Перегляд вихідного коду сторінки Трагедія спільного

==Трагедія спільного==

Гарретт Хардін

===Проблема зростання населення не має технічного рішення; вона потребує ґрунтовного розширення меж моральності.===

''Автор — професор біології з Каліфорнійського Університету, Санта-Барбара. Ця стаття базується на президентському посланні презентованому до наради Тихоокеанського підрозділу Американської асоціації сприяння розвитку науки в університеті штату Юта, Логан, 25 червня 1968 року. 
У підсумку  своєї глибокої статті про ймовірність ядерної війни Візнер і Йорк роблять висновок: “Обидві сторони, що беруть участь в гонці озброєнь ... стикаються з дилемою: постійне зростання військового потенціалу супроводжується постійним послабленням національної безпеки. Наша продумана професійна точка зору полягає в тому, що ця проблема не має технічного рішення. Якщо великі держави й далі будуть шукати вихід виключно у сфері науки і техніки, ситуація тільки погіршиться”.  
''

Хочу привернути вашу увагу не до теми статті (національна безпека в ядерну епоху), а до самої постановки питання: бувають проблеми, які не мають технічного рішення. Адже майже для всіх дискусій, що проходять на сторінках наукових та науково-популярних журналів, характерно одне мовчазне припущення - будь-яку з обговорюваних проблем можна вирішити технічними засобами. Під технічним рішенням я маю на увазі рішення, що вимагає змін лише в методиці природничих наук, але не у сфері людських цінностей або розумінні моральності. 

У наші дні - хоча так було не завжди - незмінно вітаються саме технічні рішення. Через минулий досвід  прогнозів, що не виправдалися - потрібна мужність, аби припустити, що якась проблема не має технічного рішення. Візнеру і Йорку мужності вистачило: у статті, призначеній для публікації в науковому журналі, вони наполягали: вирішити проблему природничими методами неможливо. Щоправда, вони обачно супроводили свій висновок застереженням, що в цьому полягає їхня «продумана професійна точка зору». Питання про те, чи була ця точка зору правильною чи помилковою, для нашої статті значення не має. Але для нас має значення сама концепція існування виду проблем, які можна назвати «проблемами без технічного рішення», а в більш конкретному плані - виявлення та аналіз однієї з них. 

Довести, що цей вид проблем - поняття аж ніяк не абстрактне, неважко. Згадаймо гру в хрестики-нулики. А тепер поставимо собі питання: як я можу перемогти у грі в хрестики-нулики? Очевидно, ніяк, якщо я (відповідно до принципів теорії ігор) виходжу з того, що мій опонент досконало володіє технікою цієї гри. Іншими словами, «технічного рішення» у цієї проблеми немає. Я можу виграти, тільки трактуючи слово «перемога» в самому радикальному сенсі. Наприклад, я можу перемогти, вдаривши супротивника по голові, або накачавши його наркотиками, або сфальсифікувавши рахунок. Кожен із способів, що дозволяють мені здобути «перемогу», тією чи іншою мірою означає відмову від гри в тому сенсі, в якому ми її інтуїтивно сприймаємо. (Звичайно, я можу відкрито відмовитись від гри - просто не брати в ній участь. Саме так і робить більшість дорослих людей.) 

Абстрактний клас "проблеми без технічного рішення" має свої підвиди. Згідно з моєю гіпотезою, до неї входить і «проблема зростання населення» у її традиційному розумінні. Втім, питання «традиційного розуміння» потребує пояснення. Не буде перебільшенням стверджувати, що більшість людей, що б'ються над цією проблемою, намагаються знайти шлях уникнути згубних наслідків перенаселеності, не відмовляючись від жодного з «привілеїв», якими ми сьогодні користуємось. Вони вважають, що перетворення морів в «сільськогосподарські угіддя» або розробка нових сортів пшениці дозволить вирішити проблему - технічними методами. В цій статті я спробую показати, що рішення, якого вони шукають, не існує. Проблему населення не можна вирішити технічним шляхом - як не можна таким шляхом перемогти у грі в хрестики-нулики. 


===Що нам слід максимально збільшувати? ===
Населення, як відзначав Мальтус, має природну тенденцію до зростання в геометричній прогресії, або, як ми сказали б зараз, по експоненті. У світі, де ресурси небезкінечні, це означає, що частка благ, що припадають на душу населення, повинна постійно зменшуватись. Але чи справді ресурси нашого світу небезкінечні? 

Можна навести чимало аргументів на користь того, що вони нескінченні, або, принаймні, на користь того, що ми не можемо з певністю стверджувати протилежне. Проте в плані практичних проблем, з якими ми зіткнемося за життя кількох найближчих поколінь, і з урахуванням прогнозованого розвитку технологій, стає очевидним: якщо ми не визнаємо (з розрахунком на найближче майбутнє), що ресурси світу, доступного населенню нашої планети, небезкінечні, на людей чекають незліченні лиха. «Космос» - не вихід. 

Світ з небезкінечними ресурсами здатний забезпечувати лише певну кількість людей; таким чином, рано чи пізно, зростання населення має стати нульовим. (Варіант з постійними масштабними коливаннями в той чи інший бік від нуля є тривіальним, а тому і не потребує обговорення.) В якому ж становищі опиниться людство, коли цю умову буде реалізовано? І конкретніше, чи досяжна сформульована Бентамом мета - забезпечення «максимальних благ для максимальної кількості людей»? 

Відповідь має бути негативною - з двох причин, кожна з яких навіть окремо знімає всі сумніви. Перша має теоретичний характер: максимізація двох (або більше) змінних одночасно - неможлива з математичної точки зору. Ця теза була чітко сформульована фон Нойманном і Моргенштерном, але в непрямій формі той же принцип випливає з теорії диференціальних рівнянь у часткових похідних, що існує, найпізніше, з часів Д'Аламбера (1717-1783). 

Друга причина безпосередньо пов'язана з біологією. Щоб існувати, будь-якому організму необхідне джерело енергії (наприклад, їжа). Ця енергія використовується в двох цілях: для простого підтримання життєдіяльності та для роботи. Щоб підтримувати життєдіяльність, людині необхідно 1600 калорій на добу ( «калорії підтримки»). Все, що вона робить понад просту підтримку життя, можна кваліфікувати як роботу, і це забезпечується «робочими калоріями». Робочі калорії використовуються не тільки в процесі того, що ми в побуті називаємо працею; вони необхідні також для насолод у будь-яких формах - від купання  та автомобільних гонок до виконання музики і написання віршів. Якщо наша мета полягає в максимальному збільшенні чисельності населення, то метод очевидний: необхідно зробити так, щоб кількість робочих калорій, що споживаються людиною, як можна більше наближалася до нуля. Одним словом, ніякої вишуканої їжі, ніяких розваг, спорту, музики, літератури, мистецтва ... Думаю, будь-хто погодиться - без заперечень та вимоги доказів - що максимальне збільшення чисельності населення не веде до максимального збільшення споживаних благ. Мета Бентама, таким чином, є недосяжною. 

Такий висновок я зробив, виходячи зі звичайного припущення, що проблема пов'язана з джерелами енергії. З появою атомної енергії деякі почали ставити цю версію під сумнів. Однак навіть за наявності невичерпного джерела енергії зростання населення неминуче створює проблеми. Просто на зміну проблеми з отриманням енергії приходить проблема з її витратами, як це дотепно продемонстрував Дж. Х. Фремлін. У рамках цього аналізу арифметичні знаки змінюються на протилежні, але мета Бентама залишається недосяжною. 

Таким чином, оптимальна чисельність населення повинна бути нижчою від максимальної. Визначити зазначену оптимальну величину вкрай важко; наскільки мені відомо, цією проблемою поки що ніхто серйозно не займався. Щоб знайти  прийнятне та стабільне її рішення, знадобиться кілька десятиліть старанної роботи аналітиків - і великий дар переконливості. 

Крім того, ми хочемо отримувати максимум благ на душу населення, але що таке блага? Для одного - це незаймані дикі гори, для іншого - лижний курорт на тисячі відпочиваючих. Для одного - водойми, де прикормлюють качок для майбутньої полювання, для іншого - земельна ділянка під виробництво. Зазвичай ми вважаємо, що порівнювати блага неможливо, оскільки вони непорівнювані. А те, що непорівнюване, порівнювати не можна. 

Теоретично це, можливо, і так; в реальному житті, однак, непорівнювані речі порівнюються. Необхідні лише критерії оцінки та система оцінювання. У природі таким критерієм оцінки є виживання. Яким повинен бути представник того чи іншого виду - маленьким, щоб було легко сховатися, або великим і сильним? Порівняння непорівнюваного відбувається в процесі природного відбору. Компроміс досягається в результаті того, що природа зважує порівняльну цінність кожної змінної. 

Людині не залишається нічого іншого, крім як імітувати цей процес. І безсумнівно, вона вже це робить, хай і несвідомо. Суперечки починаються, коли прийняті потай рішення стають явними. Завдання на майбутнє полягає у виробленні прийнятної теорії оцінювання. Через синергетичні ефекти, нелінійні варіації і труднощі з прогнозуванням майбутнього це являє собою складну наукову проблему, але (в принципі) вона вирішується. 

Чи зуміли до цього часу представники будь-якої культури вирішити цю проблему на практиці - хоча б на інтуїтивному рівні? Негативну відповідь на це питання змушує дати один простий факт: сьогодні в світі не існує жодної благополучної групи населення, зростання чисельності якої дорівнює, і вже якийсь час було рівним, нулю. Будь-який народ, який інтуїтивно встановив оптимальну величину власної чисельності, незабаром її досягне, після чого темпи його зростання знижуються до нуля, і залишаються на цьому рівні. 

Звичайно, позитивні темпи зростання чисельності населення можна вважати ознакою того, що вона ще не досягла оптимального розміру. Однак за будь-якими розумними стандартам сьогодні у світі найшвидше росте (як правило) населення найбідніших країн. Подібний зв'язок, хоча його не можна вважати неминучим, ставить під сумнів оптимістичну гіпотезу, ніби позитивні темпи зростання населення свідчать, що її оптимальний рівень ще не досягнутий. 

Ми навряд чи зможемо домогтися багато чого у пошуках оптимального розміру чисельності населення, поки повністю не «виженемо» привид Адама Сміта зі сфери практичної демографії. З виходом його книги «Багатство народів» (1776) в економічну науку було введено поняття «невидимої руки» — ідея про те, що індивіда, «що прагне лише власної вигоди», «направляє в бік громадського інтересу ... невидима рука ». Адам Сміт не стверджував, що це відбувається в усіх випадках; те ж саме, ймовірно, можна сказати і про його послідовників.  Однак він сприяв виникненню в науковій думці тенденції, яка стала з тих пір панівною і яка перешкоджає активним діям, заснованим на логічному аналізі —  йдеться про ідею, ніби рішення, прийняті на індивідуальному рівні, є найкращими і з точки зору суспільства в цілому. Якщо це припущення справедливе, воно обгрунтовує наш підхід за принципом laissez-faire (невтручання)  у сфері розмноження. У цьому випадку ми можемо припустити, що люди будуть контролювати народжуваність таким чином, щоб забезпечити оптимальну кількість населення. Якщо ж вказане допущення є неправильним, нам доведеться переглянути питання наших індивідуальних свобод, щоб з'ясувати, які з них можна вважати обґрунтованими. 

===Трагедія свободи на прикладі спільних ресурсів===
Спростуванням концепції «невидимої руки» у сфері контролю над чисельністю населення може служити сценарій, вперше викладений в маловідомому памфлеті, опублікованому в 1833 році математиком-любителем на ім'я Вільям Фостер Ллойд (1794-1852). Ми цілком можемо назвати цей варіант «трагедією спільного», використовуючи слово «трагедія» в тому сенсі, який надавав йому філософ Уайтхед: «У театрі суть трагедії — не нещастя. Вона пов'язана з суворістю нещадного ходу речей». Далі він зазначає: «Невідворотність долі в людському житті можна проілюструвати тільки історіями, пов'язаними з нещастям. У драмі тільки такі історії надають очевидність безплідності пошуків порятунку від неї». 

Трагедія ресурсів загального користування розгортається за наступним сюжетом. Уявіть собі пасовище, яким можуть користуватися всі. Очікується, що кожен власник стада постарається загнати на загальну землю якомога більше худоби. Століттями подібна система працювала більш-менш задовільно, оскільки через міжплемінні війни, браконьєрство і хвороби кількість людей і тварин була явно недостатньою, щоб виснажити продуктивні можливості землі. Проте рано чи пізно приходить час розплати, тобто момент, коли бажана мета - соціальна стабільність - стає реальністю. На цьому етапі об'єктивна логіка експлуатації ресурсів загального користування нещадно породжує трагедію. 

Як людина практична, кожен власник стада прагне максимально збільшити власну вигоду. Прямо чи опосередковано, свідомо чи ні, він задається питанням: «Яка мені буде користь від того, якщо моє стадо збільшиться ще на одну тварину?» Ця корисність складається з одного негативного та одного позитивного компоненту. 

1) Позитивний компонент - це прибуток, який отримується від одної додаткової тварини. Оскільки весь дохід від її продажу йде скотарю, позитивний компонент корисності майже досягає 1. 

2) Негативний компонент пов'язаний з додатковим навантаженням на землю від випасу ще однієї тварини. Однак, оскільки наслідки виснаження землі рівною мірою стосуються всіх скотарів, негативний компонент для кожного власника стада, що приймає відповідне рішення, становить лише невелику частку від -1. 

Зіставивши компоненти корисності, раціонально мислячий скотар приходить до висновку: єдиний розумний спосіб дії для нього - це збільшити стадо ще на одну тварину. Потім ще на одну, і ще ... Але до точно такого ж висновку приходять всі раціонально мислячі скотарі, що користуються загальним пасовищем. Звідси й виникає трагедія. Всі вони залучені до системи, що спонукає їх до необмеженого збільшення чисельності свого стада - і це в умовах обмеженості ресурсів. У суспільстві, де вільна експлуатація ресурсів загального користування вважається аксіомою, всі його члени, діючи у власних інтересах, кожним кроком наближають руїну. Вільне користування загальними ресурсами обертається загальним руйнуванням. 

Хтось може заперечити, що це банальна істина. Якщо б це було так! У якомусь сенсі вона відома нам вже не одну тисячу років, але природний відбір породжує психологію, що заперечує очевидне. В особистому плані людина тільки виграє, якщо має здатність заперечувати очевидне, хоча суспільство в цілому, членом якого вона є, від цього страждає. Противагою природної схильності до неправильних вчинків може служити просвітництво, але постійна зміна поколінь вимагає, щоби база цих знань постійно оновлювалася. 

Один випадок, що стався кілька років тому в Леомінстере (штат Массачусетс), наочно демонструє всю неміцність знання. Під час різдвяного «шоппінгового сезону» вуличні лічильники за паркування в центрі міста були накриті пластиковими пакетами з бирками: «Зняти тільки після Різдва. Подарунок від мера і міської ради - безкоштовне паркування ». Іншими словами, зіткнувшись з перспективою збільшення попиту на і без того дефіцитні місця для паркування, батьки міста відновили систему загального безкоштовного користування. (З деякою часткою цинізму дозволимо собі припустити, що подібним поверненням у минуле вони швидше придбали, ніж втратили симпатії виборців.) 

У приблизному плані ми вже давно усвідомлюємо логіку загального користування — можливо, з тих пір, як було винайдено землеробство і приватне володіння нерухомістю. Однак вона усвідомлюється в основному лише в конкретних випадках, які не отримують потрібного узагальнення. Навіть сьогодні скотарі, які орендують державні землі на заході США, демонструють, м'яко кажучи, неясне розуміння цієї логіки, постійно вимагаючи від федеральної влади збільшити дозволене поголів'я їхніх стад - навіть якщо це призведе до виснаження та ерозії пасовищних угідь. Аналогічним чином від логіки загального користування, яка досі зберігається, страждає світовий океан. Морські держави, як і раніше, автоматично відгукуються на заклинання про «свободу морів». Стверджуючи, що «океанські ресурси невичерпні», вони ставлять все нові види риб і китів на межу зникнення. 

Ще один приклад трагедії ресурсів загального користування є ситуація з національними парками. В даний час вони відкриті для всіх, без будь-яких обмежень. Площа таких парків обмежена — наприклад на всю долину Йосеміт він тільки один — а населення зростає безмежно. Це підриває ті цінності, до яких прагнуть люди, що відвідують національні парки. Очевидно, незабаром доведеться припинити ставитися до них, як до місць загального користування - інакше вони просто нікому не будуть потрібні. 

Що ж нам робити? Тут є кілька варіантів. Можна продати парки в приватні руки. Або можна залишити їх у державній власності, але надавати право користуватися парками за якоюсь особливою процедурою. Критерієм тут може стати багатство - і тоді ці права будуть виставлятися на аукціон. Можна надавати людям право користуватись парками, виходячи з їхніх особистих заслуг, що визначаються за певним узгодженим стандартам. Можна розігрувати їх в лотерею. Нарешті, можна запровадити систему за принципом «хто перший прийшов, того першим обслужили», створюючи величезні черги. Такі, на мій погляд, всі наявні розумні варіанти. Жоден з них не можна вважати бездоганним. Але нам доведеться вибрати один з них - або безпорадно спостерігати, як гинуть ресурси загального користування, які ми називаємо національними парками. 

=== Забруднення навколишнього середовища ===
Трагедія ресурсів загального користування - нехай і «від протилежного» - виявляється також у забрудненні навколишнього середовища. У даному випадку мова йде не про те, що ми забираємо ці ресурси, а про те, що ми привносимо щось у зони загального користування - спускаємо у воду каналізаційні, хімічні і радіоактивні відходи, забруднюємо атмосферу отруйними та небезпечними викидами, псуємо краєвид відволікаючими увагу і неприємними рекламними щитами. Тут розрахунок корисності мало відрізняється від того, що ми наводили вище. Раціонально мисляча людина приходить до висновку, що пов'язаний з нею збиток від забруднення загальних ресурсів менше, ніж витрати на утилізацію відходів. Оскільки такий же висновок роблять все, то до тих пір, поки ми ведемо себе лише як незалежні, раціонально мислячі, вільні підприємці, сама система спонукає нас «смітити у власному гнізді». 

У тому, що стосується «продовольчої корзини», трагедії ресурсів загального користування дозволяє уникнути приватна власність, або якась її формальна подібність. Однак воду і повітря «обгородити» не можна, тому трагедії, пов'язаній з перетворенням ресурсів загального користування в «стічну канаву», необхідно запобігати іншими засобами - примусовими законодавчими заходами або податковими інструментами, які зробили б утилізацію відходів дешевшою, ніж забруднення навколишнього середовища. Поки у вирішенні цієї проблеми ми домоглися куди менших успіхів, ніж у вирішенні першої. Більше того, наша концепція приватної власності, що перешкоджає виснаженню продуктивних ресурсів землі, на ділі сприяє забрудненню. Господар фабрики на березі річки, володіння якого поширюються на водний простір до її середини, найчастіше просто не розуміє, чому забруднення потоку, що тече повз його підприємство, не можна вважати його природним правом. Закон, шо завжди відстає від часу, потребує суттєвого коригування з урахуванням цього аспекту проблеми загального користування, яка зараз постає. 

Проблема забруднення навколишнього середовища є безпосереднім наслідком зростання населення. Свого часу питання про те, як позбавляються відходів жителі малонаселеного Дикого Заходу, особливого значення не мало. «Проточна вода очищується кожні 10 миль», - казав мій дід, і в часи його дитинства цей міф не надто відрізнявся від реальності, оскільки самих людей було менше. Але з підвищенням щільності населення навантаження на природні хімічні і біологічні процеси утилізації відходів надмірно зросла, а тому визначення прав власності потребує перегляду.

===Як забезпечити помірність законодавчими засобами? ===
Аналіз проблеми забруднення навколишнього середовища як результату зростання щільності населення привертає увагу до одного морального принципа, який не отримав широкого визнання, а саме: моральність тієї або іншої дії пов'язана зі станом системи в той момент, коли вона відбувається. Використання загальних ресурсів як «стічної канави» не завдає шкоди суспільству в умовах Дикого Заходу, оскільки це «суспільство» розкидано по величезній території, але в умовах мегаполісу аналогічна поведінка є неприйнятною. Півтора століття тому житель прерій міг убити бізона, вирізати його язика собі на обід, а тушу просто кинути. Тоді це не вважалося марнотратним використанням ресурсів. Сьогодні ж, коли бізонів залишилося всього кілька тисяч, такий вчинок вжахнув б нас до глибини душі. 

До речі, варто зазначити, що моральність тієї або іншої дії не можна визначити по фотографії. Ми не можемо знати, чи приносить шкоду іншим людина, що вбиває слона або підпалює траву в степу, якщо нам невідомо, в рамках якої загальної системи вона робить це. «Краще одна картина, ніж тисячі слів», - сказав в давнину китайський мудрець, але в даному випадку може знадобитися 10 000 слів, щоб пояснити побачене. У екологів - як і у будь-яких реформаторів - виникає спокуса спробувати переконати інших за допомогою «моментального знімка». Але суть аргументу не «сфотографуєш»: її необхідно викласти логічно - словами. 

Те, що моральність є  чутливою до системи, випало з поля зору більшості кодифікаторів етики в минулому. "Ти не повинен..." <алюзія на десять біблейських заповідей - прим.ред.> є формою традиційних етичних директив, які абсолютно не враховують конкретні обставини. Закони нашого суспільства наслідують паттерни античної етики, і, отже, погано підходять того, аби керуватись ними в складному, перенаселеному, швидкозмінному світі. Нашим егоцентричним рішенням є посилення статутного права  адміністративним правом. Оскільки  практично неможливо викласти всі умови, за яких можна  безпечно спалювати сміття у дворі або користуватися автомобілем без контроля СО2, ці функції законодавство делегує спеціальним органам. Результатом є адміністративне право, яке викликає справедливі побоювання через стародавню причину - Quis custodiet Ipsos custodes? - "Хто буде спостерігати за спостерігачами?" Джон Адамс говорить, що ми повинні мати “уряд законів, а не людей ". Адміністратори, які намагаються оцінити моральність тієї або іншої дії в рамках загальної системи, особливо схильні до корупції, в результаті чого ми отримуємо владу людей, а не законів. 

Тотальний «сухий закон» легко ввести юридично (забезпечити його дотримання куди складніше), але як законодавчим шляхом запровадити помірність? Досвід показує, що найкраще це досягається за допомогою адміністративного права. Ми без потреби обмежимо наші можливості, якщо будемо вважати, що питання «Quis custodiet?» (“Хто спостерігатиме?”) не дозволяє нам використовувати адміністративне право. Швидше слід постійно враховувати цей афоризм як нагадування про небезпеки, яких ми не можемо уникнути. Головне завдання, що стоїть перед нами сьогодні - придумати коригувальний механізм зворотного зв'язку, необхідний, для того, щоби «наглядачі» залишалися чесними. Потрібно знайти методи, що додадуть легітимності як самим «наглядачам», так і коригувальним механізмам зворотного зв'язку. 

=== Свобода розмноження є неприйнятною ===
На проблеми, пов'язані з чисельністю населення, трагедія ресурсів загального користування впливає іншим чином. У світі, що живе винятково за принципом «кожен за себе» — якщо такий світ взагалі можна собі уявити — питання про те, скільки дітей народжується у сім'ї, суспільство не хвилює. Ті, хто плодяться занадто активно, залишають у результаті не більше, а менш численне потомство, оскільки вони не в змозі забезпечити належну турботу про своїх нащадків. Як встановили Девід Лек та інші вчені, подібний негативний «зворотний зв'язок» служить механізмом контролю чисельності популяції у птахів. Люди, однак, не птахи, і вже багато тисячоліть слідують іншим стандартам поведінки. 

Якщо б кожна людська сім'я залежала тільки від власних ресурсів; якщо б діти, чиї батьки не здатні їх прогодувати, просто вмирали від голоду, якби, таким чином, надмірна плодючість спричиняла за собою природну «кару» - тоді суспільство не було б зацікавлене у контролі над відтворенням на індивідуальному рівні. Однак наше суспільство глибоко прихильне до ідеї «держави загального добробуту», а значить - стикається з ще одним аспектом трагедії ресурсів загального користування. 

Як нам в умовах «держави загального добробуту» бути з сім'ями, релігійними громадами, расами, класами, та й будь-якими окремими і згуртованими соціальними групами, що перетворюють надмірно високу народжуваність у засіб для збільшення власної чисельності? Поєднати концепцію вільного розмноження з ідеєю про те, що кожна народжена дитина повинна мати рівне право доступу до ресурсів загального користування — значить спрямувати людство по шляху, що веде до трагедії. На жаль, саме так діє Організація об'єднаних націй. В 1967 році приблизно 30 держав домовилися про наступне: 

«Загальна декларація прав людини називає сім'ю природним і основоположним осередком суспільства. З цього випливає, що будь-який вибір або рішення, пов'язані з розміром сім'ї, повинна приймати тільки сама сім'я, і ніхто інший». 

Категорично заперечувати це право - справа нелегка; при цьому відчуваєш таке ж неприємне почуття, що й житель Салема, штат Массачусетс,  в XVII столітті, який заперечував існування відьом. Сьогодні в ліберальних колах діє щось на зразок табу на критику на адресу ООН. Вважається, що Організація — «наша остання і краща надія», що ми не повинні вишукувати у неї вади, граючи на руку архіконсерваторам. Однак не варто забувати слова Роберта Льюїса Стівенсона: «Правда, яку замовчують друзі, відразу ж стає зброєю в руках ворогів». Якщо ми цінуємо істину, нам слід відкрито заявити про нереальність Загальної декларації прав людини, нехай вона і прийнята Організацією об'єднаних націй. Ми також повинні об'єднати зусилля з Кінгслі Девісом, щоб організація «Планування сім'ї — для населення світу» (Planned Parenthood - World Population) усвідомила хибність своєї підтримки цього ж  ідеалу, що веде до трагедії. 



=== Заклики до сумління не допоможуть ===
Було б помилкою вважати, що ми можемо в довгостроковій перспективі контролювати народжуваність, звертаючись до сумління людей. На цьому наголосив Чарльз Галтон Дарвін, виступаючи на столітньому ювілеї публікації великої книги свого діда. Його аргументи прості та йдуть в руслі теорії Дарвіна. 

Всі люди відрізняються один від одного. Деякі, безсумнівно, відгукнуться на заклик обмежити народжуваність із більшою готовністю, ніж інші. В результаті діти тих, хто не побажав обмежити своє відтворення, складуть більшу частку в наступному поколінні, ніж нащадки більш свідомих батьків. І з кожним поколінням це співвідношення буде тільки збільшуватися. 

Процитуємо Ч. Г. Дарвіна: «Може трапитися, що подібний розвиток інстинкту розмноження займе [час життя] сотні поколінь, але якщо це відбудеться, відплати природи не уникнути: Homo contracipiens зникне з обличчя Землі, і його місце займе Homo progenitivus». 


Цей аргумент грунтується на тому, що свідомість, або бажання мати дітей (неважливо, як це назвати), носить спадковий характер - однак вона успадковується лише в найбільш загальному, формальному сенсі. Результат буде однаковий, незалежно від того, чи передається воно через клітини ембріонів, або екзосоматично, якщо користуватися терміном А. Дж. Лотки. (Якщо ж ви заперечуєте і ту, й іншу можливість, то тоді взагалі який сенс усе це обговорювати?) Ми виклали ці аргументи стосовно проблеми зростання населення, але з таким же успіхом їх можна застосувати до будь-якої нагоди, коли суспільство апелює до сумління людини, що експлуатує ресурси загального користування, закликаючи його до стриманості заради загального блага. Такий заклик запускає механізм відбору, знищує свідомість у людської раси. 


=== Патогенні ефекти сумління ===
Довгострокових негативних наслідків закликів до цілком достатньо, щоб відмовитися від такого підходу, проте у нього є і серйозні короткострокові недоліки. Якщо ми просимо людину, яка експлуатує ресурси загального користування, утриматися від цього «в ім'я сумління», що саме ми їй говоримо? І що вона чує — не тільки в той момент, коли до неї звертаються, але в сутінках ночі, коли вона, напівсонна, згадує не тільки самі наші слова, але і невисловлені комунікаційні сигнали, які ми, самі того не відаючи, їй передали? Рано чи пізно, свідомо чи підсвідомо, вона зрозуміє, що отримала одразу два сигнали, причому взаємно суперечливих: (1) (сигнал, який ми хотіли передати) «Якщо ви не зробите те, про що ми вас просимо, ми відкрито засудимо вас за те, що ви не чините, як відповідальний громадянин », і (2) (сигнал, який ми подаємо мимоволі) «Якщо ви зробите те, про що ми вас просимо, ми потай будемо вважати вас простаком, якого можна, присоромити, примусити стояти осторонь, поки всі інші користуються загальними ресурсами». 

У результаті кожна людина змушена, як висловився Бейтсон, «розриватися між суперечливими вимогами». Бейтсон зі співавторами досить переконливо показали, що подібний стан є одним з важливих причинних чинників при виникненні шизофренії. Можливо, суперечливі вимоги не завжди призводять до таких шкідливих наслідків, але вони неодмінно піддають небезпеці душевне здоров'я кожного, до кого пред'являються. «Нечиста совість, — казав Ніцше, — це свого роду хвороба». Спокуса пробудити в інших сумління виникає у кожного, хто хоче поширити свій контроль за межі правових рамок. Цій спокусі піддаються і лідери на найвищому рівні. Дайте відповідь: чи бодай один президент за останні двадцять п'ять років утримався від того, щоб закликати профспілки добровільно стримати свої вимоги про підвищення зарплати, або металургійні компанії — дотримуватися в добровільному порядку тих чи інших цінових обмежень? Я особисто такого не пригадую. Риторика, яка використовується в таких випадках, повинна викликати почуття провини у незгодних. 

Століттями вважалося, абсолютно бездоказово, що почуття провини - це цінний, можливо, навіть незамінний елемент життя в цивілізованому суспільстві. Сьогодні, в постфрейдістскую епоху, ця теза викликає сумніви. 

Саме таку сучасну точку зору висловлює Пол Гудмен: «З того, що людина відчуває себе винуватою, ніколи не виходить нічого хорошого - це не додає ані розуму, ані співчуття, не допомагає в політиці. Той, хто відчуває себе винуватим, зосереджує увагу не на потрібному предметі, а на самому собі, при цьому навіть не на власних інтересах, які можуть носити осмислений характер, а на власній тривозі ». 

Щоб усвідомити наслідки тривоги, не треба бути психіатром-професіоналом. Ми, жителі західного світу, лише сьогодні долаємо жахливі двохсотлітні «Темні століття Ероса», які почасти будувалися на заборонному законодавстві, а почасти - і мабуть ефективніше - на виховних механізмах, що використовували в людях тривогу. Алекс Комфорт переконливо розповідає цю історію у своїй книзі «Творці тривоги», і виглядає вона дуже неприємно. 

Оскільки будь-що довести тут важко, припустимо навіть, що з якихось точок зору ця тривога може приводити до бажаних результатів. Але це не знімає загального питання: чи слід нам в принципі в політичних цілях заохочувати використання будь-яких методів, що приводять (навіть ненавмисно) до патогенних психологічних наслідків? Сьогодні часто доводиться чути про «відповідальне народження дітей»: це словосполучення навіть увійшло до назви деяких організацій, які виступають за контроль над народжуваністю. Дехто пропонує проводити масштабні пропагандистські кампанії з виховання відповідальності у батьків в країні (а то й в усьому світі). Але що в даному контексті означає слово "відповідальність"? Можливо це просто синонім слова «свідомість-сумління»? Крім того, коли ми вживаємо слово «відповідальність» за відсутності серйозних санкцій, чи не намагаємося ми застрахати вільну людину, що користується загальними ресурсами, щоб вона діяла всупереч власним інтересам? «Відповідальність» - вербальна підміна осмисленого принципу quid pro quo (послуга за послугу). Це спроба отримати щось, не віддаючи нічого. 

Якщо взагалі говорити в термінах "відповідальності", то, на мій погляд, лише в тому сенсі, що вкладає в нього Чарльз Френкел. «Відповідальність, - відзначає цей філософ, - це продукт конкретних суспільних домовленостей». Відзначимо: він говорить про домовленості, а не про пропаганду. 

=== Взаємний примус за взаємною згодою ===
Соціальні домовленості, які породжують відповідальність, в якомусь сенсі пов'язані з примусом. Візьмемо, скажімо, пограбування банків. Людина, що вкрала з банку гроші, діє так, як ніби ця установа - ресурс загального користування. Як нам запобігти подібним діям? Вже точно не одними словесними апеляціями до її почуття відповідальності. Ми не  застосовуємо пропагандистські методи, а чинимо за прикладом Френкеля: наполягаємо, що банк — це не ресурс загального користування, і намагаємося досягти конкретної соціальної домовленості, щоб не допустити його перетворення на такий ресурс. І ми не заперечуємо і не шкодуємо, що при цьому робимо замах на свободу потенційних грабіжників. 

Моральні аспекти, пов'язані з пограбуванням банків, зрозуміти дуже легко, оскільки всі ми згодні з повною забороною на такі дії. Ми готові просто сказати: «Банки грабувати не можна», і ніяких винятків тут бути не може. Але помірність теж можна насаджувати примусовими методами. І в цьому сенсі досить ефективним способом представляється «удар по кишені». Щоб люди, які виїжджають за покупками в центр міста, не зловживали використанням паркувальних місць, ми вводимо лічильники  для недовгого паркування та штрафи для тривалого. Не треба забороняти громадянину паркувати свій автомобіль на той термін, на який він забажає: достатньо, щоб з кожним часом це коштувало йому все дорожче. Замість заборони ми пропонуємо йому на вибір ряд ретельно вивірених в потрібну сторону варіантів. Спеціаліст з рекламного бізнесу назвав би це «переконанням», я ж вважаю за краще відверто говорити про примус. 

"Примус" наразі є брудним словом для більшості лібералів, проте так може бути не завжди. Як і з ненормативними словами, бруд можна змити, вживаючи їх знову і знову без вибачень,   ніяковості тощо. Для багатьох слово “примус” означає довільні рішення відсторонених і безвідповідальних бюрократів, але це не обов'язково входить до цього поняття. Єдиний вид примусу, який я рекомендую - це взаємний примус, узгоджений більшісю задіяних осіб.

Те, що ми взаємно домовилися про примус - не означає, що ми повинні насолоджуватися цим, або навіть робити вигляд, що насолоджуємося. Хто насолоджується податками? Всі ми злобимося стосовно них. Але ми приймаємо обов'язковість податків, тому що ми визнаємо, що добровільність сплати податків буде на користь безсовісним. Ми запровадили і (буркотливо) підтримуємо податкову систему та інші механізми примусу, щоби уникнути жахів “спільного”.

Щоб вважатися кращою, альтернатива необмеженому загальному користуванню не обов'язково повинна бути справедливою. Відносно нерухомості та інших матеріальних цінностей обрана нами альтернатива - це приватна власність з правом спадкування. Чи можна вважати цю систему абсолютно справедливою? Як біолог і фахівець з генетики, можу сказати, що це не так. На мій погляд, якщо у процедурі успадкування майна індивідів і повинні бути якісь відмінності, то юридичні права володіння повинні повністю співпадати з біологічними характеристиками спадкоємця - тобто найбільша частка майна повинна діставатися тим, хто в генетичному плані найкраще здатний зберегти цю власність і владу. Проте генетична рекомбінація постійно перетворюється на знущання над принципом «від батька до сина», побічно лежить в основі наших законів про спадщину. Багатомільйонний статок може успадкувати і божевільний, але зберегти його допомагає інститут довірчого управління. Необхідно визнати, що наша правова система приватної власності плюс спадкування несправедлива, але ми створили її тому, що нічого кращого поки що ніхто не придумав. Альтернатива - спільне користування - настільки жахлива, що видається просто немислимою. Краще вже несправедливість, ніж повна руїна. 

Такою є одна з особливостей боротьби між реформами і статусом-кво, яка несвідомо визначається подвійними стандартами. Пропоновані реформаторські кроки часто зазнають невдачі, якщо опонентам вдається знайти в них якісь вади. Як вказує Кінгслі Девіс, прихильники статусу-кво часом мають на увазі, що будь-які реформи можливі тільки за одностайної згоди всіх — що суперечить фактам історії. Наскільки я можу судити, автоматичне неприйняття реформ грунтується на одному з двох неусвідомлених припущень: (1) статус-кво є ідеальним; і (2) ми вибираємо між реформою і бездіяльністю, і якщо пропонована реформа недосконала, краще не робити нічого й чекати, поки не з'явиться бездоганна пропозиція. 

Однак бездіяльності не існує в принципі. Навіть якщо ми нічого не робимо зараз, все, чим ми займалися тисячоліттями - це теж дія. І вона також породжує вади. Як тільки ми усвідомлюємо, що статус-кво - це теж дія, з'являється можливість порівняти його переваги і недоліки, які піддаються визначенню, з прогнозованими перевагами і недоліками пропонованої реформи, роблячи поправку, наскільки можливо, на різницю між прогнозом і реальним досвідом. На основі такого порівняння ми можемо прийняти раціональне рішення, не пов'язане з тим нереальним припущенням, що прийнятні лише ідеальні заходи.

=== Усвідомлення необхідності ===
Мабуть, найпростіше наведений аналіз проблем, пов'язаних зі зростанням населення, можна підсумувати так: загальнодоступність ресурсів, якщо її взагалі можна вважати виправданою, буває такою тільки в умовах низької щільності населення. У міру зростання його чисельності, від загального користування ресурсами доводиться відмовлятися аспект за аспектом. 

Спочатку ми відмовилися від загального користування ресурсами у сфері забезпечення продуктами харчування, відгороджуючи сільськогосподарські землі, обмежуючи доступ до пасовищ, мисливських і рибальських угідь. Такі обмеження, втім, доведені до кінця ще не скрізь. 

Пізніше ми зрозуміли, що необхідно відмовитися від поняття необмеженого користування загальними ресурсами і в сфері утилізації відходів. Так, у західних країнах уже діють обмеження на злив нечистот з житлового фонду; ми також намагаємося захистити ресурси загального користування від забруднення автомобілями, підприємствами, пестицидами, добривами та об'єктами атомної енергетики. 

Поки в зародковому стані знаходиться наше розуміння вад загального користування в тому, що стосується можливості людей насолоджуватися життям. Так, майже не існує обмежень на поширення звукових хвиль в громадських місцях. У торгових центрах покупців без їх згоди піддають дії безглуздої музики. Наша держава витрачає мільярди доларів на створення надзвукових авіалайнерів, хоча на кожну людину, яка в результаті зможе перетнути країну з кінця в кінець на три години швидше, буде припадати 50 000 інших, яких потурбує спричинений цими літаками звук. Реклама «забруднює» радіо-і телеефір, псує краєвид, що відкривається перед мандрівниками. Нас чекає ще дуже довгий шлях до скасування принципу загальнодоступності в цій сфері. Можливо, вся справа в спадщині пуританізму, і ми розглядаємо насолоду життям як щось гріховне, а страждання (викликане забрудненням середовища проживання рекламою) як ознаку чесноти? 

Кожне нове обмеження на загальнодоступність ресурсів пов'язане з порушенням особистої свободи когось. Подібні порушення, що відбулися ще в далекому минулому, сприймаються спокійно, оскільки для нинішнього покоління вони не пов'язані з будь-якими втратами. Однак ми енергійно протестуємо проти подібних заходів, які пропонуються сьогодні, наповнюючи повітря криками про порушення «прав» і «свободи». Але що таке «свобода»? Коли люди за взаємною згодою прийняли закони проти пограбувань, людство в цілому стало вільніше, а не навпаки. Індивіди, що діють в рамках логіки загального користування, вільні лише руйнувати все навколо, а як тільки вони усвідомлюють необхідність взаємного примусу, вони стають вільними для здійснення інших цілей. Здається, Гегель свого часу зауважив: «Свобода - це усвідомлена необхідність». 

Найважливіший аспект необхідності, яку нам сьогодні слід усвідомити - це необхідність відмовитися від принципу ресурсів загального користування у розмноженні. Ніяке технічне рішення не врятує нас від бід, пов'язаних з перенаселеністю. Необмежене дітонародження загрожує руїною для нас всіх. В даний час, щоб не приймати важких рішень, у багатьох з нас виникає спокуса зайнятися пропагандою «відповідального дітонародження», апелюючи до сумління. Йому не слід піддаватися, оскільки апеляція до свідомості самостійно діючих індивідів запускає механізм відбору, який в кінцевому підсумку приведе до зникнення всякого сумління, а в короткостроковій перспективі - до посилення стану тривоги. 

Єдиний спосіб, що дозволяє нам зберігати і зміцнювати інші, більш цінні свободи - це відмова, причому негайна, від свободи у сфері розмноження. «Свобода - це усвідомлена необхідність», і роль освіти полягає в тому, щоб роз'яснити всім необхідність відмови від необмеженого дітонародження. Тільки так ми зможемо покласти край цьому аспекту трагедії ресурсів загального користування. 

''Вперше: Hardin G. The Tragedy of the Commons / / Science. New Series. Vol. 162. № 3859 (December 1968).
Український переклад: Тетяна Монтян
''