, з якої можна виділити загальні принципи права. Коротше кажучи, безліч різноманітних суспільних договорів слід звести в один, всеохоплюючий.

Як це здійснити? Яким чином уряд може ознайомитися з нормами, що регулюють позалегальную власність? Саме це питання поставили мені п'ять членів кабінету міністрів Індонезії. В Індонезію я приїхав, щоб організувати переклад та видання моєї попередньої книги, і вони скористалися цією можливістю, щоб поговорити про 90% свого населення, яке заховалося в позалегальному секторі, - то як же ж їм з'ясувати, хто чим володіє в цьому секторі? Я боявся, що, якщо заглиблюсь у викладення технічних деталей процесу наведення мостів між позалегальним і легальним секторами, вони швидко втратять інтерес до розмови, а тому вибрав інший шлях, щоб відповісти на це питання. Будучи в Індонезії, я кілька днів провів на острові Балі, в одному з найкрасивіших місць нашої планети. Там, коли ходиш по рисовим полям, неможливо зрозуміти, де закінчується одне і починається інше поле. Але собакам відомі кордони хазяйських володінь. Кожного разу, коли я перетинав невидимий кордон, один пес замовкав, а інший подавав голос. Ці індонезійські собаки не обізнані в принципах права, але відмінно знають межі володінь, які потрібно охороняти.

То я й сказав міністрам, що всю базову інформацію, потрібну їм для створення законної системи власності, мають у своєму розпорядженні індонезійські собаки. Достатньо пройтися по вулицях сіл і міст, прислухаючись до гавкання собак, і ви почнете поступово підніматися вгору по хитросплетіннях позалегальних відносин власності, і так дістанетеся до пануючого суспільного договору. «А, ви про це, - озвався один з міністрів, - ви про Джукум Адат (народне право)!» * (* У мусульманстві розрізняють шаріат - норми права, розроблені на основі Корану і носять офіційний характер, і адати - правові норми, засновані на звичаях тих чи інших народів, які утворюють так зване звичаєве право. )

Саме завдяки поступовому відкриттю «народного права» західні країни зуміли вибудувати легальні системи прав власності. Будь-який уряд, який всерйоз має намір перетворити пануючі позалегальні норми в загальнонародний суспільний договір щодо легальних прав власності, має навчитися прислухатися до гавкання дворових псів. Щоб інтегрувати всі форми власності в єдину систему, уряди повинні з'ясувати, як і чому місцеві норми працюють, і наскільки вони сильні в дійсності.

Нездатність зробити це пояснює, чому провалилися всі попередні спроби реформування права у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах. Люди схильні вважати суспільний договір чимось гранично нематеріальним, деякою вченою абстракцією, що існує тільки у свідомості мрійників типу Локка, Юма і Руссо *. (* Концепція походження державної влади і права в результаті суспільного договору вільних людей активно розроблялася, зокрема, англійським філософом і політичним діячем Д. Локком (XVII ст.) та французьким письменником-просвітителем Ж.-Ж. Руссо (XVIII ст.). Англійський філософ Д. Юм (XVIII ст.) виступав з критикою концепції суспільного договору.) Але я і мої колеги виявили, що у позалегальному секторі суспільні договори - це не просто набір уявлюваних соціальних зобов'язань, зміст яких можна вивести зі спостережень за соціальною поведінкою; це також норми, а їхня дієвість забезпечується реальними людьми. Саме тому до позалегальних громадських договорів можна доторкнутись в самому прямому розумінні слова; в силу цього їх можна зібрати, щоб вибудувати систему прав власності та створення капіталу, і її законність і дієвість буде забезпечуватися суспільством в цілому.

Рух від докапіталістичної системи власності до капіталістичної

Сучасну ринкову економіку неможливо уявити без єдиної законної системи прав власності. Якби розвинені країни Заходу не зуміли інтегрувати всі титули власності в рамках загальної для всіх системи прав власності так, щоби вони стали доступними для кожного, вони не змогли б скористатися перевагами спеціалізації і поділу праці для створення мережі ринків та капіталу, які й стали джерелом багатства цих народів.

Неефективність незахідних ринків багато в чому пояснюється фрагментарністю і локальністю їхніх норм у сфері прав власності. Брак єдності обмежує взаємодію не лише між легальним і позалегальним секторами, але навіть і усередині останнього. Обмін між позалегальнимі спільнотами існує, але йде він з великим трудом. Такі співтовариства подібні кораблям, які прокладають свій курс, орієнтуючись на взаємне розташування, замість того, щоб користуватися загальними і об'єктивними орієнтирамм, скажімо, зірками або стрілкою компаса.

Для створення сучасної ринкової економіки необхідна єдність правових стандартів 2. У зв'язку з цим К. Рейнолд Нойес зазначає:

Людська природа потребує упорядкованості і визначеності, а для цього потрібно, щоб вихідні судження були взаємно несуперечливими і, завдяки цьому, мали здатність кристалізуватися у форму певних правил - у «цю сукупність догм або систематизованих прогнозів, яку ми називаємо правом». ... Зручності та вигоди публіки ... примушують знову й знову здійснювати зусилля по систематизації корпусу законів. Вимоги щодо кодифікації відображають прагнення людей визволитися з-під вантажу містики і невизначеності неписаного або навіть прецедентного права3.

Перехід від ситуації, коли люди цілком покладаються на різноманітність позалегальних рішень, що спираються на взаємну згоду сторін, до кодифікованої правової системи - це завдання, яке лякає своєю важкістю. Як ми вже бачили, саме це довелося зробити країнам Заходу, щоб перейти від докапіталістичних «вихідних суджень» до систематизованого зводу законів. Це дозволило їм позбутися свого скляного ковпака. Але, незважаючи на всі досягнуті успіхи, ці країни далеко не завжди усвідомлювали, що саме вони роблять, і не залишили нам креслень. Навіть у Британії, яка діяльно освоювала потенційні можливості промислової революції, реформи розтягнулися майже на століття (з 1829 по 1925 р.), і лише до кінця першої третини XX ст. уряд впевнився, що здатний централізувати інформацію про нерухомість і зробити її загальнодоступною. Джон С. Пейн допомагає скласти уявлення про те, наскільки важко і невпевнено йшла реформа прав власності в Англії:

Була прийнята величезна кількість законів, і англійське право власності виявилося перебудованим згори донизу. Значна частина реформістських зусиль здійснювалася випадково, в порядку імпровізації, і легко виникає враження, що лідери руху не завжди віддавали собі звіт, що або навіщо вони роблять. З плином століть англійське земельне право стало настільки технічно складним і заплутаним, що на перших порах задача [його упорядкування] повинна була здаватися практично невирішуваною. Щоб дістатися до суті справи, потрібно було врахувати величезну кількість деталей. Так що англійські реформатори взялися за справу у всеозброєнні благих помислів, маючи скоріше енергію, ніж ясність розуміння. У результаті їм вдалося цілком успішно впоратися зі своїми завданнями, але на це пішло ціле століття, і за цей час нерідко їх починання закінчувалися невдачею, так що реформа у багатьох відношеннях виявилася половинчастою і компромісною 4.

Провали права, яке примусово нав'язувалося

Комусь може здатися, що сьогодні країнам, що розвиваються, і колишнім соціалістичним країнам буде нескладно позбутися свого скляного ковпака. Врешті-решт, конституція майже кожної країни і багато міжнародних угод визнають необхідність загального доступу до прав власності. Програми наділення бідних власністю існують майже у всіх країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах. Якщо на Заході в XVIII і XIX ст. рух реформ, спрямованих на розширення доступу до прав власності, зустрічав запеклий інтелектуальний та моральний опір, то сьогодні право на власність вважається невід'ємним і неодмінним елементом прав людини. Фундаментальне значення права власності підкреслює цілий ряд сучасних міжнародних угод - від прийнятої в 1948 р. Загальної декларації прав людини * (* Загальна декларація прав людини прийнята Генеральною Асамблеєю ООН. ) і оновленої доктрини католицької церкви ** (** Так звану оновлену доктрину пов'язують з енцикліками римських пап Лева XIII, Івана XXIII та Іоанна Павла II, присвяченими соціальним питанням. ) до 169-го угоди Міжнародної організації праці з прав тубільного населення незалежних країн 1989 року.

Судові та правові системи майже всіх країн світу в тій чи іншій мірі закріплюють положення, що право власності є одним з основоположних принципів права. Міжнародною Гаазькою конвенцією 1899 року оголошено поза законом стародавнє право армії-переможиці на грабунок населення і стягування контрибуції. Таким чином, міжнародне право розглядає особисте право власності як більш священне, ніж суверенне право держав, тобто якщо навіть держава втрачає будь-яку територію, колишні землевласники на ній не терплять ніяких збитків.

Сполучені Штати, Канада, Японія і європейські країни - 25 найбільш розвинених країн світу - досягли в господарському розвитку настільки більшого, ніж країни, які не мали аналогічних систем загальнодоступних, інтегрованих прав власності на нерухомість, що сьогодні практично неможлива економічна програма, яка ігнорує роль прав власності. Ось чому більшість країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країн підкреслюють пріоритетну роль програм лібералізації прав власності, які є неодмінним елементом їх програм макроекономічних реформ та розвитку ринків.


У країнах Латинської Америки прагнення до легалізації прав власності будинків вже майже два століття є вищим політичним пріоритетом. У першій конституції Перу, написаній в 1824 р., всього через два роки після звільнення від іспанського панування, чітко прописано, що незаможні, а тоді це було майже виключно тубільне населення країни, є законними власниками своїх земель. Кожного разу, коли робилося скандально очевидним, що земельні володіння перуанських індіанців розкрадаються, уряд в підкріплення положень конституції Перу приймав черговий закон. Жоден з них не спрацював. Індіанці отримували закони, які підтверджували, що їхня земля належить їм на законних підставах. Але вони так і не отримали механізму, який дозволив би їм закріпити свої права власності на землю в такому вигляді, щоб їх можна було захищати засобами закону.


Тепер причина цього абсолютно очевидна: в Перу (і в багатьох інших країнах за межами Заходу) більшість правових процедур, які створюють законні права власності, не пристосовані до того, щоб працювати з позалегальнимі свідоцтвами, які нічим не схожі на законні титули власності. (А які ж інші документи можуть бути в розпорядженні незаможних?) Існуючий закон не в змозі також фіксувати акти переходу позалегальних об'єктів нерухомості з рук в руки. Як ми бачили в главі 2, сьогодні при найкращих обставинах - наявності новітніх карт, комп'ютерів, діяльних організацій із захисту прав людини - і при найблагородніших намірах - правові процедури, що забезпечують реєстрацію титулів власності та їх зміни, вимагають для свого завершення до 20 років. Судячи з того, що ми вже знаємо, у XIX ст. індіанці Перу мали справу, швидше за все, з ще більш повільними правовими процедурами. У такій ситуації єдиним розумним рішенням було створення позалегальних правил і механізмів захисту своїх прав власності.

Коли стало зрозуміло, що закони, які нав'язуються державою, не допомагають індіанському населенню Перу конкретизувати свої права на землю, економічна еліта країни почала діяти, вдаючись до все нових прийомів для обходу вимог закону. У тих випадках, коли законних титулів власності не існувало, впливові кола та їхні адвокати почали створювати документальні свідчення за допомогою нотаріусів та місцевої влади, отримували нові титули власності на свою користь (так звані titulos supletorios). У результаті тубільці Перу виявлялися або попросту обібраними, або їх примушували продати землю задешево. Замість того, щоби розібратися, чому у незаможних не виходить повернути закон на свою користь, уряд зробив висновок, що проблема не в законі, а в природній неповноцінності індіанців. Тому закон удосконалювати не стали, а індіанців загнали у свого роду резервації. У 1924 р. у Перу було прийнято закон, спрямований на захист індійських земель від жадібності і хитромудрості багатіїв та їхніх адвокатів: на цих землях для тисяч індіанців були створені сільськогосподарські поселення, причому їхніх мешканців позбавили права на продаж будь-яких клаптиків цієї території. Так що, захистивши тисячі індіанців від інтриг і шахрайства, їх позбавили, хоча і ненавмисно, можливості використовувати землю для створення капіталу.

Але ці сільгосппоселення вмістили тільки невелику частину тубільного населення. До кінця 1960-х і початку 1970-х рр.. більшість індіанців, як і раніше, являло собою вразливу і невлаштовану групу, а на тлі несподівано виниклого сильного і добре організованого лівого руху вони опинилися і потенційно небезпечними. Щоб розвіяти цю нову загрозу, уряд Перу, подібно до керівництва багатьох інших країн третього світу, звернувся до програми аграрних реформ, під час яких у великих господарствах (haciendas) були конфісковані великі ділянки орних і пасовищних угідь для створення більше ніж 600 керованих державою сільськогосподарських кооперативів. І в цьому випадку мета була благородна: гарантувати тубільцям доступ до землі. Але і ця програма закінчилася невдачею, тому що багатьом індіанцям не сподобалося перетворення їх на сільськогосподарських робітників великих бюрократичних підприємств. Вони розбивали ці кооперативи на більш дрібні приватні господарства, знову повертаючись до зрозумілих і гнучких позалегальних методів захисту своїх нових прав на землю. Уряд не врахував того, що, коли люди набувають власність, у них тут же виникають і свої ідеї про те, як її використовувати і на що її можна міняти. Якщо закони заважають робити те, що потрібно і чого хочеться, люди масово залишають систему.

Історія Перу містить повчальні уроки для реформаторів усіх мастей і напрямків. За останні 150 років провалилися всі урядові програми наділення незаможних власністю. Причому провалилися як програми правого спрямування (обов'язкове наділення правами приватної власності), так і ліві витівки (створення керованих урядом колективних господарств для захисту прав бідняків на землю). Потворна політична дилема «ліві чи праві» здебільшого не має ніякого відношення до потреб більшості населення країн, що розвиваються. Ці люди йдуть за рамки законів не тому, що закони націлені на приватну власність або на колективізацію, а просто тому, що вони не відповідають їхнім бажанням. Бажання ці часто змінюються. Іноді їм потрібно поєднати своє майно, а іноді - розподілити його.


Якщо закон не допомагає їм у цьому, вони в обхід закону роблять все по-своєму. У країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах ворогів власності і формування капіталу характеризує не їх ліва або права орієнтація, а прихильність до status quo. Урядам країн, що розвиваються, пора звільнитися від забобонів, що вкорінені в історії Заходу, в жорстокості політики огороджувань, яка багато століть тому сформувала структуру земельної власності в Британії, або у кривавій експропріації земель тубільного населення Північної Америки. Ці моральні борги підлягають оплаті на Заході, а інші країни тут ні до чого. Урядам країн, що розвиваються, слід прислухатися до гавкання дворових собак і намагатися зрозуміти, який закон стоїть за цим гавканням. Тільки тоді люди повернуться під дах законів.

У міру того, як люди продовжують створювати власність поза межами законів, останні втрачають свою легітимність. За нашими даними, за період 1960-1990-х рр.. позалегальний сектор виріс як в Перу, так і в інших країнах, що розвиваються, і в колишніх соціалістичних країнах. Коли в мене виникла думка, що ослаблення позицій статутного права характерно не тільки для Перу, я в 1994 р. створив особливу дослідницьку групу, щоб з'ясувати, чи досягли міжнародні фінансові організації за останні 30 років будь-яких великих успіхів у реалізації програм «легалізації» прав власності в третьому світі, тобто програм, результатом яких стало б належне представництво всіх активів у рамках єдиної системи, здатної породжувати капітал. Група багато місяців займалася просіюванням архівів Казначейства США та міжнародних організацій, але не знайшла нічого навіть віддалено схожого на успішні реляції.


Ми виявили зовсім інше. В останні 40 років подібні програми проводили багато урядів, які жбурнули мільярди доларів на фінансування землемірних робіт, картографування і комп'ютеризацію земельних кадастрів. У цих проектів були дві спільні риси: переважна більшість їх були відкинуті на півдорозі як неефективні ( «До біса нових карт і комп'ютерів, а кількість законних власників майже не зросла», - сказав з цього приводу один із керівників урядового проекту в Бразилії.); і, за винятком деяких програм реєстрації приватної власності в Таїланді, всі вони виявилися не в змозі просунути легалізацію позалегальної власності. Ми не знайшли ніяких ознак того, що нерухомість будь-де почала перетворюватися в капітал.

Можливо, справа в тому, що уряди діяли недостатньо активно? Безперечно, ні. У Перу, наприклад, за останні 400 років, з часів іспанського завоювання, уряди не менше 22 разів робили спроби ввести земельну власність в рамки закону. Відсоток успіху - нуль. Ми зв'язувалися з управліннями земельної власності в інших країнах і отримали скрізь однакову відповідь: більшість програм або не мали ніякого успіху, або результати були зовсім мізерними. Важливо зрозуміти, що жоден з тих, з ким ми говорили в цих країнах, не міг стверджувати, що скільки-небудь значна частина виданих титулів на власність дозволила активам стати частиною єдиної мережі капіталоутворення. Факт просто приголомшливий! Неважливо, наскільки наполегливо прагнули до своєї мети країни, що розвиваються, і колишні соціалістичні країни, і наскільки благородними були наміри їхніх урядів. Прірва між тим, чого вимагає закон, і тим, що потрібно зробити, щоби він став дієвим, залишилася практично незмінною. Самого по собі закону недостатньо. Анджей Рапашінський зазначив:

Уявлення, згідно з яким досить ввести відповідний правовий режим, щоб отримати систему прав власності, що відповідає потребам сучасної економіки, є абсолютно нереалістичним, тому що більша частина прав власності тільки в малому ступені може бути гарантована правовими методами. Серцевину інститутів власності утворюють переважно несвідомі форми соціальної та економічної поведінки, які ніколи не піддавалися аналізу, не пов'язані зі сферою правових відносин. Це стара проблема філософії Гоббса * (* Гоббс Томас - англійський філософ XVII ст.): коли більшість людей підкоряються закону, уряд може ефективно і [порівняно] дешево справлятися з тими небагатьма, хто його порушує. Але коли порушення закону робляться масовими, будь-яка влада виявляється безсилою. Коли сила закону поступово втрачає чинність, у кожної людини з'являється стимул слідувати виключно власним інтересам, не звертаючи уваги ні на які формальні обмеження 5.

Країни, що розвиваються, і колишні соціалістичні країни не можна звинуватити у браку політичної волі, грошей або законодавчого забезпечення програм з наділення більшості свого населення правами власності. Проблема в тому, що коли уряди беруться за забезпечення прав власності незаможних, вони діють так, ніби опинилися в правовому вакуумі, так, як ніби вони висадилися на Місяці. Всі програми реформ виходять з того, що достатньо наповнити цей вакуум корисними законами. Але, як правило, ніякого вакууму немає. Більшість людей володіють чималою власністю в рамках дієвих позалегальних норм. І хоча майно незаможних не знаходить відображення в законних системах реєстрації власності, їхні права на ці активи закріплені суспільним договором, у складанні та підтримці якого вони беруть живу участь. І коли статутне право суперечить цим позалегальним угодами, їхні учасники з обуренням захищаються від спроб вторгнення.

Зробити закон органічною частиною суспільного договору

Позалегальні суспільні договори підпирають майже всі системи власності і є необхідною частиною життя в усіх країнах, навіть у сучасних Сполучених Штатах * 1. Як нагадав нам Річард Познер, власність - це частина соціальних відносин, що означає: відповідні норми працюють з найбільшою ефективністю на основі цілковитої згоди щодо прав власності і правил, яким підпорядковується використання і рух активів. За межами Заходу позалегальні суспільні договори панують з однієї простої причини: вони набагато краще, ніж офіційні закони, відображають загальні для всіх уявлення про те, як варто управляти майном. Будь-які спроби створити єдину систему приватної власності, ігноруючи колективні угоди, які її підпирають, з тріском вріжуться в самі підстави прав власності, віра в які дає більшості людей впевненість у завтрашньому дні. Спроби реформувати права власності закінчуються провалом, тому що чиновники, які займаються розробкою і впровадженням нових законних відносин у цій сфері, не віддають собі звіт в тому, що більшість громадян підкоряються твердим правилам, гарантованим позалегальним суспільним договором.

Ідея, що закони бувають дієвими тільки тоді, коли вони спираються на суспільний договір, сходить до Платона (Давньогрецький філософ IV ст. до н.е.), який не уявляв собі інших джерел легітимності. Навіть Іммануїл Кант (Німецький філософ XVIII ст.) в своїй критиці Локка писав, що суспільний договір повинен передувати дійсним правам власності, які завжди мають потребу у визнанні суспільством легітимності відповідних претензій. Державні ж закони зовсім не обов'язкові для цього: якщо якась група рішуче підтримує певні правила та угоди, цього достатньо, щоби вони були опорою права приватної власності та їх захищали від зазіхань статутних законів.

Ось чому закони і титули приватної власності, що насаджуються без урахування існуючого суспільного договору, виявляються недієздатними: їм бракує легітимності. Щоб її надати, потрібно узгодити закони з існуючими суспільними договорами, які визначають реально діючі права власності. Проблема, звичайно, полягає в тому, що відповідні суспільні договори потрібно збирати по крихтах в сотнях позалегальних юрисдикцій, розсіяних по селах і приміських поселеннях. Є тільки один системний метод включення цих суспільних договорів в законну систему прав власності: потрібно побудувати правову та політичну структуру - міст, якщо завгодно, - яка була б настільки споріднена позалегальним звичаями більшості населення, що люди з радістю рушили б через цей міст, щоб приєднатися до нового, всеохоплюючого і законного суспільного договору. Але цей міст повинен бути достатньо міцний, аби не впасти і не відкинути людей назад, у сферу позалегального права, і він повинен бути достатньо широким, щоб ніхто з нього не звалювався. Захід століттями діяв саме так. Харольд Берман нагадує нам:

Систематизація законів, що діють в різних поселеннях ... виявилася можливою лише завдяки тому, що в цих поселеннях вже була наявна розвинена неформальна структура правових відносин ... Західна правова традиція виникла колись із структури соціальних і господарських взаємовідносин між групами і всередині груп, які влаштувалися на землі. Поведінкові закономірності цих взаємин отримали нормативну силу: звички звернулися в звичай ... а звичай - в закон 8.

Створення правового і політичного моста між локальними і розрізненими громадськими договорами і загальнонаціональним законом є саме те, що Ейген Губер (Видатний швейцарський юрист, на якого було покладено розробка швейцарського цивільного законодавства, офіційно прийнятого в 1907 р.) зробив у Швейцарії на початку XX ст. Губер привів римські за походженням офіційні закони Швейцарії у відповідність із звичаями, правилами та поведінкою, прийнятими в сільських поселеннях, у великих і малих містах країни. Він звів всі розрізнені угоди про власність в єдине зведення кодифікованих законів, які захищали права та обов'язки людей у відповідності зі звичними для них місцевими нормами. Губер любив цитувати стару німецьку приказку: «Das Gesetz muss aus dem Gedanken des Volkes gesprochen sein» (Буквально: «Закон повинен бути випитаний у народної думки».), - що можна перекласти приблизно так: «Закон повинен виходити з вуст народу». Як ми бачили в главі 5, американська система права проявила таку ж повагу до існуючих громадських договорів. Джерелом її сили були не послідовність правової доктрини і не професіоналізм розробників, а прагнення влади зробити неопрацьовані активи продуктивними.

У розвинених країнах перехід від позалегальних відносин до унітарної законної системі приватної власності відбувся не на порожньому місці. Систематизація законів, що лежать в основі сучасної системи прав власності, виявилася можливою тільки тому, що влада пішла на те, щоб позалегальні відносини, які здавна існували між простими людьми, в деяких випадках витісняли статутні закони: «Закон одночасно виникав знизу, зі структур і звичаїв всього суспільства, - писав Берман, - і спускався згори, як вираз політики і цінностей правителів суспільства. Закон допомагав інтеграції верхів і низів» 9.

Домігшись вкорінення офіційного права власності в громадських договорах, уряди країн Заходу заслужили доброзичливе ставлення народу, що дозволило подолати будь-який опір. Результатом стала єдина легальна система прав власності. Досягнувши цього результату, уряди змогли приступити до інтеграції розрізнених конвенцій в загальнонаціональний суспільний договір. І якщо раніше тільки власник будинку і його сусіди могли підтвердити, що будинок належить саме такому-то, то з появою легальної системи приватної власності будь-хто отримав можливість упевнитися в тому, хто чим володіє. Законні титули приватної власності дали людям можливість запропонувати плоди своєї праці увазі загальнонаціонального ринку. Ось так західні країни створили невичерпне джерело енергії, що забезпечує рух сучасних ринків і всієї капіталістичної системи.

Інтеграція інституту власності полегшила людям життя і бізнес. Зникла необхідність брати участь у місцевому політиканстві, вбачаючи в ньому основний захист своїх прав власності. Легальність титулів власності дозволила людям звільнитися від обтяжливих місцевих норм, які неминуче виникають у замкнутих суспільствах. Стало можливим ефективно контролювати свої активи. І навіть більше того - маючи на руках надійне документальне підтвердження прав власності, люди змогли зосередитися на економічному потенціалі своєї нерухомості. А оскільки тепер будь-який учасник ринку отримав можливість упевнитися в правдивості їхніх відомостей про нерухомість та бізнес, власники втратили анонімність і набули відповідальність. З часом ці механізми легальних прав власності створили умови для появи загальнонаціональних ринків нерухомості і капіталу, в яких багато хто зміг брати участь.

Міцність докапіталістичних суспільних договорів

Чи можна вважати суспільні договори, що превалюють нині в країнах, що розвиваються, досить міцним фундаментом для створення офіційного права? Без сумніву. Існують гори фактів, які свідчать, що коли державним чиновникам доводиться мати справу з недокапіталізованими сектором, вони явним і неявним чином зважають на позалегальні суспільні договори. Звіти міжнародних благодійних організацій постійно посилаються, хоча і непрямим чином, на позалегальние угоди. Яким іншим чином уряди могли б реалізовувати програми реконструкції найбідніших міських і сільських районів своїх країн, якби вони не вміли домовлятися з позалегальними організаціями одержувачів допомоги? Той факт, що уряди і міжнародні фінансові організації допомагають поселенням сквоттерів з порушенням прав власності підключатися до систем комунального господарства (до доріг, електрики, водопроводу та школ), є відкритим доказом визнання позалегальних систем власності. Як відзначили Роберт Кутрів і Томас Улен, «умови [прав власності] часто бувають ефективнішими, коли люди добровільно їх приймають, ніж коли їх нав'язує законодавець» 10.

Внелегальние суспільні договори являють собою комбінацію звичаїв, імпровізованих норм і правил, вибірково запозичених з офіційного права. Оскільки в більшості країн, що розвиваються, відсутній захист з боку державного закону, власністю переважної частини їхнього населення управляють позалегальні закони. Для західного читача, який звик до того, що підкорятися доводиться тільки одному закону, все це може прозвучати дивно або навіть безглуздо. Але, я мав нагоду бувати і працювати в дюжині країн, що розвиваються, і я переконався, що там скрізь легальний і позалегальний закони співіснують пліч-о-пліч. Це чудово висловила Маргарет Грутер:

Закон ... це не просто набір усних, записаних або формалізованих правил, яким люди сліпо підкоряються. Закон, скоріше, являє собою формалізацію правил поведінки, що схвалюються значною частиною населення, що відображають поширені поведінкові стереотипи і потенційно вигідні тим, хто їх дотримується. (Коли люди не визнають ці потенційні вигоди або не вірять в них, закони часто ігноруються або порушуються.) 11

Інший правознавець зауважив, що вже звичну для Заходу практику, відповідно до якої саме «уряд приймає закони і встановлює порядок, в історичній перспективі не можна визнати нормою» 12. Немає нічого нового в ситуації, коли в одній країні існують різні закони. Континентальна Європа жила в умовах правового плюралізму рівно до тих пір, поки в XIII і XIV ст. не було заново відкрите римське право, після чого всі тодішні закони були поступово систематизовані.

Не слід надмірно дивуватися тому, що позалегальная діяльність у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах - нічим не нагадує хаос. У Перу в ході наділення законними титулами власності сотень тисяч бізнесменів і домовласників моя організація жодного разу не зіткнулася з позалегальной групою, яка не узгоджувала б свою діяльність з добре визначеними загальними правилами. При відвідуванні недокапіталізованих областей Азії, Латинської Америки або Середнього Сходу ми жодного разу не стикалися з хаосом і некерованістю. Кожен уважний спостерігач швидко починає розрізняти стереотипи поведінки. У найгірших випадках нашим очам відкривався запущений сад, але жодного разу - дикі джунглі.

Так само, як і його західні попередники, позалегальний сектор в країнах третього світу і колишнього соцтабору спонтанно створив свої варіанти прав власності. Щоб захистити щойно виниклі права від інших, їм довелося виробити адекватні позалегальні норми. Пам'ятайте, що це не ваш розум дає вам певні виняткові права над чим-небудь, а розум інших, які вважають, що ваш розум вірно пред'являє права власності. Ці уми життєво потребують один одного для захисту своїх активів. Більш того, громадські договори повинні бути сильнішими, ніж зв'язки, утворені державним законом, тому що їм потрібно захищатися від вторгнень ззовні, і перш за все від загроз, що створюються урядом. Тому, хто сумнівається в дієвостісуспільних договорів, варто лише зачепити будь-які позалегальні права, і він отримає дуже конкретну відсіч.

В останні 40 років позалегальнінорми розповзлися, як масляна пляма. Газетні репортажі про те, що «позалегальний сектор росте як на дріжджах», публікуються в столицях третього світу з такою ж регулярністю, як звіти про футбольні матчі. Формальне право не встигає за швидким розвитком позалегальних угод. У сфері нерухомості, наприклад, джерелом позалегальних суспільних договорів є не тільки незаконні поселення сквоттерів-мігрантів, а також дефіцит житла та програми міських чи аграрних реформ, поступова деградація програм контролю над рівнем орендної плати та позалегальное придбання або оренда землі для потреб житлового та промислового будівництва . Більшість громадських договорів реалізуються за активної допомоги комерційно, політично чи релігійно зацікавлених агентів, що беруть на себе роль «брокерів по операціях з нерухомістю», яких привертає до справи чи то власна вигода, чи то необхідність захистити своїх виборців. Загальною характеристикою їхніх клієнтів є те, що ринкові ціни на нерухомість їм не по кишені. Мені довелося бувати в країнах, де збройні сили виділяють офіцерів, що перебувають на дійсній службі, для закупівлі у позалегальном секторі житла для військовослужбовців, що виходять у відставку. Ще більш вражаючим є те, що мені довелося спостерігати, як муніципальна влада, яка відповідають за сектор нерухомості і оформлення титулів на власність, організовуює незаконне захоплення землі, щоб забезпечити своїх людей пристойними ділянками для будівництва будинків. Нещодавно я відвідав велике селище сквоттерів, створене з ініціативи самої міської ради, щоб забезпечити житлом 7000 сімей державних службовців. В іншій країні місцева газета, заінтригована розмахом позазаконних операцій з нерухомістю, вирішила перевірити, чи існує законний титул власності на резиденцію глави уряду. З'ясувалося, що - ні. Газета пожартувала, що державні закони приймаються на позалегальной території.

Слідом за позалегальними правами на землю учасники операції створюють установи, що забезпечують реалізацію нового суспільного договору: позалегальні ділові та житлові організації регулярно збираються на засідання, приймають рішення, здійснюють нагляд за створенням інфраструктури, стежать за дотриманням адміністративних процедур і оформлюють різні особисті документи. Зазвичай у них є робочі приміщення, де зберігаються карти та книги обліку прав власності. Всюди найбільш вражаючою рисою таких установ є їхнє прагнення легалізуватися, одержати законні права. У містах позалегально побудовані житлові та виробничі будівлі з часом набувають такого вигляду, що їх зовні не відрізнити від аналогічних будівель легального сектору. У всіх країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах, де мені довелося побувати, межа між легальним і позалегальним секторами дуже умовна. Вздовж кордону розставлені контрольно-пропускні пункти, в яких здійснюється контакт між позалегальними організаціями та державними чиновниками, причому перші намагаються отримати легальний статус, а останні - створити видимість порядку 13. Зазвичай нелегалам вдається знайти спільну мову з тими чи іншими державними органами, найчастіше - на місцевому або муніципальному рівні. Більшість груп намагаються домовитись про будь-який легальний статус, щоб мати можливість захищати свої права, тоді як деяким вже вдалося домогтися якогось стабільного становища в рамках закону. Є ще одна переконлива ознака того, що нелегали пристрасно прагнуть піти з холоду і проникнути всередину: для ведення переговорів з державними органами вони вибирають чарівних і дипломатичних лідерів, які нічим не нагадують босів вуличних банд.

Прислухатися до гавкання собак

Не виключено, що більшість урядів країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країн готові визнати, що причиною експоненціального зростання позалегальності є не катастрофічне падіння поваги до закону, а проста безвихідь - треба якимось чином захищати свою власність і заробляти на життя. Коли уряд доходить, нарешті, до визнання цього факту, залишається тільки вжити заходів, щоб виправити становище. Нелегали, зрозуміло, прагнуть перетнути міст і отримати легальний статус, але вони підуть на це лише за умови, що уряд зробить перехід легким, безпечним і дешевим. Позалегальні власники вже непогано організовані і законослухняні, хоча підкоряються вони аж ніяк не державним законам. Тепер вже справа урядів з'ясувати, що собою являють ці позалегальні норми і як їх інтегрувати в систему легального права власності. Але якщо вони для розробки нових законів спробують найняти високооплачуваних юристів з престижних корпорацій Делі, Джакарти або Москви, їм ніколи не досягти мети. Необхідно вирушити в дорогу по міських вулицях і сільських дорогах, уважно прислухаючись до гавкання собак.

Закон, що панує сьогодні в країнах Заходу, виник не з запорошених томів кодифікованих законів. Це жива єдність, що виникла в реальних життєвих відносинах і вигодувана мріями і прагненнями простих людей задовго до того, як за неї взялися руки професійних юристів. Перед тим, як вдалося зайнятися систематизацією законів і зведенням їх у єдиний кодекс, потрібно було закон відкрити. Теоретик права Бруно Леоні нагадує нам:

Римляни і англійці поділяли ідею, що закон можна швидше відкрити, ніж встановити, і що ніхто і ніколи не володіє в суспільстві такою владою, щоб диктувати свою волю в якості закону. У цих двох країнах завдання «відкривати» закон було довірено, відповідно, юридичним радникам (jurist consult) і суддям - двом категоріям людей, які певною мірою схожі з науковими експертами сучасного світу 14.

«Відкриття закону» - це саме те, чим я і мої колеги займаємося останні 15 років у різних країнах, і це ж є першим кроком допомоги урядам країн, що розвиваються, в побудові законних і таких, що охоплюють всіх громадян - систем власності. Якщо відсторонитися від голлівудського стереотипу людей з країн третього світу або колишнього соцтабору - а це, як правило, строкатий набрід вуличних торговців, вусатих партизанів і бандитів слов'янського походження, - ви виявите, що коли справа доходить до захисту майна та ведення бізнесу, їхня культура мало чим відрізняється від культури західних народів. Присвятивши довгі роки вивченню багатьох країн, я прийшов до переконання, що позалегальні угоди з приводу власності в цих країнах разюче схожі з аналогічними легальними аналогами в країнах Заходу. В обох випадках явним чи неявним чином визначається, хто на що має право і які межі цих прав і можливих операцій; в обох системах встановлені процедури реєстрації прав власності та гарантії дотримання цих прав, правила встановлення меж власності, норми вчинення угод, критерії визначення ситуацій, коли необхідна згода владних структур і коли в цьому немає потреби, методи оцінки достовірності документів, стимули, що заохочують людей виконувати укладені угоди і поважати закон, і критерії допустимості тією чи іншою мірою анонімності в угодах.

Є всі підстави припустити, що люди мають дуже схоже розуміння прав власності. І це не повинно дивувати: люди завжди позичали один в одного розумні форми поведінки. Більш того, в останні 40 років люди почали багато їздити по світу, а якщо ще врахувати революцію в засобах масових комунікацій, легко зрозуміти, чому ми приречені на те, що наші цінності і прагнення будуть і далі зближуватися. (Жителі країн, що розвиваються, також дивляться телевізор, ходять в кіно, користуються телефоном і хочуть, щоб їхні діти одержували добру освіту і вміли користуватися комп'ютерами.) Абсолютно неминуче, що в рамках однієї країни позалегальні норми і правила будуть швидше схожими, ніж несхожими 15.

Проблема з позалегальними суспільними договорами в тому, що документи та інформація, які породжуються ними, не мають такого ступеню вірогідності, щоб знайти використання поза межами свого району. Позалегальні системи власності є стабільними і значущими для членів групи, але їхній вихід назовні та взаємодія з іншими аналогічними системами - ускладнені. І в цьому відношенні ситуація тут точно така ж, як колись на Заході, коли там не існувало законних титулів власності. У деяких землях на території сучасної Німеччини до XVв., наприклад, вже використовувалися реєстри нерухомості, але більша частина європейських законів, якими регулюються операції з нерухомістю, існувала ще тільки в усній традиції.

Багато хто вбачає у стародавніх символах і ритуалах попередників законних титулів власності та реєстраційних записів. Як писав британський філософ і історик XVIII ст. Дейвід Юм, в його час в деяких районах Європи землевласники кидали між собою каміння та землю в ознаменування того, що обмін земельними ділянками відбувся; продаж врожаю пшениці фермери символізували передачею ключів від комори, в якій вона зберігалася. В імператорському Римі дуже схожим чином закон вимагав, щоб на знак передачі прав власності продавець вручав покупцеві гілки і пучки трави. У японців також існували ритуали підтвердження завершення угоди. Наприклад, в районі Гумма Кодзуке в епоху Токугава (Токугава - династія сьогунів (військово-феодальних правителів Японії), що правили в 1603-1867 рр..) з XVII до XIX ст., коли закон забороняв продаж сільськогосподарських земель, ділянки все-таки переходили з рук в руки; на підтвердження цих позалегальних угод складалися письмові документи, справжність яких посвідчували родичі продавця і староста села.

Письмові документи поступово накопичувалися у місцевих «реєстраційних бюро». Пройшло досить багато часу, і відповідні записи почали робити в спеціальних реєстраційних журналах. Але тільки в XIX ст. вдалося стандартизувати і звести дані різних «реєстраторів», щоби створити єдину легальну систему власності, яка діє на Заході і до цього дня.

Країни третього світу і колишнього соцтабору в даний час перебувають у тому ж стані, в якому були Європа, Японія та Сполучені Штати кілька століть тому. Тепер перед ними стоїть завдання - виявити і зібрати всі реєстраційні документи, що посвідчують право приватної власності, і надати їм інтегровану системну форму, щоби кожний об'єкт нерухомості знайшов бюрократично оформлену родову сутність, яка вимагається мережею відносин породження капіталу.

Розшифровка позалегального права

Коли мої колеги і я вперше зіткнулися із завданням інтеграції докапіталістичних норм стосовно власності та створення сучасної (капіталістичної) системи прав власності, ми звернулися до західного досвіду. Але, зайнявшись пошуками інформації про те, як розвинені народи здійснювали колись перетворення своїх позалегальних норм у форму закону, ми виявили, що Захід не залишив нам креслень. На жаль, майже не задокументовано, як саме країни Заходу визначали, які види позалегальних доказів прав власності стануть спільними знаменниками стандартизованої системи прав власності. Джон Пейн пояснює ситуацію на прикладі Англії:

Законний доказ прав власності як неодмінна частина операції з купівлі-продажу землі з'явилося в англійському праві порівняно пізно, але існуюча інформація настільки мізерна, що всі гіпотези такого роду приречені залишитися простими здогадками. Істориків страшенно злить та обставина, що якщо помітні історичні події зазвичай доходять до нас з безліччю деталей і подробиць, то люди рідко вважали вартою справою фіксувати повсякденну, рутинну діяльність. Це здавалося зайвим: кому потрібно пам'ятати всі ці банальності? У результаті саме повсякденне і загальновідоме виявляється абсолютно невідомим для наступної епохи, а для відтворення картини побуту минулих епох доводиться ретельно збирати крихти інформації з джерел, складених із зовсім іншою метою. Це повною мірою стосується і діяльності юристів, що займалися операціями з нерухомістю, і ми маємо дуже приблизне уявлення про те, як саме вони діяли до настання XIX в.16

Керуючись рідкісними історичними свідченнями, ми змогли заповнити прогалини результатами наших власних емпіричних досліджень, і саме так, на дотик, знайшли дорогу в нетрях позалегального світу і врешті-решт навчилися тому, яким чином можна дістатися до суті суспільних договорів, які є базою прав власності в країнах третього світу. Вийти на ці норми - це зовсім не те ж саме, що знайти докази прав власності в легальній системи реєстрації нерухомості, де багаторічні записи дають повне уявлення про послідовну зміну власників кожного об'єкта. Недокапіталізований сектор, крім усього іншого, не має механізму централізованої реєстрації операцій з нерухомістю, тобто бюрократичним апарату, що являє собою центр організованого суспільства. Єдине, чим володіють мешканці цього сектора, так це виразнним, ясним і детальним розумінням того, хто чим сьогодні володіє.

У силу цього існує тільки один спосіб для збору інформації про власність в певному районі - увійти в контакт з тими, хто там живе і працює. Якщо уподібнити власність дереву, формалізована система прав власності діахронічна в тому сенсі, що дозволяє відстежувати походження кожного окремого листа, гілочки, гілки, стовбура і так аж до коренів. Підхід до вивчення позалегальної власності може бути тільки синхронічним: щоб визначити, кому що належить, сторонній повинен зробити спили і встановити статус кожної гілки і кожного листка щодо сусідніх гілок і листя.

Отримати синхронну інформацію можна тільки на місці: потрібно поїхати в райони, де не існує законної системи реєстрації власності (або вона ненадійна), і ввійти і контакт з місцевою легальною і позалегальнимі владою, щоб зібрати інформацію про права власності. На ділі все це не так вже й складно. Хоча в глухих районах деяких країн письмові документи ще не в моді, більшість людей з позалегального міського сектора навчилися писати свідоцтва про право власності відповідно до прийнятих в тих краях правил, і уряд змушений в тих чи інших ситуаціях рахуватися з цими документами.

Ніхто, наприклад, не вірив, що на Гаїті ми знайдемо документи, які фіксують права власності. Гаїті є однією з найбідніших країн світу; 55% її населення є неписьменним. Тим не менш, ретельно обстеживши міські райони Гаїті, ми не знайшли жодної позалегальної ділянки землі, халупи або будови, власник яких не мав хоча б одного документа, що захищає його права, навіть якщо мова йшла про «права сквоттера» (див. на мал. 6.2 зразки позалегальних гаїтянських документів на право власності). У якій би країні світу ми не опинилися, більшість нелегалів мали в своєму розпорядженні які-небудь артефакти, що фіксували і підтверджували їхні претензії на нерухомість. Саме на базі цих позалегальних документальних свідоцтв та відомостей, отриманих у ході інтерв'ю, нам вдавалося всюди добиратися до серцевини суспільних договорів, що складають фундамент систем власності на нерухомість.

Хоча для встановлення угод про власність позалегальні джерела інформації дуже важливі, існують також офіційні та юридичні джерела. Високопоставлені політики рідко віддають собі звіт в тому, як щільно працівники нижніх рівнів урядової адміністрації підтримують контакти з позалегальним сектором. Міській владі, управлінням міського планування, чиновникам санітарно-гігієнічної служби і багатьом іншим доводиться робити офіційні оцінки масштабів протизаконної діяльності у позалегальних поселеннях або в підприємницьких групах, які постійно з'являються у відповідних районах. Ми навчилися на підставі офіційної документації знаходити райони, в яких превалює позалегальна діяльність.

Варто уряду зрозуміти, де і в якій формі можна знайти свідоцтва про право власності, і воно отримує в руки «нитку Аріадни», що веде прямо до суспільного договору. Свідоцтва про право власності являють собою результат домовленості всередині групи людей про те, хто чим володіє і що може робити кожен власник з належною йому нерухомістю. Не треба бути доктором археології, щоб зуміти прочитати ці свідоцтва про власність і зрозуміти їх зміст. При їх написанні не використовувалися таємні коди, що підлягають розшифровці. Авторами цих документів керували дуже ясні ділові наміри: з граничною точністю висловити для відома всіх зацікавлених, на які права щодо певних, контрольованих ними активів вони претендують. Вони хочуть, щоб усі знали про їхні права, і готові привести всі можливі підтвердження беззаперечностї своїх претензій. У свідоцтвах немає нічого, що варто було б приховувати; вони складені так, щоб відразу було зрозуміло, що це таке. Це не завжди так вже очевидно, тому що, на жаль, ми схильні плутати відсутність стандартизації документів з неосвіченістю. Як цілком справедливо зазначає Джон П. Поуелсон в «The Story of Land», навіть в нерозвинених сільських районах країн, що розвиваються, люди завжди були здатні виступати на свій захист з граничною ефективністю і завжди мали здатність розумно заявляти про себе і свої права 17.

Коли уряди отримують у своє розпорядження задокументовані свідоцтва про право власності, вони можуть «розкласти» їх, щоб виявити принципи і правила, які утворюють суспільний договір, на який вони спираються. Варто реформаторам зробити це, і вони отримують у своє розпорядження всі важливі складові елементи позалегального права. Тепер їх потрібно кодифікувати - поєднати в свого роду робочий варіант зведення законів, щоб отримати можливість проаналізувати їх та співставити з діючими в державі аналогічними законами. Розшифровка несистематизованих законів також не є проблемою. На ділі вона не надто відрізняється від процедур, які використовуються всередині країни для того, щоб домогтися уніфікації внутрішніх законів (скажімо, єдиного Комерційного кодексу США) або на міжнародній арені (як у випадку безлічі кодексів, що породжуються Європейським союзом або Світовою організацією торгівлі) (В рамках Європейського союзу країн, утвореного в 1993 р., здійснюється уніфікація законодавства з питань внутрішньої економічної політики, міграції праці і капіталу, валютного регулювання аж до введення єдиної валюти і т.д. Всесвітня торгова організація створена в 1995 р. як міжурядова угода більшості країн світу, що регулює міжнародну торгівлю товарами і послугами, у тому числі - продуктами інтелектуальної власності.). Зіставивши позалегальний і легальний кодекси, керівники уряду легко зрозуміють, як привести їх у взаємну відповідність, щоб потім створити єдиний кодекс регулювання відносин власності, що матиме повну легітимнісь і буде визнаний усіма громадянами, бо відображатиме реалії одночасно і легального, і позалегального життя. Саме на цьому шляху країни, що розвиваються, і колишні соціалістичні країни можуть вирішити свої правові проблеми і, в основному, саме таким чином був створений закон у країнах Заходу: поступове звільнення кодексу законів від непрацюючого баласту і включення в нього всього прийнятного і працюючого.

Якщо все це звучить скоріше як програма антропологічних досліджень, ніж як база правових реформ, то це тільки тому, що знання про незаможних монополізовано університетськими вченими, журналістами та активістами різного роду політичних рухів, якими рухають допитливість або співчуття, але не прагнення до розбудови законодавства. А де ж були юристи? Чому їх увагу не привернули закон і порядок, що породжуються їхнім власним народом? Істина в тому, що в цих країнах юристи надмірно поглинені вивченням і адаптацією західних законів. В університетах їм вбили в голову, що місцева правова практика - це не справжній закон, а щось романтичне, вивчення чого краще залишити фольклористам і антропологам. Але якщо юристи хочуть взяти участь у створенні гарних законів, їм слід покинути бібліотеки і познайомитися з життям позалегального сектору, який є єдиним джерелом інформації, потрібної для побудови справді легітимної системи офіційного права. Вивчення логіки і принципів цього «народного права» може дати реформаторам розуміння того, що потрібно зробити для створення дієвої та працюючої правової системи.

Варто зробити все це, і уряди в буквальному сенсі слова вступлять в контакт з суспільним договором. Вони отримають у своє розпорядження інформацію, потрібну для інтегрування незаможних та їх власності в рамки легального закону і появи у них можливості брати участь в капіталістичному розвитку. Але для впровадження правової реформи необхідно зруйнувати status quo. А це - складне політичне завдання.

Частина II: політичне завдання

Перехід від феодальної і родової організації життя до сучасної системи приватної власності, яка існує в країнах Заходу, ніким і ніколи не планувався. Проте на тих етапах тривалої історичної еволюції, яка призвела до сучасності, коли реформатори бралися за програми «демократизації» власності, щоб зробити її доступною для більш широкого кола громадян, успіх приходив як винагорода за продуманість політичної стратегії. Так, успіх супроводжував Томаса Джефферсона, який наприкінці XVIII ст. у Вірджинії підвищив «ліквідність» нерухомості, знищивши правило майорату (Система спадкування землі тільки старшим сином у родині.), яке робило сімейні володіння неподільними і землю невідчужуваною. Коли на початку XIX ст. керівники уряду Пруссії Г. Штейн і К. Гарденберг (Уряд Г. Штейна в 1807 р. проголосив звільнення селян від кріпацтва. К. Гарденберг, який став у 1810 р. канцлером, скасував натуральні повинності селян, проголосив свободу обороту земельного майна.) здійснили звільнення селян із землею, а Е. Губер у Швейцарії на початку XX ст. почав зводити воєдино строкату систему прав власності, вони штурмували твердині status quo у всеозброєнні продуманої стратегії. Спершу вони за допомогою хитромудрих законів заручилися масовою підтримкою, що дозволило без крові довести до кінця задумані революційні перетворення.

Чому і сьогодні потрібна політична стратегія? Хто в змозі стати на захист правового апартеїду, що відрізняється настільки кричущою несправедливістю? І насправді, мало хто візьметься відкрито заперечувати необхідність реформ. Але невеликі групи політично впливових людей не можуть не зрозуміти, що реформи неодмінно торкнуться основи їхньої влади, і обов'язково будуть ставити палиці в колеса. З цим пов'язана ще одна проблема: багато законів, що перекривають більшості населення доступ до капіталу, можуть одночасно служити захистом життєвих інтересів впливових груп. Відкрити незаможним доступ до капіталізму не так просто, як зіштовхнути з дороги гору сміття за допомогою бульдозера. Це швидше схоже на те, як, перебираючи гілку за гілкою і прутик за прутиком, перебудовують орлине гніздо, намагаючись при цьому не потурбувати самого орла. Хоча незручності, що дістаються в ході такої реформи на долю впливової меншості, зовсім незначні в порівнянні із загальнонаціональним виграшем від того, що бідняки отримають доступ до капіталу, для запобігання протидії перетворенням необхідні сильна політична воля та підтримка мас.

Для такої роботи потрібні досвідчені і навіть витончені політики, здатні, фігурально висловлюючись, витягнути гніздо з-під орла і при цьому не втратити око. Тільки такі люди здатні добитися змін для більшості, але при цьому не стривожити підозрілу меншість. У ході капіталізації незаможних доводиться зводити воєдино дві явно протилежні системи власності в рамках одного зведення законів. Для успіху потрібно, щоб за справу взявся президент країни або її прем'єр-міністр і зробив цю реформу основою урядової політики. Тільки за підтримки на найвищому рівні реформа може отримати достатню силу і зламати тупу та незговірливу інерцію status quo. Тільки участь керівників держави може перешкодити бюрократичним рогаткам і політичним сваркам паралізувати перебіг реформ. Коли народ готується до проведення масштабних змін - будь то припинення інфляції, приватизація державної власності або расова десегрегація освіти, - очолювати реформи має лідер держави. Емансипація незаможних повинна бути справою вищого політичного керівництва країни.

Історія та особистий досвід вчать нас, що при проведенні революції в сфері власності на керівника країни лягає потрійна відповідальність: за врахування інтересів незаможних, за залучення до реформ політичних та економічних еліт і за керівництво бюрократичним апаратом, який і забезпечує непорушність скляного ковпака.

Врахування інтересів незаможних

У кожній країні від розширення сфери капіталістичного впливу виграють усі і кожен, але найбільше й найперше - бідні верстви населення. Заручившись їхньою підтримкою, керівник може вважати, що він вже наполовину виграв битву за реформи. Опозиції важко здолати главу держави, що спирається на більшість населення. Але щоб перемогти, потрібно переконати всіх в необхідності перетворень. А для цього потрібно особисто вивчити проблеми: влізти в шкуру бідняків і дізнатися, чим і як вони дихають. Офіційна статистика не містить потрібної інформації. Сенс фактів та цифр стає зрозумілим лише за межами скляного ковпака.

Коли в 1980-х рр.. я почав вивчати можливість відкриття для незаможних доступу до законних форм власності, кожна велика юридична фірма, до якої я звертався за консультаціями, запевняла мене з піною у рота, що відкрити законний бізнес і отримати доступ до капіталу можна буквально за лічені дні. Я знав, що для мене і моїх юристів всевоно так і є, але в мене була підозра, що для більшості перуанців це зовсім не так. Тому ми з колегами вирішили організувати в нетрях передмістя Ліми невелику швейну майстерню - на дві швейні машинки. Щоб побачити процедуру реєстрації очима бідняків, ми заміряли кількість часу, який доводиться витрачати типовим підприємцям Ліми для подолання бюрократичних гачків, і виявили, що для отримання статусу юридичної особи потрібно витратити понад 300 шестигодинних робочих днів. Ми провели подібний експеримент, щоб з'ясувати, скільки часу буде потрібно людині, яка позалегальним чином збудувала свій дім, з існуванням якого влада вже змирилися, на те, щоб отримати законний титул власності на нього. Тільки для узгодження цього рішення в муніципалітеті Ліми - а це лише один з 11 державних органів, рішення якого необхідно отримати, - треба пройти 728 бюрократичних етапів (див. мал. 6.3). Це підтвердило мої початкові підозри: більша частина прийнятих усіма на віру даних відображає інтереси тих, хто, подібно юристам, які консультували мене, вже перебували під скляним ковпаком. Ось чому цю перешкоду можна бачити тільки ззовні - з позиції безправних і незаможних.

Коли уряд отримає таку інформацію, він зможе пояснити свої наміри таким чином, щоб бідняки зрозуміли і прийняли їх. Тоді не виключено, що вони з ентузіазмом підтримають програму реформ. Підтримка незаможних стане джерелом зворотного зв'язку з вулицями, необхідного для продовження реформ.

Саме так все і сталося в Перу. У 1984-1994 рр.. я і мої колеги невпинно займалися роз'ясненням того, чому руйнування скляного ковпака принесе вигоду всім і кожному. Нашою метою було довести політикам, що існує неявна загальнонаціональна згода на користь реформ і що легалізація належної біднякам нерухомості - це політично виграшна стратегія. Опитування громадської думки, проведені в кінці 1980-х рр.., підтверджували це: майже 90% опитаних підтримали нашу програму зміни системи прав власності. З огляду на настільки масове схвалення реформ, нічого дивного, що, коли в 1988 р. і початку 1990 р. перші порції законів, розроблених моєїю організацією, були внесені до законодавчих зборів Перу, вони були прийняті одноголосно. На виборах президента в 1990 р. всі кандидати підтримали програму легалізації власності будинків, включаючи Маріо Варгаса Льосу, письменника і кандидата від Лібертаріанська-консервативної коаліції, і Альберто Фухіморі, популіста, який невідомо звідки взявся, який і став президентом країни, а також президента соціаліста Алена Гарсія, що програв вибори. Навіть сьогодні, після кількох років нестійких і незавершених реформ, політика легалізації прав власності не має альтернативи і залишається неодмінною характеристикою перуанського політичного ландшафту.

Озброївшись фактами і заручившись підтримкою громадської думки, уряд отримає можливість зробити питання про бідність центром програми економічного зростання. Боротьбу з бідністю перестануть розглядати як благодійну кампанію, яку здійснюють за наявності зайвих коштів. Навпаки, майбутнє бідноти зможе стати головним пріоритетом урядової програми економічного зростання.

Залучення до реформ політичних та економічних еліт

Після того, як усвідомлено величезний економічний потенціал будинків і забезпечена, завдяки цьому, підтримка найбільшої групи населення, реформаторам варто звернути увагу на політичні та економічні еліти. Треба допомогти їм позбутися ілюзії, що усунення скляного ковпака вигідно тільки незаможним. І справа не тільки в тому, що всім на користь наведення мостів через прірву, яка розділяє верхи і низи суспільства. Всім соціальним групам на користь інтеграція легальних і позалегальних систем права. Прийшла пора реформаторам, які, спираючись на факти і статистику, вже заручилися підтримкою бідноти, використовувати інші факти і статистику для завоювання підтримки еліт. Еліти повинні підтримати реформи не з патріотизму або альтруїзму, але перш за все тому, що їхні власні гаманці стануть товщими.

Наприклад, легалізація позалегального сектора відкриває можливість масового і дешевого житлового будівництва, здатного забезпечити незаможних не тільки більш якісним, а й більш дешевим житлом, якого вони самі для себе побудувати не змогли б. Будувати будинки у позалегальному секторі, де все навпаки, це те ж саме, що спочатку влізти в черевики, а потім намагатися натягнути шкарпетки. Тільки уявіть собі, що доводиться зробити селянину, що переселився в місто, щоб обзавестися будинком в нетрях району на околиці великого міста. Для початку йому потрібно не тільки знайти клаптик вільної землі, а й особисто зайняти цю ділянку, розмістивши на ній своє сімейство. Потім на цій ділянці потрібно звести навіс або сараюшку, виготовлену, відповідно до клімату і культури, з солом'яних матів, глиняної цегли, картону, фанери, гофрованого або покрівельного заліза. Ця будівля фізично означає претензію на ділянку, тому що правовими засобами ці люди скористатися не можуть. Поступово мігрант і його сімейство наповнять цю халупу всіляким домашнім начинням. Їм, зрозуміло, було б краще мати більш міцну і зручну будову, але як її побудувати при відсутності кредиту? Вони поводяться так само, як і всі інші: накопичують якісні будматеріали і приступають до поступового зведення більш достойного житла.

Коли мешканці одного з таких нових селищ зуміють достатньою мірою зорганізуватися або місцева влада сповниться жалості до їх тяжкого становища, їм дозволять підключитися до систем каналізації, водо- та електропостачання. При цьому зазвичай доводиться зносити ряд будинків, щоб прокласти труби, і т.п. Тільки вбивши багато років на накопичення будматеріалів, будівництво, добудову та перебудову своїх будинків, ці домовласники зможуть насолодитися деяким комфортом.

На Заході будівництво будинку організовано більш нормальним чином (спочатку одягаємо шкарпетки, потім - штани та черевики), а тому весь процес менш хаотичний, не настільки виснажливий і більш дешевий. Забудовник зазвичай має право власності на землю, що дає йому впевненість, потрібну для того, щоб розпочати будівництво з інфраструктури (провести дорогу з твердим покриттям, підвести енергію, воду та ін.) Потім він продає розпочаті будинки, які добудовуються з урахуванням побажань замовників. Нові домовласники, які швидше за все позичили гроші на новий будинок у банку, привозять в закінчений будинок спочатку меблі, а в самому кінці - дітей і кота.

Коли незаможні знайдуть відповідальність у рамках статутного права, вони отримають доступ до дешевого житлового будівництва і зможуть вирватися з божевільного світу нелегалів. Ось тут свою вигоду почнуть отримувати і еліти. Будівельні компанії та виробники будматеріалів виявлять, що їхні ринки розширюються, у банків і страхових компаній з'явиться нове коло клієнтів. Легалізація позалегального житлового сектора відкриє нове поле діяльності для постачальників комунальних послуг: кожен новий домовласник стане для них абсолютно надійним клієнтом. Уряд і комерційні компанії отримають в своє розпорядження інформацію та адреси, необхідні для організації реклами і збуту, для страхування та збору боргів, платежів і податків. Крім того, легалізована система приватної власності стає джерелом інформації, необхідної для розвитку системи освіти, охорони здоров'я, екологічного та податкового планування.

Масова легалізація нерухомості допоможе навіть вирішити одну з найгостріших і хворобливих проблем, які супроводжують зростання міст, - проблему «закону і порядку». В умовах ринкової економіки громадянське суспільство виникає не тільки з огляду на зростання заможності. Право на власність підвищує повагу до законів. Це відзначає відомий історик Річард Пайпс в книзі, присвяченій революційним подіям в Росії:

Можна стверджувати, що приватна власність є найважливішим інститутом соціальної та політичної інтеграції суспільства. Володіння нерухомістю створює прихильність до політичного і правового порядку, оскільки воно є неодмінною умовою збереження прав власності та залучає громадян до управління державою. Власність як така сприяє насадженню в масах населення поваги до закону і зацікавленості в збереженні status quo. Історія свідчить, що суспільства, в яких власність, особливо на землю і житла, є відкритою, відрізняються більшою консервативністю і стабільністю, а з цієї причини менш схильні до будь-якого сорту потрясінь. Саме тому французький селянин, який у XVIII ст. був джерелом смути, завдяки завоюванням Французької революції став у XIX ст. опорою консерватизму 18.

Коли незаможні набувають впевненості, що земля і ремесло належать їм за законом, їх повага до власності інших збільшується.

Крім того, законна і своєчасна реєстрація операцій з нерухомістю забезпечує поліцію інформацією, необхідною для затримання злочинців. В країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах кримінальні елементи, як правило, не мають постійного місця проживання. Поліція, що розслідує злочин, не має в своєму розпорядженні адрес або іншої пов'язаної з власністю інформацією, яка дає можливість вистежувати підозрюваних. Ось чому правоохоронні органи цих країн не можуть працювати з такою ж прицільної точністю, як їхні західні колеги, а це робить неминучим порушення громадянських прав невинних.

Володіння законною власністю відвертає людей від неналежної поведінки. Коли землю доводиться ділити на все більш дрібні ділянки між зростаючим з покоління в покоління числом спадкоємців, комусь доводиться врешті-решт покинути сімейний наділ і, досить імовірно, спробувати захопити чужий. Крім того, коли людина не в силах довести своє право власності, вона, щоб стати господарем своєї долі, змушена підкуповувати чиновників або сусідів. Що ще гірше, суспільство, в якому закони не забезпечують дотримання прийнятих зобов'язань, фактично запрошує бандитів і терористів зайнятися регулюванням відносин. Мені з колегами доводилося проводити кампанії з легалізації нерухомості, в ході яких місце бандитів, які захищали селища від реальної або уявної загрози експропріації, зайняли сили самооборони. Право приватної власності допомагає також боротися з виробництвом наркотиків. Поки у селян немає законних прав на свою землю, такі високоприбуткові культури, як кущі коки і посіви опійного маку, мають непереборну привабливість. У деяких малорозвинених районах світу доходи від вирощування наркотиків є єдиним джерелом грошей для дрібних фермерів, а оскільки їх господарства ніде не зареєстровані, правоохоронні органи не в силах їх навіть знайти, не кажучи вже про укладання угод, що передбачають перехід на ненаркотичні культури. Результатом відсутності правового захисту виявляється і те, що виробники наркотичної сировини змушені для захисту власності озброюватися або запрошувати для цього наркоторговців. При відсутності суцільної системи приватної власності практично неможливо контролювати вирощування наркотичної сировини, переслідувати наркоторговців і виявляти тих, хто завдає шкоди навколишньому середовищу. Влада виявляється безсилою перед згуртованістю позалегальних організацій, що створюються людьми для захисту своїх інтересів.

Легалізація власності незаможних - це жодним чином не благодійність. Створення впорядкованого ринку, який перетворює власників у відповідальних громадян, а їхнє житло наділяє законними титулами власності і робить придатним для участі у фінансових операціях, дає поштовх економічному зростанню, заохочує законослухняну поведінку та наповнює грошима гаманці економічної еліти суспільства.

Залучення бюрократії на бік реформ

Після того, як реформаторам вдається залучити на свій бік незаможних і хоча б частину економічно впливових груп, самий час налагодити стосунки з керівниками бюрократичних машин, які забезпечують збереження status quo, і перш за все - з юристами і технічними фахівцями.

Юристи. Якщо вірити теорії, юристи повинні бути в цілому на боці реформ і зміцнювати владу закону. Але на практиці більшість юристів у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах привчені займатися не зміцненням правопорядку, а захистом непорушності status quo. Юристи більшою мірою, ніж фахівці будь-якого іншого профілю, повсякденно втягнуті у вирішення питань власності. В урядовому апараті вони займають ключові позиції і мають можливість заблокувати виконання важливих рішень. Жодна інша група, виключаючи терористів, не має кращих можливостей для протидії експансії капіталізму. А юристи, на відміну від терористів, знають, як робити це, не виходячи за рамки закону.

Створюють капітал і капіталізм підприємці та пересічні громадяни, але виробляють концепції власності і фіксують їх у законоположеннях професійні юристи. Непорушність прав власності, відповідальність власників і примус до виконання угод - все має бути закріплено в конкретних процедурах і правилах, а без юристів цього не досягти. Саме юристи дали життя всім документам, які формалізують право власності. Це і титулина власність, і реєстраційні записи, і торгівельні знаки, і авторські права, і боргові зобов'язання, і векселі, і патенти, і акції корпорацій. Подобаються вам юристи чи ні, без співпраці хоча б з частиною з них неможливо змінити режим власності та процес формування капіталу.

Складність полягає в тому, що рідкісні юристи розуміють економічні наслідки своєї діяльності, а їх інстинктивні реакції на позалегальность і програми великомасштабних змін завжди ворожі. Усі ті реформатори, які прагнули до лібералізаціі і легалізації власності, з якими мені доводилося зустрічатися, вважали юристів своїми природними ворогами. Економістів, які займалися реформами, консерватизм законників настільки засмучував, що вони не шкодували часу і грошей на те, щоб зганьбити юристів. Зібравши економічну статистику по 52 країнам за період з 1960 по 1980 р., Самар К. Датта і Джеффрі Б. Ньюджент показали, що при підвищенні частки юристів у складі робочої сили на 1 процентний пункт (скажімо, з 0,5 до 1,5 %) економічне зростання сповільнюється на величину від 4,76 до 3,68%. Іншими словами, чим більше в країні юристів, тим гірше її економічні перспективи 19.

Багатьох реформаторів особливо дратує манера юристів звинувачувати інших в недоліках системи власності. Мені часто доводилося чути, як юристи вихваляють існуючі закони про власність і, не переводячи дихання, визнають, що використовувати законні титули власності вкрай важко або зовсім неможливо. Така поведінка є неприйнятною. Юристи, які розробляють закони і економічні процедури їх застосування, не мають морального права звинувачувати в усьому тупоумство «стрілочників», що виконують закон, або недостатню освіченість людей, які змушені ними користуватися. Елегантно сформулювати закон - цього мало. Потрібно забезпечити його дієвість в умовах тієї адміністративної та соціальної реальності, для якої він був написаний.

Досить цікаво, що найгостріша критика на адресу юристів, які гальмують реформи власності, виходить від їхніх колег, які виконують функції прокурорського нагляду (attorney). Ось що пише С. Раутон Сімпсон, юрист і всесвітньо відомий авторитет з питань земельної власності:

В усьому світі юристи відомі своїм небажанням прийняти навіть найдрібніші зміни традиційних процедур ... Австралієць Торренс [творець однієї з кращих у світі систем реєстрації нерухомості], який був на ножах з усіма своїми колегами, зумів подолати опір юристів Південної Австралії, але його випадок - це виняток. Тільки діамантом можна різати діамант, і в більшості країн системи реєстрації титулів власності виникли завдяки зусиллям юристів, які працювали при дружній протидії всіх своїх колег, а крім активної опозиції, яка може перемогти або програти, існує також пасивна, набагато більш шкідлива. Пасивна опозиція надзвичайно підступна і може звести нанівець будь-який прогрес. Не такі вже й рідкісні випадки, коли закон в'яне на корені, а радість тих, хто схвалив його появу, обертається всього лише лицемірством або навіть «поцілунком смерті».

Чимало й таких випадків, коли процедури реалізації закону виявляються настільки повільними, що ні про який рух вперед і мови бути не може. Такі закони ніяк не загрожують правовій практиці, що склалася, а тому є прийнятними для корпорації юристів. Такі закони не здатні досягти ніякої корисної мети, хіба що подовжити список якщо не провальних, то, принаймні, «невдалих» законів 20.

Юристи часто визнають необхідність змін в інших областях, але стоять на тому, що закон повинен бути стабільним. Таке «обожнювання» закону, не кажучи вже про інші наслідки, може дійти до того, що прокурор, який підтримав реформи, ризикує бути підданим остракізму з боку колег. У німецькомовних країнах у XIX і на початку XX ст. ворожість юристів до реформи прав власності була настільки гостра, що будь-який їхній колега за прихильність до змін міг отримати ім'я Nestbeschmutzer - "той, що сере у рідному гнізді".

Найблискучіші (хоча і не обов'язково успішні) юристи вважають, що закон повинен служити життю, а не навпаки, - цим реформатори можуть втішатися. На Заході, навіть працюючи в контексті римського права, далекоглядні юристи зуміли в підсумку перемогти природну реакційність своєї корпорації. Боротьба ця була шалено важкою, головним чином тому, що, за зауваженням Пітера Стайна, внесок юристів у «правильне розуміння правових інститутів був сильно затемнений їхньою прихильністю до старовини і переконаністю, що римське право зовсім і не потребує змін» 21. Але з часом великі європейські юристи зуміли подолати надмірну негнучкість, тому що, як вказує Стайн, вони «стали експертами в тонкощах римського права і добилися того, щоб воно змінювалося в ногу з часом» 22. У кожній європейській країні проти войовничої несприйнятливості своїх колег виступили елітні когорти юристів, які взяли на себе обов'язок щодо усунення скляного ковпака.

Як видно, будь-який уряд, який задумав рухатися до єдиної системи прав власності, має виробити продуману стратегію роботи з корпорацією законників. Головне - вибрати правильних юристів. Політичний керівник реформ повинен володіти мудрістю і чуттям, щоб не зв'язатися з юристами, які звикли зв'язувати політиків по руках і ногах, і вибирати собі в помічники таких, хто захоче і зможе надати виважену форму перетворенням, що загрожують стабільності системи. Якщо налаштований на реформи політик не зможе підібрати собі юристів до пари, він потрапить в лапи високопоставлених крючкотворів, які на словах оголосять себе прихильниками реформ, але тільки для того, щоб вірніше їх згубити нишком.

На щастя, у кожній країні існують реформаторськи налаштовані юристи, і якщо вже зрозуміло, якого роду людей слід шукати, їх можна підібрати. Багато хто усвідомлє, що вихідні причини змін перебувають за межами права. У кожній з країн, які я мав нагоду відвідати, я виявляв групу урядових юристів, прекрасно обізнаних у проблемах позалегального сектора, які невпинно прагнули до встановлення гармонії між офіційними законами і позалегальними нормами. Деякі університетські юристи також гостро усвідомлюють одночасність і паралелізм дії порядків, закріплених легальним і позалегальним правом. Але у вищих урядових колах їхні роботи залишаються непоміченими, а вони, відповідно, перебувають у безвісності. Вражаюче, але стало майже правилом, що юристи, добре знайомі з реаліями паралелізму легальних і позалегальних законів і симпатизують реформам, перебувають осторонь від процесу прийняття політичних рішень.

Це саме ті люди, кого політичні керівники країни повинні направити на штурм status quo і на здійснення національної програми легалізації власності. Але така армія не може діяти сама по собі. Кожного прогресивного юриста потрібно закликати до служіння реформам і знайти йому місце в строю. Діючи спільно, вони зможуть зіграти роль авангарду, який наверне до справи реформ своїх колег-юристів. Тільки вони здатні розбити ретроградів і пояснити правознавцям їхньою власною мовою, наскільки важливо для кожного з них і для майбутнього всієї країни інтегрувати всю власність в рамках єдиної системи права, відкритого для всіх і кожного. Тільки вони здатні переконати своїх колег, що існуючі правові процедури стали не просто перешкодою, а прямо-таки непереборною перешкодою, що закриває більшості жителів планети доступ до капіталу. Юристи теж люди. Варто їм зрозуміти, що система, якій вони служать, безнадійно застаріла, і вони зміняться.

Технічні спеціалісти. Країни, що розвиваються, і колишні соціалістичні країни безглуздо викидають сотні мільйонів доларів на картографування нерухомості і на комп'ютеризацію земельних кадастрів, але це не допомагає інтеграції їхніх легального і позалегального секторів. Це вже перестало вражати тих, хто глибоко розуміє пріоритети реформи власності. У 1993 р. експерти Світового банку попереджали про тенденцію «вважати, що впорядкування земельної власності - це суто технічна проблема. Але часто буває так, що землемірні роботи проведені і карти виготовлені, а права власності через невирішеність правових проблем так і залишаються невизначеними» 23.

Навіть технічні фахівці віддають собі звіт в зайвій захопленості принадами сучасних технологій. Один з відомих канадських фахівців у галузі інформаційних систем землекористування в такий спосіб висловив занепокоєння тим, що деякі уряди продовжують розглядати землемірні роботи та картографування як наріжний камінь системи земельної власності:

В даний час нам загрожує небезпека остаточно загрузнути в цьому міфі і звести задачу управління [природними] ресурсами до проблеми створення географічної інформаційної системи. Технологія дуже приваблива і дає відчутні результати. Але це лише частина того, що потрібно ... Консультанти та організації, що надають допомогу, часто експортують системи, з якими вони добре знайомі (оскільки брали участь у їх розробці або звикли з ними працювати), не враховуючи при цьому належним чином потреби і можливості приймаючої країни ... Добре би професійним консультантам стати більш скромними, хоч іноді визнавати, що вони не завжди знають відповіді, або що їхні системи не завжди придатні 24.

Програми створення власності будуть пробуксовувати до тих пір, поки уряди не розлучаться з ілюзією, що для створення власності достатньо знання матеріальних речей, що варто їм отримати аерофотографіі, результати землемірних робіт і загнати всі результати обмірів в комп'ютери, як вони тут же отримають всю інформацію, потрібну для закріплення титулів власності. Не одержать. Фото та переписи дають інформацію тільки про зовнішню сторону справи, вони нічого нам не говорять про те, кому насправді належить нерухомість або які правила її використання. Усі фотографії та комп'ютерні реєстри світу не в силах нам сказати, яким місцевим законам підпорядковуються ці правила або які мережі взаємовідносин їх підтримують. Земельні кадастри надзвичайно корисні, але вони не підкажуть урядам, як створити загальнонаціональний суспільний договір, який дозволить довести до кінця легалізацію власності.

Схильність деяких урядів прирівнювати вирішення питань власності до задач картографування та впровадження сучасних інформаційних технологій спотворює розуміння реальної природи власності. Власність не є елементом матеріального світу: вона живе у сфері права та економіки. Власність характеризує невидимі відносини між речами, тоді як карти - це відображення матеріальних об'єктів. Карти дають уявлення про їхні фізичні характеристики, але не дають головного. При відсутності доречної інституційної і економічної інформації про позалегальні норми вони не в силах дати нам уявлення про те, що діється за межами скляного ковпака. Вони не допоможуть нам зробити те, що потрібно, тобто пов'язати відносини власності з фізичними характеристиками об'єктів і пов'язати віртуальні та матеріальні аспекти нерухомості.

Поки не будуть усунені перешкоди до легалізації власності та позалегальні норми не будуть заміщені офіційними законами, у людей не буде зацікавленості в наданні інформації, важливої для своєчасного і точного оновлення карт і реєстраційних реєстрів. Люди уникають контактів з системою державних законів, тому що немає нічого хорошого в тому, щоб їхню власність нанесли на карту, зареєстрували і обклали податком. Але вони охоче приєднаються до цієї системи, коли економічні переваги цього кроку стануть незаперечними і з'явиться впевненість, що їхні права будуть надійно захищені.

А поки ці права захищені позалегальними нормами, немає ніякого сенсу повідомлятимуть владу про які б то не було зміни в складі власності. Тільки коли в ролі захисників власності місце позалегальних норм займуть державні закони, люди визнають їхню легітимність і сповняться готовністю надавати владі всю інформацію, потрібну для своєчасного оновлення карт і реєстраційних реєстрів. Суспільний договір дозволить своєчасно оновлювати карти та реєстраційні реєстри.

Це далеко не тривіальне твердження. Проекти землеустрою, що слугують переважно технічним цілям, звичайно вироджуються в системи інвентаризації природних багатств і вже в період проектування є точним подобою історичних реліквій на кшталт «Книги Страшного суду». У результаті потерпілими виявляються картографічні роботи та програми комп'ютеризації. Спочатку політики, які мріють за допомогою цих інструментів вирішити проблеми незаможних, щедро відпускають гроші на відповідні проекти. Але коли з'ясовується, що мета залишається недосяжною, всі картографічні роботи згортаються. Я багато разів спостерігав, як це відбувається.

У розвинених країнах ці технології відмінно працюють, не вимагаючи значних змін у сфері права і політики, і причина цього в тому, що всі важливі зміни були здійснені більше сотні років тому. Всеохоплюючий суспільний договір про власність вже є. Коли в останні 30 років з'явилися на світ всі ці чарівні інформаційні технології - комп'ютерні бази даних, аерофотозйомки, супутникова система визначення місцезнаходження тощо, - вони ідеально підійшли до потреб традиційної інформаційної та правової інфраструктури. Адже це всього-на-всього інструменти автоматизації процесів збору, зберігання і пошуку інформації.

Я зовсім не стверджую, що праця проектувальників, постачальників обладнання, фахівців з систематизації та каталогізації інформації і всіх інших, хто забезпечує створення земельних кадастрів та реєстрів нерухомості, незначна. Зовсім навпаки. Коли вдається їх як слід адаптувати до роботи в умовах позалегального сектора, вони стають незамінними при обробці та об'єднанні інформації. Саме на створення і обслуговування цих технологій витрачається переважна частина грошей, потрібних для реформування систем приватної власності, але ці витрати йдуть на користь тільки в тих випадках, коли вже вирішені правові і політичні проблеми, що перешкоджають легалізації позалегальних активів.


Тільки сильний політичний лідер у стані виманити закон про власність з тіснин минулого, пристосувати його до потреб сьогоднішнього дня, відійти від надмірної захопленості технологіями і звернути на благо суспільства. Без політиків не обійтися, тому що існуючі інститути націлені виключно на захист status quo. Тільки політики можуть переконати технократію, що необхідно пожертвувати деякими інтересами і підтримати зміни.

Політичне втручання необхідно також і тому, що урядові організації, надійно захищені скляним ковпаком, взагалі-то не пристосовані для швидкого проведення широкомасштабних реформ. Зазвичай вони організовані як спеціалізовані галузеві служби, а ці структури більш доречні в розвинених країнах, де закон і легальні права власності вже забезпечені для всіх, а тому достатньо тільки незначних і поступових змін. Створення власності не схоже на програми приватизації, яка передбачає розпродаж одного-двох десятків великих державних концернів. Метою реформи власності є надання права власності на мільйони об'єктів нерухомості мільйонам громадян, причому зробити це потрібно в гранично стислі терміни. А це означає, що приблизно половина всієї роботи пов'язана з навчанням і пропагандою. Керівники реформ у сфері власності повинні пояснити населенню, яким чином масовий капіталізм зачепить інтереси багатьох груп, показати їм, які вигоди вони при цьому отримають. Необхідно переконати всіх, що ці реформи несуть із собою тільки вигоди та переваги для кожного громадянина. Що стосується позалегального сектора, то тут треба звертатися до його прихованої енергії, яка може знайти собі продуктивне застосування у випадку легалізації та входження під дах закону. Легальний ж сектор повинен знати, що пропоновані реформи не зашкодять законним правам і що всі зацікавлені групи врешті-решт виграють.

Створення загальнодоступної системи власності - це робота насамперед для політиків, тому що нею повинні керувати люди, які розуміють, що кінцевою метою реформ є не витончені пункти законів, не мережа суперсучасних комп'ютерів і не різнобарвні картки, отримані в результаті аерофотозйомки землі з гранично високою роздільною здатністю . Метою реформи, що легалізує власність, є перетворення власності в капітал, який послужить для блага всього народу.

Розділ 7. Замість висновку

Де та мудрість, яку ми загубили серед знань? Де ті знання, які ми загубили серед інформації?

Т. С. Еліот, рефрен із поеми «Скеля»

Приватний клуб глобалізації

Ми спостерігаємо кризу капіталізму за межами західного світу не тому, що міжнародна глобалізація не спрацьовує, а тому, що країни, які розвиваються, а також колишні комуністичні країни не змогли «глобалізувати» капітал в межах своїх власних держав. Більшість людей в цих країнах вважають капіталізм приватним клубом, такою собі дискримінаційною системою, яка приносить користь лише західному світу та елітам, які живуть всередині закритих «посудин» у бідних країнах.

І хоча все більше людей носять взуття Nike та хизуються годинниками Casio, тим не менше, навіть споживаючи західні товари, вони досить чітко усвідомлюють, що лишаються на периферії капіталістичної гри. У них нема ставок в цій грі/у них немає частки в ній. Глобалізація має не просто пов’язувати між собою окремі «посудини» невеликої кількості привілейованих осіб. Така глобалізація вже відбувалася у минулому. У дев’ятнадцятому сторіччі правлячі королівські династії були однією родиною в буквальному сенсі. Пов’язані кровним рідством/спорідненням, вони підтримували постійні контакти зі своїми двоюрідними братами і сестрами в Англії, Голландії, Іспанії та Росії у справах політики та торгівлі. Капіталізм досяг тріумфу у дев’ятнадцятому сторіччі та переважав в індустріалізованому світі до революції в Росії та Великої депресії на Заході. Але, за твердженням іспанця Ортега-і-Гассета та американського вченого Вальтера Ліппмана, незважаючи на своє домінування та складність, капіталістична система завжди була вразливою. Американський економіст Лестер Туроу нагадав, що було у 1941 році, всього трохи більше, ніж півстоліття тому:

Сполучені Штати та Велика Британія були по суті єдиними (великими) капіталістичними країнами, які лишилися на землі... Всі інші були фашистськими, комуністичними або феодальними колоніями третього світу. Остання криза 1920-х років та Велика депресія 1930-х поставили капіталізм на межу вимирання. Той капіталізм, який нам зараз здається непереборним, міг би зникнути, якби було зроблено ще кілька помилкових кроків.i

Жителі Латинської Америки добре знають про це із власного досвіду. Щонайменше чотири рази після здобуття незалежності від Іспанії у 20-х роках дев’ятнадцятого сторіччя вони намагались стати частиною глобальної капіталістичної системи та не змогли. Вони реструктурували борги, стабілізували економіку шляхом контролю за інфляцією, лібералізували торгівлю, приватизували активи держави (наприклад, продавши свої залізниці британцям), обміняли борги на участь в капіталі, та докорінно змінили систему оподаткування. На рівні споживача, латиноамериканці імпортували найрізноманітніші товари: від англійських твідових костюмів та святкового взуття до Фордів моделі Т; вони вивчили англійську та французьку слухаючи радіо та платівки; вони танцювали під чарльстон та Lambeth walk та жували гумку Chiclets. Але вони так і не стали виробниками живого капіталу.

Зараз всі ми маємо змогу користуватися перевагами революції у сфері комунікацій, а дехто може вбачати прогрес і у тому, що єгипетський сфінкс зараз дивиться прямо на неонову вивіску Kentucky Fried Chicken. Тим не менше, тільки двадцять п’ять з двох сотень країн світу виробляють достатню кількість капіталу для того, щоб користуватися всіма перевагами розділення праці на розширених глобальних ринках. Життєдайною кров’ю капіталістичної системи є не Інтернет або фаст-фуд. Нею є капітал. Тільки капітал надає можливість підтримувати спеціалізацію та обмін продукцією і активами на розширених ринках. Саме капітал є джерелом збільшення продуктивності, а, таким чином, і багатства націй.

Тим не менше, лише західні країни та невеличкі групки багатих людей у країнах, що розвиваються та у колишніх комуністичних країнах мають можливість репрезентувати активи та їх потенціал і, таким чином, здатність виробляти та ефективно використовувати капітал. За межами західного світу до капіталізму ставляться зі все зростаючою ворожістю, як до режиму апартеїду, до якого більшість людей не має права доступу. Постійно зростає відчуття, навіть серед деяких еліт, що будучи змушеними покладатися тільки і назавжди на добру волю закордонного капіталу, вони ніколи не стануть продуктивними гравцями у глобальній капіталістичній грі. Вони відчувають все більше розчарування та роздратування від того, що не є господарями власної долі. Через те, що вони включилися до процесу глобалізації не надавши їх власним народам засобів вироблення капіталу, вони виглядають менш схожими на Сполучені Штати, ніж на меркантильну Латинську Америку з її безладдям та метаюридичною діяльністю.ii Десять років тому мало хто порівнював би країни колишнього радянського блоку з Латинською Америкою. Але сьогодні вони виглядають на диво подібно: сильні тіньові економіки, разюча нерівність, всюдисуща мафія, політична нестабільність, вивезення капіталу та неприкрите ігнорування закону.

Саме через це за межами західного світу прибічники капіталізму здають свої позиції в інтелектуальній царині. І хоча всього десять років тому вони були на підйомі, до них все частіше ставляться як до апологетів тих бід та несправедливості, які ще залишаються частиною життя більшості людей. Наприклад, у 1999 верхня консультативна палата парламенту в Єгипті попередила уряд «більше не піддаватися оманливим закликам до капіталізму та глобалізації.»iii Забувши, про дуже важливе питання власності, адвокати капіталізму дозволили ідентифікувати себе із захистом статусу-кво, сліпо намагаючись застосувати існуючі писані закони, незалежно від того, чи є вони дискримінаційними.

Але закони в тих країнах є дійсно дискримінаційними. Як ми показали у другому розділі, щонайменше 80 відсотків населення цих країн не можуть дати життя своїм активам та змусити їх виробляти капітал тому, що закон не допускає їх до офіційної системи власності. Вони мають трильйони доларів мертвого капіталу, але він є чимось на кшталт ізольованих озер, чия вода зникає у стерильній смужці піску, замість того, щоб сформуватися у потужну масу води, яку можна зібрати в єдиній системі власності та надати їй форми, необхідної для виробництва капіталу. Люди утримують та використовують свої активи на основі міріад непов’язаних між собою неформальних домовленостей, в яких управління відповідальністю здійснюється локально. За відсутності спільних стандартів, які приносить легальна власність, у них нема мови, яка б вводила їх активи в контакт між собою. Немає сенсу вмовляти їх бути терплячими та почекати доки переваги капіталізму дійдуть і до них. Цього не відбудеться до тих пір, поки не буде закладено тверду основу формальної власності.

Тим часом прибічники капіталізму, які й досі почуваються зверхньо через свою перемогу над комунізмом, все ще не зрозуміли, що не достатньо зробити макроекономічні реформи. Ми маємо пам’ятати, що глобалізація відбувається через те, що країни, які розвиваються, та колишні комуністичні країни відкривають свої економіки, які колись були захищеними, стабілізують валюту, та виписують регуляторну базу, щоб поліпшити умови міжнародної торгівлі та приватних інвестицій. Все це добре. Але не надто добрим є те, що ці реформи базуються на припущенні, що населення цих країн вже інтегровано до юридичної системи та має однакову здатність використовувати свої ресурси на відкритому ринку. Але воно цього не має.

Як стверджувалося у третьому розділі, більшість людей не можуть брати участь у розширеному ринку, тому що вони не мають доступу до юридичної системи прав власності, яка репрезентує їх активи таким чином, щоб їх можна було широко передавати та обмінювати, що дозволяє віддавати їх під заставу та притягати до відповідальності їх власників. До тих пір поки активи більшості не задокументовано належним чином і вони не відслідковуються державною установою, що працює з активами, вони є невидимими та безплідними на ринку.

Шляхом стабілізації та змін «за підручником» програми глобалізаторів зробили управління економікою країн, що розвиваються, набагато більш раціональним. Але тому, що їхній підручник не говорить про те, що переважна більшість людей не має права власності, вони зробили тільки невелику частину роботи, яку треба зробити для того, щоб створити всеосяжну капіталістичну систему та ринкову економіку. Їхні інструменти було створено для роботи в тих країнах, де систематизована законодавча база була «глобалізована» всередині країни, коли вже існують недискримінаційні системи прав власності, пов’язані з ефективними монетарними та інвестиційними інструментами. Але ці країни цього ще не досягли.

Надто багато тих, хто відповідає за вироблення політики, приєдналися до Олімпійського бачення процесу глобалізації. Коли вони досягли стабілізації та зробили реформи на макроекономічному рівні, дозволивши процвітати легальному бізнесу та іноземним інвестиціям, а також віддавши контроль за казначейством ортодоксальним економістам, вони вважали, що виконали свій обов’язок. Тому що вони зосереджувались лише на політиці щодо загальних речей, вони не запитали, чи були у людей засоби для участі у розширеній ринковій системі. Вони забули, що люди є основними носіями змін. Вони забули зосередитися на бідних. Причина цієї разючої забудькуватості тільки в тому, що вони не звикли використовувати концепцію класів. Говорячи словами одного з їх найвизначніших вчених, «вони не мають здатності розуміти, навіть дуже віддалено, як живуть інші люди»iv

Економічні реформатори залишили питання власності для бідних в руках консервативного юридичного істеблішменту, не зацікавленому у зміні status quo. В результаті, активи більшості їх громадян залишилися мертвим капіталом, який залишився без руху в метаюридичному секторі. Ось чому прибічників глобалізації та ринкових реформ починають вважати самовпевненими захисниками інтересів тих, хто домінують у «посудині».

Повертаючись обличчям до привиду Маркса

Більшість економічних реформ в бідних країнах, можливо, попадають у пастку, яку передбачав Карл Маркс: великим протиріччям капіталістичної системи є те, що вона веде до власної загибелі, тому що вона не може не концентрувати капітал в невеликій кількості рук. Не даючи більшості доступу до розширених ринків, ці реформи залишають вдобрене поле для конфронтації між класами – капіталістичний та вільний ринок для невеликої кількості привілейованих осіб, які можуть конкретизувати свої права власності та порівняна бідність для великого недостатньо капіталізованого сектору, який не може управляти власними активами.

Класовий конфлікт сьогодні у наш час? Хіба не пішла ця ідея в минуле з падінням Берлінської стіни? На жаль, ні. Для громадянина розвиненої країни це може бути важко зрозуміти, тому що на заході ті, хто не задоволений Системою, живуть на «острівцях бідності.» Бідність у країнах, що розвиваються та у колишніх комуністичних країнах, однак, не залишається на «острівцях,» вона розповсюджена по всьому суспільству. Нечисленні острівці в цих країнах є острівцями багатства. Те, що на заході називається «позакласовістю» тут складає більшість. У минулому, коли їхні наростаючі очікування не виправдовувались, маси розлючених бідняків ставили еліти, які виглядали досить стабільно, на коліна (як це трапилось в Ірані, Венесуелі та Індонезії). У більшості незахідних країн уряди залежать від сильних розвідувальних служб та їх еліти живуть за стінами подібними до кріпосних через вагомі причини.

Сьогодні, великою мірою, різниця між розвиненими країнами та рештою світу це різниця між країнами, де власність є широко розповсюдженою та країнами, де класи розподілено на тих, хто може зафіксувати право власності та виробляти капітал та тих, хто не може. Якщо метаюридичні права власності не задовольняються, ці країни можуть плентатись позаду зі своїми подвійними економіками – з так званим законослухняним сектором з одного боку, та збіднілим метаюридичним сектором з іншого. Але з покращенням інформованості та комунікацій бідні краще розумітимуть, чого у них нема, їхнє незадоволення режимом юридичного апартеїду невідворотно зростатиме. В якийсь момент ті, хто знаходяться за бортом, будуть змобілізовані проти статусу кво людьми, які мають політичні цілі та яким протестні настрої ідуть на користь. «Якщо ми не винайдемо шляхи, як можна зробити глобалізацію менш дискримінаційною, - говорить Клаус Шваб з Всесвітнього Економічного Форуму, - нам доведеться зіткнутися з перспективою повернення гострої соціальної конфронтації минулого, збільшеною до міжнародних масштабів.»v

Холодна війна можливо і скінчилась, але старі класові аргументі не зникли. Підривна діяльність та збільшення кількості міжетнічних та культурних конфліктів по всьому світу доводять: коли люди дуже сильно незадоволені, вони продовжують розділяти себе на класи на основі спільної несправедливості. Журнал «Newsweek» пише, що в південній Америці з 1980-х років «кожна з цих суперечок має свою власну історію, але всі бійці звинувачують одного ворога: нове обличчя латиноамериканського капіталізму.»vi В таких ситуаціях марксистський набір інструментів краще пояснює класовий конфлікт, ніж капіталістичне мислення, яке не має подібного аналізу, або навіть серйозної стратегії для того, щоб досягти бідних у метаюридичному секторі. Капіталісти зазвичай не мають системного пояснення того, як люди з позакласового прошарку потрапили туди, і як можна було б змінити систему для того, щоб їх звідти підняти.

Ніяк не можна недооцінювати приховану силу інтегрованої марксистської теорії в часи, коли великі маси народу, які мають невеликі надії, намагаються відшукати спільний світогляд, який допоміг би їм поліпшити їх безпросвітні економічні перспективи. За часів економічного буму лишається не так багато часу для глибоких роздумів. Криза, з іншого боку, якимось чином загострює потребу розуму у порядку та поясненнях до рівня нав’язливої ідеї. Марксистський спосіб мислення, незалежно від того, в якій формі він знов з’явиться – а він з’явиться – пропонує набагато потужніший набір концептів для розуміння політичних проблем за межами західного світу, ніж капіталістичне мислення.

Марксистське розуміння капіталу, як нещодавно зазначив Джордж Сорос, часто є набагато детальнішим ніж бачення Адама Сміта.vii Маркс чітко розумів, що «самі собою гроші та товари є не більшим капіталом, ніж засоби виробництва та існування. Що вони очікують перетворення на капітал.»viii Він також розумів, що якщо активи можна було б перетворити на товари та змусити їх взаємодіяти на ринках, вони могли б виражати вартість, яка є невідчутною для почуттів, але яку можна було б вловити для отримання ренти. Для Маркса власність була важливим питанням, тому що йому було зрозуміло, що той, хто отримав активи, отримали набагато більше за їх фізичні атрибути. В результаті, набір марксистських інтелектуальних інструментів залишив противникам капіталізму потужні можливості для пояснення того, чому система приватної власності передає всі багатства в руки багатих і робить це за рахунок бідняків.

Якщо ви не помітили, противники капіталізму та глобалізації розбудовують свої арсенали. На сьогоднішній день існує серйозна статистика, яка надає їм необхідну зброю, щоб доводити, що капіталізм є передачею власності від бідніших країн багатшим, і що західні прямі інвестиції в країнах, що розвиваються, є нічим іншим, як масовим захопленням їх ресурсів багатонаціональними корпораціями. Можливо, за останні десять років у більшості країн, що розвиваються, та в колишніх комуністичних країнах кількість «крутих» машин, елітних помешкань та торгівельних центрів у каліфорнійському стилі і збільшилась, але так само збільшилась і кількість бідних. Дослідження Ненсі Бірдсалл та Хуана Луїса Лондоньо свідчить, що протягом останніх десяти років бідність зростала швидше, а розподіл доходів погіршився.ix Згідно з Доповіддю ООН про людський розвиток за 1999 рік, валовий внутрішній продукт Російської Федерації знизився на 41 відсоток між 1990 та 1997, заганяючи багатьох до метаюридичного сектору. Середня тривалість життя російських чоловіків впала на цілих чотири роки – до п’ятдесяти восьми. Звіт покладає відповідальність за це на перехід до капіталізму та глобалізацію.

Результати цих досліджень подають нам здорові попереджувальні сигнали, але вони також виводять на позиції інтелектуальну зброю, необхідну для перешкоджання програмам приватизації та всесвітньому капіталізму. Таким чином, конче необхідно розпізнати приховані марксистські парадигми і додати те, що ми взнали за століття після смерті Маркса. Ми зараз можемо продемонструвати, що хоча Маркс і чітко бачив, що паралельне економічне життя може бути народжене поряд з самими фізичними активами – що «вироби людського мозку виглядають як незалежні істоти, наділені життям»x – він не до кінця зрозумів, що формальна власність була не лише простим інструментом для присвоювання, а також засобом мотивації до створення реальної додаткової вартості, яку можна використати. Більше того, він не побачив, що ті самі механізми, закладені в систему власності, і надають інвестованим в них активам та праці необхідної для створення капіталу форми. І хоча марксистський аналіз того, як активи стають виключними та взаємозамінними і їх можна використовувати на більш важливі соціальні потреби, є основоположним для розуміння багатства, він не міг передбачити до якої міри юридичні системи власності стануть життєво необхідними інструментами для збільшення обмінної цінності.

Маркс краще за всіх своїх сучасників розумів, що в економіці немає гіршої сліпоти, ніж розглядати ресурси лише з точки зору їх фізичних властивостей. Він дуже добре знав, що капітал є «незалежною субстанцією... в якій гроші та товари є лише формою, якої він то набуває то позбувається.»xi Але за часів його життя можливо ще не настав час зрозуміти, як шляхом репрезентації формальна власність може змусити ті самі ресурси слугувати іншим цілям та виробляти надлишкову вартість. Отже, Маркс не міг бачити, яким чином збільшення кола власників слугувало б загальним інтересам. Право на володіння власністю було лише видимою вершиною зростаючого айсбергу формальної власності. Вся інша частина айсбергу зараз є величезним штучним засобом для витягування економічного потенціалу з активів. Ось чому Маркс до кінця не розумів, що легальна власність є необхідним процесом, який фіксує та виводить на позиції капітал; що без власності людство не може перетворити плоди своєї праці у взаємозамінну, рідку форму, що їх можна розрізняти, поєднувати, ділити та інвестувати для вироблення надлишкової вартості. Він не розумів, що добра юридична система власності, як швейцарський армійський ніж, має набагато більше механізмів ніж елементарне «лезо» володіння.

Більша частина роздумів Маркса застаріли, тому що сьогоднішня ситуація відрізняється від ситуації в Європі за часів Маркса. Потенційний капітал вже не є привілеєм невеликої групи людей. Після смерті Маркса західний світ спромігся створити юридичну систему, яка надала більшості людей доступ до власності та інструментів виробництва. Маркс, мабуть, був би шокованим, якби дізнався, що в країнах, які розвиваються, незліченні маси складають не придушені легальні пролетарі, а придушені метаюридичні маленькі бізнесмени, які володіють величенькими активами.

Милування добрими системами власності не має затьмарити той факт, що, як говорив Маркс, ці системи також можуть бути використані для крадіжок. У світі завжди буде повно акул, які вправно використовують документи на власність для того, щоб забрати власність у довірливих людей. Тим не менше, не можна бути противником систем власності з цієї причини, так само як не можна відмовитись від комп’ютерів чи автомобілів, тому що люди використовують їх для скоєння злочинів. Якби Маркс був живим сьогодні та побачив грабунок ресурсів, який відбувався з обох боків колишньої Залізної завіси, він, мабуть, погодився би, що розкрадання може відбуватися як за наявності так і за відсутності власності, і що контроль за розкраданням більше залежить від влади, ніж від власності. До того ж, хоча Маркс і дав дуже специфічне визначення «надлишковій вартості,» її значення не належить виключно його перу. Люди завжди виробляли надлишкову вартість, деякими прикладами якої можуть бути піраміди, церкви, дорогі армії. Зрозуміло, що більшість надлишкової вартості на заході сьогодні походить не від безсоромно експропрійованого робочого часу, а від тих механізмів, що їх надала розуму власність для того, щоб дістати додаткову працю з товарів.

Як і всі ми, Маркс знаходився під впливом соціальних умов та технологій свого часу. Експропріація малих власників від їх засобів до існування, доступ до права на приватну власність, оснований на феодальному праві власності, крадіжки земель, що знаходились у спільній власності, взяття в рабство колонізованого населення, розкрадання власності покорених народів та «комерційне полювання на чорношкірих» з боку колоніальної системи могли бути важливими попередніми умовами для того, що Маркс назвав «первинним накопиченням капіталу.» Ці умови важко повторити сьогодні. Ставлення до цього змінилося – і не в останню чергу завдяки трудам Маркса. Розкрадання, рабство та колоніалізм не санкціоновані жодним урядом. Більшість країн сьогодні підписали міжнародні угоди, такі як Загальна декларація прав людини та мають конституції, які захищають рівний доступ до права власності, як одне з фундаментальних прав людства.

Більше того, як ми бачили у розділі 6, урядовці країн, що розвиваються, не перешкоджали доступу бідних до активів. Право власності на більшу частину метаюридичних будівель та підприємств в містах по всьому другому та третьому світу може і не було формально оформленим, але уряди прийняли (навіть якщо мовчазно) його існування та структуру володіння. У великій кількості країн, що розвиваються, протягом цього сторіччя великі наділи землі було роздано бідним фермерам в рамках програм аграрних реформ (хоча і без належної репрезентації власності для створення капіталу). Також уряди цих країн без вагань виділяли бюджетні кошти на розв’язання проблем власності. Було витрачено мільярди доларів на діяльність, пов’язану з реєстрацією власності.

Власність допомагає капіталу стати «другом розуму»

На сторінках всієї книги я намагався продемонструвати, що у нас є достатньо доказів для того, щоб зробити великий крок у розвитку. Маючи ці докази ми можемо рухатися далі, залишивши застійні дебати «лівих проти правих» з питань власності та уникнути повторних бійок з цього приводу. Формальна власність - це більше ніж просто володіння. Як ми бачили у третьому розділі, її треба розглядати як необхідний процес, який надає людині інструменти для того, щоб сконцентруватися на тих аспектах своїх ресурсів, з яких вони можуть отримати капітал. Формальна власність це щось більше, ніж система надання права власності, реєстрація та інвентаризація власності – це інструмент мислення, який репрезентує активи таким чином, що людський розум може над ними працювати для здобуття надлишкової вартості. Ось чому формальна власність має бути доступною всюди: для того, щоб привести всіх до одного соціального контракту, де вони можуть співпрацювати підвищуючи продуктивність суспільства.

Добра юридична система власності відрізняється тим, що вона є «другом розуму». Вона отримує та організує знання про зареєстровані активи у такій формі, яку можна контролювати. Вона збирає, інтегрує та координує не лише дані стосовно активів та їх потенціалу, а також наші думки стосовно них. Коротше кажучи, капітал походить від здатності Заходу використовувати системи власності для репрезентації їх ресурсів у віртуальному контексті. Тільки там можуть зустрічатися розуми для того, щоб ідентифікувати та зрозуміти значення активів для людства.

Революційний внесок інтегрованої системи власності полягає в тому, що вона розв’язує когнітивну проблему. П’яти наших відчуттів недостатньо для того, щоб ми змогли осягнути складну реальність розширених ринків, що й казати про глобалізований ринок. Нам потрібно, щоб економічний фактаж, який стосується нас та наших ресурсів, було спрощено до рівня найголовніших відомостей, які наш розум може легко осягнути. Добра система власності виконує це завдання - вона надає активам такої форми, яка дозволяє нам бачити їх подібності, різницю між ними та ті точки, де вони перетинаються з іншими активами. Вона фіксує їх в репрезентації, яку відслідковує система, коли вони мандрують у часі та просторі. До того ж, вона дозволяє активам перетворитися на взаємозамінні шляхом репрезентації їх для наших голів, щоб ми могли легко поєднувати, ділити та мобілізувати їх для вироблення сумішей з більш високою вартістю. Ця здатність власності репрезентувати аспекти активів у таких формах, які дозволяють нам поєднувати їх таким чином, щоб вони приносили ще більше користі, є головною рушійною силою економічного зростання, тому що зростання - це ніщо інше, як отримання дорожчих результатів з дешевших матеріалів.

Добра юридична система власності це засіб, який дозволяє нам зрозуміти одне одного, зав’язати зв’язки, та синтезувати знання про наші активи для того, щоб покращити свою продуктивність. Це один з методів репрезентації реальності, який дозволяє нам подолати обмеження наших почуттів. Добре збудоване представлення власності дозволяє нам чітко визначити економічний потенціал ресурсів таким чином, що ми зможемо розширити коло їх можливостей. Вони є не «просто папірцями»: вони є посередницькими приладами, які дають нам корисні знання про ті речі, які не так легко розгледіти.

Реєстри власності спрямовують наші знання на досягнення певної мети, позичивши вислів Фоми Аквінського, «як стріла, коли нею рухає лучник.»xii Репрезентуючи економічні аспекти тих речей, якими ми володіємо, та розподіляючи їх по категоріях, які наш розум може швидко осягнути, документи, які посвідчують власність, зменшують затрати на операції з активами та відповідно збільшують їх вартість. Розуміння того, що можна збільшити цінність речей завдяки зменшенню затрат на знання про них та на операції з ними, є одним з найбільших внесків лауреата Нобелівської премії Рональда Коаса. У своїй науковій праці «Про природу фірми» Коас встановив, що затрати на проведення операцій можна значної мірою знизити у контрольованому та координованому контексті фірми.xiii В цьому сенсі, система власності є чимось на кшталт коасівської фірми – контрольованим середовищем для зменшення оперативних затрат.

Здатність власності виявити капітал, прихований в накопичених нами активах, виходить з найкращої інтелектуальної традиції контролю за нашим оточенням з метою процвітання. Тисячі років наші найбільші мудреці говорили нам, що в житті є різні ступені реальності, багато з яких є невидимими, і що ми зможемо сягнути їх лише шляхом створення приладдя, яке їх репрезентуватиме. В своєму знаменитому порівнянні Платон прирівнює нас до в’язнів, прив’язаних ланцюгом в печері спиною до входу, таким чином, що наше знання про світ зводиться до тіней, які падають на стіну перед нами. Істина, яку посвячує ця ілюстрація полягає в тому, що багато речей, які спрямовують нашу долю не є очевидним. Ось чому цивілізація важко попрацювала над тим, щоб сконструювати системи репрезентації для того, щоб досягти та осягнути ту частину реальності, яка є віртуальною, та репрезентувати її у зрозумілий нам спосіб.

Як говорить Маргарет Боден: «Деякими найбільш важливими речами, створеними людиною, були нові системи репрезентації. Це включає в себе способи запису такі, як, наприклад, арабські числа (не забуваючи нуль), хімічні формули, або нотний стан, половинні ноти, та четвертні ноти, які використовують музиканти. Мови комп’ютерного програмування є одним з більш нещодавніх прикладів.»xiv Системи репрезентації такі, як математика та інтегрована власність, допомагають нам вправно керувати та впорядковувати складність цього світу таким чином, який ми всі можемо зрозуміти та який дозволяє нам спілкуватися на теми, з якими ми не змогли б інакше впоратись. Вони є тим, що філософ Деніел Деннетт назвав «протезним розширенням розуму.»xv Шляхом репрезентації ми видобуваємо з небуття ключові аспекти світу, змінюючи нашу уяву про них. Філософ Джон Сеарле зазначив, що через угоду між людьми ми можемо надавати «нового статусу деяким явищам, де цей статус має допоміжну функцію, яку вони не можуть виконати лише завдяки внутрішнім фізичним характеристикам обговорюваного явища.»xvi На мій погляд, це дуже близько до того, що робить легальна власність: шляхом соціального контракту в концептуальному всесвіті вона надає активам той статус, який дозволяє їм виробляти капітал.

Думка, що ми організовуємо реальність в концептуальний всесвіт є центром для філософії у всьому світі. Французький філософ Мішель Фуко назвав її région médiane, що надає систему перемикачів (codes fondamentaux), з яких складається секретна мережа, в якій суспільство встановлює коло свого потенціалу, яке постійно розширюється (les conditions de possibilite).xvii Я уявляю формальну власність чимось на кшталт сортувальної станції, яка дозволяє нам розширити потенціал тих активів, які ми все більше та більше накопчуємо, кожного разу збільшуючи капітал. Я також використав ідею Карла Поппера про Світ 3, який є окремою реальністю від Світу 1 – світу фізичних предметів та Світу 2 – світу розумових станів – в якому продукти нашого розуму набувають автономного існування, який впливає на наше сприйняття фізичної реальності.»xviii Формальна власність веде нас саме до цього концептуального світу – того світу, в якому захід організує знання про активи та витягає з них потенціал виробляти капітал.

Таким чином, формальна власність є екстраординарною річчю, набагато більш важливою, ніж просте володіння. На відміну від тигрів та вовків, які показують зуби, щоб захистити свою територію, людина, яка є фізично набагато слабкішою твариною, скористалась своїм розумом для того, щоб створити юридичне поле – власність – щоб захищати свою територію. У той час, коли цього ніхто повністю не зрозумів, західна система репрезентації, створена для того, щоб розв’язувати територіальні суперечки, почала жити власним життям, надаючи базу знань та правил, необхідну для фіксування та реалізації капіталу.

Вороги репрезентацій

За іронією долі, вороги капіталізму, здається, завжди краще за самих капіталістів знали про віртуальне походження капіталу. І саме цей віртуальний аспект капіталізму вони вважали найбільш підступним та небезпечним. Капіталізм, за звинуваченнями Вів’єн Форрестер у її бестселері «L’Horreur economique,» «заполонив фізичний, а також і віртуальний простір... Він конфіскував та сховав багатство, як ніхто інший до нього, він зробив його недосяжним для людей, сховавши його за формою символів. Символи стали предметами абстрактних обмінів, які відбуваються лише в їхньому віртуальному світі.»1 Свідомо або несвідомо, Форрестер належить до довгої традиції тих, хто відчуває дискомфорт завдяки економічній репрезентації віртуальної реальності – тих «метафізичних тонкощів,» які, на думку Маркса, тим не менш, були важливими для розуміння та накопичення багатства.2

Цей страх перед віртуальністю капіталу можна зрозуміти. Кожного разу, коли цивілізація винаходить новий спосіб використовувати репрезентацію для управління фізичним світом, у людей виникають підозри. Коли Марко Поло повернувся з Китаю, він шокував Європейців новиною, що китайці користувалися не металевими, а паперовими грошами., Люди швидко засудили це, як прояв алхімії. Європейська цивілізація протистояла введенню паперових грошей до ХІХ сторіччя. Нещодавно винайдені форми похідних грошей – електронні гроші, передача грошей телеграфом, і всюдисущі зараз кредитні картки – також не сприймалися протягом певного часу. Коли репрезентація цінності стає все менш громіздкою та більш віртуальною, зрозуміло, що люди ставляться до цього скептично. Нові форми похідних власності (такі як цінні папери, підкріплені іпотекою) можуть допомогти у формуванні додаткового капіталу, але вони також можуть ускладнити розуміння економічного життя. Отже, люди схильні почуватися більш комфортно, уявляючи шляхетних спітнілих робітників, зображених на стінах в Радянському Союзі та Латинській Америці важко працюючими у полі або у станка, ніж капіталістів, які роблять операції з паперами, що підтверджують власність, акціями та облігаціями у віртуальній реальності своїх комп’ютерів. Складається таке враження, що в їх уяві робота з репрезентаціями бруднить руки більше, ніж земля та заводська змазка.

Як і всі інші системи, репрезентації, від письмового мовлення до грошей та комп’ютерних символів – документи на власність, сприймаються деякими інтелектуалами, як інструмент обману та придушення. Негативне ставлення до систем репрезентації було сильною підводною течією при формуванні політичних ідей. Французький філософ Жак Дерріда згадує у De la Grammatologie, як Жан Жак Руссо доводив, що писемність була важливою причиною людської нерівності. Для Руссо, ті, хто за допомогою вміння писати могли контролювати писані закони та офіційні документи, таким чином могли контролювати долі людей. Клод Леві-Строс також стверджував, що «першочерговою функцією письмової комунікації є сприяння підкоренню.»3

Так само, як і будь-який противник капіталізму, я дуже добре знаю, як системи репрезентації, особливо належні до капіталістичного строю, використовувались для експлуатації та підкорення, як вони давали маленькій купці владу над багатьма іншими. У цій книзі я говорив про те, як офіційний документ було використано для прямого домінування. Тим не менше, мистецтво та наука репрезентації є однією з опор сучасного суспільства. Ніякі злобні тиради спрямовані проти писемності, електронних грошей, кібернетичних символів та документів на власність не призведуть до їх зникнення. Замість цього, нам треба робити системи репрезентації легшими та більш прозорими та наполегливо працювати над тим, щоб допомогти людям їх зрозуміти. За інших обставин юридичний апартеїд продовжуватиметься, і засоби створення багатства лишатимуться в руках тих, хто живе всередині «посудини.»

Чи є успіх капіталістичного строю притаманним лише деяким культурам?

Згадайте Білла Гейтса, найуспішнішого та найбагатшого підприємця в світі. Крім його персонального генія, яка частина його успіху відбулась завдяки культурному походженню та «протестантській етиці»? А яка завдяки юридичній системі власності Сполучених Штатів?

Скільки б він міг зробити інновацій в галузі програмного забезпечення, якби не було патентів, щоб захистити їх? Скільки б угод та довгострокових проектів міг би він втілити без юридично захищених контрактів? Як багато міг би він ризикувати на початку, якби не було систем обмеженої відповідальності та страхових полісів? Скільки б він зміг накопичити капіталу без реєстрів власності, в яких фіксується та зберігається капітал? Скільки б ресурсів він міг зібрати докупи, якби не було взаємозамінної репрезентації власності? Скільки інших людей він зробив би мільйонерами, якби не зміг розповсюдити опціони? Якою економією від масштабу міг би він скористатись, якби був змушений працювати на базі розкиданих кустарних виробництв, які не можна було б об’єднати між собою? Як би він зміг передати право на свою імперію своїм дітям та колегам, якби не було права наслідування?

Я не думаю, що Білл Гейтс або будь-який інший західний підприємець зміг би досягти успіху без систем права власності, заснованих на міцному, добре інтегрованому соціальному контракті. Я скромно пропоную, що перш ніж якийсь брахман, який живе всередині «посудини» спробує переконати нас у тому, що досягнення успіху капіталізму вимагає певних культурних рис, спочатку подивитись, що буде, коли країни, що розвиваються та колишні радянські країни, встановлять такі системи прав власності, які можуть створювати капітал для всіх.

Протягом всієї історії люди плутали ефективність успадкованих ними інструментів репрезентації в створенні надлишкової вартості з внутрішніми цінностями їх культури. Вони забувають, що часто те, що дає передові переваги якійсь групі людей, це інновативне використання систем репрезентації, розроблених в іншій культурі. Наприклад, жителі півночі були змушені копіювати юридичні інституції стародавнього Риму, щоб організувати себе, а також вивчити грецький алфавіт та арабські числові символи та системи для того, щоб передавати інформацію та рахувати. А отже, сьогодні мало хто розуміє ту величезну перевагу, яку дали формальні системи власності західним суспільствам. В результаті, багато жителів заходу дійшли висновку, що підвалинами їх успішного капіталістичного строю є успадкована робоча етика або екзистенціальні страждання, створені їх релігією – не дивлячись на те, що люди по всьому світу тяжко працюють, коли можуть, і що екзистенціальні страждання або владні матері є не лише в кальвіністській або юдейській традиції. (Я настільки ж стурбований, як і будь-який кальвініст в історії, особливо в неділю ввечері, а якщо мірятися деспотичністю матерів, то моя перуанська не поступиться жодній нью-йоркської матроні.) Отже, велика кількість досліджень, необхідних для того, щоб пояснити, чому капіталізм не спрацьовує за межами західного світу, застряла у великій кількості нерозглянутих припущень. До того ж таких, які переважно неможливо перевірити, бо вони мають ярлик «культура». Основним ефектом цих припущень є те, що вони дозволять насолоджуватись почуттям зверхності надто багатьом з тих, хто живе на привілейованих острівцях цього світу.

Ці аргументи, базовані на особливостях культур, відпадуть тоді, коли тверде свідоцтво впливу добрих політичних інституцій та закону про власність добре засвоїться. Але до того часу, як замітив Фарід Закарія з журналу Foreign Affairs:

Культура є актуальною темою. Під словом «культура» я не маю на увазі Вагнера або абстрактний експресіонізм – вони завжди були актуальні – а, скоріш, культуру як пояснення соціальних явищ... Культурні пояснення продовжують виникати, тому що вони подобаються інтелектуалам. Вони надають цінності детальному знанню про історії країн, яке інтелектуали мають у великій кількості. Вони надають вивченню суспільств присмак таємниці та складності... Але культура сама по собі може бути сформована та змінена. За великою кількістю культурно детермінованих позицій, смаків та переваг лежать політичні та економічні фактори, які їх сформували.4

Я не хочу сказати, що культура не має значення. Всі люди в світі мають якісь конкретні смаки, навички та способи поведінки, які можна вважати притаманними їх культурі. Проблема полягає в тому, щоб розрізнити, які з цих рис є внутрішньо притаманними, незмінними характеристиками народу, а які з них визначаються завдяки економічним та юридичним стримуючим факторам. Чи є нелегальне самозахоплення нерухомості в Єгипті та Перу результатом стародавньої, незмінної традиції арабських кочівників та звички племені квечуа пересуватися вверх-вниз культивуючи зернові на різних вертикальних рівнях Анд? Чи це відбувається тому, що, як в Єгипті, так і в Перу, потрібно більш ніж 15 років чекати на отримання легального права власності на пустельну землю? Мій досвід говорить мені, що самозахоплення переважно відбувається через останню причину. Коли люди мають доступ до впорядкованого механізму заселення землі, який відображує соціальний контракт, вони оберуть легальний шлях, і лише меншість, як і в будь-якій іншій країні, наполягатиме на метаюридичному придбанні. Велика частина поведінки, яку зараз відносять до культурного спадку, не є невідворотнім наслідком етнічних або ідіосинкратичних рис, а залежить від їх раціональної оцінки відносних затрат та користі входження до юридичної системи власності. Легальна власність розширює можливості людей в будь-якій культурі, і я сумніваюсь, що сама по собі власність суперечить будь-чиїм культурним нормам. Емігранти з В’єтнаму, Куби, та Індії точно не мали ніяких проблем з адаптацією до американського законодавства в галузі власності. Якщо його правильно сформулювати, законодавство про власність може сягнути над культурами щоб зміцнити довіру між ними, разом з тим, зменшити затрати на зведення думок та речей докупи.5 Легальна власність встановлює курси обміну між різними культурами і таким чином надає їм основних принципів економічної схожості, на яких вони можуть разом займатися бізнесом.

Єдиний існуючий шлях

Я впевнений, що капіталізм збився з дороги в країнах, що розвиваються та колишніх радянських країнах. Він не є неупередженим. Він не має зв’язку з тими, хто мав би бути його найширшою опорою, і замість того, щоб стати справою, яка обіцяє можливості для всіх, капіталізм все більше виглядає як лейтмотив егоїстичної гільдії бізнесменів та їх технократів. Я сподіваюсь, що ця книга змогла донести мою впевненість у тому, що такий стан відносно легко виправити – за умови, що уряди готові прийняти наступне:

Становище та потенціал бідних мають бути краще задокументовані;

Всі люди здатні робити заощадження;

Бідним не вистачає юридично інтегрованих систем власності, які можуть перетворити їх працю та заощадження на капітал;

Громадянська непокора та мафія, що зараз виникли, не є маргінальними явищами, а є результатом того, що люди мільйонами просуваються від життя у маленькому масштабі до життя у великому масштабі;

У цьому контексті бідні не є проблемою, вони є розв’язанням проблеми;

Впровадження системи власності, яка створює капітал, є складним завданням з політичного погляду, тому що для цього треба піти на контакт з народом, зрозуміти соціальний контракт та докорінно змінити юридичну систему.

З перемогою над комунізмом, старі завдання капіталізму щодо економічного зростання виконано, і йому потрібний новий набір завдань. Не має сенсу закликати до створення відкритих економік, не повернувшись обличчям до того факту, що нинішні економічні реформи відкривають двері лише для невеликих глобалізованих еліт, лишаючи за бортом більшу частину людства. На сьогоднішній день капіталістична глобалізація стосується лише встановлення зв’язків між елітами, які живуть всередині «посудин». Щоб підняти ці посудини та закінчити апартеїд в галузі власності, буде потрібно вийти за існуючі межі держав та законів.

Я не є переконаним капіталістом. Капіталізм не є моїм кредо. Для мене набагато більш важливими є свобода, співчуття бідним, повага до соціального контракту та рівність можливостей. Але, на даний момент, капіталізм є єдиним існуючим шляхом для досягнення цих цілей. Це єдина відома нам система, яка надає нам необхідне обладнання для створення величезної надлишкової вартості.

Мені дуже подобається, що я походжу з третього світу, тому що переді мною стоїть таке чудове і складне завдання – перехід до ринкової капіталістичної системи, яка поважає бажання та переконання людей. Коли капітал досягне успіху не лише на заході, але й всюди, ми зможемо вийти за межі фізичного світу та скористатися нашим розумом, щоб йти в майбутнє.

Про автора

Автор тексту - Ернандо де Сото. Подробиці - http://en.wikipedia.org/wiki/Hernando_de_Soto_Polar (англійська).

Про переклад

Переклад зроблено цілою групою людей, які самі можуть зазначити свої прізвища. Якщо захочуть ;) Всі інші можуть долучатись до покращення цього перекладу, адже немає меж досконалості.

Особисті інструменти
Простори назв

Варіанти
Дії
Навігація
Інструменти